Главная Обратная связь

Дисциплины:






Р., червень, Львів. — Пастирське послання митр. Андрея Шептицького до духовенства і вірних Про Милосердя



1. Ціле діло Христа-Спасителя — то діло милосердя. Всі книги Ст. і Нов. Завіту оповідають нам про Боже милосердя для цілого людства та для поодиноких людей. До кожного з нас зокрема відноситься слово Христової притчі: "Весь довг я дарував тобі, коли ти в Мене про це просив, чиж не слід... тобі помилувати свого товарища, як Я тебе помилував" (Мт. 18, 32-33).

2. Боже милосердя накладає на нас невідхильний обов'язок милосердя супроти людей. Милосердя Боже супроти нас так зв'язане з обов'язком і чеснотою милосердя до людей, що Бог наче того одного тільки від нас й домагається: "Милосердя хочу, а не жертви", — каже Бог через пророка Осію (6, 6), якого наводить сам Христос (Мт. 9, 13).

3. А з другої сторони милосердя обіцяне милосерним: "Блаженні милосерні, бо вони доступлять милосердя" (Мт. 5, 7). Будуть помилувані не тільки тим милосердям, що упереджає всяку людську волю, а яким "Бог виявляє Свою любов до нас, що як ще ми були грішниками Христос умер за нас" (Рм. 5, 8), — але і тим милосердям, про яке сказано: "Давайте, а дасться вам; міру добру натовчену і потрясену і переливаючуся дадуть на лоно ваше; бо тою мірою, якою мірите, відміриться вам" (Як. 6, 38). Тим милосердям, що то "перевищає суд" (Як. 5, 13).

4. Церква, завданням якої є проповідати Євангеліє милосердя і орудувати ділом милосердя, — Церква, що має в імені доброго самарянина рятувати і лікувати того, що впав в руки розбійників, мусить заєдно пригадувати вірним той такий важкий обов'язок християнської любови і усіми можливими способами заохочувати людей до його сповнювання. Тому в часах, в яких люди терплять більше, як в якій-небудь іншій історичній епосі, мусить християнська проповідь часто людям вказувати на терпіння і болі ближніх, щоб у вірних викликувати бодай щире бажання помочі терплячим, навіть тоді, коли майже нічого не можна зробити для їх помочі.

5. Кожної днини пересуваються перед нашими очима такі терпіння людей, що видається неможливим, аби людське серце не відчувало їх дуже глибоко. Пересуваються перед очима людей потрясаючі і зворушуючі терпіння, на які або ніякої заради нема, або вона перевищає о много всю нашу спроможність. Тоді видається безхосенним про ті терпіння говорити, а говорення видається в порівнанні з ділами чимсь таким марним, що той, який говорить про це, мусить просто до себе примінювати слово св. Йоана: "Хто мав би достатки сього світу і бачив свого брата, що в потребі, а замкнув би своє серце перед ним, перебуває в нім любов Божа? Дітоньки, — додає св. Йоан, — не любіть словом ані язиком, а ділом і правдою" (1 Йо. З, 17). Майже стид говорити про милосердя, коли так часто, так безнастанно не можна до слів додавати діл милосердя. А однак говорити треба; до того змушує і наука Ісуса Христа і уряд проповідника і потреба людей і таке винят­кове в наших часах загальне і безмірне терпіння людства, а передусім убогих і недужих.



6. Тому і я, ваш душпастир, звертаюся до вас, Дорогі в Христі Браття і Сестри, тим своїм посланням і звертаю Вашу увагу на безмірні нещастя і терпіння людей, що їх і самі бачите. Тії терпіння тяжким тягарем спадають передусім на убогих. При великій, незвичайній до­рожнечі і при браку харчів люди убогі терплять голод; треба їм великих зусиль, щоб удержати життя. Випродують всьо, що мають і навіть за всі ті ощадності ледве дістають те, що конечно потрібне до життя, а за гроші, які заробляють тяжкою працею, не можуть удержувати себе і родини при житті. А убогими сталися люди давніше й заможні; люди, що давно легко заробляли працею на достатнє і здорове життя своєї родини, тепер змушені голодувати. А скільки терплять вдовиці, які нічого не мають, щоб виживити себе і дітей! Скільки терплять жінки тих, що їх большевики вивезли або арештували! А до терпінь убожества долучується ще журба про долю батька родини, котрого праця всіх удержувала.

7. А що ж сказати про нещастя тих, яким в тому положенні Бог зсилає ще недугу, коли дитина тяжко захворіє і нема за що купити лікарства, коли нема за що купити трохи ліпшої страви, коли і кусника сухого хліба дістати не можна! А скільки терплять сироти, коли захоріє мати-вдовиця, або мати розлучена з арештованим большевиками бать­ком, коли не стає кормителя, а бідна мати хора лежить і нема чим затопити в печі, і нема одежі, щоб загрітися, а на дворі, як було це цього року, лютий мороз так докучає, що не знати, яку собі раду дати! А скільки таких, що їм у недузі нема кому подати шклянки води і віддати найконечнішої прислуги. Хата вогка, в сутеренах, нема кому перевітрити, нема як недужому встати хоч би на хвилину! І цілими тижнями лежить всіми опущений, примираючий з голоду і холоду; терпить тяжкі болі і повний смутку та журби за померших, за неприсутних, повний неспокою і страху за тих, котрим також треба би помогти, а нема як! А й навіть тоді, коли недужий не є прикований до ліжка й може порушатися, не є він без терпіння: Про заробіток майже нема мови, обува знищена і нема як направити, з одежі лишилися лахмани, майже стид на вулиці показатися. І нема чого виходити, бо вже не стало того, що можна би продати і нема защо що-небудь купити! І кожна найменша праця побільшає біль, а не дає стільки, щоби заспо­коїти голод.

