Главная Обратная связь

Дисциплины:






Зі спогадів Олександра Севрюка



«Переговори добігали вже кінця. Власне кажучи, вони вже скінчилися, бо в усіх спірних питаннях досягли згоди й треба було тільки порозумітися щодо редакції деяких статей договору, що швидко можна було поладнати, й після цього залишалося виготовити тіль­ки грамоти. 6-го лютого ми заснули з легшим серцем, бо нарешті нібито вдалося переконати графа Черніна в тому, що Центральна Рада все ще в Києві, і він остаточно згодився підписати мир. “Оста­точно?!” За весь короткий час нашого знайомства ми кілька разів мали вже нагоду переконатися, що в лексиконі графа – одного з останніх могиканів старої австрійської аристократії й салонного дипломата – цього слова не повинно б бути. Отож 7-го вранці почув я враз від нього телефоном, що він вирішив – і Троцький з цим годить­ся! – послати на Україну комісію з метою встановити, чи дійсно в Києві все ще існує влада Центральної Ради. Слухаючи це, я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло. Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але згідно з нашими відомос­тями за день-два – у кожному випадку до приїзду цієї комісії, – укра­їнського уряду в Києві вже не буде. Що робити?.. Відкинути пропози­цію Черніна – значило поглибити підозри недовірливого австрійсько­го дипломата й таким чином напевно скомпрометувати справу підписання договору. Прийняти й чекати, доки комісія повідомить про зайняття Києва більшовиками (а саме це за кілька днів могла вона встановити), значило рахуватися з тим, що мир ніколи не буде підписаний. Ніякої третьої, ухильної, відповіді бути не могло. Всі ці думки промайнули вмить, і я відразу без вагання заявив телефоном, що ми годимося.

Минуло кілька годин. Враз знову при телефоні Чернін.

– Пане Севрюк! З комісії нічого не вийде. Той Троцький, що вранці годився, тепер уже відмовився дати свого делегата.

– Шкода! – відповідаю я.

– Чи Ви готові? Чи можемо сьогодні підписати?

– Не думаю, щоб ми сьогодні встигли. Але завтра, як тільки все буде готове, ми можемо підписати.

Решта дня 7-го і ввесь день 8-го лютого пройшли на останніх приго­туваннях. Почалось 9-го лютого. Безконечні телефонні запити нім­ців. Вони нервувалися більше, ніж ми, хоч, правдоподібно, тоді ще не знали про Київ того, що знали ми. Вже почали збиратися в урочисто прибраній залі делегати, дорадники, журналісти, фотографи, гості. Коли ми ввійшли в залу, світло й магній осліпили нас; затріскотіли фотографічні й фільмові апарати. Ми на хвилинку спинилися. Всі делегати стояли коло своїх місць, інші кількома рядами за ними; повна вщерть зала; військові форми всіх ґатунків зброї і всіх армій Центральних держав – золото і срібло, медалі, різнокольорові стяжки.



Посередині зали столи стояли літерою П. Чільні місця – представ­ників Центральних держав, середні місця для нас.

…Після двох коротких промов – фон Кюльмана й моєї – приступлено урочисто до підписування договору. З представників Центральних держав перший підписав фон Кюльман. Перший на першому міжна­родному акті Незалежної України підписав я, після мене М. Любин­ський і М. Левитський. Я глянув на годинник. Була друга година 9-го лютого. Церемонія підписів і накладання печаток тощо тривала довший час. 15 делегатів мусили підписати кожний 5 грамот – отже, всього 75 підписів.

З огляду на те, що договір був виготовлений усіма мовами заінтере­сованих держав – отже: українською і німецькою, українською, німецькою та угорською, українською і болгарською, українською і турецькою, – то підписали ми грамоти по-українськи.

Нарешті всі формальності полагоджені. У ясну, зоряну ніч вертали­ся ми до нашої хати з першими грамотами нашої держави…»

Варіант 6





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...