Главная Обратная связь

Дисциплины:






р., грудень, Львів. — з АЄп. Собору 1942 р.: Із декрету до духовенства п. з. Ідеалом нашого національного життя



Витяг

І

1. Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина. Тому й незвичайно важно, щоб усе Духовен­ство Єпархії якнайправильніше над тим працювало, щоб по нашим силам причинитися до здійснення цього ідеалу.

2. Передовсім треба здати собі справу з незвичайних труднощів, зовнішніх і внутрішніх, які стоять народові на перешкоді до того, та намітити дорогу, яка нас до того веде. Про зовнішні перешкоди не будемо говорити; не в нашій змозі усунути їх. Можемо тільки упросити ласку у Всевишнього Бога, в Якого руках доля народів, щоб справи повів так, як бажаємо. Навіть тоді, коли той дар із Неба молитвами отримаємо і на нього заслужимо вірним і совісним зберіганням Божих заповідей, знайдеться пребагато великих внутрішніх труднощів, які тре­ба буде вже нам самим побороти, очевидно, не без помочі Божої благодати.

3. Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам прав­диве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подіб­ним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки мате­ріальним, але й моральним тілом.

4. Очевидно, те, чим повинна бути всенаціональна Хата, може бути тільки ідеалом, який лиш частинно нарід може здійснити. Ніяка хата, навіть національна, не є в строгому значінні цього слова організ­мом, бо жадна держава не має внутрішнього одного життя, як це мусить мати кожний організм. Організм, твір природи, живе, розвива­ється і діє грою природних сил, що в ньому, і тільки в ньому, находять­ся. Тому й кожний організм живе своїм життям; — природа не видає мертвих організмів.

5. А організація є твором людських рук. її мета: створення тіла, яке по змозі якнайближче було б подібне до творів природи — організ­мів. Щоб це порівняння і різницю пояснити, скажемо: організм — це живе тіло, живуче дерево, тощо; а організація — це мистецька статуя, будова, виконаний шлях людського ума. Людська організація буде Тим сильніша й тим краще відповідатиме наміченій її творцями меті, чим і оскільки, вживаючи сил природи та спираючись на природне життя поодиноких організмів, з яких людство складається, стане по змозі якнайподібнішою до природного організму. Бо така вже людська при­рода, що в ній силою природного права повстають поодинокі організми під діянням людської культури, себто праці людей над людською при­родою. Такі твори є якраз такими організаціями, такими близькими організмам, що в них ті два поняття майже затираються силою, сталіс­тю тих організмів, природна сила, природне життя, на яке вони спира­ються.



6. Такою організацією-організмом є родина, утворена волею і умом людини, але утворена по силам природи і згідно з її законами. Такою організацією-організмом є громада, себто злука людей, що живуть в одній місцевості та зв'язані зі собою сусідством і спільнотою багатьох потреб і інтересів. Вона є твором людей, але так пристосованим до людської природи, до внутрішнього напряму її сил, її потреб, що є майже організмом. Звідси родина і громада є, сказати б, протоплазмами, первісними клітинами, з яких складається людська суспільність. Обі ці організації будуть тим сильніші та тривкіші, чим більше будуть уважувати природу та її закони.

7. Дальшими організаціями, що вже дальше відходять від первовзору-організму, — то всі спільноти, товариства, об'єднання, кооперати­ви, професійні спілки, що утворені волею людей для оборони, або розвою якихось спільних дібр чи потреб. їх сила і тривкість буде в тому, оскільки вони більше, або менше відповідатимуть людській при­роді, її потребам, її природним змаганням і очевидно, оскільки діяння людського ума буде правильніше та мудріше. Такою організацією-орга­нізмом, ще більше відбігаючим від первовзору, але все-таки ще спертим на природні сили, можуть бути і держави, але легше ті малі держави, зложені з небагатьох, а зі собою зв'язаних сильними зв'язками солідар­носте громад, яких в одно лучить багато життєвих дібр і потреб. Муд­рість, з якою побудована така організація, може з неї робити такий твір, що має життєву силу правдивого організму.

8. Чим більша цілість людей, з яких має складатися організація національного життя, чим більше умів, які мають працювати над тією організацією, чим загальніше приняті ними засади тієї організації, чим у всіх, що до неї належать, більше спільних переконань, спільних пот­реб, спільних традицій, почуття солідарносте і багатьох інших ще дер­жавних пракмет і чеснот, тим більше має така людська організація внутрішньої сили, що з неї робить щось немов організм.

9. Маючи приступити, як Бог дасть, до будови нашого національ­ного моноліту, треба нам приступити до такого важливого діла зоруженими в достатнє знання і всі потрібні прикмети. Треба і нашому наро­дові, а хоч би тільки нашим вірним, передавати потрібні знання і виховувати його в усіх тих громадянських чеснотах, від яких залежить вартість цілої громадянської праці людини. Положення виглядає таке, що Боже Провидіння дасть українському народові виховати його при­родне право — вибрати собі й установити форму управи своєї Рідної Хати, тому треба нам над цим так працювати, щоб того свого права ужив він мудро і по-християнськи. На те треба і нам самим ясно з'ясовувати собі всі християнські принципи, що відносяться до суверен­ного проводу. Пригадуємо їх тут тільки в ядерному скороченні, щоб обширнішим представленням не ослабити синтетичного образу справи.

10. Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що власть походить від Бога, від котрого походить і природа, і її природні змагання, і потреба. Та власть лежить у природі народу, себто цілого народу, не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік, або кількох чи більше їх могли б бути провідниками і іншим, собі рівним, наказувати. Нарід може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну власть, яку хоче, себто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами — монархічною, олігархічною чи демократичною, — задержу­ючи собі ту участь у провідній части, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важніших справах т.зв. плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публичному добру, зберігати й боронити природної і правильної свободи громадян, родин і всіх стоваришень, фахових товариств, чи синдикатів, чи коопе­ратив, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов'язків. Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна Влада встановляє справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загаль­ні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов'язки громадян.

11. Провідна влада обов'язала сповняти християнські обов'язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об'явлення і помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об'явлення. Супроти неправди­вих релігійних доктрин і неопертих на правді Божого Об'явлення куль­тів провідна влада може запевнювати всім громадянам ту цивільну свободу, яку з природи має кожна людина: не бути змушуваною до ніяких зовнішніх виявів внутрішніх переконань, яких не має, і свободу виконувати той культ релігійний, який уважає за свій, оскільки в тому культі ніщо не противиться природній моралі. У тій цивільній толеранції супроти всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевнює громадянам у практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, основаній самим Богом Ісусом Христом, влада обов'язала запевнювати повну свободу викону­вання її Божого післанництва і проповідання слова Божого Об'явлення.

12. Ті християнські принципи, що відносяться до верховної вла­ди, є гейби в зародку висказані самим Христом Спасителем. "Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, а хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом. Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служити, але щоб послужити й душу Свою дати за спасіння многих (Мт. 20, 26-28).

