Главная Обратная связь

Дисциплины:






Як працювати з курсом? Інформація про авторів курсу



Інформація про авторів курсу

Автори-укладачі курсу:

Мілєва Ірина Володимирівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”. Стаж науково-педагогічної роботи у ВНЗ – 12 років. Наукові інтереси – мовленнєва комунікація, лінгвістичний аналіз тексту, актуальні проблеми української фразеології. Автор понад 40 наукових праць.

Попова Людмила Олександрівна – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української мови ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”. Стаж науково-педагогічної роботи у ВНЗ – 13 років. Наукові інтереси – мовленнєвий етикет, риторика, методика навчання української мови. Автор 20 наукових праць. E-mail: l_popova2014@mail.ru. Телефон: 095 340 88 48.


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОБОТИ З КУРСОМ

Шановні студенти!

Вітаємо вас у дистанційному курсі „Мовленнєвий етикет ділового спілкування”.

Ми, Мілєва Ірина Володимирівна й Попова Людмила Олександрівна, автори розробленого курсу, виконуємо й функцію тьюторів. Ми допоможемо вам у підготовці до занять, будемо консультувати, відповідати на ваші листи.

Адреса для листування: l_popova2014@mail.ru.

Під час вивчення курсу „Мовленнєвий етикет ділового спілкування” запропоновано різні форми навчання: самостійне вивчення, практичні заняття, консультації, контрольне тестування тощо.

Самостійне вивчення передбачає вашу роботу з матеріалами дистанційного курсу, тому необхідно мати робочий зошит. Практичні заняття нагадують контрольні роботи, але під час їх виконання слухач може звернутися до тьютора за консультацією, яка буде проводитися за розкладом. Семінари передбачають спілкування у віртуальному середовищі в реальному часі. Контрольна модульна робота проводитиметься у формі тестів. Термін подачі матеріалів визначений графіком роботи.

Як працювати з курсом?

Під час прочитання теоретичного матеріалу ви побачите, що кожна тема має назву, кілька питань, які будуть висвітлені в тексті, ключові слова, які є важливими складниками певної теми. Установлено також цілі й завдання кожної теми й методичні рекомендації, які допоможуть вам у засвоєнні визначеної теми. Навчальний матеріал, який ви маєте прочитати й вивчити, становить текст з кількома схемами й таблицями для полегшення сприйняття вербально викладеної інформації. Найважливіші терміни в тексті виділені жирним шрифтом (їх необхідно запам’ятати). Після деяких тем подано психологічні тести, які ви можете виконати (за бажанням). Для того, щоб упевнитися, що ви опанували матеріал, спробуйте відповісти на подані після теоретичного матеріалу запитання для самоконтролю.

Практичні заняття ви виконуєте в писемній формі згідно з установленим розкладом.



Шановні слухачі! Виконання цих нескладних правил допоможе вам успішно впоратися з навчальним матеріалом, якого загалом достатньо для виконання всіх навчальних завдань.

Курс „Мовленнєвий етикет ділового спілкування” побудований за модульним принципом і складається лише з двох модулів. У кожному передбачена ваша самостійна й практична робота, консультації, модульне тестування.

Після закінчення курсу передбачено атестацію у формі заліку.

Сподіваємося, що знання, отримані вами з курсу „Мовленнєвий етикет ділового спілкування”, допоможуть опанувати мовні й мовленнєві поняття – основу формування комунікативних умінь і навичок загального плану (ефективно спілкуватися в будь-який ситуації), а також професійно орієнтованих (у діловій сфері).

 


 

Зміст курсу
Змістовні модулі та їхня структура    
  Перший модуль „Основні аспекти мовленнєвого етикету” Графік ви- конання  
1.1. Мовленнєвий етикет – основа успішного ділового спілкування 1.2. Етикетні норми у виборі мовних одиниць 1.3. Невербальні засоби спілкування в мовленнєвому етикеті 1.4. Комплімент як стандартна етикетна ситуація 1.5. Міжкультурне спілкування: особливості мовленнєвого етикету Практичне заняття № 1 „Вербальне спілкування: норми і правила” Практичне заняття № 2 „Реалізація етикету в невербальних засобах” до 27.10.14 до 03.11.14 до 03.11.14 до 10.11.14 до 10.11.14 до 17.11.14 до 24.11.14  
  Другий модуль „Мовленнєвий етикет і вид спілкування”    
2.1. Культура усного виступу. Етичні вимоги до оратора 2.2. Етикет слухання в діловій комунікації 2.3. Листування як стандартна етикетна ситуація 2.4. Використання етикетних формул в опосередкованому спілкуванні 2.5. Спілкувальний етикет у сперечанні Практичне заняття № 3 „Удосконалення навичок говоріння й письма: етичний аспект” Практичне заняття № 4 „Удосконалення навичок слухання” Глосарій (Термінологічний словник) до 01.12.14 до 01.12.14 до 08.12.14 до 08.12.14 до 15.12.14 до 15.12.14 до 22.12.2014  
         

