Главная Обратная связь

Дисциплины:






Те, про що Бог не запитає...



Молитва – це життя

 

Молитва не завжди вимагає від нас кількості чи тривалості, іноді вистачає одного слова. Для молитви потрібні душевний спокій і тиша – отже, ми повинні повністю зосередитись на ній, не можемо мати інших думок. Але це не означає, що коли молимось, то маємо взагалі ні про що не думати – це дуже важко, а іноді просто неможливо.

Коли ми молимось усамітнено, то доречним було б роздумувати над самим текстом молитви, над кожним її словом, маємо роздумувати доти, поки не зрозуміємо їх, доки не візьмемо від них те, що вони нам дають – саме така молитва буде справді щирою, корисною, а головне – вислуханою. Коли ми вже закінчили нашу молитву, відчуваємо, що мовби на кілька хвилин “відлучилися від світу”, відірвалися від усіх клопотів, справді розважали над молитвою та отримали від неї новий урок, душевну радість і спокій – тоді

можемо вважати, що наша молитва є саме такою – щирою, вислуханою.

Інший спосіб, щоби наша молитва була такою, як хоче від нас Бог, також не вимагає від нас “вимикання” свідомості. Як уже було сказано, дуже важко повністю зосередитися лише на молитві, до того ж, коли не маємо “зовнішнього спокою” (тобто коли навколо нас постійно щось відбувається, що відвертає нашу увагу), коли ми молимося вголос, коли ми молимося не самі. Ось тоді, вважаю, доречним було б розважати подумки про те намірення, з яким ми молимось. Таким чином ми зможемо добитися того, що на певний час забудемо всі проблеми, які чекають нас, усі зайві думки й отримаємо від молитви те, що вона для нас “тримає”.

Молитись не означає лише відчитувати молитви з молитовника чи, приміром, просто співати Службу Божу. Це ще й думками славити Його, розмовляти з Ним, адже молитва – розмова з Богом, так само, як, наприклад, Служба Божа – своєрідний діалог між священиком і вірними, а через священика до нас промовляє Христос. Тобто ми можемо дякувати, просити чи перепрошувати Бога просто своїми словами, не обов’язково відчитувати вже подаровані нам молитви. Гадаю, якщо наші слова справді будуть щирими, якщо ми промовлятимемо їх справді з вірою, то саме така молитва буде найближчою до Бога, саме на таку молитву Він одразу відгукнеться, вислухає її і допоможе нам.

Тому маємо бачити й розуміти, що молитва – це не якийсь стандарт, що вона не має певної форми чи обсягу. Ми повинні усвідомити, що це не тільки присутність на Службі Божій, відмовляння щоденних молитов, це не просто молитва на самоті чи в спільноті – це голос нашої душі, нашого серця, певною мірою і совісті. Й у який спосіб ми б не молилися, головним є те, щоби молитва була щирою, лунала з глибини нашого серця і базувалася на вірі.



Слід зауважити, що навіть якийсь наш добрий вчинок, декілька приємних слів чи допомога або підтримка ближнього – це також є своєрідна молитва, тому що в ближньому ми насамперед маємо вбачати Бога, а молитва – це і є розмова з Богом, коли ми молимось – ми робимо приємність Йому.

Молитва для мене – це насамперед пожива для душі, ліки для серця, для моральних ран, це найбільший дар, ласка, якою обдарував сам Господь. Врешті-решт, молитва – це життя.

 

Володимир ЧАБАН

 

 

Арка № 14 (96) Липень 2004

 

Що таке щастя?

 

Людина часто запитує себе: що таке щастя? Воно видається їй синім птахом, який уникає людських рук, легким маревом, що приходить у сутінках і тане на зорі, співучою сиреною, яка манить до рифів і не являє свого образу. Воно таке жадане людському серцю і таке далеке від людської свідомості. Воно вабить тисячею лабіринтових доріг. Правильною є лише одна, та яка? Людина повсякчас прагне спізнати щастя, але тінню налягає на її душу зневіра, сплетена чередою марних шукань. Стомлена душа жадає спокою та умиротворення для себе, тому так часто ладна приймати за щастя інші почуття та поняття, які, хоч і співзвучні з ним, та все ж є чимось своєрідним. Нерідко трапляється, що, піддавшись омані, людина визнає щастям гармонію, на яку нестримно відгукуються струни її душі.