13. Але крім цих загальних християнських принципів в розбудові Батьківщини треба ще багатьох, трудних може до зроблення дослідів над питанням, яка форма правління найбільше відповідає українському народові з уваги на теперішню хвилину і теперішні його прикмети та недостатки, або до якого ступеня треба йому радити задержувати для себе якусь участь у проводі, якою може не зуміє відповідно орудувати для власного свого добра. Бо демократія і свобода, і навіть далеко йдуча участь усього народу в виконуванні керівної власти може йому запевнювати мир, добробут і щастя, але коли в виконуванні цієї свободи і прав нарід мав би йти за фальшивими гаслами революції чи соціялізму, як, обманений ложними надіями, домагався б пересадної свободи без уваження тих основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, то безпосереднім наслідком так зрозумілої свободи чи демок­ратії мусіла б бути анархія, а вслід за нею неволя, нужда і руїна.

14. Щоб усі ці речі як слід собі з'ясовувати і давати мудрі ради свому народові, треба Духовенству передовсім пізнавати і самостійною працею досліджувати мало досі ще в світовій науці обговорювані питан­ня про будівництво проводу і організацію всіх загальних виборів і голосувань. Бо великий нарід — це не пісок одиниць, себто не те, чим уявляв собі його такий Руссо, а за ним французька революція і, дальше, цілий європейський демократизм і лібералізм. Великий нарід — це цілість дуже зложена злукою прерізних природних угрупувань людей. Одні опираються на спільність праці, потреб, прав чи на сусідство хат і домівок, спільність фахових інтересів, учених тіл, різних теорій і наук, синдикатів робітників і хлібодавців, пролетарів і людей посідаючих що-небудь, — одним словом, є цілістю, зложеною з найрізнородніших спільнот, спертих на різні сторінки людської природи і суспільного життя. Треба неначе з люпою приглядатись усім тим угрупуванням, щоб у них, чи попри них, чи над ними організувати життя.

15. Духовенство і в своїй душпастирській праці і поза нею, для богословських чи соціологічних студій, повинно зблизька приглядатися народним масам, і досліджувати життя, прикмети і браки народу, бачи­ти зблизька, як цей нарід буває жертвою не тільки біля тяжких праць, але крім цього великих небезпек і обманчивих надій. У всіх тих поло­женнях повинно Духовенство з любов'ю служити народові науками, радами й потіхами. Такий обов'язок світських священиків і монахів! Досліджування народного життя повинно бути джерелом правильного осуду і про те, що тому народові треба в суспільному житті і політиці, себто які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам.

16. Очевидно, не кожен священик може віддаватися таким студі­ям, але немало осягнемо, коли бодай деякі з нас науковою працею, а хоч би тільки щирим інтересом і таким досліджуванням, яке приступне кожному, будуть або дійсними спеціалістами в тих усіх науках соціоло­гічних і політичних, або будуть у них бодай визнаватися. Праця, до якої Собор запрошує Духовенство, не легка, бо поза загальними християн­ськими засадами, що відносяться до влади, наша наука не досліджує, бо навіть ще й не знає багатьох питань, що відносяться до будівництва Батьківщини, а можна сказати, що й загальна світова наука ті питання досі ще занедбує. Занедбує їх тому, що находиться від дуже давна, бо від кінця XVIII ст. під сугестією соціологічних і філософічних теорій французької революції. В протиставленні до їх індивідуалізму і лібера­лізму перекинулись інші дослідники до соціялізму і державного тоталізму. Як наука, так і держави з одної крайності перекинулись у другу, може в дечому й тому, що посередній терен поміж двома крайностями не був досить наукою перестудіований.

17. Старий монархічний режим, у якому були збережені давні ще, середньовічні інституції, в якому було, безперечно, багато надужить, Але й багато здорових ще і життєздатних традицій, підкопала й повалила французька революція, оперта на принципі крайнього індивідуалізму і крайнього лібералізму. Головний представник тих теорій Руссо уявляв собі людську суспільність чи людство як масу одиниць, зв'язаних з цілістю тільки своєю волею (соціальний контракт). Людство і кожна його частина в його очах не мала нічого органічного, була неначе купою піску, в якій кожне зеренце незалежне, незлучене органічно з іншими. Та теорія мусіла довести до хаосу, а передовсім довела до того поняття, що авторитет — це ніщо інше, як сума числа і природних сил. Така матеріялістична доктрина про всякий авторитет у державі спирає його все на брутальну силу маси і більшости. Одиниць до послуху і піддання може склонити тільки матеріальна сила більшости. Таким робом матеріялізм перейшов із сфери космологічної на соціологію і політику. Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну власть, як не на всемогучість множества і на тих, що в імені тієї більшости говорили з тою перевагою, яку дає сила?!

18. Тим-то із крайнього індивідуалізму переходиться до всемогучости держави, яку проповідає соціялізм. В практиці, також, нічим необмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогучої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталізм, етатизм). Ми всі були свідками в усіх європейських державах того банкроцтва крайнього індивідуазізму і лібералізму парляментарного устрою. Парляменти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх виборів, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатности індивідуалістичних теорій до дер­жавної організації. З них ми перейшли просто в соціялістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку принимає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін).

19. Характеристичне при цих революціях те, що майже зовсім затираються форми державного і суспільного ладу, передані ще старинним світом. При кожній з тих форм правління, які розрізняє Аристотель (Політика, кн. III, гл. 5, § 2), себто при монархії, олігархії чи демократії, державна влада може вважати себе за всемогучу і допрова­джувати одиниці до цілковитої неволі, або одиницям залишати свободу, що доходить і до крайности. Тому при помішанні тих трьох форм ми бачили демократичні й олігархічні монархії, монархічні й олігархічні демократії, або монархічні й демократичні олігархії. Або, іншими слова­ми, в питаннях про управу держави вже не йде про те, чи формально держава є монархією чи республікою, але про те, чи в ній є збережена слушна міра поміж правами і свободою одиниць та правами і властю держави. Воно, зрештою, виходить на те саме, і розділ Аристотеля не тратить свого значення, бо все-таки в добре зорганізованій державі власть держить і виконує, за приписами чеснот, одна людина — мо­нарх; або її виконують найкращі в народі, знову ж за приписами чесноти, — це влада аристократи чи олігархії; або вона так розложена, що всі громадяни мають якусь участь у державній власти — це устрій демократичний. В ньому осягається те, що всі цінять і люблять поря­док, виконуючи свої права, очевидно, також за приписами чесноти.

20. Ця вимога, з природи речі конечна, щоб усі "власть імущі" виконували її тільки за приписами чесноти, є найтрудніша до виконан­ня. Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що незвичайно трудно знайти одного — монарха, який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, "служив би" за приписами Євангелія. Оскільки осягнути трудніше те, щоб усі громадяни виконували участь у держав­ній власти за приписами чесноти. Хоч та участь буде обмежена тільки до загального голосування і до принципу виборчих урядів аж до найви­щого, скільки ж то треба загальних у всіх громадян чеснот на те, щоб власть була виконувана тільки за приписами чесноти! З цього походить, що форма демократична приступна до найзагальніших спокус.