Перший модуль „Основні аспекти мовленнєвого етикету”

Тема: „Мовленнєвий етикет – основа успішного ділового спілкування

 

Зміст

1. Поняття етикету. Особливості мовного й мовленнєвого етикету.

2. Спілкування та його аспекти.

3. Етикет ділового спілкування.

 

Ключові слова: етикет, комунікативний (спілкувальний) етикет, мовний етикет,мовленнєвий етикет, комунікативна функція, спілкування, етикетний діалог, модель комунікації, постійні й змінні ознаки співрозмовників, ділове спілкування, мовленнєвий етикет ділового спілкування.

 

Цілі та завдання вивчення розділу:

Успішне вивчення розділу дозволяє познайомитися з основними поняттями, що розкривають різні аспекти мовленнєвого етикету, з’ясувати головні ознаки спілкування, визначити різницю мовного, мовленнєвого та спілкувального етикету, окреслити модель комунікації, дізнатися про принципи ділового етикету, визначити, наскільки сам студент є приємним співрозмовником у діловому спілкуванні за допомогою психологічного тесту.

 

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.1.

Розділ 1.1 дає загальні відомості про мовленнєвий етикет ділового спілкування. Вивчаючи пункт 1, важливо звернути увагу на відмінність понять мовний, мовленнєвий та спілкувальний етикет,якими будемо послуговуватися в подальшому вивченні курсу, пригадати, які правила етикету часто порушуються в процесі ділового спілкування. Пункт 1.2 знайомить з питанням спілкування, тому важливо пригадати, що ви пам’ятаєте про вербальне й невербальне спілкування, спробувати відповісти на питання, яке з них подає більше інформації під час спілкування, важливо звернути увагу на різновиди етикетних діалогів, які є найважливішою формою спілкування в діловій сфері. Вивчаючи пункт 1.3, спробуйте відповісти на питання: „Чим діловий етикет відрізняється від побутового?”.

 

Навчальний матеріал.

1. Поняття етикету. Особливості мовного й мовленнєвого етикету

Чарівне слово „етикет”, яке змушує одних гордо випрямитися, інших недовірливо зморщитися, прийшло до нас у XVIII ст., а позначало норми відносин і негласні стандарти спілкування. Головний принцип етикету – висловлюватися й поводитися зрозуміло й приємно для оточення.

Звичайно, людина б позбавилася багатьох незручностей, якби знала елементарні правила етикету. От, на кшталт, стоїте Ви у дверях будинку із глибоко шановною людиною й умовляєте її пройти першою, а вона умовляє Вас. А якби знали „мовленнєвий” і „двірний” етикет, то не затримувалися б у коридорі. Гість завжди проходить першим, але якщо він не знає дороги, або в кімнаті темно, то хазяїн зі словами „дозвольте, я Вас проведу” йде попереду.

Слово етикет запозичене з французької мови, у якій etiquette має два основні значення: „етикетка” й „церемоніал” – і належить до іменників жіночого роду. Тому в українській мові воно звучало як „етикета”. Однак 1933 р. з метою уподібнення української мови до російської в ньому відкинули закінчення й перевели до іменників чоловічого роду.

Спочатку слово etiquette означало кілок, до якого прикріпляли папірець із назвою товару, пізніше – сам папірець із написом, згодом, за короля Людовіка XIV, – аркушик паперу з послідовністю церемоніальних дій і формами поведінки при дворі й урешті – церемоніал, тобто порядок дій, правила чемності й норми поведінки при дворах монархів, титулованих осіб, у дипломатичних колах тощо. Що ж до самого поняття етикету, то воно існувало за кілька тисячоліть до Людовіка XIV.