8. А як вийде на вулицю, скільки треба перенести легковаження, погорди нераз й ударів і нема де в житті подітися! І так терпить той, що колись був господарем і мав власну хату та город; з хати викинули його, жиє в комірному і не має чим заплатити чиншу. І так терпить та, що була жінкою і матерію дітей; тепер не має кому обіду зварити, а діти ростуть як дика билина в полі. Але до всіх тих терпінь тіла, долучуються гірші ще терпіння душі; неповодження, родинні нещастя, невдячність дітей, стид за їх поступування, самота, брак родинного вогнища, старість в біді і голоді, а брак якої-небудь надії на будуче!

9. Скільки тої нужди і біди по містах, у сутеренах і на піддашах, а скільки її по селах, в бідних хатинках, що валяться! А часом і без хати мусить убогий скитатися і кожної днини шукати де-інде нічлігу! Який біль для родителів бачити голодуючі і терплячі або хворі діти! Яке терпіння те життя, серед безнастанної непевности про себе, про діти, про життя чи свободу! Яким нещастям буває тяжка кривда, завдана чужим чоловіком, або ще гірше близьким чи своїм! Яким болем явля­ються розвіяні надії і певність близької смерти! Яким терпінням є те перемучення життям, в якому не находиться ні хвилі відпочинку! Яким вкінці болем бачити всенародні терпіння і нездійснені надії!

10. З яким болем серця мусять дивитися батьки на діти, що колись були гордощами і радістю родини, а сталися днесь тяжким їх хрестом і болючим стидом! Яким болем для батька видіти сина, сплям­леного неповинно пролятою кров'ю, від якого з обмерзінням відверта­ються сусіди і знайомі! Але хто ж зможе зрештою описати, чи зобразити всі тії терпіння, які з життя роблять хресну дорогу болю і смутку!

11. Хто тільки є свідком тих терпінь ближніх, не може хіба не бажати хоч би у малій мірі помогти тим ближнім і злагодити їх терпін­ня. Хто ж на вид людських болів не позавидує великому старозавітному пророкові Йовові? (А пишу це якраз в день, що посвячений пам'яти того прообразу терпінь і милосердя Христа Спасителя). Хто ж за його прикладом не бажав би статись рятунком терплячих і поміччю безпо­мічних (Йова 29, 12), очима сліпому і ногами кульгавому (там же, 15), та батьком убогим; хто не бажав би виривати із зубів кривдячого його добичу! (ст. 17).

12. Бо людське серце з природи вражливе на терпіння; навіть терпіння звірят воно відчуває і співчуває з ними! Оскільки ж більше мусить відчувати природне співчуття для терпінь і нещасть людей! Можна сміло сказати, що те відчуття — то найсущніша черта людської приро­ди, що просто відрікся людської природи той, що не почувається до такого співчуття на вид терпіння ближніх! Через те й милосердя є неначе вступом до християнської любови ближнього.

13. Любов ближнього, а радше любов Бога, — любов, якою обій­мається усіх ближніх, як дітей Божих або бодай покликаних на Божих дітей, — вона підносить людину понад усяке сотворіння, понад цілий матеріяльний світ і учить його, по прикладу Ісуса Христа, віддавати навіть і життя за спасіння, за життя ближніх. Вершок тої любови сягає до неба, але підстава її спирається так на людській природі, що нема чоловіка, який би з роду не відчував потреби любови в тому природно­му нахилі людського серця до співчуття і милосердя.

14. Так побудована надприрода на природі. Благодать не ломить і не змінює сущности природи; вона освячує тільки і підносить Божий надприродний закон, закон Євангелія, спирається і тільки доповняє природний закон. Та ціла будова, те нове сотворіння (як каже св. Ап. Павло), людства піднесеного і освяченого Божим життям благодаті є очевидно архитвором понад усі можливі архитвори, бо є ділом всемогучости і безконечної мудрости Бога-Слова, що прийняв на Себе людське тіло. Через Своє Слово сотворив Бог пречудне діло людської природи, а після її упадку, більшим і вищим чудом ту упавшу природу поправ­ляє, підносить і освячує. Звідци та предивна схожість природи з благо­даттю, ті немов би природні підстави, на котрих опирається ціла будова благодаті, те наче природне коріння, з якого виростає дерево благодаті. Кажемо "наче", бо природа, коли стається основою благодаті, корінням того чудесного організму, яким є надприрода, має це не від себе, а є Божим даром. Первопочаток, саме зерно того організму, самий наймен­ший камінь того фундаменту походить з неба, а не зі землі. Тому не можна би прийняти висказу "фундамент" чи "корінь" у тому значінні, що одно чи друге належить іще до природи. Оскільки вона стає осно­вою надприроди зеренцем чи корінням того організму, яким є діло благодаті, тоді вона вже є надприродним Божим даром, тоді вона вже благодаттю. Та повна таємниць злука природи з надприродою, та гра­ниця поміж ними, що укрита десь в безоднях людської душі, — це тайна віри, може одна з найтрудніших до зрозуміння і представлення. Тим то і наука віри про Божу благодать така повна безконечних майже труднощів, така обильна в проблеми, над котрими людський ум від довгих віків працює і шукає, а не є ніколи в змозі розв'язати тих труднощів і відслонити заслони, яка прикриває тії правди, що їх бачимо тільки в дзеркалі і в еніґматі — загадці, як каже Ап. Павло (1 Кор. 13, 12).

15. Це, однак, не перешікаджає, що зі всього, що людське у Божо­му надприродному законі, найбільше людським є милосердя. Є то прик­мета, чеснота, що на самій границі, перша у надприроді й найбільш природна в природі. Тому і така незвичайно важна в християнському житті. Тудою людський ум робить перший крок на дорозі до неба. Тудою й людське серце, прив'язане ще до землі, зачинає підноситися вгору.

