Главная Обратная связь

Дисциплины:






Устаткування для сушіння.



По конструкції конвекційні сушарки бувають наступних типів: конвеєрні, камерні, тунельні. Джерелом теплоти в цих сушарках служить нагріте повітря, що направляється відцентровими вентиляторами із зони охолодження тунельних печей, а також повітря, подаване з калориферів, встановлених усередині або поза сушарками.

Конвеєрні сушарки (рис. 7.2) являють собою камеру 4, виконану зі сталевих швелерів і обшиту з внутрішньої та зовнішньої сторін листовою сталлю. Між листами обшивання покладений шар теплоізоляції з мінеральної вати. Усередині камери 4 переміщається ланцюговий конвеєр 2.

Рис. 7.2 Конвеєрна сушарка.

1 - завантаження виробів, 2- конвеєр, 3- між ярусні перегородки, 4- камера,

5- люльки, 6- вигризка виробів, 7- калорифер.

 

Через спеціальні вікна, розташовані по обох торцевих сторонах сушарок, відбувається з однієї сторони завантаження 1, із протилежної - вивантаження 6 виробів. Конвеєрний ланцюг розташовано таким чином, що створюється декілька горизонтальних рядів, відділених між собою перегородками 3 із пресованого картону. Верхній ряд, де немає подачі теплого повітря, служить для повернення гіпсових форм. Між першими та другим горизонтальним рядом знаходиться вільний простір, у якому розміщений пароповітряний калорифер 7. Потоки нагрітого калорифером 7 повітря, надходять через бічні колектори, рухаються в горизонтальному напрямку від середини сушарки до обох її торців. Нижня частина сушарки використовується для збору та відведення відпрацьованого повітря через поперечну трубу, що приєднана до відсмоктувального вентилятора. Пройшовши вентилятор, частину повітря викидається назовні через трубу, а частина ежектується через регульований шибером патрубок і в суміші з гарячим повітрям із калорифера направляється в сушарку. Конструкція сушарки дозволяє замість калорифера використовувати гаряче повітря із зони охолодження тунельної печі.

Конвеєрні сушарки застосовують, головним чином, для сушіння тонкостінних виробів, відформованих на формувальних верстатах або відлитих на ливарних машинах.

Камерні сушарки (рис. 7.3) являють собою камери з установленими в них полицями, на яких розміщаються призначені для сушіння вироби. Камерні сушарки бувають з одно - і багаторазовою циркуляцією повітря. Такі сушарки можуть обігріватися паровими калориферами, гарячим повітрям із зони охолодження тунельної печі або комбінованим способом - паровими калориферами і гарячим повітрям.

Рис. 7.3. Камерна сушарка

1 - топка; 2- віконце для спостереження; 3- канал; 4- каркас; 5- стіни робочої камери; 6- ходок; 7- газохід; 8- шибер; 9- димова труба; 10- подина; 11 - газові канали.



 

Камерні сушарки застосовують, головним чином, для сушіння високомистецьких і особливо відповідальних великогабаритних виробів.

Тунельна сушарка (рис. 7.4)- це канал, обмежений металоконструкціями і теплоізоляційними матеріалами, довжиною 20...45 м, висотою 1,5...1,7 м, шириною 1,1м.

 

Рис. 7.4. Тунельна сушарка

1 - притоковий канал, 2, 6 - заслінки, 3 - двері, 4 - вагонетка з виробами,

5 - тунель, 7 - витяжний канал.

 

Принцип роботи тунельної сушарки полягає в наступному. По рейковому шляху каналу рухаються вагонетки, які завантажені виробами, що підлягають сушінню, назустріч їм надходить гаряче повітря, що здійснює сушіння. Тунельні сушарки застосовують переважно для сушіння великогабаритних виробів.

В останні роки у виробництві керамічних виробів застосовують більш сучасні типи сушарок, у яких як теплоносій використовують інфрачервоні промені, струму високої частоти.

 

Випал

 

У залежності від призначення та характеру керамічного матеріалу у виробництві, наприклад, художньої кераміки використовують однократний або дворазовий випал.

При однократному випалівироби після сушіння надходять на глазурування і далі - на високотемпературний випал. Однократний випал застосовують в основному для деяких товстостінних виробів художньої кераміки, а також скульптури. При дворазовому випалі, - вироби після сушіння піддають першому випалові, потім - глазуруванню і другому (политому) випалові. Дворазовий випал - основний вид теплової обробки керамічних виробів.

