Главная Обратная связь

Дисциплины:






Сучасні наукові підходи до проблем інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку



Алла Колупаєва[20]

На сучасному етапі система спеціальної освіти переживає кризу, пов’язану з критичним переосмисленням її традиційних ціннісних основ, труднощами матеріального забезпечення діяльності спеціальних навчальних закладів, відставанням становлення спеціально-освітньої допомоги від зміни соціальних потреб. Очевидний той факт, що у сучасних умовах логіка розвитку освіти, в тому числі і спеціальної, не збігається з логікою розвитку суспільства. Побудована на тенденціях сегрегації дітей з особливими освітніми потребами, національна система спеціальної освіти вже не може сповна відповідати запитам суспільства. Спостерігається розходження цілей системи спеціальної освіти з цілями-цінностями, які декларуються суспільством. Спеціальною освітою втрачена селективна – соціоцентрична функція, яка певною мірою повинна відповідати ціннісним орієнтирам, світогляду та запитам різних груп і категорій дітей з проблемами в розвитку, забезпечувати умови для встановлення відповідності між індивідумом і соціумом, представляти не лише структуровану інформацію, а й систему стосунків, цінностей, які складають основу соціалізації особистості. Варто зважати й на те, що у новій філософії освіти, об’єктивно зумовленій рухом нашої спільноти до демократичного соціального устрою та розвитку громадянського суспільства, особистість дедалі частіше розуміють як таку, що постійно розвивається разом із соціокультурною системою, до якої вона належить.

Провідні напрями нової парадигми спеціальної педагогіки визначаються гуманізацією, фундаменталізацією та інтеграцією. В гуманістичній інтерпретації мета спеціальної освіти полягає у включенні людини в широкі соціальні стосунки з урахуванням її особистісного розвитку та індивідуальних потреб. Досягнення цієї мети неможливе без підтримки становлення її індивідуальності. В основу гуманістичного підходу покладено ідею цілісності людської життєдіяльності, тому одним із конкретних “втілень” цього підходу вважається концепція освіти упродовж усього життя.

На думку багатьох учених (М. Аітов, В. Бондар, В. Засенко, В. Лубовський., М. Малофєєв, В. Синьов та ін.) в умовах зміни парадигми спеціальної педагогіки вектором розвитку її теорії є фундаменталізація, яка виявляється в переосмисленні й уточненні основоположних постулатів, закріпленні загальної базової теорії.

Ключові питання спеціальної педагогіки відтепер набули нового фундаментального звучання. Значний інтерес викликають питання щодо норми й аномалії в людському розвитку. Це одне з найважливіших питань в спеціальній педагогіці, оскільки від його розуміння й усвідомлення залежить визначення її предмета. У світоглядному плані проблема розпізнання патології не має простого й однозначного вирішення, оскільки поширення в масовій свідомості отримали полярні думки, по-перше, про нормальність усіх людей і, по-друге, про загальну аномальність. Певною мірою ці визначення ґрунтуються на поляризації норми та аномалії, відтак вони неприйнятні для спеціальної педагогіки, оскільки роблять безпредметною та зайвою корекційно-педагогічну допомогу.



Передумовою диференціації норми та аномалії виступає філософсько-категоріальний аналіз цих явищ, який дає змогу встановити загальні параметри їх розвитку. Відмінність патологічного розвитку від нормального може мати як якісний, так і кількісний характер. У традиційній теорії дефектології основна увага звернена на якісні особливості дизонтогенезу, що обумовлено соціальною потребою у вивченні та навчанні дітей з важкими відхиленнями в розвитку. В останні роки зросла кількість учнів з легкими порушеннями, які мають труднощі у навчанні. Зміни у складі контингенту осіб, які потребують спеціальної освіти, актуалізували дослідження якісних відхилень у розвитку. Окрім того, при визначенні аномальності важко розрізнити рівні окремих виявів біологічного, психічного та соціального розвитку дитини та її цілісного формування як особистості. Вочевидь, при здійсненні корекції доцільно враховувати взаємозв’язок норм індивідуального рівня і норм соціокультурного життя. Спеціальна освіта залучає дітей з особливими освітніми потребами до численних норм, які вироблені у процесі розвитку суспільства, однак ці норми в розвитку дитини індивідуалізуються, стають конкретними нормами індивідуальної поведінки.