У стародавній Індії хлопці з вищих каст від 12 до 24 років проходили навчання, під час якого опановували й правила поведінки. Хто не хотів учитися, утрачав привілейоване місце в суспільстві: не міг одружитися з дівчиною з вищих каст, не ставав „двічі народженим”, тобто не отримував другого імені після навчання й був людиною, яку зневажали. У Європі етикет уперше офіційно запроваджено в столиці Карла Великого (742 – 814) Аахені, зокрема було заборонено їсти руками – тільки ножем і ложкою (виделка тоді ще не була винайдена).

За часів розквіту королівської влади говорили, що закони етикету сковують монархів сильніше, ніж закони конституцій. Часом необхідність їхнього дотримання була вищою за людське життя. Один із таких випадків, що трапився при дворі Філіпа II, описано в „Мемуарах про іспанський двір”. Королева, яка захотіла показати знаті, що вона добре тримається на коні, сіла на норовистого андалузького коня. Кінь став дибки. Королева впала, її нога застрягла в стремені. Кінь помчав, волочучи вершницю за собою. Це трапилося під стінами палацу. Король бачив усе з балкону, на площі було повно знаті, але ніхто не зважувався допомогти королеві: нікому не можна було доторкнутися до ноги її величності. Нарешті, двоє придворних усе ж зважилися зупинити коня, що скакав. Витягнувши з-під нього напівживу королеву, вони одразу зникли, боячись королівського гніву: їхній вчинок міг бути сприйнятийяк неприпустиме зухвальство.

У наш демократичний час етикет – це лише правила поведінки, які регулюють взаємини між людьми в різних ситуаціях. Ідеться про поведінку в присутності іншої особи (осіб). На самоті людина може бути незачесана, розхристана, може кашляти й чхати, не прикриваючись носовиком, підносити до рота м’ясо руками чи ножем, колупатися в зубах виделкою, із шумом сьорбати гарячу страву, чадити цигаркою й висловлювати емоції нецензурними словами. Звичайно, усе це порушення норм культурної поведінки, її естетики. Недарма в Англії говорять, що справжній джентльмен і наодинці одягається до обіду у відповідний костюм і бере шматочки цукру спеціальними щипцями. Але „неджентльменська” поведінка не є порушенням етикету, коли цього ніхто не бачить і не чує, тобто не сприймає, оцінюючи й „проектуючи” на себе. Тут немає етичного боку поведінки, бо вона не пов’язана зі взаєминами між людьми, їхнім контактуванням.

Дотримання узвичаєних норм поведінки в спілкуванні людей можна назвати комунікативним (спілкувальним) етикетом. Він становить основну частину етикету загалом. Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.

Мовний етикет – це система словесних форм ввічливості, узвичаєних у певному суспільстві, певній спільноті (етнічній, територіальній, соціальній). Це сфера мови, точніше, її функціональна підсистема зі своїм набором знаків (слів, стереотипних фраз) та граматикою (правилами поєднання знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну цінність, яка випливає з його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, або парадигма (гр. „приклад, взірець”), яка дає можливість мовцеві вибирати потрібний знак, зважаючи на його цінність, що визначається його відмінністю від інших знаків цієї мікросистеми. Так, в українській мові для ситуації вітання є такі одиниці: Доброго ранку!, Добрий ранок!, Доброго дня!, Добрий день!, Доброго вечора!, Добрий вечір!, Здоровенькі були!, Здрастуй (те)!, Моє шанування!, Вітаю!, Привіт!, Слава Ісусу Христу!, Слава Україні! тощо. Усі наведені одиниці є вітальними, але відрізняються часом використання (пор.: Доброго ранку! і Доброго вечора!), віковими уподобаннями мовців (Моє шанування! і Привіт!), їхніми релігійно-конфесійними орієнтаціями (Добрий день! і Слава Ісусу Христу!) тощо.

Таким шляхом реалізується одна з найважливіших функцій етикету – функція етнічної та соціальної ідентифікації. Це означає, що за етикетом упізнають „своїх” – своїх етнічно (національно) і/або соціально (за віком, родом занять, релігією тощо). Мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує його як мовну особистість.

Різним етикетним знакам властива неоднакова значеннєва й формальна (граматична) поєднуваність з іншими мовними одиницями. Можна, наприклад, привітатися: Доброго дня, шановні пані і панове!, але не можна без порушення норм ввічливості сказати: Привіт, шановні пані і панове!