Призначення випалу полягає в тім, що б додати черепкові міцність, достатню для глазурування та транспортування виробів, а також забезпечити максимально можливий ступінь дегазації (дегідратації) маси. При цьому порцеляновий напівфабрикат максимально звільняється від органічних і інших газоподібних складових. Це позитивно позначається на якості политого випалу та продукції у цілому: різко знижуються відходи при политому випалі, досягаються більш високі якісні показники та експлуатаційні властивості готової продукції.

Використовують дві схеми дворазового випалу виробів:

1. Випал здійснюється при температурі значно нижче температури политого випалу;

2. Температура випалу перевищує температуру политого випалу. По першій схемі обпікаються, наприклад,(порцелянові вироби, тобто перший випал здійснюється при температурі 850...10000С, другий - при 1260...1450°С.

При виробництві ж фаянсових виробів використовують другу схему, коли температура першого випалу складає 1280°С, а другого (після глазурування) - 1140...1160°С (фаянсова схема). Кістяну порцеляну та майоліку також обпалюють за фаянсовою схемою. Перший випал виробів здійснюється в різних типах випалювальних печей.

У процесі першого випалу з виробів віддаляється механічно зв’язана та гігроскопічна вода (при температурі 110...13000С), відбувається дегідратація глинистої речовини, і часткове видалення хімічно зв’язної гідратної води (при температурі 500..600°С), вигоряння органічних речовин і часткова декарбонізація (термічне розкладання) вуглекислих магнію MgСО3 і кальцію СаСО3. У результаті цих фізико-механічних процесів керамічний напівфабрикат здобуває механічну міцність і звільняється від газоподібних складових. Ступінь звільнення залежить від температури та тривалості випалу, чим вище температура та тривалість випалу, тим менше в масі напівфабрикату залишається газоподібних продуктів, тим вище якість политого випалу та продукції у цілому.

Наприклад, декарбонізація вуглекислого кальцію СаСО3 починається при температурі 920°С і закінчується при температурі 1000°С. Якщо перший випал вести при температурі, що не перевищує 850°С, то процес декарбонізації вуглекислого кальцію не відбудеться відкладеться до другого (политого) випалу, що небажано, тому що це ускладнить протікання другого випалу буде сприяти утворенню дефектів на гартованих виробах.

Однак температура першого низькотемпературного випалу може підвищуватися до визначеної межі, після якого її ріст небажаний, тому що при цьому різко знижується пористість черепка по водопоглинанню утрудняється процес глазурування виробів.

Випал керамічних виробів здійснюється як у циклічному так і у безперервному режимах.

При випалі кераміки у циклічному режимі використовують муфельні печі (рис. 7.5).

При випалі кераміки у безперервному режимі використовують тунельні печі (рис. 7.6).

Рис. 7.5. Муфельна піч циклічної дії

1 - робочий простір; 2- муфельна стіна; 3- газоходи.

 

Рис. 7.6. Кільцева тунельна піч:

а - поперечний перетин; б - план: 1 - вогнетривка цегла, 2 - глиняна цегла,

3 - глинобетон, 4 - канал обпалення, 5 - “ходки”, 6 - паливні трубки,

7 - канал для збирання диму, 8 - димовий очелок, 9 - клапани.

Оздоблення

Глазурування виробів складається з двох технологічних операцій: готування глазурі та її нанесення на виріб.

Готування глазурі. Для готування сирих глазурей природні легкоплавкі матеріали (датоліт, доломить, польовошпатовий концентрат, перліт, глину) подрібнюють і збагачують. Відповідно до рецептури ці матеріали змішують із добавками та барвниками і піддають мокрому помелу в кульових млинах до проходження без залишку через сито № 0063.

Отриману сиру глазур наносять на вироби. При готуванні фріттованої глазурі складові частини глазурі подрібнюють і перемішують, потім варять фрітту в обертових печах періодичної чи дії у ванних печах безупинної дії.

Фріттоварочна обертова піч періодичної дії (рис. 7.7) являє собою металевий барабан 5, футерований вогнетривкою високо глиноземистою цеглою.

