Главная Обратная связь

Дисциплины:






Філософія історії та типологія суспільного розвитку.



Історичне мислення постає як важлива складова соціально-філософського освоєння дійсності. Сам же принцип історизму є одним з найважливіших в науковій методології. Він надає можливість виявити джерела виникнення тих чи інших явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільств, зрозуміти сучасність та спрогнозувати майбутнє за допомогою знань про минуле.

Філософія історії – це філософія суспільства взята в її тимчасовому аспекті. Термін «філософія історії» був введений в науку Вольтером, хоча основи системи цих поглядів почали формуватися ще в античності. Великий внесок в подальший розвиток внесли Геродот, Полібій, Плутарх, Августин, Д.Віко, Ш.Монтескьє, Г.Гегель, К.Маркс, О.Шпенглер, А.Тойнбі і ін. Всі вони намагалися з’ясувати логіку розвитку людського суспільства, його спрямованість і джерела розвитку.

Антична філософія історії розглядала світ як завершений Космос, якому властиві гармонія і циклічність. Стародавній греки бачили скрізь колообіг і це стосується як самого Космосу, так і людини. Рух по колу – це геометричний образ вічності (кільце не має ні початку ні кінця). Це філософія вічного повернення, періодичних світових пожеж (Геракліт), душепереселення і душеперевтілення (Платон).

Християнська філософія історії долає античну ідею колообігу. В якості вузлових пунктів історії вона розглядає створення світу і людини, гріхопадіння, прихід Христа і його страта, очікуване друге пришестя і Страшний суд (де все має свій початок, кінець і сенс – єднання людства з Богом).

Філософія Нового часу виробила раціональне пояснення ходу історичних процесів. Сам розум визнається тут джерелом прогресу (Ф.Бекон, Р.Декарт), поступального – від менш досконалого до більш досконалішого стану суспільства. Показник цього руху – наука і техніка, все більше оволодіння людини природою. Час і хід історії вважаються тут лінійними процесами.

Як бачимо, до розуміння історичного характеру суспільства філософи ішли тисячоліттями, створюючи свої оригінальні ідеї і моделі історичного розвитку, намагаючись проникнути в його суть та природу, визначаючи основні чинники впливу на нього. Етапною в спробі охоплення історичного процесу в його цілісності стала концепція Г.Гегеля, в рамках якої процес суспільного розвитку розглядається як втілення абсолютної ідеї.

Ще однією спробою проникнення в історію суспільства стала марксистська концепція. На відміну від всіх попередніх, вона стала історично першим поясненням історичного процесу, виходячи з розуміння наявності внутрішнього джерела розвитку.

Після К.Маркса проблема історіософських роздумів знаходилася в полі зору багатьох філософів: В.Дільтея, Б.Кроче, Р.Колінгвуда, Ж.Марітена, Е.Жільсона, Д.Віко, М.Хоркхаймера, Т.Адорно, Р. Арона, Ф.Фукуяма та інших. Їхні погляди на історію суспільства, специфіку його розвитку в значній мірі різняться. Тим не менше в даний час у історії філософії чітко сформувались дві моделі соціального розвитку суспільства: лінійна(формаційна) і циклічна.



Циклічна модель розглядає суспільство по аналогії з біологічним організмом. Соціальна система тут не може існувати вічно. Суспільство проходить всі стадії зростання – виникнення, розвиток, розквіт і руйнування – після якого або зникає, або знаходить в собі сили і можливості все почати з початку. Одне з таких уявлень про циклічність історичного процесу було відформоване в примітивній формі ще Полібієм. Згідно уявлень цього давньогрецького історика існують шість форм державного устрою, які циклічно змінюють одна одну в процесі історії. Кожній з цих форм правління призначено нести в собі основи власної загибелі – здеформовану форму виродження. Так, монархія – влада сили, - виникає після чергового стихійного лиха; її змінює царське правління, коли ця влада слабшає, потім приходить тиранія; тиранію змінює аристократія, яка переходить в олігархію. Повстання проти олігархів приводить до встановлення демократії, яка з часом «із-за неприборканості народу» деградує в охлократію (влада натовпу). Тут історичний процес замикається і відбувається повернення до монархії. Д.Віко (ХVII ст.) створив концепцію «вічної ідеальної історії». Всі народи повинні пройти в своєму розвитку три епохи: «Століття Богів», коли язичницькі люди думали, що живуть під божественним управлінням; «Століття Героїв» - аристократичне правління, де герої і плебеї протистоять один одному через свою природу; «Століття людей» - республіканське або монархічне правління, де всі визнають, що вони рівні по людській природі. Перехід до кожної нової епохи відбувається в результаті боротьби людей за свої ідеали. При цьому кожен цикл з трьох етапів завершується кризою і руйнуванням, і відмінити цей «вічний» порядок не дано нікому.

