Главная Обратная связь

Дисциплины:






ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ФРАНКА

1. Поезія Івана Франка.

Віддаючи високу шану Іванові Яковичу Франку як громадсько­му діячеві, вченому, літературознавцеві і філософу, критику й теоретику літератури, основне місце відводимо художній творчості,

За тридцять років творчого життя, з 1876-го по 1910 рік, І. Франко видав сім поетичних збірок: «Балади і розкази» (1876), «З вершин і низин».(1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Поеми» (1899), «Із днів журби» (1900), «Sеmрег tіго» (1906),. Поза збірками залишилося багато поетичних творів, друкованих у періодичній пресі або й не публікованих зовсім. Кращими з них поет доповнив збірку «З вершин і низин» у другому її виданні та збірку «Мій Ізмарагд», яка вийшла в 1911 році під назвою «Давне й нове». В сорокаліття своєї літера­турної діяльності І. Франко підготував нову редакцію ранніх вір­шів і видав у 1914 році окремою книжкою під назвою «Із літ моєї молодості». Позазбіркові вірші та поеми опубліковані в другому, третьому, четвертому й п'ятому томах п'ятдесятитомного Зібрання творів І. Франка.

Писати вірші І. Франко почав ще в старших класах гімназії. З ранніх його спроб до нас дійшли тільки поезії, друковані у сту­дентському журналі «Друг» (з 1874 року). Молодому поетові дове­лося долати значні мовні труднощі у зв'язку з невиробленістю в Галичині літературної мови.

У 1876 році І. Франко видав свої вірші окремою книжкою під назвою «Баляди і розкази». У збірочці було 14 віршів, здебільшо­го переспіви з російських і німецьких поетів. Не ставши ще на­бутком читача, початківська збірка втратила своє літературне зна­чення. Понад десять років І. Франко досить активно публікував у періодичній пресі свої поетичні твори. Але з окремою книжкою не виступав. Тільки 1887 року, будучи вже відомим громадським діячем і письменникам, він зважився нарешті видати збірку своїх поезій під назвою «З вершин і низин». За цей час І.Франко вже встиг стати у прозі відомим автором ряду повістей і романів — «Воа соnstrictог», «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Лель і Полель».

Збірка «З вершин і низин»мала достатньо великий резонанс у різних суспільних колах.. Збільшивши обсяг майже вчетверо, але під тією ж назвою, автор 1893 року випустив її другим виданням.

Збірка «З вершин і низин» стала новим етапом у розвитку української поезії післяшевченківського періоду. Ця збірка характеризується передусім тематичним багатством і досконалістю техніки вірша. В ній знайшли яскраве відбиття всі важливі питання епохи. «Уклада­ючи матеріал для сеї книжки,— писав І. Франко у «Передньому слові»,— я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність». Збір­ка складається з семи великих розділів, які можна умовно розподілити тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах — «De profundis» («З глибин»), «Профілі і маски» та «Сонети» — зібрано лірич­ні твори, в чотирьох останніх — «Галицькі образки», «Із жидів­ських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» — твори епічні.



Політичну лірику зосереджує головним чином у розділі «De profundis». Тут поєднуються мотиви душевного піднесення і спаду, віри і зневір'я, радості і печалі, розділ цей розподілено на цикли,: «Веснянки», «Осінні ду­ми», «Скорбні пісні», «Нічні думи», «Думи пролетарія», «Ехсelsiог!». Назви «De profundis» ( «з глибин» чи «з ни­зин») і «Ехсеlsіог!» («з вершин») мають алегоричний зміст.

У розділі «Профілі і маски» містяться роздуми про призначення поезії, про роль і завдання поета в суспільній боротьбі (вірш «Поезія» і цикл «Поет»), про любов до вітчизни і до коханої (цикли «Україна» та «Картки любові»), є присвяти, ліричні звер­нення до сучасників (цикл «Знайомим і незнайомим»), є гострі сатири на них (цикл «Оси»). Розділ «Сонети»оригінально поєднуються питання поетичної форми у зв'язку зі змістом твору, літературної традиції і новаторства з огляду, зокрема, на народну творчість (цикли «Вільні сонети» і «Тюремні сонети»).

До цих засобів поетичної алегорії І. Франко вдавався, зокрема, в циклі «Веснянки».