Барабан періодично (через 8—12 хв.) обертається на роликах 6 і 7 на 90—120°. Привод (1, 2 і 3) включається автоматично за допомогою реле часу

 

 

 

Рис 7.7 Схема фріттоварочної обертової печі періодичної дії

/ — електродвигун, 2 — редуктор 3 - синхронізатор, 4 — пальник,

5 — барабан, 6, 7 — опорний і приводний ролики

 

В торцевих частинах барабана зроблені отвори, через одне з них подається палаюча гасова суміш із пальника 4, а з протилежної сторони відбираються димові гази. Перед завантаженням шихти печі нагрівають до 700—800 °С. Порцію шихти (500—600 кг) завантажують через бічний люк. Потім включають пальник і доводять температуру печі до 1300—1500 °С. Фрітту в залежності від складу варять 6—8 год. Готова фрітта через бічний люк по охолоджуваному водою лотку зливається в холодну воду для грануляції. Добре зварена фрітта повинна бути прозорої без видимого непровару (нитка скла повинна тягтися без вузликів). Недоліки обертових печей періодичної дії — їхня невисока продуктивність і значна витрата палива.

Фріттоварочна ванна піч безупинної дії прямого нагрівання (рис. 7.8) — розповсюджений агрегат для варіння глазурі. Віддозована шихта надходить у живильник, що штовхає, - /, що через завантажувальне вікно - 2 подає її у піч.

Живильник зблоковано з рівнеміром, завдяки чому у варильному просторі 4 печі підтримується визначений рівень розплавленої маси та коливання його не перевищує ±3 мм.

Площа дзеркала скломаси ванною печі 12 м2, глибина басейну, обкладеного бадделеітокорундовим вогнетривом.

 

 

Рис. 7.8. Схема фріттоварочної ванної печі безперервної дії прямого

нагрівання:

1 - живильник, що штовхає, 2 - завантажувальне вікно, 3 - горілки,

4 - варильний простір, 5 - фідер частина (фідер), 6 - фідерне вічко

 

Фідер - 5 являє собою лоток, по якому розплавлена фрітта через вічко 6 зливається у гранулятор. Гранулятор — це наповнений водою металевий резервуар місткістю 1 м3. У дно резервуара вмонтований похилий ковшовий елеватор для вивантаження охолодженої та гранульованої фрітти й подачі її на конвеєр до бункерів запасу.

Якість фрітти, отриманої у ванної печі, значно вище, ніж в обертових печах. Це порозумівається, по-перше, рівномірністю провару маси та однорідністю складу фрітти у всій її масі. По-друге, у ванній печі фрітта виходить із більш високим ступенем грануляції, гранули мають менший розмір і легше піддаються помелу. Упровадження ванних печей у виробництво фрітти полегшує працю робітників і дає можливість механізувати трудомісткі процеси шихтування, завантаження та вивантаження фрітти, поліпшує умови праці і підвищує культуру виробництва.

Отримана гранульована фрітта разом із добавками подрібнюється з водою в кульовому млині тонкого помелу та у виді глазурного шлікеру подається для глазурування виробів.

Нанесення глазурі. У виробництві виробів будівельної кераміки глазур наносять на виріб зануренням його у глазур, чи розпиленням поливом.

При зануренні виробів у глазурний шлікер волога усмоктується стінками виробу, а на поверхні залишається тонкий рівномірний ущільнений шар глазурного покриття, товщина якого залежить від щільності глазурного шлікеру та часу перебування виробу у ньому.

При глазуруванні виробів розпиленням, глазурну суспензію наносять стисненим повітрям через чи форсунки за допомогою дискових відцентрових розпилювачів. За допомогою форсунок вироби глазурують у камерах (рис. 7.9). Камери встановлюють у розривах транспортних конвеєрів, на яких переміщаються вироби. При цьому форсунки роблять у камері зворотно-поступальний рух перпендикулярно напрямку руху чи виробів кругове і покривають виріб тонким шаром суспензії.

У пневматичних форсунках диспергування (розпилення) відбувається стисненим повітрям. Нанесений на плитки глазурний шар складається з окремих, помітних під мікроскопом часток, що додає глазурному шару пухкість. У процесі випалу на поверхні плиток спочатку створюється сильно розвитий мікрорельєф із різкими формами, потім у міру сплавлення окремих часток глазурі утвориться нерівна поверхня плитки.

Однак найчастіше грузла глазур не встигає з'єднатися в суцільний шар розплаву та утворити рівне покриття, що визначає утворення рябизни, а також хвилястості на поверхні плитки.