21. Тому при несправедливій владі, без чесноти, чим більше є в ній єдности, тим більше народові шкодить. Тиранія більш небезпечна, ніж зіпсута аристократія, або олігархія, а ця знову гірша і небезпечніша від демократії. З усіх лихих організацій влади зла демократія, яку нази­вають загально демагогією, ще найменше шкідлива, а зіпсута монархія, що її називають тиранією, найбільше шкідлива. Причина цього ясна, бо в демагогії, коли множество убогих переслідує багатіших і гнете їх силою числа, метою такого поступування є бодай добро більшого числа. А коли олігархія робить те саме, робить його для меншого числа, а тиранія робить те саме для добра тільки одного. Це все є тільки пояс­ненням християнського принципу, що власть обов'язує до служби. Хто має власть, мусить дбати про добро тих, кому служить: дбати про своє добро перед добром загалу, це надужиття кожної влади.

22. Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у власти і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни Були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангель­ськими принципами. Лев XIII пригадував цю правду американським єпископам (Енцикл. "Longinqua" 6.1.1895): "Якщо йде про громадський порядок, то це правда очевидна і всіми признана, що особливішим способом у демократичних державах, якою є ваша держава, незвичайно важна річ, щоб громадяни були чесні й обичайні. Коли праведність і справедливість у свобідного народу не є в пошанівку, коли не пригаду­ється народові і часто і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Тому всі члени вашого духо­венства, що працюють над поучуванням народу, нехай ясно говорять про обов'язки громадян, так, щоб переконати уми і переняти їх тією правдою, що льояльність, безінтересовність і чесність є конечно потріб­ні в усіх функціях громадського життя. Бо дійсно те, що недозволене в приватному житті, не є дозволене і в публічному житті". А в слові до французьких робітників-паломників Св. Отець казав: "Якщо ваша де­мократія буде християнська, вона запевнить батьківщині мир, добробут і щастя. А навпаки, коли віддасться революції та соціялізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикації, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслід­ком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна".

23. Можна зробити ще й ту заввагу, що коли олігархія спирається на одну партію, або на один народ, спокуса надуживати власти для гноблення інших партій чи національностей є більша. Чесноти грома­дян, що беруть участь у власти, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників.

II

24. З того всього, що сказане, виходить ясно, яка це велика роля Церкви і Духовенства для загального ладу. Від виховної сили Церкви в якомусь краю чи народі, від напруженосте виховної праці духовенства над молоддю та в проповіданні Євангелія і пояснюванні християнських чеснот у великій мірі залежить могутність батьківщини. Бо від тієї праці залежать громадянські чесноти громадян. Бо хоч моральність Євангелія є одна й та сама і в приватному і в громадському житті, то все ж є чесноти і прикмети, що особливішим способом мають важне значення у сповненні громадянських обов'язків і у впливі одних на других, який більше проявляється в публичному, ніж у приватному житті. У правилах предкладаємо АЄпархіяльному Соборові цілу низку таких чеснот. Всі вони є пристосуванням принципів справедливости і любові ближнього. Цими двома чеснотами мусить громадянин, беручи участь у провідництві, відзначатися понад громадянином, що не виходить із границь при­ватного життя. До правильного орудування хоч би найменшої частини власти треба тих чеснот, яких вимагаємо від тих, що мають у руках провід. Це чесноти монархів і провідників.

25. У великій державі участь громадян у власти невелика, — об­межена до виборів і голосування, а все ж нераз трудно у загалу грома­дян про таку ширінь думки і серця, щоб кожен розумів і обнимав усі загальні потреби. Люди бувають цілком несвідомі потреби чи браків тих прикмет. Деякі громадяни Америки, противні демократичному ладові держави (а такими аристократами в Америці є вже рідкі нащадки тих емігрантів з Європи, що перші прибули до Америки, або що там осіли перед століттям, або двома), склали колись цікаву анкету, якої метою було переконатись про інтелектуальний і моральний розвій громадян, покликаних конституцією до голосування і виборів. Та анкета мала доказати, що дуже велике число тих громадян має про державну кон­ституцію і адміністрацію держави поняття не більш розвинені, ніж у 10-літніх дітей.

26. Поза Церквою є ще інституції, що є добірними школами громадянських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добро­вільні стоваришення і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадянських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм. Але такою школою можуть вони бути тільки тоді, коли користуються повною свободою і мають якісь вироблені традиції, які їх членам накладають громадянські обов'язки, вимагаючи від членів чеснот і прикмет громадян. Родина буває в деяких країнах спільнотою, що обнимає не тільки батьків і дітей, але й цілі роди. Під батьківською властю голови родини остають не тільки його діти, нераз аж до смерти, але й брати і рідняки, що тримаються спіль­ноти роду чи кляну за забезпечення різних у житті інтересів і потреб. Така родина є малою суспільністю. Може мати, мусить вона мати свої традиції, закони, звичаї, вироблені практикою довгих століть. Така родина була первісним зародком, з якого з часом повстали держави, бо такі родини природно, самим устроєм є давніші від держави, логічно попереджують державу. В деяких околицях Франції мають бути родини селян, що походять ще з часів Карла Великого, себто мають за собою одинадцять століть організації та традиції.

27. В країнах, де держава повстала сама з гри і розвою природних сил суспільства, себто де її початок не є перемога і здобуття краю через інвазію чужинців, держава повстає так, що первісна клітина суспільного життя, найпростіший елемент родини, батьки і діти, лучиться у вищий організм родових спільнот, або громад. Коли громада має повну свобо­ду, себто коли держава лишає людям ту свободу, якої вимагає сама природа завідувати своїм добром, виховувати своїх дітей і дбати про всі спільні справи живучих разом людей громади, може ставати знамени­тою школою громадянських чеснот. Кожний найменше освічений, най­менше здібна людина може легко дійти до поняття віlповідальности за те поступування, що відноситься до добра всіх у громаді, та до дбайливости про те добро. У громадському житті пізнає кожний, яка це важна справа справедливість, чесність в орудуванні спільних грошей, ощад­ність у видатках громади, відповідальність за голосування, котрим ви­бирається чи війта чи громадську старшину, яка це важна прикмета — та цивільна відвага, яка велить щиро свою гадку сказати, коли йде про загальне добро, або співгромадян остерегти, напімнути, а коли треба, то й скартати. Кожен учиться оцінювати авторитет, якого частина в ньому самому, послух для того авторитету, обов'язковість, тощо. Одним сло­вом, усі цивільні чесноти в тому маштабі, в якому показуються в громадському житті, є образом того, чим ті самі прикмети повинні бути в державному житті.

28. Тому в устрою Батьківщини, мабуть, найважнішою справою буде: запевнити громадам якнайбільшу свободу. Чи лучити громади у більші спільноти, волості — це питання, на яке можна відповісти тільки на основі дуже дбайливих дослідів громад і їх життя. Громада, майже так як родина чи роди, є спільнотою примітивнішою від держави, повсталою перед нею, бо відповідає природному прямуванню людей, що разом на якійсь території живуть, щоб упорядковувати спільні свої справи.