У модернізації освітньої системи важливу роль відіграють інтеграційні процеси, які протікають на різних її рівнях. У спеціальній освіті на сучасному етапі інтеграція виявляється в різних формах спільного навчання дітей з порушеннями розвитку та їхніх здорових однолітків. Реорганізація й оновлення національної системи педагогічної освіти на основі принципів демократизації, гуманізації та модернізації, визнання права кожної дитини на одержання освіти, адекватної її пізнавальним можливостям і вимогам часу спонукають до пошуку оптимальних шляхів її реформування, соціалізації дітей з порушеннями психофізичного розвитку, їх інтеграції в суспільство.

Інтеграція розглядається як кінцева мета навчання: випускник з особливостями психофізичного розвитку має інтегруватися у суспільстві як повноправний громадянин, готовий до самостійного життя і продуктивної діяльності, взаємодії з оточуючими людьми.

Ідею інтегрованого навчання одним із перших обґрунтував Л. Виготський, який вказував на необхідність створення такої системи навчання, яка б органічно пов’язувала спеціальне навчання з навчанням дітей з нормальним розвитком. Вчений наголошував: ”При всіх перевагах наша спеціальна школа відрізняється тим основним недоліком, що вона замикає свого вихованця… у вузьке коло шкільного колективу, створює відрізаний і замкнутий світ, в якому все прилаштовано і пристосовано до дефекту дитини, фіксує її увагу на тілесному недоліку і не вводить її у справжнє життя. Наша спеціальна школа натомість, щоб виводити дитину з ізольованого світу, як правило, розвиває в ній навички, які призводять до ще більшої ізольованості і посилюють її сегрегацію. Через ці недоліки не лише паралізується загальне виховання дитини, а й спеціальна виучка зводиться майже нанівець” [1]. На думку Л. Виготського, основним завданням виховання дитини з порушеннями розвитку є її включення в життя і здійснення компенсацій порушень шляхом активізації діяльності збережених аналізаторів, оскільки „дитяча дефективність” пов’язана не стільки з біологічними факторами, скільки з соціальними наслідками.

У запобіганні цих „соціальних наслідків” інтеграційні процеси в освіті мають першочергове значення, оскільки, проблема інтеграції в спеціальній освіті не вичерпується тільки включенням дитини з особливими потребами до колективів здорових дітей. Інтеграційні тенденції спостерігаються у змісті спеціальної освіти, в системі навчальних закладів для дітей з відхиленнями в розвитку. Ці тенденції перспективні, оскільки пов’язані із загальними процесами розвитку науки і цивілізації.

У сучасній світовій освітній політиці, як підтверджує проведений нами аналіз науково-педагогічних джерел і міжнародні нормативно-правові документи, визначаються кілька підходів до надання освіти дітям з обмеженими можливостями здоров’я. Основні з них: мейнстримінг (mainstreaming), інтеграція (integration), iнклюзія (inclusion). На тлі загальної термінологічної експансії англійської мови ця термінологічна лексика в останні роки досить широко почала використовуватися і в Україні, втім, іноді із досить суперечливою доречністю та відповідністю (співвіднесенням).

Посилаючись на визначення, які дають цим поняттям визнані у сфері “Освіта для всіх” американські, канадські та європейські вчені (J. Andrews, T. Jonson, D. Lupart, Т. Лещинська, М. Малафєєв, K. Raiswaik, C. Salisbury, Л. Шипіцина та ін.) варто зазначити, що ці терміни у зарубіжній практиці використовуються як близькі у змістово-понятійному сенсі, втім не тотожні .

Мейнстримінг (mainstreaming (англ.) – загальний потік) передбачає розширення соціальних контактів між дітьми з обмеженими можливостями здоров’я та їхніми однолітками. Здебільшого – це позаурочна форма спілкування: участь у спільних масових заходах, літніх таборах, клубах за інтересами тощо. На думку канадських та американських учених, мейнстримінг визначає цілий етап у розвитку освітніх тенденцій щодо навчання дітей з особливостями у Північній Америці наприкінці ХХ сторіччя і пов’язаний, переважно, із поширенням функціонування спеціальних класів у масових школах, коли соціальні контакти, встановлення стосунків дітей з особливостями розвитку та їхніх здорових однолітків відбувалися в позаурочний час. Втім, вказується й на те, що ці стосунки характеризувалися нетривалістю та обмеженістю.