У символізації й алегоризації явищ природи поет шукав спо­собів якнайглибшого

Характерно, що в розділі політичної лірики І. Франко не уни­кає відображення особистих, навіть інтимних переживань. Він підкреслював: Моя-бо й народна неволя — то мати Тих скорбних дум.(«Скорбні пісні»)

Єдність особистого й громадського — ідейно-естетична основа всієї лірики поета. Показовим у цьому ракурсі є цикл «Думи пролетарія».

Заключний цикл політичної лірики І. Франка — «Ехсelsіог!». Складається він із шести невеличких творів. Назвати їх можна було б ліро-епічними поемами-алегорія-ми, у яких ліричні переживання поета виявляються не у формі прямої, безпосередньої реакції на оточення, а через але­горії. Тут уперше в ро­лі ліричного героя виступив образ колективного «ми», вжитий передусім в поезії "Каменярі".

Автор підкреслює тривалість цієї боротьби та необхідність єднання в ній.

Заголовним твором всієї політичної лірики збірки «З вершин і низин», «замість пролога», І. Франко поставив свій знаменитий гімн «Вічний революціонер», у якому підкреслив віру в силу людського духу та розкрив зміст цього поняття: Дух, наука, думка, воля…

З поетичного епосу слід виділити цикл «Галицькі образки», де подано передусім картини з життя галицьких селян. І. Франко сам дав ви­значення «Галицьким образкам»: це «перша проба реальної, на живих фактах опертої і реальним способом обробленої поезії». З погляду жанрового «Галицькі образки» — явище в епічній поезії дуже своєрідне. Тут і філософські роздуми з приводу важливих питань народного життя, близькі до лірич­них медитацій («Журавлі», «Гадки на межі», «Гадки над мужиць­кою скибою»), і спомини про минуле («Голод», «Марійка»), і спроби заглянути в майбутнє («Нове життя»). Загалом же «Галиць­кі образки» — це живі картини народного життя в умовах Австро-Угорщини («В шинку», «Максим Цюник», «Баба Митриха», «Ґалаґан»). Автор створює образи зубожілих селян, наймитів, ріпників, се­лянських дітей, жінок-матерів. «Образок» І. Фран­ка характеризується як оригінальне жанрове відгалуження епічної поезії

Ще зі школи І. Франко захоплювався лірикою «Книги пісень» Г.Гейне і сатирою та сарказмом його «Німеччини». Він багато перекладав Г. Гейне, особливе ж захоплення викликала в нього поема «Німеччина». В дусі «Німеччини» Г. Гейне, але на україн­ській народнопоетичній основі, були написані перші сатиричні памфлети І. Франка «Дума про Маледикта Плосколоба», «Дума про Наума Безумовича», сатиричний цикл «Оси» і поема «Ботокуди».

У збірці «З вершин і низин» І. Франко використовував кла­сичні форми віршування, наприклад, сонет. У той же час поет надавав їм нової ідейно-естетичної функції. І. Франко навіть звернувся з приводу цього до українських поетів-сонетярів із своєрідною відозвою у формі того ж таки сонета («Вольні сонети», Епілог), де вказав, що форма завжди змістовна, а зміст завжди постає перед нами в тій чи іншій формі.

Лірична драма «Зів'яле листя» вийшла з друку 1896 року.

Книжка має струнку будову, міцний сюжет і внутрішню цільність. І. Франко назвав своє «Зів'яле листя» ліричною драмою.

Які ж життєві обставини зумо­вили появу такого начебто «не властивого» для І. Франка твору?

Життя поета, за його власним виразом, «воєнним табором тяглося». Ненастанні переслідування, арешти, тюрми, матеріальні нестатки й різні життєві злигодні з року в рік отруювали настрій І. Франка, підточували його здоров'я, і він не раз втрачав душевну рівновагу. У 90-х роках його не допустили його до викладацької роботи у Львівському університеті, кандидатуру його було провалено на вибо­рах до австрійського парламенту і галицького сейму. Та основною причиною появи збірки стали ліричні переживання автора, пов’язані з його коханням до різних жінок. («Тричі мені являлася любов»).