У ХІХ-ХХст цивілізаційний підхід був представлений Н.Данілевським, К.Леонтьєвим, О.Шпенглером, А.Тойнбі, П.Сорокиним , С.Хантінгтоном. З’являється саме поняття «цивілізація», що має декілька значень: 1. тріумф і розповсюдження розуму не тільки в політичній, але і моральній і релігійній області, освічене суспільство на противагу дикості і варварству. 2. країна (народ) в розвиненому стані. Більшість філософів історії сходяться в одному, що кожна цивілізація заснована на якійсь початковій духовній передумові, «великій ідеї», сакральній (священній) цінності. Н.Данілевський («Росія і Європа») виділяє десять цивілізацій («культурно-історичних типів в його термінології): єгипетську, древньосемітську, аравійську, китайську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, європейську (романо-германську). Російський філософ проводить аналогію з життєвим циклом рослин, тварин і людини. Всі культурно-історичні типи і народи, їх складові, на його погляд, «народжуються, досягають різних ступенів розвитку, старіють, дряхліють і вмирають». Відносини між культурно-історичними типами визначаються логікою взаємного суперництва, боротьби і витіснення. Енергійні цивілізації змітають з історичної арени дряглі культури. Одночасно Н.Данілевський вказував на те, що не може бути привілейованих культурно-історичних типів.

О.Шпенглер («Закат Європи») виділяє вісім зовнішніх культур: єгипетську, вавілонську, китайську, аполлонівську (греко-римську), арабську (магічну), мексиканську і західну (фаустівську). Народження культури є пробудження зовнішньої душі. Коли вогонь душі затухає, вона вступає в свою останню стадію – стадію цивілізації, ознаки якої: космополітизм, міста гіганти, безвір’я, маса замість народу. Кожній з них властиві особливі світовідчуття, особливі бажання, надії і пристрасті. Тому до кінця зрозуміти і відчути культуру, на його погляд, може лише той, хто душею належить саме до неї. Основні засоби дослідження – осягнення, інтуїція, тонка фантазія.

А. Тойнбі виступає проти такого підходу. Його аналіз є раціональним. Як і всі представники цього підходу, він виділяє в цивілізації дві доби: надлому і розпаду. Проте Тойнбі вважав, що будь-яка цивілізація у будь-який момент може зійти з циклічної дистанції історії. З 37 цивілізацій Старого і Нового світу він називає п’ять живих: західне суспільство, об’єднане західним християнством; православно-християнське або візантійське, ісламське, індуїстське і далекосхідне. Тойнбі вважав, що розвиток цивілізацій відбувається завдяки зусиллям творчих осіб. Філософ чітко сформулював критерії цивілізаційної ідентичності: релігія, історія, мова, звичаї, культура. Головний критерії – культура. Деякі сучасні вчені вважають за можливе створення в недалекому майбутньому єдиної світової цивілізації, яка виникає як «відповідь» на «виклик», (у термінології А.Тойнбі), пов’язаний в глобальних проблемах сучасності. Згідно формаційному підходу існує єдина історія людства, всі країни проходять одні і ті ж етапи розвитку, розвиток людства в цілому прогресивно, критерій прогресу – розвиток науки і техніки. Висновок, який робить західна філософія історії, слідуючи в цьому напрямку, - західноєвропейська цивілізація, - вершина розвитку людства взагалі. Виходить, що всі інші народи, не тільки сучасні, але і з минулих століть носять другорядний характер. Саме проти подібного західноєвропейського «егоцентризму» і виступав цивілізаційний підхід.

Формаційний підхід до визначення типології суспільств в основному представлений:

а) теорією суспільно – економічних формацій (К.Маркс)

б) теорією постіндустріального розвитку (Д.Белл)

К.Маркс ґрунтує свою основну ідею матеріалістичного розуміння історії на концепції суспільства як соціально-економічної цілісності, вирішальну роль в якій відіграє економічний фактор. З різних сфер суспільного життя Маркс виділяв економічну, а з усіх суспільних відносин – виробничі відносини, як основні і визначальні. Суспільно-економічна Формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Марксизм розрізняє п’ять історичних типів суспільства, п’ять суспільно-економічних формацій – первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Тип суспільства, на його погляд, визначається домінуючим в ньому способом виробництва, як єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Дії людей в межах кожної суспільно-економічної формації були узагальнені марксизмом і зведені до дій великих груп людей, в класовому суспільстві – класів. Зміна однієї формації іншою відбувається внаслідок соціальної революції. Капіталістичне суспільство згідно з марксизмом, - остання з формацій, що ґрунтується на анатогонізмі класів. Нею завершується передісторія людства і починається справжня історія – комунізм.

Згідно Д.Беллу, всесвітня історія ділиться на три стадії: доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну. Коли одна стадія приходить на зміну іншій, змінюється технологія, спосіб виробництва, форма власності, соціальні інститути, політичний режим, культура, спосіб життя, чисельність населення, соціальна структура суспільства. В доіндустріальному, яке ще називають традиційним, визначаючим чинником розвитку виступало сільське господарство, з церквою і армією як головними інститутами. В індустріальному суспільстві визначальним чинником є промисловість в єдності з наявними фірмами, корпораціями, тощо. В постіндустріальному суспільстві основним чинником виступають теоретичні знання (наука) в єдності з університетом, як основним місцем його виробництва, апробування, та зосередження. Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства за Д.Беллом, супроводжується перетворенням економіки, що призводить до переваги сфери послуг над сферою виробництва. Змінюється в новому суспільстві і соціальна структура: класове ділення уступає місце професійному. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає своє значення.

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...