Главная Обратная связь

Дисциплины:






Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрямок в філософії



До проблеми людини з самого початку почала звертатися й фі­лософська течія позитивізму, який у всіх її різновидах має вже чималу істо­рію. Виник він у 20-і роки XIX ст. зусиллями таких філософів, як Огюст Конт (1797-1857), Джон Мілль (1806-1873), Герберт Спенсер (1820-1903) та ін. Якраз тоді почали формуватись теоретичні розділи цілого ряду наук, зо­крема, природничих. І якщо доти розв'язання багатьох теоретичних завдань філософія брала на себе, то зараз подібні питання розв'язувалися в рамках окремих наук. Не треба забувати, що філософія в розв'язанні подібних проблем залишалася дещо умоглядною, в той час як окремі науки розглядають світоглядні проблеми ближче до тієї сфери, яка є об'єктом їх дослідження. Ось так і з'являється позитивізм, який висловлює сумнів у пізнавальній цін­ності філософії. О.Конт у своєму «Курсі позитивної філософії» зводив за­вдання філософії лише до систематизації "позитивних знань", що їх дають математика, фізика та інші конкретні науки. Традиційно філософську проб­лематику системи «Людина – світ», розробку багатьох категорій і понять по­зитивісти оголошують «зайвими», бо лише ті знання, начебто, мають зна­чення, котрі розвиваються на базі людського досвіду.

Логіко-лінгвістичний поворот, тобто перенесення філософських проблем в сферу мови і рішення їх на основі аналізу мовних засобів і виразів у філософії XX ст. почався з діяльності таких найпомітніших представників неопозитивізму як Б.Рассел (1872-1970), Л.Вітгенштейн (1889-1951), Р.Карнап (189І-1970), А.Айер (нар.1910). На відміну від позитивістів неопозитивізм вбачав завдання філософії не в систематизації і узагальненні спеціально-наукового знання, а в діяльності по аналізу мовних форм знання. Предметом філософії повинна бути мова, і, перш за все мова науки, як спосіб виразу знання, а також діяльність по аналізу цього знання і можливостей його виразу в мові. Особливістю мови науки є мова спостереження протокольних пропозицій, фіксуючий чистий тілесний досвід. Теоретичне наукове знання повинно бути принциповим, що зводиться до досвіду, тобто верифікованим. Ненауковим, отже, признається знання, теорія, думка, поняття, які не піддаються перевірці. Представники неопозитивізму: Моріц Шлік(1882-1936), Рудольф Карнап(1891-1970), Отто Нейрат(1882-1945).

Щоправда, говорити про якусь цілісність концепцій неопозитивізму неможливо: в ньому є споріднені, але й дещо від­мінні ідеї й теорії. В цьому зв'язку назвемо хоч би логічний позитивізм, який оголосив війну метафізиці, під якою традиційно розуміють філософію. В 40-50-х pp. помітними були семантичний позитивізм, лінгвістичний позитивізм, аналітичний позитивізм та постпозитивізм наших днів - всі вони відійшли від обґрунтування філософії до аналізу мови, висловлювань людини, з яких і виводять сутність людини і світу. У «Логіко-філософському трактаті» (1921) Л.Вітгенштейн стверджує, що філософія - не теорія, а діяльність, яка поля­гає у з'ясуванні речень.



Мова науки в логічному позитивізмі будується таким чином: з первинних, атомарних висловлювань виводяться складні. При цьому речення можуть бути істинні, неістинні і безглузді (Р.Карнап наводить один із зразків останнього: «місяць примножує чотирикутно...»). Істинними реченнями є лише ті, що підлягають перевірці, або верифікації. Багато з філософських речень не можуть бути перевірені, цебто верифіковані, отже, вони неістинні, а то й безглузді. Оскільки такі поняття, як «добро», «зло», «обов'язок», «совість» та їм подібні, не можна верифікувати, то позитивісти й етику ого­лосили псевдонаукою. Дехто з прихильників позитивізму піддав сумніву на­віть такі поняття, як «фашизм», «безробіття», «соціальний прогрес» тощо, бо їх, мовляв, також не можна «верифікувати».