Щоб читач не сприйняв «Зів'яле листя» за поетичну сповідь самого автора з приводу пережитої ним особистої драми, І. Фран­ко у передмові пішов на своєрідну літературну містифікацію — нібито до його рук випадково потрапив щоденник якогось юна­ка, котрий не зміг пережити любовної драми і кінчив життя са­могубством. Установлено. Що щоденник (т.зв. щоденник Супруна») справді існував, його передала Франкові Уляна Кравченко. У центрі «ліричної драми» І.Франка стоїть ліричний герой, що представляє різні ракурси почуття кохання. У кожному з трьох жмутків автор звертається до відповідного комплексу почуттів та емоцій, так чи інакше пов’язаних з коханням. Від жмутка до жмутка спостерігається певна градація, пов’язана з мотивами смутку, безнадії, екзистенційного вибору особистості. Збірку «Зів’яле листя» дослідницею Т.Гундоровою оцінено як «явище модерної культурософії», передусім через те, що поет звертається в ній (переважно в третьому жмутку, до філософських проблем буття.

В. Щурат у рецензії на «Зів'яле листя» на­звав його прихильником європейського декадансу. Поет сприйняв це як найтяжчу образу і дав у відповідь у відомому вірші «Декадент».

У другому виданні «Зів'ялого листя» І. Франко спростував свою літературну містифікацію. Цікавою бачиться думка щодо збірки, висловлена у 1907 році М.Коцюбинським: «Але людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терно­вий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широ­кою гамою чувства і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Лірична драма «Зів'яле листя» характеризується великою внут­рішньою сконцентрованістю ліричного чуття, багат­ством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій, що знаходять свій конкретний вияв у постійній зміні метру, рими, ритму, строфіки. Тут є вірші розповідні, описові, меди­тативні, складні імітації народних плачів і народної пісні. Лірика «Зів'ялого листя» притягала й притягує увагу композиторів. Ось речі, покладені на музику: «Безмежнеє поле...», «Розвійтеся з вітром...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...», «Як почуєш вночі...», «Твої очі — як те море...», «Я не кляв тебе, о зоре...», «Червона калино...», «Ой ти, дубочку кучерявий...», «Ой жалю, мій жалю...», «Чого являєшся мені...», «Отеє тая стежеч­ка...», «Даремно, пісне, щез твій чар...» та інші.

Лірична драма І. Франка «Зів'яле лис­тя» — це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм про­никає в саму композицію книги. Пісні її — це три «жмутки» зі­в'ялого листя.

Ліричні пісні «Зів'ялого листя» І.Франко сам назвав найсуб'ективнішими з усіх, що появились у нас від часу автобіографічних поезій Т. Шевченка, але «найбільш об'єк­тивними у способі малювання складного людського чуття».

Збірка «Мій Ізмарагд» вийшла слідом за «Зів'ялим лис­тям». Збірка характеризується урівноваженістю, розсудливістю, пошуком справжніх істин.

У давній літературі «Ізмарагдами» називалися збірки ста­тей та притч морального характеру, в яких читач знаходив від­повідь на ті чи інші питання повсякденного життя. Використову­ючи теми й сюжети із стародавніх, у тому числі і старохристиянських джерел, автор розмірковує над справжніми цінностями життя. Цикли «Паренетікон», «Притчі» та «Ле­генди» характеризуються зверненням до більш широкого кола надбань світової культури – тут використано індійські, біблійні, античні мотиви, оригінально інтерпретовані автором. Поет добирає, зокрема, ті притчі, які не мають однозначного змісту, примушують читача міркувати. У циклах «По селах» і «До Бразілії» перед нами поста­ють картини з життя народу Галичини.

Збірка «Semper tiro» («завжди учень») автор наголошує, що саме поет – це завжди учень життя і творчості. У ряді творів піднімаються проблеми мови та впливу слова на людину («Антошкові П.», «Якби ти знав, як много важить слово…»). У цій же збірці у циклі «Із книги Кааф» представлені автобіографічні твори поета, пов’язані з перипетіями його світогляду та творчої діяльності («Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…» та ін.)

У п'ятій збірці І. Франка, «Із днів журби», зібрано все, що а тих чи інших міркувань не ввійшло до попередніх збірок.

Поеми Івана Франка відіграли виняткову роль у розвитку української епіч­ної поезії кінця XIX — початку XX ст. У поетичній спадщині їх нараховується кілька десятків. Тут ісоціально-по­бутові, близькі до «галицьких образків» поеми, і сатирнчно-політичні, й філософські. Відомі поеми – «Панські жарти», «Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський» та «Страшний суд». Шедевром епічної поезії І. Франка вважається поема «Мойсей», закінчена напе­редодні революції 1905 року.