Інтеграція (integration (англ.) – цілий) у науковій літературі окреслюється багатьма теоретичними підходами до окремих її проблем, що відповідно ускладнює визначення та класифікацію її напрямів.

Сам термін “інтеграція” у спеціальній педагогіці є загальновживаним і розглядається або стосовно локальної проблеми (інтеграція дітей з порушеннями опорно-рухового апарату у суспільство, інтеграція осіб з інтелектуальними порушеннями у систему сучасних суспільних відносин), або інтерпретується в узагальненому вигляді (як один із важливих напрямів підготовки осіб з обмеженими можливостями до самостійного життя та ін.). Проблема інтеграції дітей з обмеженими можливостями здоров’я у суспільство зумовлена, з одного боку, наявністю у них відхилень у фізичному і психічному розвиткові, з іншого – недосконалістю самої системи соціальних стосунків, яка в силу певної жорсткості вимог до своїх потенційних суб’єктів є недоступною для дітей з обмеженнями життєдіяльності. Відповідно, соціальна інтеграція (інтеграція у суспільство) передбачає соціальну адаптацію дитини з відхиленнями в розвитку в загальну систему соціальних стосунків і взаємодії, перш за все, в рамках того освітнього середовища, в яке вона інтегрується. Визначається два підходи до інтеграції осіб з порушеннями психофізичного розвитку у суспільство:

− перший – передбачає пристосування інвалідів до життя у суспільстві, його адаптацію до оточуючих умов, (вочевидь, цей підхід визначено на основі соціально-суспільної теорії нормалізації). Цей підхід є досить звуженим (обмеженим), оскільки процес соціалізації особистості є двостороннім: особа з обмеженими можливостями здоров’я має бути не лише об’єктом інтеграції, а й, обов’язково, суб’єктом, активним учасником цього процесу;

− другий підхід передбачає, окрім підготовки такої особи до життя в суспільстві, ще й підготовку суспільства до прийняття її. Одним із найважливіших факторів соціальної інтеграції є формування відповідних правових основ держави, що регламентують сприятливі умови для інтеграції, формування позитивних стосунків між усіма членами суспільства, а також передбачають вплив суспільства і соціального середовища на особистість дитини з відхиленнями у розвитку та активну участь у цьому процесі самої дитини.

Розглядаючи інтеграцію в системі освіти як створення єдиного освітнього простору, зближення загальної і спеціальної освіти, навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах максимально наближених до звичайного середовища, з найменшими обмеженнями, варто зазначити, що інтеграція – багатоаспектна проблема, яка відображає синтез соціальних, правових, економічних, психологічних, педагогічних проблем.

Відповідно, інтегроване навчання розглядається як двосторонній процес: дитина з особливостями психофізичного розвитку готується до спільного навчання зі здоровими однолітками, адаптується до освітнього простору звичайної школи, і водночас школа пристосовується до дітей з відхиленнями в розвитку, використовує засоби для задоволення їхніх особливих потреб.

Інтегроване навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку у масових загальноосвітніх навчальних закладах може здійснюватися за моделями (формами) повної інтеграції, комбінованої, часткової та тимчасової. Повна інтеграція, як форма навчання, рекомендована тим дітям, які за рівнем психофізичного розвитку відповідають віковій нормі і психологічно готові до спільного навчання зі здоровими однолітками. Комбінована інтеграція – для тих дітей, у яких психофізичний розвиток наближений до вікової норми, але їхнє навчання в умовах масового закладу обов’язково має супроводжуватися корекційною допомогою відповідних фахівців, зокрема вчителя–дефектолога спеціального класу. Часткова інтеграція передбачає перебування дитини з обмеженими можливостями здоров’я серед своїх здорових однолітків у масовому навчальному закладі лише частину дня (найчастіше другу половину) та тимчасова інтеграція, за якої всі школярі спеціального класу (закладу) незалежно від стану психофізичного розвитку об’єднуються кілька разів на місяць для проведення спільних заходів.

Вочевидь, дві останні моделі інтеграції більше відповідають її соціальному аспекту, інтегроване навчання ж, як форма надання освітніх послуг, може співвідноситися лише з повною та частковою моделями інтеграції.