Рис. 7.9. Камера з круговим розпиленням глазурі

1 — форсунка, 2, 5— ведучий і відомий диски, 3 — електродвигун,

4 — ємність для глазурі, 6 — корпус

 

Розпилення глазурі дисковими відцентровими розпилювачами (рис. 7.10) відбувається без стиснутого повітря за рахунок обертального руху набору дисків 2.

Рис 7.10. Діеновий відцентровий розпилювач:

1 — трубчаста насадка, 2 — набір дисків, 3 — електродвигун

 

Глазурна суспензія від вібросита під невеликим надлишковим тиском надходить по трубчастій насадці / у встановлений безпосередньо на валі електродвигуна 3 розпилювач, що складається з набору вініпластових дисків 2, які обертаються з частотою 2800 хв-1. Під дією відцентрової сили глазур у виді плівки переміщається з безупинно зростаючою швидкістю до периферії диска і скидається в розпиленому виді на виріб. Крапельки, що залишилися в повітрі, засмоктуються чи циклоном електростатичним осаджувачем. Глазурування розпиленням забезпечує рівномірне покриття виробу, причому при нанесенні глазурі на гарячий виріб волога швидко випаровується, що особливо важливо при глазуруванні необпалених виробів.

Для глазурування лицювальних плиток найбільш ефективний спосіб поливу. Плитки, що переміщуються з великою швидкістю на тиксотропному конвеєрі, проходять під струменем глазурі, що рівномірно випливає через щілину глазурувального пристрою. Кількість глазурі, яка наноситься на плитку, регулюють зміною щільності глазурі та швидкістю руху конвеєра. Глазурне покриття, нанесене способом поливу, дуже щільне, без поділу на фракції, без ознак шаруватості, чи пухкості. Після випалу якість поверхні плиток значно краще, ніж при нанесенні глазурі методом розпилення — розливши рівний, без хвилястості та рябизни. Щоб глазурний шлікер краще прилипав до черепка, у нього вводять клей (наприклад, КМЦ), але в незначних кількостях, тому що він затримує сушіння нанесеного шару глазурі.

При глазуруванні поливом глазурний шлікер затікає на тильну частину плитки. При випалі ця глазур розплавляється та налипає на ролики в роликовій печі, що може привести до завалів. Тому необхідно очищати тильну сторону плиток або застосовувати шлікер підвищеної щільності.

Декорування виробів — нанесення малюнка на виріб — виконують методом аеро-серіографії, використанням реакційно-здатних фарб, шляхом рівномірного та каплеподібного нанесення глазурей і т.д. Декорування виконують кольоровими глазурями, мастиками, розчинами барвних оксидів, під глазурними і над глазурними фарбами.

Широко використовують декорування плиток методом серіографії (кольорової печатки). Процес декорування зводиться до виготовлення фотографічного знімка-позитива з малюнка, виготовленню з капронових чи нейлонових тканин сіток-трафаретів із малюнком чи частиною малюнка визначеного кольору, готуванню сполучення речовини та мастик, нанесенню малюнка на спеціальному пристрої шляхом продавлювання мастики через сітку-трафарет на зафіксовану у пристрої керамічну плитку.

Для нанесення малюнка на плитку використовують різні мастики. До складу кожної мастики входять керамічна фарба (20—40%), флюс (80—60%) і зв'язувальні речовини (гліцерин, полігліколь, етиленгліколь, олія гідравлічне, трансформаторне, вазелінове та ін.). Помел матеріалів виробляється в кульовому млині періодичної дії до повного проходження через сітку № 0056. Перед уживанням мастику протирають через сітку № 0071. Мастика повинна мати достатню в'язкість, добре проходити через сітки трафарету, швидко висихати на виробі, давати чіткий контур, не розпливатися після випалу, легко змиватися із сіток і прилипати до плитки. Основним показником якості мастик є плинність, обумовлена віскозиметром Енглера з діаметром отвору витікання 6 мм. Оптимальну плинність мастик визначають у залежності від числа отворів у сітці. Число отворів у сітці залежить від типу малюнка. Якщо малюнок містить тонкі лінії і дрібні елементи, рекомендується застосовувати нейлонові сітки № 90.

При нанесенні багатобарвного малюнка мастику кожного кольору наносять на плитку через спеціальні нейлонові сітки-трафарети, установлені на окремих пристроях. Малюнок можна наносити на утельну (обпалену без глазурі) плитку з наступним покриттям її прозорою глазур'ю (під глазурний малюнок), на сиру глуху глазур (над глазурний малюнок) або комбінованим способом (глуха глазур, малюнок, прозора глазур).

