Главная Обратная связь

Дисциплины:






Поняття буття і субстанції



Формування загальної світоглядної позиції потребує осмислення в першу чергу проблеми буття, як фундаментальної світоглядної й методологічної філософської проблеми. В найширшому розумінні буття – це все, що існує: і матеріальні речі, й процеси, і властивості, і зв'язки, і відношення. Навіть плоди найбільшої фантазії, казки, міфи, та навіть марення хворого існують як духовна реальність. Отже, буття охоплює і матеріальне і духовне, це єдність об’єктивної і суб’єктивної реальності.

Антитезою буття («щось») є небуття – «ніщо».Але оце ніщоє поняттям відносним, бо в абсолютному розумінні небуття не існує. Буття сутнього, скільки б воно не продовжувалось, зрештою приходить до кінця й «повертається» в небуття, втрачаючи дану форму буття. Перехід в небуття є лише припиненням даного виду буття й перетворення, становлення його в інші форми. Виникнення тієї чи іншої форми буття є результатом переходу однієї форми буття в іншу. Наряду з даними поняттями в рамках осмислення специфіки буття світу використовують також такі поняття , як «інобуття» та «напівбуття». Цілісний же світ постає як єдність неозорої чисельності речей, станів, процесів, організмів, систем, людських індивідів, структур.Усіх їх можна, наслідуючи філософську традицію, називати одиничними сущими, а світ у цілому – сущим як таким. Загальні зв’язки буття виявляються не інакше, як через зв’язки з одиничним сущим. Кожне суще унікальне. Інакше кажучи, буття постає як загальне, одиничне й особливе. Буття всеосяжне, багатоманітне і нескінченне. Як правило виділяються наступні його форми:

1. Буття речей (тіл), процесів, станів природи, буття природи як цілого.

2. Буття речей і процесів, створених людьми.

3. Буття людини у світі речей та специфічно людське буття.

4. Буття духовного.

Кожна з цих форм має свою специфіку та неповторну суть.

Історично першою передумовою, основою людської діяльності була природа як єдність речей, процесів, станів, які виникли й існували до людини, існують поза і незалежно від свідомості й дії людей («перша природа»).

У «другій природі» втілено матеріал першої природи, який є об’єктивною реальністю. Але в ній же, в «другій природі» «опредмечені» праця й знання людини, втілено «соціальну душу».Тобто, предмети «другої природи» покликані виконувати певні функції в житті людей, задовольняти соціально зафіксовані людські потреби.

Буття людини – не позаприродне, але й не лише природно – тілесне. Специфіка його полягає в з’єднанні – схрещенні, взаємодії різних буттєвих вимірів. Передусім реальна людина – «річ», що мислить і відчуває – й це перший вимір її існування. Другий вимір – кожна конкретна людина належить до виду Homo Sapiens, взятому на даному витку його розвитку. Й нарешті, людина існує як соціально – історична істота.



Людське буття – реальність, об’єктивна по відношенню до свідомості окремих людей і поколінь. Тобто, буття людини зовсім не залежить від свідомості, бо є комплексною й унікальною єдністю природного, речового й духовного, індивідуального й родового, особистого й суспільного. Взяті разом, ці виміри є вихідним характером буття людини.

Люди не просто існують у світі, але й здатні відчутно, у тому числі й згубно, впливати на світ і самих себе. Звідси й покладаються великі сподівання на духовну велич і розум людини.

Буття духовне – це єдність багатоманітності, що охоплює процеси свідомості й несвідомого. Воно включає знання, які втілюються, матеріалізуються в формах природних мов й штучних знаково-символічних систем. Духовне ми поділяємо на індивідуалізоване духовне, яке невід'ємне від конкретної життєдіяльності індивідів, й об’єктивоване духовне, що існує й може існувати поза індивідумами.

Що ж до поняття субстанції, то слід звернути увагу на те, що в історії філософії для позначення першооснови яка не має потреби для свого існування ні в чому, окрім самої себе, використовується гранично широка категорія «субстанція» (від лат. Substantia те, що лежить в основі). Представники перших філософських шкіл за першооснову розуміли речовину, з якої складаються всі речі. Як правило, справа зводилася до загальноприйнятих тоді першостихій: землі, води, повітря, вогню, або ж до уявних конструкцій: апейрону, атомів.

Нині під поняттям «субстанція» розуміється єдність багатоманітності конкретних речей, подій, явищ, процесів, через які й через котрі вона існує. Різні філософські вчення по різному використовують ідею субстанції , залежно від того, як вони відповідають на питання про, єдність світу і його походження. Ті з них, які виходять з пріоритету однієї якійсь субстанції і, спираючись на неї, вибудовують решту всієї картини світу у всій єдності його речей, видів, процесів, явищ, отримали назву монізм(від греч. monos - єдиний). Якщо за першооснову береться дві субстанції, то така філософська позиція називається дуалізмом (від лат. dualius- подвійний). І , нарешті, якщо більше двох – плюралізмом (від латів. pluralis- множинний). Монізм також має підвиди: матеріалістичний і ідеалістичний. Матеріалістичний вважає, що світ єдиний і неподільний; він спочатку матеріальний, і саме матеріальність лежить в основі його єдності. Дух, свідомість, ідеальне в цих концепціях не володіє субстанціальною природою і виводяться з матеріального як його властивість або прояв. Такі підходи в найбільш розвиненому вигляді ми виявляємо у представників Мілетської школи: Геракліта, Спінози, у Маркса і у його послідовників. Ідеалістичний монізм, навпаки, визнає матерію похідною від чогось ідеального, що володіє вічним існуванням, незнищенністю і є першоосновою будь-якого буття. При цьому можна виділити як об’єктивно – ідеалістичний монізм (наприклад, у Платона – це вічні ідеї, в середньовічній філософії – Бог, у Гегеля – «абсолютна ідея, що саморозвивається»), так і суб’єктивно –ідеалістичний (свідомість – по Берклі).





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...