Мовленнєвий етикет – це мовний етикет у реалізації, тобто застосовуваний у конкретних актах спілкування. Відмінність між мовленнєвим і мовним етикетом приблизно така сама, як між нотами музичного твору та його виконанням. Для останнього важливий і вибір твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця. Узагалі мовленнєвий етикет – це ширше поняття, ніж мовний етикет. Коли мовець, розповідаючи нефахівцеві, скажімо, про досягнення мікробіології, уживатиме без пояснень вузькоспеціальні терміни, час від часу переходитиме на іншомовні мови й не зважатиме на те, чи співрозмовник його розуміє, то це буде порушенням мовленнєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.

Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. У мовленні бувають несвідомі і свідомі відхилення, порушення, помилки, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення тощо. Мовець – це не „мовленнєвий апарат”, який лише озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам’ять формули мовного етикету. Він має „простір для маневру”, у нього є можливість виявити індивідуальність навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми.

Якщо немає пізнавальної чи операціональної потреби розрізняти (протиставляти) явища мовного й мовленнєвого етикету, їх можна розглядати як єдиний феномен – лінгвоетикет.

В усному спілкуванні дуже важлива роль немовних (невербальних, несловесних) засобів вираження: погляду, виразу обличчя, пози, жестів, „неканонічних” фонетичних знаків (покашлювання, свист, оплески), навіть предметів. Невербальні знаки, які „обслуговують” певну комунікативну ситуацію, перебувають у системних відношеннях і між собою, і зі словесними знаками, творячи гіперпарадигму (гр. гіпер – „префікс із значенням підвищення, надмірності”) знаків цієї комунікативної ситуації. Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування – це спілкувальний (комунікативний) етикет. Він вбирає в себе лінгвоетикет (мов­ний, мовленнєвий) і немовний комунікативний етикет.

Уживання одиниць етикетних гіперпарадигм у спілкуванні має переважно стереотипізований, часто ритуалізований (лат. „обрядовий”) характер і підлягає правилам, які здебільшого реалізуються за алгоритмічним принципом. З цієї причини етикетні слова і вислови часто називають формулами.

Комунікантам немає потреби вигадувати засоби вираження та способи їх використання. Етикетні знаки, зокрема словосполучення і речення, не створюються, а відтворюються за правилами „спілкувальної гри”, узвичаєної в мовній спільноті. Уживані в цій грі знаки мають не стільки інформативний, скільки ритуальний і/або контактопідтримувальний характер. Так, не завжди запитання Як поживаєте? – це насправді бажання довідатися про стан справ людини. Це насамперед данина звичаєві, умовностям у взаєминах. Щоправда, є люди, які сприймають такі та подібні слова буквально. Тому в анкетах на кшталт „Чи Ви нудна людина?” серед запитань є і таке: „Коли Вас запитують: „Як справи?” – чи відповідаєте Ви детально?”.

Етикетне спілкування потребує досконалого знання й дореч­ного вживання мовних і позамовних засобів вираження в усіх комунікативних ситуаціях, наприклад, цілком етикетна фраза Як поживаєте?, вимовлена за всіма стандартами ввічливості, матиме антиетикетний сенс, коли запитати так визначну особу або людину, яка нещодавно перенесла горе.

Засвоєнню правил етикету (насамперед спілкувального) приділяли увагу завжди й у всіх суспільствах. 1770 р. у Почаєві надруковано видання „Політика свіцкая от иностранных авторов вкратці собранная”, у якій, серед іншого, рекомендувалося:

•Не хвали себе, ані принижуй, ані ганьби, ні справу свою, або ім’я, або рід не вивищуй, бо так чинять тільки ті, хто недавно прославився.

•Не важся торкати ліктем того, кого про щось питати хочеш.

•Не говори про свої приватні й домашні справи, хіба що із щирим приятелем.

•Пристало, щоб ти сам про себе рідко що мовив, як і про те, з чого тобі похвала могла б бути.

•Старатися, аби не говорити по-простацькому.

 

2. Спілкування та його аспекти

Спілкування – це один із виявів соціальної взаємодії людей. Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформацією (комунікація, від лат. соттипісо – „спілкуюся з кимось”), як взаємодію (інтеракція, від англ. interaction – „взаємодія”), як сприймання людини людиною (перцепція, від лат. perceptio – „сприймання, пізнавання”). Отже, спілкування охоплює різні аспекти процесу контактування між людьми.