16. Звідци й безконечна вага тої чесноти в душпастирській праці. Бо з того боку найлекше може вона людей брати за серце. Через те милосердя надає цілому християнству такий людський характер. І мож­на би сказати, що це бодай в части пояснює тріюмф християнства над поганством, пояснює світлу добу чотирьох перших століть християн­ства, коли то проти усього людства, зорганізованого в наймогутнішій державі світу, в римській державі, виступило до боротьби кількох прос­тих рибаків в Галилеї, переслідуваних і побиваних власним народом. У тій боротьбі, після трьох століть, побіджають наслідники тих бідних рибаків. Чому? Очевидно тому, що в їх руках була безконечна сила Божого Об'явлений і Божої установи св. Церкви. Римську імперію чи радше усі поганські принципи, на котрих вона була побудована, пова­лили ученики слабих рибаків, бо орудували Божою силою. Але якщо питаємо про причину такої світлої побіди, про орудники, якими ті рибаки змусили римських імператорів до зміни своєї системи, то одною з головних причин чи орудників є та обставина, що наука убогих рибаків, хоч вона була і Божа, була також і людською. Усі люди мусиш горнутися до неї, бо була доктриною, законом, практикою милосердя і любови ближнього. Це сила, котра завжди буде мати для людей непереможний потяг. Перед тою силою поклониться людство; закон і наука, що орудує тою силою завсігди побідить, хоч може щойно після століть. Христос сказав: "По тім пізнаватимуть усі, що ви мої ученики, коли любов матимете між собою" (Йо. 13, 35).

17. Любов ближнього являється головним доказом Божого похо­дження Євангелія.

18. Чесноту милосердя захвалюють і доручають многі книги Ст. Завіту. У пророчих книгах, а особливішим способом у Псалтирі і в книгах Мудрости захвалюване милосердя як головна прикмета праведности. Пророк Міхей каже: Скажу тобі, чоловіче, чого треба і чого Господь від тебе вимагає; ділай справедливо, люби милосердні вчинки і ходи в покорі перед Богом твоїм (6, 8). "Милосерний чоловік чинить добро душі своїй, а жорстокий замучує своє тіло" (Притч. 11, 17). "Благословенний той, хто для убогого милосерний" (там же, 14, 21). “Милосерний буде благословенний, бо спомагає убогого своїм хлібом" (там же, 22, 9). І много ще інших уступів книг, яких предметом є Божа мудрість. Так само в Псалтирі: "Щасливий, хто про вбогих дбає; в день нещастя спасе його Господь" (Пс. 41, 2). "Благо чоловікові, що мило-сердиться і позичає; він докаже справу свою на суді" (Пс. 112, 5); "він роздає щедро, дає вбогим, справедливість його триває во віки, ріг (сила) в славі буде вивищена" (там же 9 ст.). Прегарна похвала мило­сердя у великого Ісаї, того старозавітного Євангелиста. "Поділися хлі­бом з голодним і введи в хату бездомних бурлаків. Як побачиш обідран­ця, прикрий наготу його і від ближнього твого не ховайся! Тоді світло твоє зорею засвітить і твої рани скоро сціляться і справедливість твоя буде поперед тебе ходити та супроваджатиме тебе Господня слава. Тоді ти закличеш і Господь вислухає тебе, попросиш, а Він скаже: Ось Я... Якже ж ти...голодному віддаси серце твоє і нагодуєш душу злиденного, тоді во тьмі в тебе засяє світло і тьма твоя стане мов полуднє. І Господь буде по всяк час провідником тобі і буде в часі посухи напоювати душу твою та кріпити кості твої і будеш мов сад, підсичуваний водою і як керниця. що в ній вода ніколи не всякає (Іс. 58, 7-11).

19. Ціле св. Письмо Ст. Завіту повне похвал чесноти милосердя, а особливішим способом книги Мудрости.

20. Очевидно і Новий Завіт захвалює часто ту чесноту. Кілька притч Христових представляють обов'язок милосердя: притча про немилосерного слугу (Мт. 18), про милосерного самарянина (Лк. 10, 29), а найяскравіше притча чи оповідання про страшний суд (Мт. 25, 31).

21. Для св. Ап. Павла щире милосердя є тою прикметою, що на першому місці мусить проявлятися серед християн. Воно являється неначе їхньою одежою: "Одягніться як вибрані Божі у щире милосердя, добротливість, покору" (Кол. З, 12). А св. Яків не сумнівається грозити судом без милосердя тому, що не виконував за життя милосердя.

22. Розуміється, що й Отці Церкви однодушно захвалюють ту християнську чесноту. Наведемо тут кілька текстів, лиш одного Йоана Золотоустого: "Милосердя стягнуло Бога на землю у Воплоченні Божо­го Слова, милосердя лекше потягає чоловіка в небо (на Флп. 1, 3). Представляючи як милосердям зобов'язуємо Христа супроти себе, з питомою собі вервою, чи навіть гумором каже: "Жаден віритель не тішиться так своїм довжником, як Христос своїми вірителями. Він усувається від того, котрому нічого не винен, а наближається до того, кому много винен. Чи хочеш мати Його сталим приятелем? Зроби Його великим довжником своїм. Якщо ти Йому нічого не даш тепер тут, то там Йому тебе вже не треба. Він тут на землі терпить голод і жажду, терпить, бо жадний твого спасіння; ходить по світі як жебрак, прихо­дить до тебе без одягу, і тим способом хоче тобі передати вічне життя. Не занедбуй же такої нагоди!" (на Рм. 7, 9).

23. У наших катихизмах пригадує Церква християнам обов'язок милосердя супроти убогих, поручаючи милосердні діла щодо тіла і душі.