Майже всі поеми І. Франка так чи інакше зв'язані з історични­ми, фольклорними або літературними джерелами, які він дослі­джував, вивчав чи перекладав українською мовою. (Відомо, вся оригінальна поезія Франка вкла­дається в п'ять томів, переклади і переспіви його з світової пое­зії займають вісім томів). Перекладаючи кращі твори з інших лі­тератур або запозичуючи з них цікаві образи і сюжети для своїх творів, І. Франко думав про художнє збага­чення рідної літератури. У передмові до «Поем» (1899) він писав: «Може, зустріне мене закид, пощо я літаю фантазією в такі дале­кі часи і краї, чому не співаю про сучасне і близьке? Винуватий! Та що пораджу на се? Як умію, так пію. Зрештою думаю, що не в тім річ, з якої бочки бере поет напій, що подає своєму народо­ві, а в тім, який напій він подає йому, чи чисте покріпляюче ви­но, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую»

Однією з провідних проблем поем І. Франка була проблема героя. Франко трактував героя як визначну індивідуальність, вільну в громаді, але не вільну від громади, зображав героя-ватаж­ка народу і слугу його.

Франко пильно цікавився образами Фауста й Каїна. Він переклав відомі поеми Й.В.Гете і Д.Г.Байрона українською мовою. Й.-В. Гете внутрішній розвиток свого героя довів до логічного кінця — Фауст знаходить щастя у звільненій праці. Д.Г.Байрон лишив свого героя на розпутті. Не­спокійна, шукаюча душа цього героя дуже імпонувала І. Франку, і він узявся художньо домислити байронівський образ в легенді «Смерть Каїна» (1889), націлюючи свого героя-вигнанця на при­мирення з людським суспільством, на любов до лю­дей. У світі немає ні безоглядної ненависті, ні бездумної любові; любов і ненависть існують у житті поряд, так як і немає корисного чи лихого знання.

Тему «герой і юрба» поет розробляв у різних аспек­тах: конфлікт громадського і особистого («Святий Валентій», «Бідний Генріх», «Іван Вишенський»), вірність народу і кара за зраду («Похорон»), народ і вождь («Мойсей»).

Поема «Мойсей» сприймається як відгомін рево­люційних подій 1905-1907 років. Однак поему завершено в переддень цієї революції. Дослідники часто порівнюють долю Франка до долі його Мойсея. Використовуючи біблійну легенду, І. Франко мав на увазі український народ, його історичну долю. Яскравим свідченням вищесказаного є пролог до поеми. Відомо, що пролог було написано після самої поеми. Однак Ю.Шерех назвав його другим заповітом української літератури саме за намагання автора виявити віру в духовні сили народу, його здатність до боротьби аж до державотворення. Образи Мойсея й народу розкриваються в поемі як діалектичні сутності, тісно сплетені між собою.

2. Проза І. Франка, як і його поезія, позначається широтою й різноманітністю тем, сюжетів, образів і жанрів, Вона являє собою своєрідний перехід від реалістичної прози ІІ половини ХІХ ст. (І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, та ін.) до модерністської прози початку ХХ ст.( М.Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник та ін.)

За молодих літ І. Франко мріяв створити величну епопею про галицьке суспільство, щось на зразок «Мертвих душ» М. Гоголя, «Людської комедії» О. Бальзака чи «Ругон-Маккарів» Е. Золя. Намір цей не був здійснений з причин, від письменника не залежних, але слід того широкого задуму лишився хоча б у згаданій вище незвичайній розмаїтості його прози.

З погляду тематичного прозу І. Франка можна згрупувати так: твори, присвячені подіям «бурхливих літ» — народним рухам і антишляхетським повстанням у Галичині і Польщі за часів пан­щини та її скасування; твори «бориславського циклу»; твори так званого «тюремного циклу»; твори про «верхи суспільства», так звану національну «еліту» — поміщиків, капіталістів, лихварів, спекулянтів, бюрократів, попів; твори про інтелігенцію; твори на теми соціально-філософські.