Спілкуючись, людина висловлює свої думки, почуття, волевиявлення і/або сприймає їх від іншої людини (людей). В актах спілкування також виявляється характер взаємин між комунікантами (спілкувальниками), їхнє ставлення один до одного. В одних ситуаціях спілкування переважає орієнтованість на зміст (наприклад, наукова доповідь, навчальна лекція), в інших – на взаємини (наприклад, з’ясування стосунків, освідчення в коханні). Якщо співвідношення „зміст – взаємини” зміщене, то спілкування має низьку ефективність. Так, у виступах парламентарів орієнтація на взаємини сягає 64 % мовлення, і за це їх часто критикують як балакунів, демагогів, політиканів тощо.

Спілкування має два види, які здебільшого реалізуються водночас: вербальне (лат. „слово”), тобто словесне, мовне, і невербальне („несловесне”) – поглядами, мімікою, жестами, штучними умовними знаками, предметами. Попри велике розмаїття невербальних засобів спілкування та збільшення їх кількості з поступом цивілізації (пригадаймо хоча б автодорожні знаки, колір), основним засобом спілкування між людьми залишається природна мова. Без неї неможливі контакти в побутовій, виробничій, науковій, культурній, релігійній та інших сферах життєдіяльності суспільства.

Спілкуванню властивий діалоговий (гр. „розмова (двох), бесіда”) характер. Воно відбувається між двома людьми, рідше – між людиною і групою, ще рідше – між людиною й суспільством. Існує також міжгрупове спілкування, у якому групи поступають як колективні особи.

За значенням етикетні діалоги поділяють на кілька груп:

– діалоги соціального контактування (вибачення, вдячність, вітання);

– спонукальні мовленнєві акти (прохання, порада, пропозиція, команда, наказ, вимога);

– реактивні мовленнєві акти (згода, незгода, відмова, дозвіл).

Розумові здібності, ерудиція, сила волі, працездатність й інші позитивні якості можуть не надавати потрібних результатів, якщо людина не вміє належно спілкуватися, і, навпаки, досконале спілкування може стати ключем до успіху людини в суспільстві. Уміння спілкуватися, товариськість, комунікабельність – це риси людини, які цінуються найбільше. Ідеться не лише про людей як членів суспільства загалом, а і як представників певних професій. У США кілька років тому предметом публічного обговорення була проблема комунікабельності медичних працівників. Лікарі й медсестри із сухою, офіційною манерою спілкування із хворими не задовольняють ні пацієнтів, ні суспільство загалом. Як тут не пригадати давно відомі в наших місцях слова: поганий той лікар, від якого хворий іде в гіршому настрої, ніж прийшов до нього.

75 % підприємців США і 85 % підприємців Японії зазначили, що основна перешкода в досягненні успіху в їхній діяльності – неефективне спілкування.

Уміти виступати перед людьми демократично, вміти прово­дити діалог аристократично. Першого з цих мистецтв навчає риторика (гр. „ораторське мистецтво”), про друге йдеться в посібниках з етикету й культури спілкування.

Спілкування відбувається за конкретних обставин, які мають назву комунікативної ситуації. Параметри ситуації в основному визначаються такими її складниками, що утворюють модель комунікації: ХТО — КОМУ — ЩО — ПРО ЩО — ЧОМУ – ДЛЯ ЧОГО — ДЕ — КОЛИ.

ХТО і КОМУ – це учасники мовленнєвого акту, тобто мовці, комуніканти. ХТО – той, хто говорить (пише, уживає невербальні знаки). Його називають по-різному: адресант, перша особа, надавач (емісор), відправник тощо. КОМУ – той, до кого говорять (пишуть, сигналізують невербальними знаками). Він теж має низку назв, співвідносних із назвами для ХТО: адресат, друга особа, сприймач, отримувач, реципієнт (від лат. „той, що одержує”). ЩО – це те, що сказано (написано, виражено невербальними знаками), тобто повідомлення, текст, який може мати обсяг від одного звука (літери, жесту) до розлогої доповіді чи роману-епопеї. ПРО ЩО – це змістова сторона тексту. ЧОМУ – це спричиненість мовлення, його мотивація. ДЛЯ ЧОГО – це цільова зумовленість мовлення. Залежно від мети, яку ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівноваги, згаяти час тощо – він організовує своє мовлення, добирає відповідні виражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується певної стратегії і тактики у своїй комунікативній поведінці. ДЕ – це місце спілкування. Воно так само впливає на мовленнєву поведінку комунікантів. Наприклад, у церкві чи в музеї мовці здебільшого не говорять надто го­лосно, не вживають непристойних слів і виразів, утримуються від енергійної жестикуляції тощо. КОЛИ – це час спілкування, наприклад, телефонувати до когось без виняткової потреби чи попередньої домовленості рано-вранці чи пізно ввечері, а, тим паче, уночі, не прийнято.