24. У ширшому значенні ділом милосердя, як і милостинею, є всьо, що дається або робиться для ближнього ради Бога, беручи під увагу його потреби тіла і душі. В тіснішому значінні тими словами називається тільки те, що дається убогому для заспокоєння його матеріяльних потреб. В тому значенні поміч, дана ближньому, є одним з найважніших суспільних обов'язків, на який звертають увагу не тільки віроісповідання і проповідання Євангелія, але також і соціологи і філо­софи. Заходить, однак, важна ріжниця поміж філософічним, а христи­янським поняттям помочі ближньому. Для християнина є ця поміч ділом любови ближнього, зділаним з любови до Бога, або, бодай, з уваги на Бога. Матеріяльно—милостиня соціолога і християнина є по­міччю, даною потребуючому ближньому, але формально християнський акт милосердя має вище духове значення; він наказаний мотивом ви­щим, надприродним; він просвічений світлом християнської віри і Бо­жої благодаті.

25. В соціології занимає милостиня чимале значення. Довкруги того поняття скупчується навіть завзята боротьба ріжних соціологічних шкіл. Бо обов'язок милостині є з природи речі злучений з правом власноти. Тому усі соціологічні школи, що заперечують право власности, тим самим і прямо відкидають християнське поняття милостині. Це поняття в сущності супонує приватну власність як законну, природну, а через те і конечну інституцію. Не входячи сьогодні у філософічні дис­кусії та докази на ствердження приватної власности, пригадаємо тільки, що відай завжди буде правдивим слово Христа, що "убогих завсіди маєте зі собою" (Йо. 12, 8). Очевидно, було би бажаним, щоби людство знайшло такі економічні системи, які запевняли би кожному чоловікові заспокоєння усіх його потреб. І правильно шукають соціологи такого систему, досі, однак, без успіху. Слово Христа про убогих може відно­ситься тільки до епохи Христа, чи може до всіх подібних епох, не висказуючи ніякої безглядної і вічної правди. Але треба признати, що зусилля людської думки досі не тільки не приносить загального добро­буту, але навіть просто навпаки: в безконечність множать біду і нещастя убогих. Ліберальний економічний принцип: всьо позволяти і всьо до­пускати, причинився може до небувалого, незнаного від віків помно­ження людської продукції. Але тут явище незрозуміле для многих еко­номістів і соціологів: В міру зросту продукції зростає і число убогих. І той зріст продукції, ця, як кажуть "гіперпродукція", допроваджує до якогось стану кризи, що видається радше конечністю якогось катакліз­му, чи перевороту, в якому ніхто не може предвидіти тих принципів, на яких міг би опертися суспільний лад після цілковитого краху ліберальної політичної економії і зв'язаних з нею капіталізму і монетарної системи. Здається, шо довго ще будемо свідками зростаючої людської нужди, чим раз більшого зубожіння людей і чимраз більших їх терпінь. Супроти того треба нам зі збільшеним іще зусиллям пригадувати вір­ним обов'язок милостині і організувати практикування її.

26. Завжди будуть убогі, а їх число в наших часах побільшилося в незвичайний спосіб. Бо убогими не тільки є ті, що не мають ніякої спроможности удержатись в непердбачених випадках недуги та старос­ти; між ними є много і молодих, які не можуть удержувати себе і родини працею, бо не можуть праці дістати, або праця буває так опла­чувана, що при найліпшій волі та найусильнішій праці не можуть удержати себе і родини. В таких часах мусить Церква пригадувати вірним принципи християнської праведности. По тим принципам до­часні земські добра, які Боже Провидіння дає людям, можуть бути і є власністю тих, що їх набули законною дорогою і є перед правом їх власниками. А від права власности і посідання треба розріжнити ужи­вання тих дібр. Щодо уживання, вони мають служити не тільки йому — власникові, але й тим, яким можуть власники помогти.

27. Пересадним і незгідним з християнською наукою є тверджен­ня соціялістів, що помагати вбогим є обов'язком справедливости для посідаючих. Безпідставним твердженням є теж, що кожна власність є овочем людської кривди і що посідаючі є обов'язані просто до реститу­ції. Приватна власність, набута дорогою спадку або через ощадність і працю, є правом, що його стереже Божий закон. А обов'язок ділитися при уживанні тої власности з убогими, є християнським обов'язком любови ближнього. "Будеш любити ближнього свого як самого себе" (Мт. 22, 39). Не можна зрозуміти любови ближнього, подібної до любо­ви власної без зовнішніх проявів тої любови. А тими проявами є: співчуття, милосердя та милосердні діла, одвітно до обставин і спро­можности. Християнин, який мав би спроможність помогти ближньому в біді, а переходив би біля нього без співчуття і помочі, тим самим доказував би що не любить ближнього. Любов містить в собі бажання добра тому, котрого любиться. Таке бажання мусить проявлятися діян­ням, себто зробленням того, що при даних обставинах людина може зділати. Христос приказав не тільки любити ближнього, але й давати милостиню: "З того, що маєте, давайте милостиню" (Лк. 11, 41). І знову: "Дайте милостиню, робіть собі мішки, що не старіються, скарб, що не зменшається, на небі, де злодій не приходить, ані міль не з'їдає. Бо де ваш скарб, там буде і ваше серце" (Лк. 12, 33). І ще настає, вимагає щедрости: "Давайте, а дасться вам; міру добру, натовчену і потрясену і переливаючуся, дадуть на лоно ваше. Бо тою мірою, якою мірите, відміриться вам" (Лк. 6, 38).

28. Для Христа нема міри милосердя супроти бідних. Бо воно має наслідувати милосердя самого Бога: "Будьте милосерні як і Отець ваш є милосерний" (Лк. 6, 36). Нема міри, нема границь милосердя, бо і "давати ліпше ніж принимати". Це слово Христа зачерпнене з традиції св. Ап. Павлом, а записане св. Лукою. Щоби ослабити вагу того Божого закону, хотіли би соціялісти усунути всяку милостиню, як противну природному людському достоїнству.