При нанесенні малюнків на плитки методом серіографії якість печатки значною мірою залежить від натягу сітки на трафареті. Міцне та надійне фіксування сітки забезпечує точність відтворення малюнка. Якщо сітка натягнута слабко, малюнок виходить неточний, під час підйому шаблона утворяться бризи мастики, можуть бути пропуски малюнка, сповільнюється друкування. Для одержання якісного малюнка на глазурованій плитці необхідно також, щоб шар глазурі був рівним, сухим і добре усмоктував фарбу. Верстати для нанесення малюнка встановлюють на відстані, що забезпечує висихання фарби перед нанесенням наступного шару фарби. Крім того, плитки повинні мати однакові розміри, тому що різномірність неминуче приводить до зсуву малюнка; деформація лицьової поверхні плитки повинна бути мінімальної, тому що при деформації малюнок виходить нечітким через нерівномірне нанесення мастики на поверхні плитки.

Для одержання рельєфу у глазурному шарі плитки застосовують реакційно-здатні фарби (мастики), при готуванні яких зв'язувальну речовину змішують у заданому співвідношенні з оксидом ванадію (8—15%), а потім із порошком флюсу (72— 90%) і пігментом (барвником) (13—20%).

Опуклий рельєф одержують також при використанні в якості сполучного для готування мастики гліцерину у сполученні з водяним розчином КМЦ. Малюнок наносять на утельну плитку через сітку-трафарет, потім плитку глазурують і обпалюють. Після випалу утвориться невисокий опуклий рельєф м'якого тону, що гармонійно сполучається з основним колірним тоном плитки.

Увігнутий рельєф утвориться при використанні мастик, до складу яких уведений оксид ванадію. Мастику наносять на утельну плитку, після чого її глазурують і обпалюють. У якості сполучного застосовують трансформаторну олію.

Висота опуклого та увігнутого рельєфу залежить від нанесеного шару мастики, товщини глазурного покриття і температурного режиму випалу.

Декорують плитки також шляхом каплеподібного нанесення глазурі (плитки типу «мереживо» і «місячна поверхня» тощо). Процес декорування здійснюється на глазурувальному конвеєрі із сітчастим конвеєром у двох глазурувальних камерах двома парами пульверизаторів.

У першій камері на плитку наносять прозору глазурну суспензію, легкоплавку чи потечну, яскраво пофарбовану, із низькою в'язкістю розплаву. Щільність глазурної суспензії повинна бути 1,45—1,55 г/см3, витрата глазурі на одну плитку розміром 150 х 150 мм по сухій масі 7—8 м, діаметр форсунки розпилювача 3—3,2 мм, тиск повітря 0,16—0,20 МПа. Як барвник застосовують барвні оксиди хрому чи кобальту, штучні керамічні барвники та піролюзит.

У другій камері наносять глазурну суспензію глуху, білу чи слабко пофарбовану, із високою в'язкістю розплаву суспензії. Глазурна суспензія у цьому випадку не розпорошується рівним шаром по всій поверхні, а падає неоднаковими краплями, бризами.

Після випалу краплі стають круглими, правильної чи форми розтягнутими з розривами, що і створює імітацію «мережива» чи «місячної поверхні». Залежить це від складу та товщини шаруючої основної глазурної суспензії, а також від температури випалу.

Методом набризкування різних по кольору глазурей із пристроїв, розташованих над минаючими по конвеєрі плитками з тільки що нанесеної на них суспензією, одержують мармуроподібні та інші покриття.

Почергове нанесення глазурних суспензій основних і тонів, які відтіняють, дозволяє одержати багатобарвне глазурне покриття, яке відтінює. Для цієї мети використовують глазуровочну камеру, обладнану двома форсунками з відстанню між ними 0,74 м. Через першу форсунку діаметром 1—1,5 мм під тиском 0,05 МПа перпендикулярно поверхні плиток подають глазурну суспензію підвищеної в'язкості вологістю 30— 33%, яку набризкують у виді крапель різної величини, що створюють горбисту поверхню. Через другу форсунку діаметром 0,8—1 мм розбіжним струменем паралельно поверхні плиток наносять суспензію відтіняючих тонів вологістю 37— 40%, що у виді дрібних крапель осідає з однієї сторони горбків, що створює своєрідний ефект.

Сполучення різних способів декорування, різноманітних малюнків і фарб дозволить випускати плитки необмеженого по зовнішньому вигляді асортименту.