29. Ще є і третя школа громадянських чеснот і третій рід більших ще цивільних спільнот, які неначе автоматично, себто з природи, видає зі себе людство. Люди мають природну потребу лучити ся зі собою для осягнення тих цілей життя, яких одиниці, лишеній самій собі, трудно осягнути, в яких і громади не можуть нічого зробити. Зі самої природи людство подібне до рілі, що видає зі себе цілу фльору різних добровіль­них спільнот, які служать прерізним потребам і бажанням одиниць. Та фльора відповідає природі людей, тому і в кожному народі вона трохи відмінна: часом буйна і пишна як фльора тропічних країв, часом скупа і марна як у північних краях. Не можна не признати, що Людина мусить мати свободу лучитися з іншими в усіх справах, у яких має право поступити самому. Що людині вільно робити в приватному жит­ті, в тому вільно їй лучитися в спільноту з іншими. Провідна Влада мусить тієї свободи боронити, давати їй напрям, помагати їй і причиня­тися культурою рілі до кращої продукції тієї фльори стоваришень і спільнот. Немає сторінки людського життя і немає людської потреби, яка не могла б стати предметом якогось товариства. Ті товариства мають різні назви. Синдикатами називаються товариства, заключені для правної оборони і процесів. Тому в синдикати лучаться робітники, щоб здобути свої права від патронів, а здобувають їх не тільки дорогою легальною, але й дорогою революції. Тому синдикалізмом називається також система революційних організацій робітників.

30. Усі ті прерізні товариства і спільноти родяться з добровільної ініціативи одиниць. Людина є єством суспільним (-зоон політікон-) як каже Аристотель, себто має природний інстинкт, що каже йому шукати подібних до нього людей. У тих спільнотах чоловік шукає заспокоєння потреб, яких не заспокоює ні родина, ні держава. Вони запевняють чоловікові взаємну поміч, раду, спільність у змаганні праці, вони повстають поза діланням державної влади і дають свою самоуправу, влас­ну організацію, яка тим сильніша і здоровіша, чим більше пристосову­ється до природи. Вони є під наглядом держави, держава регулює їх взаємні відносини, перестерігає перед незаконними злуками, або перед незаконним поступуванням існуючих злук і лучить їх усіх опікою, пог­лядом, і проводом у свою єдність. Тому вони не тільки не є противні меті державного життя, але навпаки, помагають у її осягненні. Вони такі різнородні, як різні бувають цілі, задля яких люди збираються в товариства. Є, чи можуть і повинні бути, спільноти рільничі, промисло­ві, торговельні, наукові, літературні, мистецькі, кооперативи і синдика­ти різних фахів і працівників. Крім тих усіх спільнот людської суспіль­ности, шо мають природне право до свободи, сама верховна влада накидає силою суспільности цілий провідний апарат. З розділом власти на більші і менші відділи: райони, повіти, область тощо, які всі тим краще сповняють своє завдання, чим більше під проводом центральної влади шанують права свобідних суспільних одиниць і помагають їм до осягнення їх законних і правильних цілей. Організація наближується до організму тим, що всі колеса і коліщатка, з яких складається суспільне життя народу, уміє мудро провадити, не порушуючи нічим їхньої при­родної свободи і допомагаючи їм успішно в осягненні того, на що їх сили не вистачають.

31. Чи до правильного ділання такої зложеної машини, якою є життя великого народу, треба якихось провідників, які уміли б і могли б вести батьківщину, задержуючи в своїх руках провід і вплив на загал, і як можуть чи повинні бути вибирані чи вишукувані ті провідники, в цих питаннях різняться поміж собою прихильники систем: монархічної, олігархічної і демократичної. Ролю висувати на перший план і віддавати провід одиницям, які вважає за найвідповідніші, може мати або монарх, або партія чи монопартія, або станова олігархія чи аристократія, чи вкінці те, що в демократіях становить загальні вибори, або публична опінія.

32. Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвою, від традиції, яким способом у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Єванге­лія є в народі загально приняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінні християнських чес­нот і коли нарід своїм життям і молитвою заслугує на благословенство і поміч Неба, коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане післанництво, себто проповідає Євангеліє і освячує нарід та за нього молиться, ті труднощі, що зв'язані з верховним проводом, розв'язують­ся мирно і за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умовин немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні на провідників, які тим самим приносять радше шкоду, ніж хосен, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного само­любства, себто понад загальне добро ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не мо­жуть до того самолюбства признатися, мусить свій провід сперти на обман, на брехню, на публичну "опінію загалу", яку самі через пресу викликують і обробляють, а не принимають як об'єктивний, від них незалежний факт. Тоді розумом досліджувані і представлювані потреби поодиноких фахових груп людей заступають нераз цілком на обмані оперті гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівности, а переваги слабших і менше здібних, а систему такого хаосу, що веде до конечного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівности. І розвагу заступа­ють демагогічними кличами, волю заступають пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роб­лять обов'язкові для всіх закони, оборонців права і справедливости представляють фанатиками. Ніякої об'єктивної критики не зносять, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претенсією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним топтанням усяких її прав, безмір­ним хотінням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, край­ньою нетерпимістю навіть супроти братів — і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не признають; моральністю для них самоволя, законом для них безправство.

33. Для якого ступеня український нарід потрапить, коли Бог йому дасть рішати про свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенности такі форми, які запевнюють свободу громадян і ненарушимість національних границь Батьківщини, та виминути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, себто Духовенство Галицької Области, мусимо виконати свій обов'язок і старатися всіми силами причинитися і молитвою і радою і, оскільки приймуть наші брати нашу співпрацю, ділами помагати їм у праці, на яку не є приго­товані. Двадцять літ большевицького режиму знищило безліч елементів, може конечно потрібних до розбудови Батьківщини, і на організм наро­ду витиснуло п'ятно неволі, з якого не легко буде Українцям духово отрястися.

34. Щоб по змозі всесторонньо з'ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдности, або розглянути всі доосередні і відосередні сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.

35. На чому ж опреться єдність хати? На національній єдности. Український нарід є одним народом, дехто схоче навіть сказати — одним організмом, тому й належиться йому стати і суспільним націо­нальним твором. Але йде про те, щоб заналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, які її розбивають.

36. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по українськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід. Безперечно, єдність мови є зв'яззю, що лучить людей, але не все лучить їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і собі взаємно ворожі, які вживають одної і тої самої мови: у Великій Британії — Англійці, Шкоти і Ірляндці. До цього ж англійські домінії і З'єдинені Держави Півн. Америки. Всі ті країни вживають англійської мови і може з виїмком Ірляндії, в остан­ньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різних мов, а однак є дуже сильно побудованими національ­ними і державними організаціями-організмами, як Швейцарія. Історія з'єдинення в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національности, як і історія з'єдинення Італії в один нарід і державу вказує, як одна мова через довгі століття може не бути достатньою причиною до з'єдинення в одну цілість тих, що нею говорять.

37. Крім мови конституційним елементом національности буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів наро­ду, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним. Скільки такого хотіння в українському народі, досить трудно сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших по собі самим. Гарячий патріот має не тільки тієї природної стихійної, але й свідомої волі стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так саморозположені будуть усі Українці.