29. Такий осуд може опиратися тільки на цілковитому браку об­сервації і цілковитому браку пізнання християнства. Бо коли милостиня є роблена по приписам Євангелія (Мт. 6, 2 і дальші), по християнськи нема в ній нічого, що могло би піддержувати гордість того, що дає, або що могло б упокоряти того, що принимає. Християнська милостиня може тільки улекшувати взаємовідносини багатшого і убогшого та скріп­ляти зв'язі взаємних услуг. Нема так багатого чоловіка, якому не було би треба помочі від інших, нема й так убогої людини, яка б не могла віддавати ближньому потрібних і корисних услуг. Це річ природна, щоб люди від себе взаємно принимали і віддавали услуги христ. любови та взаємної зичливости. Тим способом справедливість і любов, зв'язані з собою під справедливим і легким тягарем Христового закону, піддержу­ють знаменито зв'язь людського суспільства і ведуть кожного її члена до праці над своїм власним добром і над загальним добром.

30. Обов'язок милостині росте з потребою ближнього. Наколи та потреба доходить до крайности, коли йде про життя ближнього, хрис­тиянин обов'язаний помогти йому не тільки з того, що йому потрібне до збереження добробуту у свому стані. Тоді той обов'язок любови стається важним обов'язком, себто обов'язком під тяжким гріхом і обов'язком справедливости. Хто находиться в крайній біді, має право шукати рятунку навіть з чужої власності, навіть без згоди власника.

31. Коли потреба ближнього є важна, християнин обов'язаний з любови помогти йому не тільки з того, що збуває, але й з того, що людині потрібне або корисне, в міру потреби ближнього. Ніхто не є обов'язаний позбавляти себе того, що конечне до життя, ані навіть помагати з тяжким трудом чи коштом, з важною, як кажуть богослови, власною невигодою. Досить трудно означити, коли християнин обов'я­заний під тяжким гріхом, давати милостиню. По досить загальній думці богословів, багатим треба уважати чоловіка, котрому збуває з дібр, потрібних до життя. З них обов'язаний він, під тяжким гріхом, давати щось убогим, себто потребуючим або звичайним жебракам, коли їх не знає.

32. А якщо йде про частину збуваючого добра, яку обов'язаний дати убогим, то більші риґористи є думки, що треба і всьо збуваюче віддати. Інші хотіли би означити часть, яку треба конечно віддати і яку таку визнають 1/10, 1/20, а навіть 1/50 річного доходу.

33. Риґористами були і великі Отці Церкви. Вони нераз висказувалися з такою безоглядністю, що тільки неусталеною термінологією можна оправдати їх скрайно риґористичні суди. Наведемо тільки слова одного, але великого, мораліста св. Василія Великого. В його бесіді про милостиню (Патр. гр. т.31 кол. 1154-1167) читаємо: "Чи ти не скупар і не злодій, коли собі привлащуєш те, що ти дістав для убогих? Коли злодієм називається того, що вкрав одіж, як же інакше назвати того, що, маючи спроможність без власної страти убрати убогого, лишає його без одягу? Хліб, який для себе задержуєш і який неконечно потрібний для утримання твоєї родини, належить до убогого, що з голоду умирає". — Подібним способом остро судять багача, що не дає радо милостині, теж і інші наші великі Отці Церкви: Григорій Наз. в 14 бесіді про любов убогих (Патр. гр. т. 35, кол. 858-910), Григорій з Нісси: Дві бесіди, що треба убогих любити (Патр. гр. т. 46, кол. 454-490), Йоан Зол. "Про милостиню" (Патр. гр. т. 49, кол. 291-300).

34. Незрівняний той останній, коли захвалює милостиню і до неї намовляє. Так нпр. наводить Бога, що ось як промовляє до нас: "Як довго гроші є в твоїх руках, вони непевні. Коли даш їх мені, себто убогим, заховаю їх тоді дуже старанно і в слушну хвилю віддам їх тобі зі зложеними процентами. Я не бажаю їх для себе; хочу їх помножити, заховати тобі на той час, коли не буде вже ні убогих, ні милостині". А далі св. Йоан Золотоуст додає від себе: "Хто міг би бути дурнішим від нас, коли би ми на такі запевнення не віддали радо усіх своїх ощадностей в руки такого банкира?" (на Рм. 7, 7) (Патр. гр. т. 60, кол. 466). Або: "Коли тобі було треба корму для душі, Христос дає тобі власне тіло; нічого не щадить, всьо віддає... а ти не даєш убогому ні кусника хліба, тоді, коли голодує?... Ти сам прийняв так багато, а для убогого ти такий скупий! Тут не про це йде, щоби давати, не в тому милосердя, а в тому, щоби радо давати, радісним сердцем, з розположеним вдячного довжника. Хто мав би не так давати, найліпше хай нічого не дає! Так виглядає радше грошева кара, ніж милостиня" (Патр. гр. т. 62, кол.186).

35. В наших часах і при обставинах теперішньої хвилі в тім є трудність, що мало є таких, котрим би збувало на чім-небудь, а багато таких, що терплять крайну біду, голодують, а навіть з голоду умирають. Це правда! Але ж бо в таких власне часах набирає милостиня без порівняння більшого значення, ніж в часах загального добробуту. Най­менший дарунок набирає вартости тієї маленької лепти вбогої вдовиці, якій Христос віддав таку гарну похвалу (Мрк. 12, 11): "Істинно кажу вам, що ця убога вдовиця кинула більше, ніж усі, що вкидали в скарбону: Бо всі вкидали з того, що їм збувало, а вона зі свого недостатку, всьо, що мала: вкинула увесь свій прожиток".