Гармонія – це зв’язок матеріальної та духовної краси, це стрункість людської душі, це злагодженість протилежностей. Гармонія – це дух природи. Вона потрібна людині так, як і щастя, проте сама не є ним, а лише одним із його проявів. Людина потребує гармонії як перерви між минулими життєвими проблемами та грядущими. Але це не втеча від реальності, бо природа – це вже дійсність, тоді як гармонія – це відкриття одного видимого світу з тих світів, що існують паралельно з нашим людським буттям, це пізнання того світу, що беззаперечно існує згідно з законами, що їх дав йому Бог, на противагу світові людей, який протиставляє свою волю Господній волі. Щоби досягнути гармонії і усвідомити природу, світ земної довершеності, не варто спростовувати та відкидати феєрію довколишнього життя, треба відшукати в собі самому поняття краси та дозволити цій красі увійти в кожне волокно душі. Таким чином гармонія стане бальзамом для виснаженої суєтою душі, благодатним спокоєм та джерелом наснаги. Проте вона не задовольнить потреби людини в щасті.

Свідомість не в змозі достеменно визначити це чи то витончене почуття, чи то субстанцію, яка хоча б раз у житті торкається людського серця, але прагнути його – це внутрішня людська потреба. Знову помиляючись, людина вважає приходом щастя приємні події в особистому житті, не розрізняючи почуття радості. Дехто твердить про те, що в його житті нема страждань, кажучи, що це – щастя. Але така особа тим паче не може бути щасливою, адже в земному житті людину переслідує Зло, на неї чигає гріх. Протистояння їм та боротьба з ними супроводжуються стражданням, отже, той, хто не страждає, упав у безодню гріха і не бачить власного лиха, той, чия душа не загартована переживаннями, не може відчути такого складного почуття, як щастя.

Інші нерозсудливо ставлять за життєву мету віднайти це дивне почуття, не усвідомлюючи безумності свого рішення. Щастя – як туман: він матеріальний, проте руками його не схопиш. Шукати його – це ганятися за вітром. Як же можна віднайти довгочасне щастя у цьому житті? Чи може людина бути щасливою окремо від суспільства?

Людина – істота суспільна. Біблія від самого початку бачить її як “ми” Адама та Єви, навіть не намагаючись дивитися на них індивідуально, виокремлено, бо “недобре людині бути самій” (Бут. 2, 18). Пресвята Трійця – три Божі Особи – є святим, найвищим, взірцевим суспільством, яке існує в абсолютній єдності. Отже, людина, створена за Господньою подобою, як невіддільна ланка суспільства не може осягнути щастя у гнилому організмі, до якого належить. Адже особистість, глибина душі якої спроможна сприйняти це чудне почуття, не може не страждати, усвідомлюючи, як глибоко загрузла в грісі сучасність, як цупко тримається беззаконня державність, як міцно скована байдужістю нація.

Проте суспільство складається з багатьох “я”, і лише від цих конкретних “я” залежить суспільне щастя та особисте щастя кожного з них. Тож чи не час нарешті усвідомити, що дорогу до цього жаданого відчуття слід прокладати самим? Чи не час звільнитися від мороку плебейства та малості духу? Чи не час нарешті вознестися над страхами й подолати неправду? Чи не час знищити в своїй душі плоди гноблення? Чи не час відібрати з рук злочинців щастя, що його Господь приготував як винагороду за століття страждань? Синій птах чекає достойних мисливців, і тільки тим, хто в єдності, він скориться.

 

 

Уляна ЛУЩ

Арка, № 9 (91) Травень 2004

 

“Світ спить, пора прокидатися!”