38. Змагань виробити таку волю, або освідомити в інстинкті дрі­мучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об'єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з люпою народ­ній психіці в одиницях і масах. Ніхто навіть не зробив поважних нау­кових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверховних тільки обсервацій можна сказати, що свідомість україн­ської національности повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що хотять нарід нищити, до деякої міри можуть заступати ту психічну глибінь.

39. Яке буде положення на Великій Україні, тепер, після 20-ти літ большевизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився з увагою на те, як те самостійництво трудно приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійности, той буде побою­ватися, що від Полтави минули за довгі літа, щоб відразу можна було стерти їх п'ятно. Інстинкт національности та стихійна воля народу появилася, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою У.Н.Р., то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціяльно соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти геть­мана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу "ірраціо­нальним", і так назветься повстання, бо мусіло бути в повній мірі ірраціональним, коли в такому короткому часі довело до руїни своєї держави.

40. Чи під большевицьким режимом не змоглися, може, ще силь­ніші від напряму федерації елементи розкладу навіть поміж тими людь­ми, що найщиріше хотять бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національ­ного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеть­ся, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?

41. Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна потрапить вже не з'єдинитися на релігійному полі, але чи потрапить виректися чисто московської, а навіть большевицької нетерпимосте, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненавис­те, як спротиву буває, у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних сварів, а може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч, теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таке легке, як є тепер...

+ Андрей Митрополит

ЦДІАЛ, Бібл., інв № 756, До духовенства (з декретів Аєп. Собору 1942 р.), с. 1-11.

Митрополт Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899-1944. Т. ІІ., К. 1. Львів, Місіонер, 1998. С. – 519-533.

Пастир добрий

Я – Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають.

Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю,

і власне життя Я за вівці кладу.

Йо. 10:14–15

До третього тому «Пастирських послань» увійшли особливі тексти Митрополита Андрея Шептицького, оскільки вони мали непроханого співавтора – Другу світову війну. Це вона нав’язувала свої теми, втручалася в аргументацію, «підверстувала» під себе зміст. Це вона «обертала картки історії»[2], швидко заповнюючи їх болем і стражданнями. Але саме завдяки цій нефортунній співавторці читачі Послань мають нагоду переконатися в існуванні у Митрополита особливого дару: хоч як намагалася війна втягнути усіх у погибельний вир насильства, хоч як переможно утверджувалось сатанинство в людських душах, духовний «компас» Кир Андрея ніколи не зраджував. Його стрілка завжди розверталась у бік «Полярної зірки» Митрополитового небосхилу – Бога і Його благословенних заповідей. Тому навіть коли з позицій сьогоднішнього дня обраний Шептицьким курс виглядає іноді дивним чи помилковим, мотивацію його можна легко вирахувати, бо обрання цього курсу було детерміновано волею Божою, як її Митрополит у той час розумів, і тими обов’язками, що їх споконвіку бере на себе Пастир добрий.

Воєнна заграва швидко доходить до Львова. Передбачення Митрополита, висловлене ним у переддень війни, справджується: Гітлер справді «захотів Сталінові зробити презент з Галичини» [3]. І те, що здавалося неможливим, чого Господь (слухаючи людські молитви) мав би начебто не допустити, все-таки сталося: у Східну Галичину прийшла безбожна комуністична влада. Почала заповнюватися та перша воєнна «картка історії», яку в народі з тих пір називають «за перших совітів».

Яким у ту пору є алгоритм поведінки Митрополита Шептицького? Які складники його позиції ми могли б виділити сьогодні?

Уже в першому документі воєнного часу – власне, блискавично, у перший день війни, коли Німеччина напала на Польщу, – святоюрський Пастир стурбовано остерігає:

Час воєнний утруднює людині кермуватися вказівками тверезого, ясного розуму, освіченого вірою. Верх беруть почування, вразливість, пристрасть, а з того нерозважні кроки, шкідливі не тільки для одиниці, але і для загалу, для цілої родини, громади й народу. Ця небезпека в положенню так особливо труднім, в якім находиться наш народ, стається прямо грізна (Док 1).

У тому, що ця небезпека була справді грізною, усі могли переконатися відразу ж після вступу Червоної Армії до Львова. Утім чимало галичан зустрічає радянські війська з цікавістю й надією. Адже прийшов кінець польській владі, політика якої щодо етнічних меншин була більш ніж нефортунною і яка нещадно карала за будь-які спроби усамостійнення. Отож у цьому сенсі для українців начебто настало визволення. Закінчилося трагічне розділення народу, і знову став близьким та доступним омріяний «золотоверхий Київ». Не один у той час думав собі: «Може, всі ці чутки про жахіття більшовицького режиму були вигадками? Може, це все була ворожа пропаганда, а влада Рад насправді дбає про простих людей?» Та ба, подальша реальність виявилася жахливішою за будь-які чутки.

У ці перші дні радянської окупації Митрополит Андрей озвучує те, що є традиційним для церковного єрарха: по-перше, формулу визнання Церквою нової влади (хоч і вочевидь нелюбої, бо агресивно атеїстичної), а по-друге, програму, відповідно до якої мали б діяти греко-католики:

Програма нашої праці така: Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові; не будемо мішатись до політики і світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової спра­ви в нашому народі[4].

Звернімо увагу на оте важливе застереження: «…оскільки вони не противні Божому законові». І запам’ятаймо його, бо війна ще змусить Митрополита повторити його не раз.

Уже в наступному, листопадовому посланні Андрея Шептицького до вірних про виховання в родині з’являється перший «маркер» нової атеїстичної влади: «В деяких місцях не допускає нас большевицька влада до школи і ми не в силі досягнути багатьох людей, навчити їх як слід Божої науки»[5]. Але ще чіткіше обриси нової ситуації, в якій опинилася Церква, проступають із Пастирського послання Митрополита Андрея до монашества в березні 1940 року:

Воєнні обставини змусили нас досі мовчати і не дали нам змоги станути рішучо у Вашій [монахів] обороні перед насильством, - тим болю­чішим, що покривався ложною, висказаною волею народу. Це наше дотепе­рішнє, противне нашій волі мовчання нехай ніхто не толкує в тому дусі, що годимось на насильство. Ми не тільки не годимося, але рішучо протестуємо проти задіяної вам кривди і тяжкого удару, завданого нашій Церкві і нашому народові[6].

Що ж, як ставився до протестів із боку церковників сталінський режим, ми сьогодні вже знаємо… Отже, треба було якось жити і не опускати рук – діяти всупереч отим страшним обставинам часу. Цього Митрополит вимагав передусім від себе, під ту пору вже 75-літнього чоловіка, і з цим звертався до своєї пастви:

Не робити того, що в наших силах, занедбувати свої обов’язки та очікувати помочі з неба, було би спокушуванням Бога[7].

Тогочасні послання Кир Андрея – це прекрасні документи епохи й дивовижні зразки душпастирської ревності їхнього автора. Придивімось, як діє логіка святоюрського первоєрарха. Влада не пускає священиків до школи? Митрополит у відповідь повчає своїх вірян:

Між тими обов’язками найважніший: – проповідати і катихизувати діти… збільшується обов’язок родителів родини подбати про те, щоб діти були добре виховані і навчилися від дитинства правд святоївіри[8].