36. Такі дари, хоч по людськи незначні, хоч і неспостережені людьми, перебивають небеса. В таких хвилях діються чуда, хоч і їх може не бачуть люди, чуда такі, як розмноження хліба і оливи великим Ілією, як уздоровлення доньки хананейки (Мт. 15, 21), яка не тільки отримала те, про що просила, але й більше ще і таку велику похвалу: "Велика твоя віра". Бог дивиться на серце. Хто не може більше дати, як добре слово, або молитву, або малу прислугу, той може з Божою бла­годаттю трапити на таке слово, як та хананейка, що почула від Христа: "За те слово..." (Мрк. 7, 29). Не легко словом заступити діло, бо: "Не ті увійдуть у небесне царство, що говорять: Господи, Господи, але ті, що творять волю Отця". Буває одначе, що слово перед Богом набуває значення діла.

37. В часах, коли діло милосердя і милостині стається чимраз трудніше, тим усильніше мусить християнин плекати розположення серця до милосердя та милостині, себто співчуття, бажання, волі. Нехай зовнішня милостиня буде мала, коли не може здобуватися на більшу, але нехай буде бодай символом того, що людина рада би дати, що душа бажає, чого хотів би чоловік. Може милосерний Бог прийме і таку, хоч незначну, лепту для того, внутрішнього християнського розположення душі. Очевидно, треба стерегтись, щоб те внутрішнє розположення не було самообманом. І будь-що-будь, навіть з посліднього передаваймо хоч дрібну лепту в руки Христа. Здається, що це одинока зарада в хвилях загальної нужди.

38. Як довго маємо в руках "Отче наш", як довго можемо в імені своїм і цілого народу повторяти щодня: "Хліб наш насущний дай нам днесь", так довго можемо бути певні, що Бог не допустить на нас досвіду і спокуси більшої, ніж наша спроможність: "Бог вірний, що не допустить спокутувати вас більше того, що можете, але разом зі споку­сою пішле поміч, щоби ви могли витримати" (1 Кор. 10, 13).

39. Індивідуальну милостиню, поміч, яку вбогим дають принагід­но ті, що можуть, заступає чимраз частіше організована, суспільна, тривала милостиня. Тоді прибирає вона форми суспільної опіки. Орга­нізована в товариствах суспільність збирає в цілому краю складки і посередничить поміж маючими, а убогими і обнимає над тими послідними опіку. Та суспільна опіка може опиратися на суспільній організа­ції, на церкві, на парохіях, брацтвах або приватних добродійних това­риствах. Тоді вона не перестає бути суспільною опікою о характері радше приватному, себто недержавному. Коли ж та опіка вбогих спира­ється на державній владі і індивідуальну милостиню заступає податок для вбогих, тоді та суспільна опіка прибирає назву легальної, державної опіки. Суспільна опіка в руках самого суспільства є добра і конечна, ті однак, що беруть участь у тих організаціях, мусять свою працю опіки над убогими і хорими вкладати з християнського духа любови ближньо­го. А коли та приватна суспільна опіка не вистарчає на усі потреби убогих і хорих, тоді треба і помочі державної влади.

40. Християнин, а тим більше священик, коли має брати участь в роздаванні публичного гроша між потребуючих, мусить передусім дома­гатися якнайстислішої контролі. Контролю уважати за брак довіря, а навіть за особисту образу, є знаком такої примітивности у справах економічних і фінансових, що мусить будити підозріння, що тим спо­собом прикриваєте нелад і невміння провадити справи. При нагоді предложимо АЄпарх. Соборові правило, яким мало би бути священи­кам заборонене брати участь, в якому-небудь орудованні публичного гроша або публичних дібр, коли незабезпечена там всесторонна і дуже стисла контроля. Коли її немає і орудуючий публичним добром домага­ється такого довір'я і такої власти, щоб ніхто не смів питати де гроші або публичне добро поділося, там нехибно мусить в короткому часі появитися закид про зловживання. І навіть тоді, коли оскаржуваний священик є чистий від всякої вини, немає він можности оборонитися навіть перед найгіршою клеветою. Лишається про нього думка, що в короткому часі стає загальною, що таке товариство або брацтво, або допомогову акцію обікрав і на те не має відповіді.

41. Одинокою відповіддю на це: — точні рахунки по всім припи­сам бухгалтерії і якнайстисліша, безнастанна контроля каси. Те, що з часом може стане правилом АЄп. Собору, нехай буде сьогодні усильно моєю радою для цілого Вс. Духовенства: Ніколи не принимайте, Всеч. Отці, ніякого уряду, ані ніякої участи в праці в допомогових товарис­твах, чи організації, коли не є забезпечена дуже стисла контроля і як не маєте цілком формальних поквітувань на всі фонди, які перейшли через ваші руки. А коли берете участь в тих органах, які виконують контр­олю, домагайтеся такого звіту, який відповідає правдивій і стислій контролі. Коли припадково показалося, що дехто зі суспільних діячів не годиться на таку контролю або уважає її за образу, усуньтеся цілком від співучасте в контрольній комісії і не прикривайте можливих надужить загальним посвідченням, що всьо в порядку. Бо така посвідка без достаточної певности, є просто участю у всіх можливих зловживаннях. При орудуванні публичними фондами, з котрих роздаються милостині грішми, контроля легка; йде про совісне записання цього і про порядок в записках. Але коли йде про роздавання якихось харчів, контроля значно трудніша, одначе тим конечніша. Вона мусить бути так усистематизована, щоб не було можливе щонебудь украсти. Коли ж викажеть­ся, що громадянин, якого уважають люди за чесного і совісного чоловіка, позволив собі на такі зловживання, які не можна інакше назвати, як тільки крадіжю, не треба його перед цілою суспільністю компромітувати. Треба однак на будуче з ним і зі всіми до него подібними бути крайно обережним. Думаю, що є незвичайно важною річю для Духо­венства, щоби всі дуже совісно придержувалися такого способу посту­пування. Не може ніхто більше пошкодити Церкві, як священик, хоч би й не знати який ревний, про якого усі думають, що є чоловіком непевним у фінансових справах.

42. Для всестороннього представлення доктрини Церкви про ми­лостиню треба нам іще сказати кілька слів про условини правдивої християнської милостині.