 

Світ – це найнезбагненніше диво в нашому людському бутті. Світ – це довершена земна краса, що сяє для нашої душі. Світ – це вмістилище щирих надій, солодких перемог, приємних відчуттів, щасливих стежок і піднесених думок. Світ – пристановище божественних душ. Світ – це ґрунт для Господніх зерен істини й мудрості. Світ – довжелезний ланцюг, в якому кожна ланка доповнює, довершує іншу ланку, і який є основою життя завдяки міцності зв’язків. Світ – це Божа Любов, Боже обличчя для людей: Він творив його, отже, Він у ньому є.

Світ створено для людини, а людину – для світу. Ми є дітьми світу і водночас його господарями. Ми живемо завдяки його благам, але й заради нього. Людина є тим охоронцем, що повинен доглядати світ, який йому довірив Бог. Людина є тим рільником, що вирощує Господні зерна. Людина є тим зодчим, що зводить мури Божої волі на землях світу.

Людині довірено світ протягом уже багатьох століть. Чи не варто зупинитися на мить і поглянути, до чого людство привело його за увесь цей час і куди веде далі? А може, варто змінити маршрут? Який же світ тепер? Покинутий, забутий, занедбаний і темний – ось те, що оточує нас, ось те, в чому ми живемо! Ми забули про диво світу, забули про його сутність, про його роль у нашому житті. Ми забули, що він не наш – він належить Богові, а ми тільки охоронці. Та від чого ж ми охороняли його, якщо впустили в нього Зло? А ми впустили, не опиралися. Впустили Зло передусім у себе, а від нас воно перейшло до світу. Як ми впустили в себе Зло? Уявімо таку картину: стрімко біжить на горизонті дорога життя. Цей курний далекий шлях простягається широкими полями, проникає крізь гущу лісів, звивається гірськими вершинами. Цей шлях один- єдиний, він пролягає крізь час, починається у неосяжній далині, закінчується на вершині, яку не побачиш із землі. У серпанку нового дня видніється силует пілігрима, який біжить цією дорогою. Незвичайність цього невтомного мандрівника полягає в тому, що чим далі він іде, тим довший маршрут визначає надалі. Він знає, що повинен дістатися до міста Майбутнього, і, поспішно зібравшись, покидає місто Теперішнього, безтямно біжить крутою дорогою. Проте пілігрим не відає, що омріяне місто лежить на незримій вершині, тому він так часто обходить пагорби, пробираючись крізь печери, тому не може знайти живильне гірське джерело “тієї води, що тече в життя вічне”(Ів. 4, І4). Пілігрим не розуміє, що торбинка, яка обтяжує його увесь час, – лише матеріальний, а отже, тлінний і минущий футляр, що має захищати чисту росу та пахучі масла духовності, підібрані на шляху, тому він і не наповнює цю торбинку. Пілігрим уперто поспішає вперед, навіть не підозрюючи, що подорож його приречена на невдачу.

Уважно придивімося до цього пілігрима, і кожен з нас побачить у ньому себе. Він справді має багато облич, бо є уособленням всіх нас, а кожен з нас є ним. Отже, ми, як і пілігрим, біжимо крізь своє життя в шаленому темпі, поринаємо з головою у вир проблем, дратуємося, тому що не можемо їх розв’язати, впадаємо в депресію, а потім знову біжимо – і знову без результату. Ми висуваємо на перший план буденні, матеріальні справи та дозволяємо їм виснажувати себе. Натомість кажемо, що на все інше не маємо часу. Але ми самі навмисно робимо себе заклопотаними, щоби тільки вберегти свої думки від всього, що зветься філософським чи духовним. Тим часом коло наших невдач – замкнуте. А ми вперто не бачимо причини цього. Нарешті звинувачуємо у всіх своїх лихах невблаганну долю, незмінний фатум і називаємо себе їхніми маріонетками. Але чи справді наше становище таке важке?

Французький мислитель ХVІІ століття де Ларошфуко казав: “Щоби виправдатися у власних очах, ми часто запевняємо самих себе, що не в змозі досягнути мети. Насправді ж ми не безсилі, ми безвольні”. Так, ми безвольні, ми не хочемо боротися, тому що це важко, ми не хочемо замислюватися, тому що буцім це робота тих, кому нічим зайнятися. І ми, як вівці, віддаємося під опіку того чи того пастуха. Та не шукаємо істинного пастиря, задовольняємося наймитами. А сказано: “Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці”(Ів. 10, 11-13).