Аналіз мови, користування нею - особливо в сфері науки - має, без­перечно, велике значення. Але доцільний він лише тоді, коли в правилах вживання наукових термінів, у правилах поєднання слів у речення й виведені з одних речень (думок) інших – криються зв’язки й відносини об’єктивної реальності. Неопозитивізм же розглядає ці правила самі по собі, у відриві від об’єктивного світу. Безплідність і порожнеча суто формального аналізу мови науки, до якого позитивізм намагався звести завдання філософії, стають зрештою такими очевидними, що поступово окремі його прихильники почали переходити на дещо інші позиції. Вони почали розробляти семіотику – науку про різні системи знаків, що використовуються для передавання та збереження інформації. Це позитивно позначилося на створенні мови ЕОМ, а в філософії – на розробці методів моделювання, системно-структурного аналізу та ін. і хоч позитивізм продовжує ще утримувати свої позиції, деякі його функції істотно змінилися.

Позитивістські уявлення про філософію побутують серед певної групи спеціалістів конкретних галузей знання і практики, які своє ставлення до філософії «обґрунтовують» приблизно так: «У філософії немає конкретного об'єкту дослідження, бо всі вони поступово потрапили в компетенцію інших наук». У філософії, кажуть вони, немає також експериментальних засобів і надійних дослідницьких даних і фактів. Така точка зору притаманна сцієнтистам. Вона є помилковою, оскільки вони не розуміють специфіки науково-пізнавальних завдань філософії і перебільшують роль науки, вважаючи тіль­ки її визначальним духовним фактором.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І.Лакатоша, Т.Куна, П.Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію до­слідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плю­ралізму і історичного контексту науки. Тут реалізуються спроби подолання труднощів, які виникали в позитивізмі у зв’язку з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання. Так, К.Поппер зокрема висловив твердження, що факти не можуть підтверджувати жодне теоретичне положення, вони здатні лише спростовувати або сфальсифікувати його. Будь-які твердження негайно руйнуються, якщо з'являється всього один факт, що їм суперечить. Фактично, Поппер дотримується думки Ф.Бекона про те, що навіть багато підтверджень, отриманих шляхом індуктивного методу, не захистять те чи інше твердження, якщо знайдеться однісінький факт, який цьому тверджен­ню суперечить. Така, наприклад, доля твердження: «Усі лебеді білі», - коли, виявляється, в Австралії є й чорні лебеді. Критичний раціоналізм по суті за­перечує світоглядну функцію філософії, бо відкидає об'єктивну істину, ви­знаючи плюралізм істини, цебто суб'єктивний характер знання.

Слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку філософії з діяльністю позитивізму синтезується діяльність представників ще однієї філософської течії – прагматизму. Прагматизмпоширений як філософія найбільше у США, і пред­ставниками його є Ч.Пірс, У.Джемс, Дж.Дьюї та ін. Ця течія фіксує увагу на мінливості світу, його непостійності. Світ і справді перебуває у стані постій­них змін, але прагматисти це абсолютизують, заперечуючи наявність віднос­ного спокою і стабільності розвитку. По-друге, представники цієї філо­софської течії не бачать у змінах певних закономірностей, які дають можли­вість дещо заглянути в майбутнє. Для них зміни - це процес постійної появи несподіваних ситуацій, що вимагають від нас негайного прийняття рішень. Для того, щоб діяти безпомилково, треба мати надійний інструмент регуляції поведінки. Таким інструментом є інтелект. Згідно з твердженням Дьюї, фун­кція інтелекту полягає в тому, щоб не лише відображати об'єкти навколиш­нього світу, а швидше в тому, щоб відшукувати шляхи, які б допомогли ви­йти із становища, встановити у майбутньому найбільш ефективні й вигідні зв'язки й відносини з такими об’єктами. Завдання людини полягає в тому, щоб найвигідніше влаштуватися в світі, а допоможе їй у цьому філософія прагматизму.

Поняття досвіду трактується в цій течії дещо особливо. Фактично світ нашого досвіду є єдино реальний світ справжніх цінностей, до яких ми праг­немо, чим дорожимо, що хотіли б зберегти в житті. Пізнання є не що інше, як вид дії, або діяння, спрямоване на збереження цінностей, досягнення блага. Таке розуміння пізнання принципово ототожнює істину й цінності. Істина, каже Джемс, є те, у що нам краще, вигідніше вірити.