43. Вона тільки тоді є правдивою християнською чеснотою, коли при її виконуванні не є нарушене ніяке право справедливости або любови ближнього. Та загальна засада, примінена до поодиноких еле­ментів милостині, вимагає, щоби той, що дає милостиню давав зі свого, а не чужого. Милостиня — це перенесення власности своєї на обдаро­ваного. Ніхто не може дати, чого не має. Несправедливий посідач чужого добра не може вбогого спомагати добром, яке несправедливо посідає. Першим його обов'язком звернення властителеві його добра, себто т. зв. реституція. Довжник не може давати милостині як довго не звернув свого довга вірителеві. Син або слуга не мають права розпоряджати добром батька або хлібодавця. При крайній однак біді, себто у випадках, коли кожний є обов'язаний зі справедливости убогому по­могти, може й син і слуга з добра власника взяти те, що конечно потрібне вбогому. Мусять, однак, наперед, чи опісля повідомити про зділане. Можуть також супроти вбогого так поступити, як думають, що й сам власник поступив би, себто з розумного припущення про волю і наміри власника.

44. Треба також, щоби власник мав свобідне право розпоряджати своєю власністю. Тому малолітні і жінки, які не застерегли собі свобідного права розпоряджати своїм маєтком, не можуть давати милостині, навіть зі свого маєтку. То розуміється однак тільки щодо більших да­рунків, а не відноситься до випадків звичайних принагідних милостинь. Усі богослови признають жені право давати звичайні милостині, навіть зі спільного маєтку, навіть проти волі мужа, бо той спротив мужа треба уважати нерозумним.

45. Друга умовина правильности милостині відносять до обдаро­ваного. Милостиня — це вияв християнської любови ближнього, любо­ви, яка розтягається на всіх ближніх взагалі, себто і на чужих, невірних, безбожників, та ворогів. "Коли ваш ворог голодує, дайте йому їсти, коли має спрагу, дайте йому пити" (Рм. 12, 20). Вільно, однак, даючому милостиню вибирати поміж потребуючими тих, яким хоче помагати перед іншими. Не може тільки усіх прочих виключати від своєї зичливости і любови.

46. Будучи виявом любови ближнього, мусить милостиня захову­вати природний порядок, себто помагати в першу чергу тим, що мають більшу потребу, ближчим собі, перед чужими, — добрим, перед злими. Одначе треба давати милостиню і в тому напрямі по порядку, себто давати її правдиво вбогим і так, щоб вона не була наче б заохотою чи поміччю до пороків, як нпр. лінивства чи пиянства. Найліпше відпові­дає тій умовині милостиня, котра двигає і поправляє, а такою є милос­тиня в формі змоги заробкування.

47. Християнське милосердя і милостиня — це тільки вияви христ. любови ближнього. Ця чеснота, яка не є чим іншим, а просто богос­ловською чеснотою Божої любови, сягає у безконечність дальше. Любов ближнього і любов Бога це одна чеснота, бо християнська любов ближ­ніх відноситься до них, як до Божих дітей або до тих, що покликані до того Божого синівства. Ми Бога любимо в ближніх, любимо їх ради Бога. Любов Божа наче переливається на них, обнимає їх, а з другої сторони любов ближніх є найголовнішим проявом любови Божої, дока­зом любови Божої, виконанням Божої любови, пробним каменем, чи хто Бога любить. Не будемо описувати, ані вихваляти тої чесноти чес­нот, що просто людську душу взносить до неба. Вона являється суб­станцією, головним змістом цілого Божого Об'явлення і цілого св. Письма. Вкажемо тільки на те одно, що любов ближнього розтягається ширше від милосердя; милосердя є лише частиною любови, лише одною фор­мою любови. Тому можна сказати, що любов сягає дальше; більше обнимає ніж милосердя, — хоч, очевидна річ, милосердя може і повин­но бути ведене любов'ю і переповнене любов'ю.

48. А найвищий ступінь любови – віддати життя за любленого, бо: "Більшої любови ніхто не має, як коли хто свою душу кладе за своїх другів" (Йо. 15, 13). Тому і велич Божої любови супроти нас пізнаємо в тому, що "Він свою душу положив за нас" (1 Йо. 3, 16). Тому покликані до звершености, мусимо і ми старатися звершеною любов'ю любити ближніх. Тому св. Письмо виразно від нас жадає жертви життя за ближніх: "І нам треба класти душі за братів" (1 Йо. З, 17). Є обставини, в яких той обов'язок мусить бути сповнений в повному, буквальному значінні. Але в розположенні душі, в бажаннях душі, в кожній любові ближнього мусить бути бодай щось з тої жертви, мусить бути готовість на ту жертву. Ось таке поняття ближніх та їх добра, що своє добро земне і матеріяльне ставляє вище від духовного добра ближ­ніх.

49. Таким є християнство. В порівнанні з ним, якою правдивою безоднею злоби і ненависти злочин чоловіковбивства! В християнському понятті це правдиве повторення злочину Каїна. Бо кожний ближній є братом, — є членом тої людської родини, яка розрослася з родини першого чоловіка. Певна річ, що злочинець, який допускається того злочину, не конче пам'ятає про цей характер ближнього, а зовнішні обставини не змушують його про це пам'ятати, так, як змушували Каїна, коли підносив руку на брата. Та все-таки чоловіковбивство є злочином, що в суті речі найбільше віддаляє чоловіка від християнської любови ближнього, від християнського поняття життя. Більший гріх, ніж чоловіковбивство — то ненависть супроти Г. Бога, то гріх діявола і розположення тих, що на віки прокляті і відкинені від Бога, Джерела всякого добра. Але з гріхів поміж людьми та супроти людей, чоловіков­бивство являється найбільшим злочином, найбільшим запереченням людської природи, бо смерть є найбільшим злом, яке може людина людині завдати. Тому той злочин найбільше людину відчужує від лю­дей, найбільше затирає в ній характер чоловіка, найбільше противиться людській природі. Тому й на першому місці зачисляється до тих злочи­нів, що стягають на чоловіка прокляття неба, або як висказується св. Письмо: "кличе до неба о пімсту", викликує пімсту неба.