При оформленні сучасних інтер'єрів перевагу віддають різноманітним вставкам, «вікнам», бордюрам, де використовують декоративно оформлені різними способами плитки. Підприємствами багатьох країн організований випуск комплектів із гладких плиток і декоративних вставок у виді панно з різними сюжетними малюнками.

При виготовленні дво- і триколірних панно на покладені на спеціальний стіл у кількості 20—25 шт. плитки накладають загальний трафарет і наносять малюнок визначеного кольору. Потім трафарет змінюють, наносять малюнок наступного кольору і т.д. На кожен колір мається свій трафарет. Починають наносити малюнок із більш темних тонів. Декоровані в такий спосіб плитки піддають випалу, потім сортують, комплектують, нумерують у комплектах і упаковують.

Декорування виробів у виробництві кераміки здійснюється в основному після високотемпературного випалу, що остаточно формує керамічний виріб. Існує безліч способів декорування виробів після сушіння і першого випалу, по їхньому впливові на поверхню виробу підрозділяються на текстурно-рельєфне та фактурно-гладке декорування.

Текстурне декорування.До цього виду декорування відносяться опуклі і заглибленні прикраси поверхні виробів.

Опуклі прикраси поверхні виробів у виді рельєфу і приставних деталей характерні для майоліки, теракоти, гончарних виробів, фаянсу та у меншому ступені для порцеляни.

Техніка створення рельєфів визначається пластичністю декорує мого матеріалу. Прикраси можна виліпити із пластичної маси і приклеїти до поверхні виробу, що знаходиться у твердому стані. Твердий стан черепка найбільш зручний для декорування, тому що розміри та конфігурація виробу при подальшому сушінні значно не змінюються і його механічна міцність, достатня для роботи з виробом без його ушкоджень.

Перед приклейкою прикраси на поверхні виробу в місці приклейки роблять насічки, що змазують за допомогою білячої кисті густим шлікером або, якщо поверхню виробів, що декорується, виконано з кольорової маси, змочують водою, потім приставляють деталь, притискаючи її до виробу, після чого місця приєднання загладжують кистю.

У такий спосіб можна приклеювати опуклі прикраси у виді рельєфу, оформлені окремо в гіпсових формах і підготовлені для приклеювання (деталь підв’ялюють і оправляють - підрізають різачками і загладжують мокрою губкою, поверхню вирівнюють). Щоб захистити вироби та деталі прикраси від пересихання, їх покривають вологою ганчіркою або закривають поліетиленом, намагаючись не торкатися їхньої поверхні.

Іноді декорування рельєфом здійснюють штампами за допомогою відбитків. Штампи виготовляють з обпаленої маси, дерева або гіпсу. Щоб маса не прилипала до штампу, його поверхню змочують водою або змазують олією. Рельєф одержують, надавлюючи штампом на прикріплений до поверхні виробу шматочок маси. Якщо необхідно, відбиток малюнка підчищають стекою. На порцелянових виробах рельєф одержують у результаті оформлення його в гіпсових формах, на внутрішній стороні яких мається контр рельєфне зображення.

При створенні складних виробів орнамент у виді рельєфу або скульптурні деталі можна наносити прямо на гіпсову модель, виточену на модельному верстаті. На моделі розмічають границі декору і наносять рельєф із пластиліну. Після чого з нього знімають гіпсову форму, у якій орнамент або рельєфну прикрасу ретельно проробляють.

Рельєфні прикраси можуть бути виконані з кольорових мас, для фарбування яких застосовують керамічні пігменти. Кольоровими рельєфними прикрасами декорують гончарні та майолікові вироби, після чого їх покривають глазурями. Рельєфні малюнки, покриті кольоровою або безбарвною глазур’ю, створюють гру відблисків і тіней.

Теракотові вироби, прикрашені рельєфами, звичайно, не глазурують. Натираючи за допомогою кисті або легкої щітки поверхню теракотових виробів, можна одержати своєрідний ефект від сполучення блискучого фону і матового рельєфу.

Декорування за допомогою приставних деталей у виді скульптурних зображень людей, звірів, птахів. Нерідко використовують при створенні майолікових, гончарних і теракотових виробів. Такими деталями прикрашають кришки, ручки виробів, підставки. Часто такі прикраси мають утилітарне призначення. Приставні деталі (прикраси), що повинні складати закінчену композицію з основним виробом, виготовляють шляхом виливки їх у гіпсових формах. Після підсушування з форми прикраси витягають, підв’ялюють, оправляють і приклеюють до основного виробу.