За жанрами Франкову прозу дослідники поділяють (умовно) на дві групи: твори малої й великої епічної форми. Кожну з цих груп слід жанрово диференціювати. Так, серед творів малої епічної форми можна зустріти: знайомі з поезії «Галицькі образки» у прозі, соціально-побутові нариси чи оповідання з ледве наміченим сюжетом і характерами героїв, соціально-психологічні оповідання (їх ще відрізняли окремою назвою — новели) з гост­рим сюжетом, з чітко окресленим характером героя і, нарешті, сатиричні начерки, казки та фейлетони.

За життя І. Франка вийшла значна кількість збірок його ма­лої прози: «Борислав. Картини з життя підгірського народа» (1877), «Галицькі образки» (1885), «В поті чола» (1890), «Obraski galitskie» (1897), «Полуйка і інші бориславські оповідання» (1899), «Сім казок» (1900), «Добрий заробок і інші оповідання» (1902), «Малий Мирон і інші оповідання» (1903), «На лоні приро­ди і інші оповідання» (1905), «Маніпулянтка і інші оповідання» (1906), «Місія. Чума. Казки і сатири» (1906), «Батьківщина і інші оповідання» (1911) і «Рутенці» (1913) та ін. Етапними в розвитку Франка-прозаїка можна вважати такі збірки, як «Бо­рислав», «В поті чола», «Сім казок» і «Місія...».

Якщо творів малої епічної форми у спадщині І. Франка нара­ховується до сотні, то велика епічна форма складав більше десят­ка повістей та романів, частина яких залишилась недокінченою з різних причин. Наприклад, повісті «Гутак» та «Івась Новітній» письменник тільки розпочав, повість «Не спитавши броду» (1886) залишилась незавершеною, окремі її розділи автор пере­робив на самостійні оповідання. Те саме сталося з повістю «Лель і Полель» (1887), написаною польською мовою і забороне­ною цензурою. І. Франко змушений був друкувати її окремими шматками, тобто фактично знищувати твір як ідейно-естетичну цілість. Такі повісті й романи, як «Борислав сміється» (1882), «Осно­ви суспільності» (1895) та «Великий шум» (1907), були опубліко­вані у незавершеному вигляді. І тільки дві повісті опубліковано в двох редакціях: «Петрії і Довбущуки» (1876 і 1913 рр.) та «Боа constrictor» (1878 і 1907 рр.),

Дослідники розмежовують великі епічні форми І.Франка передусім за тематичним прин­ципом. Це повісті про Борислав — «Воа constrictor», «Борислав смієть­ся», про історичне ми­нуле з виразною проекцією на майбутнє, своєрідна соціальна утопія «Захар Беркут» (1883), група так званих «програмових повістей» «Петрії і Довбущуки», «Не спитавши броду», «Лель і Полель», «Перехресні стежки» (1900) і, нарешті, група творів типу соціального роману — «Для домашнього огни­ща» (1892), «Основи суспільності» та «Великий шум».

Незвичайним явищем в історії української літератури були «Галицькі образки» в прозі. Дехто з дослідників схиль­ний вважати їх найпростішою формою художньої прози, щось на зразок жанрового живопису, «живої етнографії», «літературного факту», вихопленого прямо «із уст народу» і поданого читачеві у його, так би мовити, «первозданному» вигляді. Найпопулярніша форма розповіді — від першої особи. Зовнішньо-описовий елемент у змалюванні подій, людей та їхніх душевних переживань переважає над аналітично-психологічним. Сюжет об­разка, за деякими винятками, малорозвинений, характер героя — ледь окреслений.

Франкові образки, типу «Моя стріча з Олексою», «Ліси і пасовиська», «Добрий заробок», критика не раз називала нарисами. Але їх ду­же важко буває відрізнити від звичайного оповідання («Муляр», «Сам собі винен», «Отець гуморист», «У кузні» та ін.). Серед малої прози І. Франка знаходимо твори із добре розробленим сюжетом, із складним характером героїв. Це «Вільгельм Телль», «Маніпулянтка», «Сойчинекрило». Деякі з них з огляду на їх обсяг та психологічну складність доцільніше назвати повістями («На дні», «Як пан собі біди шукав», «Без праці»). До його філософських творів відносять такі оповідання з більшою чи меншою домішкою фантастики й алегорії: «Рубач», «Мій злочин», «Поєдинок», «Як пан собі біди шукав», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Терен у нозі» та «Без праці». Серед сатирично-публіцистичних творів є певні жанрові розгалуження. Це сатиричні портрети та сатиричні «казки» і фейлетони.