Добрий пастир з’явиться тоді, коли в душі кожного визріє дерево особистості з плодами: совістю, розсудливістю та завзяттям. Проте це дерево слід виростити в собі кожному самостійно. І тоді, коли це буде зроблено, кожен усвідомить, як багато втрачав, як багато не помічав, як багато не хотів сприйняти. Це справа, до якої слід братися на самоті, адже, як казав італійський поет-мислитель Петрарка: “Ти, не знаходячи на всій землі місця для спокою та втіхи, вернися за поріг своєї келії і зосередься в самому собі; сам із собою ходи, сам із собою живи й не бійся самотності, залишаючись наодинці з собою, адже якщо не зможеш залишатися наодинці з собою, то навіть серед людей залишишся самотнім”. Нам варто скористатися цим уроком. Варто на самоті викрити своє невігластво й вирвати бур’ян, що захаращує нашу душу, бо, за словами англійського мислителя-францисканця Роджера Бекона, “допоки триває невігластво, людина не знаходить проти Зла засобів”.

Недавно ми святкували Великдень. Це свято нашого духовного піднесення й прозріння. Це свято, коли Господь Бог вказав нам спосіб та зміст нашого життя на прикладі Свого Сина Христа. Бо життя – це хрест, який вибираємо з власної волі, який несемо з терпінням і любов’ю во ім’я Світла, як наш Спаситель Ісус. Воскресіння Христа теж є прикладом для нас. Це мета нашого життя. Ми повинні жити так, щоби після смерті воскреснути, щоби смерть стала продовженням нашого життя на землі, щоби пам’ять про нас довго жила в серцях тих, задля яких ми боремося, – задля світу та людей.

Для того, щоби прожити це духовне переродження, самовдосконалення та піднесення, насамперед треба взяти собі за девіз вислів: “Я – маленька людина зі жмутком мрій у серці та вогником в очах”. Чим вищу мету ставитимеш перед собою, тим ліпшим ставатимеш і більшого досягатимеш. Стимулом для постійного прагнення та боротьби стануть для кожного з нас повне мрій, надії та віри гаряче серце та яскравий вогник в очах, що відбиватиме світло душі – і з часом маленька людина стане великою!

Тож варто тільки запалити іскорку в своїй душі, щоби прокинутися до нового життя, щоби прозріти, щоб усвідомити сенс своєї земної дороги, щоби достойно нести обраний хрест, щоби воскреснути після смерті в пам’яті живих – це і зветься стати особистістю, що чинитиме опір Злу, обиратиме істинного пастиря, без сумніву піде дорогою мудрості, щоби прийти до Господа. І тоді не буде для нас чужою “любов до мудрості”, бо черпатимемо з неї сили для охорони й будівництва нашого світу. Тоді виповниться заповітне бажання Петрарки: “Будемо, нарешті, філософствувати так, як велить саме слово “філософія”, тобто любити мудрість; істинна премудрість Божа – Христос, і щоб істинно філософствувати, Його треба найбільше любити і Ним жити”.

Тож облишімо на мить усі свої земні буденні проблеми, впустімо в свою душу всі ці слова та задумаймося над словами великого мислителя Сковороди: “Світ спить, пора прокидатися!”

 

Уляна ЛУЩ

 

 

Те, про що Бог не запитає...

Бог не запитає, на якій машині ви їздили, але Він запитає, скільки людей, у яких не було транспорту, ви підвезли.

Бог не запитає, скільки квадратних метрів було у вашій квартирі, але Він запитає, скільки людей було гостинно принято в ній.

Бог не запитає про ваш незвичайний одяг у гардеробі, але запитає, скільки з цього одягу було віддано в допомогу нужденним.

Бог не запитає про ваш соціальний статус, але запитає, який клас ви демонстрували у своєму житті.

Бог не запитає, скільки матеріальних благ було у вас, але запитає, чи не керували вони вашим життям.

Бог не запитає, як висока була ваша заробітна плата, але запитає, чи не йшли ви на компроміс із собою заради того, щоб одержати таку зарплату.