Існують способи кольорового рельєфного декорування за допомогою рідких пофарбованих вогнетривких керамічних мас - ангобів. Рельєфний контур наносять ріжком, піпеткою або гумовою грушею на поверхню твердого або сирого виробу. Таким способом розписують майоліку, гончарні вироби. Після розпису виріб обпалюють, потім покривають глазур’ю і знову обпалюють. Такий вид декорування називається мецца майолікою.

Заглибленні прикраси виробів виконують різними способами - молетажем, ажуром, інкрустацією, сграфіто, різьбленням.

Інструментом для текстурного декорування у виді заглиблень прикраси служить штамп. Надавлюючи штампом у визначеній послідовності на поверхню ще сирого виробу, створюють орнаментальний малюнок. Штампом, виконаним у виді ролика з віссю та ручкою, можна накочувати заглиблений орнамент.

Молетаж - це спосіб нанесення на виріб ритмічного орнаментального малюнка вдавленням спеціального коліщати або системою валиків у накатній машинці. Поглиблення заповнюють кольоровим ангобом. У керамічному виробництві молетажем наносять переважно (бордюри.).

Ажур - різновид заглибленої прикраси виробів. Для виконання цього виду декорування малюнок наносять на вироби при формуванні в гіпсовій формі у виді тонкої втисненої лінії (на гіпсовій формі - це опукла лінія). По контурі малюнка в місцях, що повинні бути вирізані, ручним свердлом висвердлюють отвори, потім спеціальним ножем вирізують наскрізь орнамент (рис. 7.11). Декоративний ажур застосовують в основному на фаянсових виробах або іноді на порцелянових.

При інкрустації роблять вирізання малюнка під визначеним кутом, не наскрізне, аналогічно тому, як при одержанні ажуру. Потім у прорізані поглиблення запресовують зафарбовані маси, склад яких близький до складу маси черепка.

 

Рис. 7.11 Вирізання орнаменту – ажуру.

 

Сграфіто (рис. 7.12) по прийомах роботи аналогічний гравіюванню. Поверхня виробу, призначену для гравіювання, покривають тонким шаром ангоба більш світлого, чим сам виріб. Ангоб підсушують до напівтвердого стану. Вологість сирого ангоба, при якій зручно виконувати роботу, визначають практичним шляхом (19...20%). Щоб зм’якшити ангобний шар і запобігти його пересихання, в ангоб додають трохи гліцерину. Малюнок переносять на поверхню виробу припорошуванням через кальку, проколоту по контурі малюнка товстою голкою. Інструментом для гравіювання можуть служити олівець, голка, креслярський ланцетик-шкребок, лопатка зі сталевого дроту зі злегка сплющеним і заточеним кінцем, стамеска у вигляді петлі з дерев’яною ручкою. Цей спосіб один із найскладніших у художнім декоруванні кераміки і жадає від майстра великого мистецтва малювальника.

 

Рис. 7.12 Сграфіто (гравірування)

 

Способом сграфіто можна виконувати силуетні, орнаментальні малюнки. Іноді застосовують тришарове покриття кольоровими ангобами. Штрихи у цьому випадку гравірують, знімаючи пошарово ангоб і частково черепок виробу, комбінуючи при цьому три кольори.

Для декорування глиняних і порцелянових виробів застосовують різьблення

Різьблення (рис. 7.13) відрізняється від сграфіто більш глибокими лініями, проведеними вістрям олівця або гострим інструментом у м’якому колірному шарі ангоба або в незабарвленому черепку. Виріб, декорований у такий спосіб, покривають кольоровими або безбарвними глазурями. Глазур завдяки більш товстому шарові, що утворився в поглибленнях, виділяє малюнок.

Фактурне декоруваннявиконують фарбуванням матеріалу керамічними фарбами, ангобами, і іншими матеріалами, також покриттям кольоровими глазурями, розписом і т.д. Фактурне декорування роблять такими способами: лощінням, мармуризацією, фляндровкою, пастилажем, резерважем, естампажем, підглазурним декоруванням, розписом розчинами солей.