50. Всеч. Духовенству поручаємо дуже старанно і усильно над тим працювати, щоби в душах вірних виробити правдиве обридження до того гріха. Духовні Отці будуть вірним пригадувати, що злочин чоловіковбивства є гріхом, караним церковною клятвою, що застережена Ординаріятові. Будуть теж пояснювати, чим є та кара. Ціллю її — двигнення з глибокого морального упадку душі нещасного грішника, який сплямив руки, життя і душу неповинно пролитою кров'ю брата, що покликаний Божим милосердям до достоїнства Божої дитини.

51. Кара церковної клятви, наложена єпарх. єпископом і йому застережена, не потягає за собою обов'язку вірних уникати грішника, що покараний клятвою, себто християнина, що допустився злочину чоловіковбивства. Такий наслідок може мати церковна кара тільки тоді, коли це виразно вирішує церковна влада. Та все-таки такий жахливий злочин, яким є повторенням злочину Каїна, мусить у вірних християн збудити почування обурення і обридження, а ці почування треба так виявляти, щоб упавшого грішника довести до опам'ятання.

52. Вірні мусять показувати нещасним жертвам гріха обурення на їх поступування не з ненависти, а з любови для їх безсмертних душ. Християнська громада повинна дати відчути чоловіковбивцям, що над ними має милосердя, але ними і бридиться, а передусім, що по приказу великого пророка царя Давида, товариства таких злочинців неначе бо­їться. Пророк Давид у псальмі, що його св. Церква поручає відмовляти кожному священикові при умиванні рук, перед кожною Божою Службою, так молився до Всев. Бога: "Не погуби моєї душі з нечестивими, не погуби мого життя з мужами крови, що їх руки повні беззаконня". Боявся пророк, щоби саме життя, враз із тими нечистивими мужами крови, не було причиною Божої неласки і Божої кари, яка могла би проявлятися погубленням душі, відкиненням життя. У посланні св. ап. Павла до Коринтян читаємо, що у тій першій христ. громаді великого міста Коринту зайшов був випадок, де пасерб, за життя батька, зачав жити в грішному співжитті з мачохою. Тоді аж Павло, щоби вирятувати нещасного грішника і увільнити христ. громаду від страшного згіршення, а до того побудити ревність християн до заховування Божого закона, приказав, аби громада зібралася на релігійні збори, себто в імені Ісуса, і в злуці з духом апостола, що був неприсутній тілом, але духом лучився з громадою вірних, грішника виключила зі своєї суспільности, себто наложили на него церковну клятву, уживаючи до цього тих страшних слів; що віддають його сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся в день Господа нашого Ісуса Христа (1 Кор. 5, 1-5).

53. Кара ця, наложена Апостолом і христ. громадою Коринту, принесла бажаний успіх. Бо злочинець, що допустився розпусти і то "такої розпусти, якої нема і між поганами", навернувся. В громаді знайшлися тоді ревнителі, які йому ніяк не хотіли простити; інші, побоюючись щоб не впав в розпуку, хотіли йому помогти, але боялися щось зробити проти волі і думки Апостола. Тому св. Павло в другому посланні до Коринтян (1, 5-11) поручив громаді простити розкаяному грішникові і допустити його до спільного життя, себто зняти з нього церковну клятву.

54. Ось так може христ. громада мудрим поступованням, з лю­бов'ю, але й рішучістю, спасти нещасного грішника.

55. З глибоким болем серця, зі страхом, про будучину нашого народу, бачу, як в многих громадах, жиють люди, що їх душі і руки сплямлені неповинно пролитою кров'ю ближніх. Їх душі усильно поручаю і молитвам і милосерному, але й рішучому поступованні і Духовних Отців і усіх вірних християн супроти них. Передусім моліться про те, щоби Бог вірний наш нарід устеріг перед соблазню та зіпсуттям, що їх подібні випадки приносять. Моліться і за нещасних грішників, чи таких знаєте, чи їх не знаєте, чи є такі в громаді вашій, чи їх немає; просіть Всев. Бога за їх навернення. А передовсім поручайте такі молитви невинним дітям; пам'ятайте, що молитви дітей Бог вислухує легше і скорше, ніж молитви старших людей, коли вони не заховали ненарушеною Божої благодаті, що її одержали в св. Хрещенні. Люди, сплямлені тяжким гріхом, — люди, що стратили невинність Хрещення лишень далекою і трудною дорогою покаяння можуть вернутись до Божої благодаті. Але й тоді, коли навернуться і з горячими сльозами покаяння св. Таїнством Покаяння очистять свої душі, ще довго, може, змушені будуть праведним христ. життям і христ. щирою та довгою молитвою повертатись до тої Божої благодаті, що її Бог проявляє лекшим і скор­шим вислуханням молитов. Невинній дитині усе, може, буде легше випросити щось з неба, ніж блудному синові, який з далекої чужини гріха повернувся до батьківської хати.

56. Для нещасних грішників майте серце повне милосердя; гріхи свої старайтеся очистити виявами християнського милосердя супроти тіл і душ, а дітей своїх учіть зберігати невинність і молитися про навернення грішників. Це дві преважні, як не найважніші християнські чесноти життя.

Благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастіє св. Духа да будет з вами. Амінь!

Писав в червні 1942 р.

+ Андрей Митрополит

Опубл.: письма-послання митр. Андрея шептицького, ЧСВВ з часів німецької окупації, Йорктон, Канада, 1969, с. 165-182.

Митрополт Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899-1944. Т. ІІ., К. 1. Львів, Місіонер, 1998. С. – 243-259.

Док. № 16





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...