Бог не запитає, скільки часу ви проробили надурочно, але запитає, чи не заміняли ви роботою час спілкування з родиною й улюбленими людьми.

Бог не запитає, скільки разів вас просували по службі, але запитає, як ви сприяли і допомагали іншим просуватися.

Бог не запитає, як називалася ваша посада, але запитає, чи виконували ви свою роботу відповідно своїм умінням.

Бог не запитає, що ви робили, щоб допомогти собі, але запитає, що ви зробили, щоб допомогти іншим.

Бог не запитає, скільки друзів було у вас, але запитає, скільки було людей, яким ви стали щирим другом.

Бог не запитає, що ви робили для того, щоб захистити свої права, але запитає, що ви зробили, щоб захистити права інших.

Бог не запитає, з ким у сусідстві ви жили, але запитає, як ви відносилися до своїх сусідів.

Бог не запитає про колір вашої шкіри, але запитає про зміст вашого характеру.

Бог не запитає, скільки разів ваші справи підтверджували ваші слова, але запитає, скільки разів не підтверджували.

 

Знайте, про що запитає Бог....

 

 

КІМНАТА

Як Ісус може звільнити ваше минуле

Звичайно я не розповідаю свої сни іншим людям, але я хотів би поділитися з вами одним незвичайним сном, який мені один раз приснився.

Як християни ми добре «знаємо» такі речі як «Бог любить мене» і «Христос умер за грішників». Ми чули про це багато разів, але пил звичного може затемнити велич і глибину цих простих істин. Ми повинні здути з них пил і нагадати самим собі - яку життєву силу вони в собі несуть.

Сон, що мені приснився в сіру, холодну ніч як би підбив підсумок тому, що Ісус зробив для мене і для вас.

Я хочу розповісти цей сон, тому що нам потрібно завжди пам’ятати про Божу благодать.

 

Мені снилося, що я знаходжуся в якійсь кімнаті. Там не було меблів, крім одних стелажів уздовж усієї стіни, що були заповнені невеликими коробками. Це було схоже на бібліотечні каталоги, де перелічуються назви книг і імена авторів за абеткою. Стелажі були цілком заповнені, від підлоги до стелі, і здавалися нескінченними у всіх напрямках, і вони мали кожен свою назву.

Коли я підійшов ближче, перше що звернуло мою увагу, це напис на одній з коробок «Дівчата, що мені подобалися». Я відкрив її і почав схвильовано перебирати картки, що там знаходилися. Я швидко закрив цю коробку, шокований тим, що я довідався про всі імена, що знаходилися там.

Я відразу зрозумів, де я знаходився. Ця кімната являла собою систему незакінченого каталогу мого життя. Тут були зібрані записи всіх моїх дій, від великих до самих незначних, так детально, що навіть моя пам'ять не змогла б змагатися.

Почуття подиву і цікавості, змішане з жахом переповнювало мене, коли я почав навмання відкривати ці коробки і виявляти їхній уміст. В одних я знаходив радісні і приємні спогади, інші приносили таке почуття сорому і жалю, що мені хотілося увесь час оглядатися - чи не бачить цього хтось ще.

Поруч з коробкою за назвою «Друзі» знаходилася коробка: «Друзі, яких я зрадив». Назви були такі різні, - одні стосувалися звичайного, повсякденного життя, інші були трохи дивними: «Книги, що я читав», «Неправду, що я говорив», «Розрада, що я приносив», «Жарти, над якими я сміявся». Деякі були майже смішні у своїй точності: «Те, що я кричав на своїх братів». При читанні інших мені було не до сміху: «Те, на що я скаржився коли жив з батьками», «Речі, що я зробив у гніві». Я не переставав дивуватися змісту. В одних було більше карток, чим я очікував. В інших – набагато менше, ніж я сподівався.

Я був вражений величезним обсягом життя, що я прожив. Чи був би в мене у мої двадцять років коли-небудь час, щоб написати кожну з цих тисяч, мільйонів карток? Але кожна картка говорила правду. Кожна була написана моїм почерком. На кожній стояв мій підпис.