Різновидом прагматизму є інструменталізм, який розглядає поняття й ідеї як такі, що мають лише операційне значення, тобто виступають як інструменти дії. Згідно з Дьюї, поняття одержують свій зміст не з об'єктивного світу, а з дій і операцій суб'єктів. Вони через це й не відкривають ніякої об'єктивної реальності, й не мають ніякого відношення до того, що є, а лише до того, що має бути. За беззастережним твердженням Дьюї, поняття є по суті синонімом відповідного набору операцій. Істина визначається в інструменталізмі як корисність, або працездатність операцій.

Розвиток системи поглядів на особливості пізнавального процесу в XX столітті пов’язаний з діяльністю представників і такої філософської течії як структуралізм.

Структуралізмякновий науковий метод в гуманітарних науках, що претендує на універсальність теорії в літературознавстві і мистецтвознавстві виник в 30-і pp. Формування філософського напряму зв'язане з концепціями Соссюра, американської школи семіотики, російського формалізму, структурною антропологією Леві-Стросса, структурного психоаналізу Ж.Лакана, структури пізнання М.Фуко і ін. Узагальнено, структуралізм — це спроба виявити глибинні універсальні структури які виявляються в соціумі на всіх рівнях: починаючи з несвідомих психологічних моделей, артефактів до мистецтва, філософії, математики, літератури, архітектури, мови і так далі. Ці універсальні структури суспільства виявляють, вивчаючи міфи, інтерпретують несвідоме з погляду його текстуального характеру, вкоріненого в мові. М.Фуко (1926-1984)займався пошуками прихованих зв'язків між соціальними інститутами, ідеями, звичаями і відносинами влади. Він намагався розкрити коди знання суспільства, які знаходяться в постійному процесі трансформації. Р.Барт(1915-1980) піддав критиці усталені думки в літературознавстві. Теорія тексту розглядалася ним як продуктивність мови і породження сенсу. Кожен із структуралістів прагне виявити бінарні опозиції, що лежать в основі глибинних структур людського розуму, визначити універсальну структуру людського буття. Як і модернізм структуралізм заснований на переконанні в існуванні єдності всього сущого, універсальності його принципів.

Постструктуралізм,який взаємозв'язаний з постмодернізмом, розвиваючи ідеї структуралістської бінарної опозиції в різних областях людської життя («панування / підпорядкування», що «означає / означене », «природа / культура»), замінює їх поняттями множинності, не заснованої на якійсь єдності. Образно це виражено в терміні Жделеза і Ф.Гваттарі «ризома» — кореневище — метафорі системного, метафоричного мислення. Ризома — це принципово інший спосіб розповсюдження множинності як «руху бажання» без визначеного напрямку і передбаченості. Це і метафора сучасної культури, з її запереченням впорядкованості і синхронності. Світ як ризома знищує універсалізм, як і сенс бінарних опозицій. Структуралізм запропонував процеси і процедури деконцентрацїї, детериторіалізації, деконструкції, які асимілювали постмодернізмом. Так, деконцентрація — це коли центр керуючи структурою, не структурований, він знаходиться усередині структури чи поза нею. У економіці — деконцентрація виробництва, в культурі — відмова від етноцентризму на користь рівноправ'я культур, уваги до «іншого».

В цілому ж суть методу пізнання запропонованого структуралістами зводиться до наступного:

1. Виділення певної множини об'єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.

2. Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв'язують однорідні пари елементів.

3. Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.

4. Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Процес пізнання та осмислення специфіки буття світу в XX столітті пов’язаний з діяльністю і представників такої філософської течії як герменевтика.

Герменевтикою(фундатор — В.Дільтей) називають мистецт­во і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:

семантичного;

— логічного;

— психологічного;

— гносеологічного;

— соціологічного;

— математичної теорії прийняття рішень тощо.

На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, врахо­вується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і ці­лого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психоло­гічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розу­міння змісту того чи іншого тексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об’єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб’єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії.

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...