Теоретичні аспекти інтеграції, як напряму освітньої політики, є (про що свідчить аналіз наукових джерел), багатовекторними, різноплановими та суперечливими. Це пояснюється різним досвідом впровадження інтегрованого навчання в різних країнах світу.

На теренах країн колишнього Радянського Союзу цей напрям освітнього реформування лише окреслюється, про що свідчать нечисленні публікації вчених у галузі спеціальної педагогіки, і тому так важливо знайти порозуміння у цих термінологічних визначеннях.

Досвід багатьох зарубіжних країн засвідчує, що методологічними засадами освітньої інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку є затвердження принципів рівних прав і можливостей у здобутті освіти.

У загальновизначеному розумінні освітня інтеграція, на нашу думку, передбачає надання можливості учням з порушенням психофізичного розвитку навчатися у звичайних класах загальноосвітньої школи, при цьому ці діти мають опанувати програму масової або спеціальної школи, їм надаються усталені освітні послуги. Як колективна форма освітньої інтеграції можуть функціонувати спеціальні класи (групи), в яких діти з особливостями психофізичного розвитку здобувають освітній рівень спеціальної школи-інтернату відповідно типу або загальноосвітнього закладу.

У міжнародних документах, зокрема у Саламанкській декларації наголошується на тому, що «Інтеграція дітей та молоді з особливими освітніми потребами відбувається найкраще в рамках інклюзивних шкіл…які повинні приймати всіх дітей, не зважаючи на їхні фізичні, інтелектуальні, соціальні, емоційні, мовні чи інші особливості. До них належать діти з розумовими чи фізичними вадами, обдаровані діти, безпритульні і ті, що працюють, діти з віддалених районів, діти, що відносяться до мовних, етнічних чи культурних меншин, діти з найменш благополучних чи маргіалізованих районів чи груп населення” [5].

Як засвідчує проведений нами аналіз науково-педагогічних джерел та міжнародних нормативно-правових документів, процес здобуття освіти дітьми з особливостями психофізичного розвитку має чітко виражені тенденції, спрямовані на інтегрування таких учнів у масові навчальні заклади. Варто відзначити певну термінологічну неузгодженість, яка супроводжує цей процес. Наразі термінологічна різноманітність має доволі полюсні та суперечливі наголоси. Разом з термінологією в освітню національну систему приходить понятійність, яка донедавна була повністю відсутня у зв’язку з уніфікованістю та сталістю системи освіти.

Сучасне розуміння терміну “спеціальна освіта” передбачає навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку поза межами звичайної масової школи в паралельній сегрегаційній освітній системі. Поняття “інтеграції”, „інклюзії” розглядаються як антонімічне щодо “сегрегації” і позначають відповідний поступ у розвитку системи одержання освіти особами з порушеннями.

Водночас, інтеграція та інклюзія не є тотожними, але й не взаємозаперечуючими поняттями. Інтеграція в широкому соціально-суспільному аспекті передбачає залучення осіб з особливостями психофізичного розвитку у систему соціально-суспільних стосунків шляхом використання різних форм спільного навчання, в тому числі інтегрованого та інклюзивного, оскільки раннє інтегрування у повноцінне соціальне середовище, зокрема, у масові навчальні заклади, дітей з особливостями психофізичного розвитку є першочерговою умовою успішності такого залучення, повноцінної інтеграції.

Література

1. Выготский Л. С. Принципы воспитания физически дефективных детей // Основы дефектологии. – С-П, М.: Изд-во «Лань» 2003. – С.-96.

2. Образование для всех. // Региональный мониторинговый доклад. Florence, UNICEF, №5, 1998. – 60 с.

3. Andrews J., Lupart J. The Inclusiv Classroom. Educating Exceptional Children/ The University of Calgary: Nelson. Thomson Learning – 561p.

4. Навстречу друг другу: пути интеграции (Специальное образование в массовых школах в России и Нидерландах) / под ред. Л. М. Шипициной и К. ван Рейсвейка. – СПб.: Институт специальной педагогики и психологии, 1998. – 132 с.

5. Саламанская декларация. Рамки действий по образованию лиц с особыми потребностями, принятые Всемирной конференцией по образованию лиц с особыми потребностями: доступ и качество. Саламанка. Испания, 7-10 июня 1994г. – К., 2000. – 21 с.

УДК 376.37





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...