Коли я відкрив коробку з написом «Пісні, що я слухав», я побачив, що картки вже просто не вміщуються. Вони були дуже тісно упаковані одна до одної і навіть після того, як я пройшов два чи три метри, я не зміг знайти кінця цієї коробки. Я закрив її, з соромом не стільки від того якої якості була музика, але від того, скільки часу було на неї витрачено.

Коли я підійшов до коробки з написом «Похітливі думки», я відчув як тремтіння пройшла по моєму тілу. Я відкрив коробку лише на мить, не палаючи особливим бажанням довідатися її розміри, і витяг одну картку. Я здригнувся від її детального змісту. Мені стало боляче від думки, що такий момент міг бути записаний.

Раптово на меня нахлинуло майже тваринне почуття сказу. У голові звучала одна-єдина думка: «Ніхто не повинен бачити ці картки! Ніхто ніколи не повинен бачити цю кімнату! Мені потрібно знищити їх!»

У божевільному сказі я накинувся на ці коробки. Їхні розміри мене не хвилювали. Я повинен спалити всі ці картки. Я перевертав коробки, але як я не намагався, я не міг витрусити їхній вміст на підлогу. Мені вдалося витягти одну картку, але я не міг порвати її, тому що вона була така тверда як сталь.

У повному розпачі, знищений і абсолютно безпомічний, я поставив коробку на місце. Навпроти цієї стіни було написано моє ім'я. Глибокий і жалісний стогін вирвався з моїх грудей.

І потім я побачив це. Маленька коробочка, що називалася «Люди, з якими я поділився Євангелієм». Вона виглядала яскравіше, ніж всі інші, новіше, начебто нею майже не користалися. Картки, що там знаходилися, я міг легко порахувати, і вони вільно помістилися б в одній руці.

І потім прийшли сльози.

Я почав плакати. Ридання були настільки сильними, що від болю звело шлунок і мене усього початок трясти. Я упав на коліна і плакав. Я плакав від сорому, від нищівного сорому, що поглинав мене. Стелажі миготіли перед моїми залитими сльозами очима. Ніхто ніколи не повинен знати про цю кімнату. Я повинен закрити її і сховати ключ.

Але коли пройшли сльози, я побачив Його. Ні, будь ласка, тільки не Він. Тільки не тут. О, хто завгодно але не Ісус.

Я безпомічно дивився як Він почав відкривати коробки і читати картки. Я відвернувся, я не міг цього винести, я не міг дивитися на Його реакцію.

На мить я повернувся, подивився на Його обличчя, і побачив сум набагато глибший за мій. Здавалося, Він має намір йти до самих гірших коробок. Навіщо, навіщо Йому потрібно читати все це?

Нарешті Він повернувся і подивився на мене, стоячи в іншому кутку кімнати. Він дивився на мене з глибоким жалем в очах. Але в цьому жалі не було гніву до мене. Я опустив голову, закрив обличчя руками і знову почав плакати. Він підійшов і обійняв мене. Він міг би сказати так багато. Але Він не сказав ні слова. Він просто плакав разом із мною.

Потім Він встав і знову підійшов до стелажів. Він брав коробку, одну за іншою і позначав кожну картку своїм ім'ям.

"Ні!" - закричав я, підбігаючи до Нього. Усе, що я міг сказати було “ні, ні”, я вирвав картку з Його рук. Його ім'я не повинно бути на цих картках. Але воно було там, написане яскравою, червоною, майже живою фарбою. Ім'я Ісуса покривало моє ім'я. Воно було написане Його кров'ю.

Він ніжно забрав назад картку з моїх рук. Він посміхався сумною посмішкою і продовжував підписувати картки.

Не думаю, що зможу коли-небудь зрозуміти як Він зробив це так швидко, але в наступну мить Він вже підписував останню картку і йшов до мене. Він поклав Свою руку на моє плече і сказав: «Здійснилося».

Потім Він вивів мене з цієї кімнати. В дверях не було замка. Там залишилися лише порожні картки, які мені потрібно було заповнити...

 

Арка, № 8 (18) Квітень 2001

 

Життєві аксіоми

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...