В атеїстичній державі авторитет Церкви похитнувся? Люди почали занедбувати свої християнські обов’язки, а то й зраджувати свою віру? Кир Андрей б’є на сполох:

Стережіться гріха проти св[ятої] віри, тримайтеся св[ятої] Церкви. Як зрада проти Батьківщини, так і зрада св[ятої] Церкви, нашої Матері,що від дитинства до гробу веде нас і в кожній потребі подає помічну руку, є мерзенним злочи­ном[9].

Влада закрила монастирі, розігнавши (а то й заарештувавши) монахів та монахинь? Андрей Шептицький шле їм своє архиєрейське роз’яснення, афористичну формулу якого (позначену тут курсивом) можна було б вивісити як гасло у кожному навіть сучасному монастирі:

Розсіваючи Вас по світі, Боже Провидіння дає Вам ясне і велике післанництво ширити ради св[ятого] Євангелія і знання Євангелія між людьми. Де лиш осяде хто з Вас, або там, де буде могти працею рук заробляти на життя з християнською молитвою, там буде Вашим обов'язком давати вірним св[ятий] приклад християнського життя і науку катихизму. Не монаша одежа робить людину монахом (-нею), а дух покори, молитви, жертвенної любови ближнього і праці для нього[10].

Занепало парохіяльне життя? Страх і зневіра опанувала людські душі? Митрополит Андрей знаходить вихід в організації парохіяльних братств – отого місцевого «громадянського суспільства»:

Тому мусимо безумовно у тім напрямі користуватися даною нам конституцією, свободою совісти та культу і парохію якнайліпше зорганізувати, зачинаючи від організації брацтва. До тої організації безумовно треба, щоби старшина брацтва сходилася бо­дай раз у тиждень, а щонайменше раз у місяць у пароха та нараджувалася над потребами парохії і над способом як зарадити їм. Де того звичаю частих сходин брацтва нема, там безумовно мусить бути впроваджений; без нього парохія є мертвим тілом[11].

Отак крок за кроком Митрополит Андрей брався за вирішення породжених війною проблем, обсяги яких могли б довести до розпуки не одного архиєрея. Ясна річ, сталінський режим не міг не зауважити такої енергійної діяльності Глави Греко-Католицької Церкви, яка так різко контрастувала з уже упокореною поведінкою душпастирів інших Церков (а кості тих, хто коритися не погодився, уже давно на той час тліли у вічній мерзлоті ҐУЛАҐу). До того ж більшовицька влада вже знала його як автора Пастирського послання «Осторога перед загрозою комунізму» (1936), в якій він виніс свій вирок цій войовничо безбожній ідеології[12]. Отож не дивно, що в № 11 атеїстичного «Безбожника» (від 11 квітня 1940 року) з’явилася агресивна стаття «Глава униатов», що відкривала серйозні можливості для переслідувань Митрополита, якого попервах через його величезний авторитет у народі влада остерігалася зачіпати.

Цього разу Андрей Шептицький відреагував на закиди публічно, даючи нам водночас прекрасний взірець логічного й дуже скрупульозного аналізу з позиції, яку сьогодні Церква окреслює засадою «ненавидіти гріх – любити грішника»[13]:

Щоби уникнути всякого непорозуміння, мушу насамперед заявити, що я комунізму, як такого, ніколи не назвав і не називаю нашим ворогом чи ворогом Церкви. Адже ж є і євангельський комунізм, що полягає на євангельському вбожестві і на спільноті життя, до якого я сам признаюся і належу більше, ніж 50 літ. А якщо припадково могло б здаватися, що комунізм, чи комуністів називаю ворогом, то або незрозуміння моїх слів, або помилка, до яких дав причину неясний мій висказ. Ворогом Церкви і релігії називаю безбожництво, яке саме тим хвалиться. Коли безбожників назвав я припадково ворогами, то є це висказ також нестислий, або зле зрозумілий. Ворогом Церкви і релігії є ложний принцип безбожництва. І тим то безбожники, як представителі ворога, є в тому стислому значенні й самі ворогами[14].

Нові обставини, в яких опинилася Церква, змушують її Главу зібрати духовенство на соборові наради. Так Митрополит розпочинає те, за що потім йому вдячні будуть нащадки: підготувати Церкву до нових випробувань. Перший Архиєпархіяльний Собор розпочав свою працю 19 квітня 1940 року (ст. ст.), а завершив – у грудні того ж року. Справжнім подвигом був уже сам факт його проведення. Адже умови для цього були більш ніж несприятливі. Про це красномовно свідчать дві цитати з промов Митрополита на початку і під завершення Собору:

Бо кожної днини були ми наражені на те, що при першій-ліпшій нагоді зникнуть всі запаси паперу – так, як зникли машини до писання, бюрка і столи, а в першій мірі цикльостилі, гектографи і друкарські машини[15].

З найближчих учасників соборових праць двох наших товаришів-священиків померло, як жертви теперішніх обставин у Львові. Чотирьох найближчих співробітників арештовано, як і десятьох ін­ших учасників Собору. Коли до того додамо незвичайні труднощі, щодо подо­рожей і кореспонденції, заборону друкованого слова, брак світла, впродовж довгих нераз годин кожної днини, неможливість уживати наших архівів і біб­ліотек, отже брак найпотрібніших наукових книжок, а до того потрясаючі та в найвищому ступені болючі відомості, то треба уважати це незвичайного лас­кою Всевишнього, що ми довершили того важного для життя Єпархії і для нашої праці, для народу діла[16].

Задум Митрополит грандіозний: у час занепаду моральних засад, спричиненого війною та атеїстичним режимом, повернути вірних до первинних основ віри, до об’явленого закону Божого і Його десяти заповідей. У соборовому Декреті «Догматичні основи моральності» Шептицький записує:

Об’явлений закон Божий є підставою цілої християнської праведности. […] В християнському поняттю того слова моральність, себто праведність, спирається ціла на Божому Об’явленні, з ним лучиться, з него випливає. […] Секуляризовані, як їх називають, себто відірвані від релігії моральні системи, не можуть знайти іншого авторитету, крім людського розуму в одиницях, або збірної волі суспільности. Ані одна, ані друга підстава не вистарчає. […] Опирати моральність о збірну волю, то, очевидно, спроваджувати її на дорогу тиранії і неволі[17].

Делегати Першого Архиєпархіяльного Собору під орудою свого Митрополита обговорили перші три заповіді, а також деякі аспекти четвертої. Згодом, уже в часи нацистської окупації, встигнуть завершити обговорення четвертої та п’ятої Божих заповідей.

Упродовж майже двох років отих «перших совітів» Андрей Шептицький думає і про такі справи, яких – через обставини воєнного часу – можна було б від нього не очікувати. Одною з таких справ, для прикладу, є з’єдинення Церков. «Який вже там екуменізм, коли довкола все тоне у насильстві?!» – сказав би наш сучасник. Але Митрополит Андрей вважає за потрібне навіть роз’яснити, чому очолювана ним Церква не може працювати для справи з’єдинення Церков на всій території СРСР. І тут мимоволі згадується, як в обставинах Першої світової війни Галицький Митрополит виробив цілу програму праці для єдності Церков в Україні – так, як це підказували йому віра і його сумління. Що ж, обставини початку Другої світової війни були в цьому сенсі радикально іншими, а його власні можливості – уневажнені владою. На його думку, оця вимушена пасивність триватиме так довго,

як довго совєтський уряд буде признавати безбожництву, себто найбільшому і найзавзятішому ворогові не тільки католицької та православної Церкви, але і всякої релігії взагалі, упривілейоване становище[18].