 

Рис. 7.13 Різьблення

Лощіння - один із стародавніх способів фактурного декорування керамічних виробів. При лощінні поверхню цілком просохлого черепка загладжують гладким камінчиком, шматком дерева або кісти для ущільнення верхнього шару. Червоно-білим глиняним складам, лощіння додає щільність і блиск. Іноді лощіння роблять по підсушеному шарі ангоба.

Виріб у твердому стані загладжують шкірою, а потім полірують дерев’яним інструментом. Після випалу поверхня стає гладкого та блискучого, рівномірного та чистого фарбування.

При підглазурному декоруванні підглазурні фарби наносять на неглазуровану поверхню керамічного виробу після попереднього випалу, а іноді по висушеному, але необпаленому черепкові, потім його глазурують зануренням або за допомогою аерографа і піддають остаточному високотемпературному (политому) випалові.

Для підглазурного декорування застосовують порошкові підглазурні фарби (частіше кобальтові) і розчини барвних солей, іноді їх використовують одночасно.

Захистом підглазурного декору від зовнішніх впливів служить шар глазурі. Сила тону нанесених на виріб підглазурних фарб залежить від товщини їхнього шару. Колір фарб виявляється після политого випалу при температурі 1100-1400°С. Палітра тонів і відтінків порошкових підглазурних фарб значно бідніше, ніж надглазурних, причому для фаянсу вона набагато багатіша, ніж для порцеляни.

Для під глазурного декорування важливі показники - пористість висушеного черепка і його товщина. При високій пористості проникнення фарби в товщу черепка може дати плями на внутрішній поверхні виробу. При занадто щільному черепку фарба усмоктується його поверхнею дуже тонким шаром. Фарби для під глазурного декорування готують шляхом змішування їх із водою, цукровим сиропом або гліцерином. Добавки у виді цукрового сиропу та гліцерину додають нерозчинним у воді фарбам «м’якість» і в той же час перешкоджають змиванню їх при глазуровані. Добавки вводять у рідку суспензію, отриману при тонкому здрібнюванні фарб із водою в лабораторних кульових млинах. У тому випадку, якщо необхідно приготувати невелику кількість фарби, змішування роблять на скляній палітрі. Фарби та добавки змішують у ємності для збереження фарби або на палітрі шпателем. Наносять фарби кистю або аерографом. Свіжа фарба з добавками наноситься на вироби погано тому після змішування її кілька днів витримують. Перед нанесенням декору керамічний виріб очищають від пилу стисненим повітрям.

Знову створені малюнки для під глазурного декорування наносять на прожарений виріб агатовим олівцем або загостреним металевим стрижнем із свинцю. Для серійного виконання малюнків виготовляють спеціальні кальки, що повторюють форму виробу, із нанесеним на них у виді дрібних отворів контурів малюнка. Кальку накладають на виріб, і малюнок припудрюють тампоном із синькою. Після створення контуру малюнка приступають до розпису його кистю. Для нанесення тонких ліній контуру використовують великі кисті з тонким вістрям із декількох виступаючих волосків. Для одержання м’яких без контурних малюнків фарбу наносять аерографом.

Розпис розчинами солей - ще один спосіб фактурного декорування. Декор, виконаний розчинами солей, називають порцеляновою аквареллю, тому що за кінцевим результатом цей вид розпису подібний до акварелі. Фарби-розчини наносять на висушений черепок. Готують фарби змішуванням солей з водою та гліцерином до потрібної концентрації. Після нанесення фарб на виріб їх закріплюють, тобто переводять шляхом прожарювання в муфелі при температурі 700-800°С у нерозчинні у воді речовини в безводні оксиди відповідних металів.

Після прожарювання розписані вироби глазурують і знову обпалюють при температурі поливного випалу. Якість розпису розчинами солей багато в чому залежить від суворого дотримання технологічного процесу виготовлення самого виробу, температури прожарювання, температури і газового середовища политого випалу.

Розпис розчинами солей дає більш ніжні м’які відтінки, якщо їх наносити на не обпалений, а лише просушений виріб. Такий розпис, звичайно, сполучать із розписом під глазурними фарбами і наступною доробкою над глазурними фарбами та препаратами золота.

Розписані вироби не можна довго залишати неглазурованими. Волога з повітря сприяє перекручуванню контуру малюнка. Глазурують вироби шляхом їхнього занурення у глазур або за допомогою аерографа. При глазуровані повинний вийти визначений шар глазурі, тому що товстий її шар може привести до утворення патьоків при випалі, а занадто тонкий шар дає плішини та металізацію фарби (особливо кобальту.).

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...