Мовці вирізняються своїми постійними і змінними ознаками. До постійних ознак належать: стать, вік, національність, віросповідання, соціальне становище, рівень і характер освіти, місце праці тощо. Коли йдеться про постійні ознаки, то мається на увазі не те, що вони абсолютно незмінні (у наш час люди змінюють навіть національність і стать), а те, що вони незмінні впродовж часу, суттєвого для конкретного комунікативного акту. Значущість цих ознак певною мірою залежить від сфери спілкування. У ділових взаєминах вік людини та її стать мають менше значення, ніж посада. Проте це не означає, що ці відмінності можна дозволити собі не знати або ігнорувати, адже навіть у діловому спілкуванні жінки більше уваги приділяють проце­сові спілкування, тоді як чоловіки – його змістові. Жінки схильніші до чужої думки, їх легше переконати. Вони слухають співрозмовника до кінця. Чоловіки ж слухають 10 – 15 хвилин, а тоді думають, що самі мають сказати, не з’ясовуючи, чи правильно розуміють те, що говорить партнер. Жінки мають більшу потребу в спілкуванні, ніж чоловіки. Це пов’язують з особливостями пам’яті. Чоловіки здатні розкладати інформацію на різних „полицях” пам’яті й на певний час забувати про неї. Жінки ж, щоб проаналізувати проблему й „позбутися” її, мають висловитися, тому вони шукають об’єкт, який „поглинав” би їхні слова.

Комунікативна поведінка залежить також від особливостей психіки співрозмовників. У ній виявляє себе їхній темперамент (по-різному поводяться холерики, сангвініки, меланхоліки і флегматики), інтровертність (від лат. intro – „всередину” і verto – „повертати, звертати”) й екстравертність (лат. extra – „зсередини”). Неоднаково поводяться у спілкуванні „лідер”, „забіяка”, „веселун”. По-різному дискутують „ерудит”, „аналітик”, „технолог”. По-різному провадять переговори так званий „страус”, який вважає, що коли не говорити про проблему, вона сама собою зникне, „паровий каток”, який не бере до уваги ні міркування партнера, ні альтернативні варіанти, ні спільні цілі, „мул”, який уперто повторює свою позицію й нізащо від неї не відступиться, „півник”, готовий на словах на будь-які вчинки, але навряд чи буде дотримуватися домовленостей. Відрізняються люди і за біоритмами: „жайворонки” встають рано і дуже активні в першій половині дня, а „сови” активізуються в другій половині дня, люблять працювати ввечері й навіть уночі.

Коли людина правильно визначає і бере до уваги статуси й ролі інших людей, їхні психічні особливості, то у неї добре сформовані навички децентрації (лат. de – „префікс зі значенням віддалення, скасування, припинення” і centrum – від гр. „осереддя”) – уміння коригувати свою позицію, уносити зміни у свої погляди, уявлення в процесі їх зіставлення з позиціями, поглядами комунікативних партнерів. Така людина, на відміну від егоцентриста (від лат. ego – „я” і centrum – „осереддя”), завжди намагається досягти взаєморозуміння.

Комунікативна компетенція – це система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування. Щоб правильно спілкуватися й досягати мети спілкування, комунікант повинен мати систематизовані знання про мовні й немовні засоби спілкування, людську психіку, культуру, суспільство, національну своєрідність тощо. Однак інколи недостатньо знати – потрібно вміти застосовувати знання на практиці, у процесах спілкування з конкретними людьми, за конкретних умов. Так, можна знати, як правильно сидіти, розмовляти за столом, провадити перемовини з людьми різного темпераменту тощо, але не вміти цього робити. Уміння, доведені до автоматизму, коли вони здійснюються ніби самі собою, без контролю свідомості, називаються навичками. Стійкі навички полегшують спілкування, дозволяють заощаджувати психічну енергію й концентруватися на важливіших моментах контактування з людьми. Скажімо, вітаючись із кимось, людина не відчуває потреби напружено думати, з якої відстані це робити, дивитися у вічі чи не дивитися, знімати капелюха (і якою рукою) чи не знімати, нахиляти голову чи не нахиляти, усміхатися чи не усміхатися, яку саме вітальну фразу сказати, з якою силою голосу та якою інтонацією її вимовити тощо.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...