Візьмімо інший приклад – цього разу з внутрішнього життя Церкви. Андрей Шептицький зауважує, що в обрядових справах дійшли тогочасні греко-католики «до цілковитого хаосу», і всупереч ґвалту і кривдам окупаційного режиму формулює концепцію подальшої обрядової дисципліни своєї Церкви:

Мусимо усталити раз назавжди усі закони нашого літургійного права і узгіднити з ним наші обрядові практики, себто мусимо пропустити всьо чуже, що ввійшло в наш обряд без огляду на те, чи воно запозичене з латинського обряду, чи від ніконіянської обрядової реформи. Мусимо вернутись, чи радше вірно держатися всіх приписів нашого первісного літургійного права, приймаючи лишень ті зміни, які є дійсно законними змінами того права, допов­няючи всі нелегальні пропущення, а опускаючи всі нелегальні додатки[19].

Або ще таке, особливо промовисте. У час, сповнений відвертої ненависти, недовіри й ворожнечі, святоюрський Владика пише своє Пастирське послання до духовенства і вірних «Культ Христової Любови» – власне, не послання, а цілий гимн Христовій любові. Його варто сьогодні перечитати не лише на тлі минулого, коли в шалі війни наставало часом цілковите затемнення любові, а й на тлі сучасної енцикліки Папи Венедикта ХVІ «Бог є любов».

При свойому поклоні Христовому чоловіколюб’ю не можемо забувати й на те, що в намірі самого Христа любов, що нас з Христом в’яже, має бути любов’ю приязни, себто любов’ю обосторонною. Христос хотів належа­ти до нашої родини, щоб нас до Своєї прийня­ти. Будучи Богочоловіком, хотів статися чоло­віком, щоб нас зробити учасниками Божої при­роди. Не можемо забувати й на те, що Христос випередив нас і безнастанно випереджує. Він робить зусилля, щоби до нас якнайбільше збли­зитися, сходить до нашої нужди, щоб потягну­ти нас до Своєї слави. Це зобов’язує нас. Ми повинні, ми мусимо робити якнайбільші зусил­ля, щоб Йому посвятитися[20].

Знову ж таки, хоч як воєнні обставини відхиляють стрілку Митрополитового компаса убік, він не піддається і, всупереч загальному ґвалту, впевнено спрямовує її у бік Христової любові.

Ці неповні два роки принесли народові незліченні страждання. «Золотий вересень» офіційної пропаганди відлунював у серці галичан бравурним величанням Сталіна вдень і моторошним гарчанням «воронків» уночі, гавканням енкаведистських вівчарок і скреготом засувів на етапних вагонах. Людське життя втратило будь-яку цінність, а люди почали масово втрачати свою людську подобу, так наче й справді були створені «на образ і подобу манекена» (Бруно Шульц). Зосталася одна надія на Бога, і Він, здавалося людям, вислухав їхні благання, коли 22 червня 1941 року наслав на безбожну систему караючий меч.

Кадри кінохроніки засвідчують: біля львівської опери німецьких солдат зустрічають радісні львів’яни, щасливі від того, що замість «диких азіатів», які накрили їх чорним крилом терору, вони можуть вітати своїх визволителів – висококультурний народ Ґете і Гайне. Знову ж таки, не один із них у цей момент думав: «Напевно, всі оті чутки про жахіття гітлерівського режиму були просто вигадками. Напевно, твердість влади викликана лише підступністю ворогів». Надії, надії… Святково уквітчана в той час і Святоюрська гора, радіючи звільненню від безбожного режиму, а Митрополит Шептицький – загалом добре обізнаний з життям німецького народу і його релігійною культурою – щиро вітає визволителів: «Побідоносну Німецьку Армію витаємо як освободительку від во­рога»[21].

Як же згодом дістанеться Шептицькому (а ще більше – його пам’яті) за те привітання! Як затято судитимуть його переможці над нацизмом, приклеївши йому ярлик «колаборанта». Причому робитимуть це передусім ті, що були якраз найбільшими колаборантами, укладаючи з Гітлером ганебний пакт Ріббентропа – Молотова і співпрацюючи з ним у всіх можливих ділянках! Пурпурова тога пізнішого переможця над Гітлером прикрила собою численні докази злочинного співробітництва – наприклад, отой дивовижний факт, що нацисти офіційно приїжджали до СРСР, щоб перейняти в енкаведистів досвід організації концентраційних таборів у ҐУЛАҐу. Переможці старанно засекретили в архівах кадри спільних з нацистами військових парадів і партнерського братання на тілі спільно розтерзаної Польщі. Навіть сьогодні в Росії все списується на «мудру завбачливість Генералісимуса», на «потребу виходити з інтересів країни». А Митрополит Шептицький, мовляв, виходити з інтересів Церкви права не мав. Він не смів тішитися, що його напівзадушена Церква вивільнилася зі смертельного зашморгу. Та і як посмів він прагнути якогось звільнення, якщо була Україна на той час «між рівними рівна, між вільними вільна» і «в Радянськім Союзі щастя знайшла»[22]?!

Та повернімось у зайнятий німцями Львів. Кульмінацією ейфорії звільнення від безбожного комуністичного режиму стало проголошення 30 червня 1941 року незалежності Української держави. Здавалося б, для українців обернулася нова й нарешті щасливіша «картка історії», і слова Митрополита звучать особливо урочисто:

З волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту Історичну Подію. Повідомляючи Тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Все­вишнього, вірності для Його Церкви і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло розпочате в Ім'я Боже і з Божою благодаттю буде доведене до успішного кінця[23].

У тексті цього послання[24] знову дається засадниче для церковного єрарха роз’яснення, як послух християнина владі має співвідноситися з послухом Богові:

Жертви, яких конечно потреба до осягнення нашої ціли, полягатимуть передусім на послушному віддаванні справедливим Божим за­конам, непротивним розказам Влади.

Іншими словами, християнин зобов’язаний визнавати будь-яку владу, але лише доти, доки вона не йде проти Божого закону. Якщо ж влада переступає цей закон, християнин може вважати себе звільненим від послуху такій владі.

Міститься у Посланні і традиційна формула визнання церковним єрархом чинної влади:

(1939 рік, прихід радянських військ) Будемо повинуватися владі…

(1941 рік, прихід гітлерівських військ) Установленій владі віддаємо належний послух.

Проте звернімо увагу: по-перше, якщо німецькій окупаційній владі Митрополит віддає «належний послух», то своєю владою він визнає іншу: «Узнаємо Головою Краєвого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Стецька»[25]. По-друге, хоч українська влада справді омріяна й вимолена, визнання її з боку Церкви не безоглядне: воно можливе лише за певних, чітко перелічених умов:

Від уряду, Ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, спра­ведливого проводу громадян, які узгляднили би потреби і добро всіх, замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народності і суспільної верстви належать[26].

І нарешті, по-третє, до демократичності й «політкоректності» цих умов не могли б прискіпатися навіть найбільші критики: Україна – багаторелігійна та багатокультурна держава, і в новоствореній Українській хаті, з точки зору Митрополита, затишно має бути всім.

Що ж, у той момент ніхто в Галичині ще не знав, що незалежна Україна не була передбачена у планах вермахту, що визвольні ілюзії українців потрібні були Гітлеру лише до якогось часу. Тому новопосталий український уряд, визнати якого Шептицький був готовий лише на певних передумовах, нацисти відразу ж заарештували й відправили у концентраційні табори. Однак справжню вагу цих передумов можна зрозуміти лише тоді, коли врахувати логіку й обставини того часу. В тюрмах виявлено сотні трупів в’язнів, розстріляних енкаведистами перед відступом радянських військ. Одразу на вулицях Львова спалахує єврейський погром, яким львівський люмпен нібито мститься за злочини комуністичного терору. На Вулецьких узгір’ях Львова нацисти розстрілюють польську інтелігенцію. Всюди – пошуки «ворогів», шпигуноманія, логіка «покарання за зраду».

І раптом на цьому тлі – умова про обов’язок враховувати «…потреби і добро всіх, замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народності і суспільної верстви належать»! У цьому відразу проявляється той факт, що Шептицький не піддається воєнним турбулентностям і твердо прокладає курс проголошеної Української держави на дотримання Божого закону. А яким важливим є цей сигнал для тих його вірян, що в перші дні нацистської окупації почали розправу над своїми «ворогами»-неукраїнцями чи «класовим ворогом»!

Усі ці страшні вістки доходять до Митрополичих палат. Спершу здається, що це лише наслідки отого першого руйнівного воєнного «цунамі», який прокотився по всьому краю страхітливою хвилею, але який врешті-решт спаде, ослабне, зникне. Здавалося б, гарячу молодь ще можна остерегти, і цього Митрополит Андрей уже 10 липня вимагає від душпастирів:

Нехай не забувають, що ніякі людські згляди і ніякі дані приречення не оправдовують гріха проти Божої заповіди. Нехай не забувають, що поступування оправдане під большевицькою навалою, може бути грішне в часах, коли вже того оправдання нема. Можуть прийти хвилі, в яких будуть вам радити поступування противне вашій совісти і Божому законові. В таких хвилях поступайте завсігди як християни, вірні й послушні Божому законові[27].

Релігія та обов’язки чоловіка зглядом Г[оспода] Бога є справою, що з природи річи [є] висшою і святішою від всяких дочасних зглядів навіть найвищих і найблагородніших. Не можна з патріотизму поступати проти власної совісти і обов’язків зглядом Г[оспода] Бога[28].

На час написання цього Послання Шептицький уже знає про масове винищення євреїв. Згодом він напише Папі Пію ХІІ: “Це просто немов банда розлючених або скажених вовків накинулася на цей бідний народ”[29]. Тому епізодичне рятування Шептицьким переслідуваних євреїв (він особисто врятував життя 15 євреїв, зокрема двох синів львівського рабина Яскеля Левіна, Курта і Натана, а також в інший час – рабина Давида Кагане) невдовзі перетворилося на розгорнуту мережу порятунку, яка діяла з благословення Андрея Шептицького і яку очолював брат Митрополита – архимандрит монахів-студитів блаженномученик Климентій Шептицький[30].

З тогочасних пастирських послань якось особливо відчуваєш, що Андрей Шептицький – не просто церковний єрарх. Він ще й етнарх, який покликаний, поряд із церковним життям, облаштовувати також громадське життя свого народу:

Треба нам якнайскорше братися до усильної праці над допровадженням до порядку парохії і громади. З поміж усіх провідників брацтв вибере душпастир найвідповідніших і найспосібніших до відновлення життя в брацтві усіх разом[31].

Належить подбати про родини арештованих і добро засланих. Кожний душпастир повинен себе уважати за куратора неприсутних парохіян[32].

Належить також мати спис людей, що щиро служили большевикам на шкоду громади, не щоби на них мститися, але щоб їх стеречися і не допускати до ніякої громадської праці[33].

До речі, оця остання згадка є особливо важливою для нас, оскільки вона розкриває те, як розумів Митрополит принцип люстрації. Головна її мета, на його думку, – не помста, а запобігання подальшій шкоді для громади.

Читаючи ці поради, якось мимоволі ставиш собі питання: а що в цей час робила українська політична сила? Адже облаштовувати життя громади – її безпосереднє завдання у час лихоліття. Не будучи дослідником цієї епохи, я не можу кинути тінь на наших предків лихою підозрою. Знаю з переказів своїх попередників, як жертовно бралися вони за національно важливі справи, як віддано билося їхнє серце, як героїчно ризикували вони своїм життям. І справді, це був час, який породжував героїв; здавалося, саме Провидіння упродовж десятиліть кувало в душах людей ті риси, які потрібні були для важких випробувань найближчого майбутнього. На це працювала Греко-Католицька Церква, закликаючи людей наслідувати жертовність Ісуса Христа; до цього вагомо приклалася й ОУН, вселяючи в душі своїх членів героїку чину. Отже, з героїзмом у той час усе було гаразд. Чого ж бракувало?

Відповідь на це питання знову ж таки дають Послання Митрополита. Спершу проаналізуймо «Про організацію парохій і громади» (10 липня 1941 року). Нагадаю: це був час, коли до України поверталась націоналістична молодь, яка з різних причин перебувала чи переховувалась поза рідним краєм. З нею приходив ентузіазм визволення, молодечий запал, але також привносилось те, що дуже стривожило Митрополита:

Витаючи цілим серцем ту нашу молодь, яка була змушена опустити в протязі двох останніх літ рідний Край, і удатися на еміграцію, а тепер вертає до нас, по можности працювала для добра нашого народу і для здійснення ідеї Укр[аїнської] Держави, признаючи їх щирі зусилля в тім напрямі і понесені жертви, мусимо однак від всіх домагатися залишення раз на все всяких партійних роздорів і внутренної партійної боротьби. Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі навіть тоді, коли б для неї мав і великі заслуги. Усі, що пережили навалу большевицьку, свідомі того, що партійні роздори є національним злочином, якого терпіти не можемо…[34]

Якими сильними є ці слова, якою потужною – пересторога! Не треба бути істориком, щоб зрозуміти, що йдеться тут про тодішню запеклу ворожнечу всередині самого націоналістичного табору, про ідейну незгоду поміж бандерівським і мельниківським крилом ОУН[35]. І їм, визнаним політичним лідерам, Шептицький не вагається сказати, що їхні славні здобутки не виправдовують їхню ворожнечу, яка є національним злочином! Як часто ми, намагаючись піднести наших героїв в очах народу, підкреслюємо їхні заслуги, героїзм і жертви, але затінюємо їхні прорахунки, а то й применшуємо їхню взаємну ворожнечу. А чому не зробити навпак





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...