На думку дослідників, в основі кожного образна, начерку, оповідання, новели лежав особисто спостережений факт чи документ. І

Зокрема, «бориславський цикл» вважається художнім відкриттям письменника. У передмові до книжки «Борислав» (1877) молодий І. Франко писав: «Довгі літа я мав способність придивлятися тій страшній експлуатації, що, мов зараза, шириться щораз дальше, росте ураз із ростом нужди і недостатку в народі, мав я способність оглядати й немало сум-них-сумних наслідків її. Не говорю вже о жителях самого ко­лишнього села Борислава, що за малими виїмками майже всі пішли по жебрах. Борислав висисає вздовж і вшир всі сусідні села, пожирає молоде покоління, ліси, час, здоров'я і моральність цілих громад, цілих мас»

У таких оповіданнях «бориславського циклу», як «На роботі», «Ріпник», «Навернений грішник», письменник у трактовці робітничої теми ще не вихо­дить за межі літературної традиції. Герої його оповідань — ріп­ники — ще нічим, власне, не відрізняються від селян. Це мужики, які мріють повернутися на село, йдуть на шахти на тимчасові заробітки.

Але вже в повісті «Борислав сміється» (1882) І. Франко моделює спробу організованої боротьби за соціальне визволення.

Перша романтична повість «Петрії і Довбущуки» (1876) була твором зовсім не оригінальним. Друга повість, «Воа constrictor», написана всього через два роки (1878), була цікавим художнім дослідженням життя капіталістів у Галичині. Це історія формування Германа Гольдкремера від бідного онучкаря до мільйонера. Щоб надто не розтягувати твір, автор більшу його частину пропускає через спо­мин, а на реалізацію конфлікту, що лежить в основі сюжету, за­лишається, власне, одна доба. Це дало можливість в рамки короткої повісті втисну­ти величезний життєвий матеріал. Щоб яскравіше показати, як Герман Гольдкремер з бідного онучкаря став мільйонером, І. Франко вводить до твору образ змія-удава, латинська назва якого виноситься у заголовок повісті. Образ Воа символізує нелюдську зажерливість що по­глинає кожного, хто потрапляє в сферу його діяльності. Вироста­ючи в магната, Герман не помічає навіть, як сам пере­творюється на, жорстоку людину, стає Воа. Автор намагався показати його в різних аспектах і ракурсах: з одного боку — він сім'янин, батько, звичайна людина, не відповідальна за ті умови, продуктом яких у соціальному розумінні вона є; з другого — він втілення капіталу як економічної категорії.

Приступаючи до роботи над повістю «Захар Беркут», І. Фран­ко довго зважував, який тип реалізму варто застосувати йому. І спинився на «реалізмі ідеальному», де слово «реалізм» означає творчий метод письменника, а слово «ідеальний» — не примітив­ну ідеалізацію героя, а створення типів, які б уособлювали в собі думи і прагнення даної доби. В «Захарі Беркуті» він зробив спробу поєднати реалізм з романтизмом. Захар Беркут уособ­лює в собі державну мудрість народу, Максим і Мирослава — ідею вірності, чесності, справедливості, лицарства, Тугар Вовк — зраду, підступність, зло. І. Франко у своїй повісті говорив про давно ми­нуле, а думав про сучасне. «Повість історична — се не історія,— писав він у пе­редмові до першого її видання.— Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й су­часна». Повість «Захар Беркут» була досить виразно спроекто­вана на сучасні суспільні відносини.

Але е у І. Франка одверто «програмові» романи, тему яких можна сформулювати так: інтелігенція на громадській роботі – романи «Лель і Полель» (1887) та «Перехресні стеж­ки» (1900). У першому розповідається романтична історія двох братів-близнюків, які мріяли підняти народ проти своїх і чужих «наїзників». У другому показано інтелігента-народника, який мріяв заохотити народ до активного громадського життя, суворо дотримуючись «приписів закону». Тема ця була дуже зло­боденною для 90-х років.

Три твори І. Франка великої епічної форми — «Для домашньо­го огнища» (1892), «Основи суспільності» (1894) і «Великий шум» (1907) —дослідники відносять до типу так званого «соціального» ро­ману. Засновані на документальних матеріалах, вони з широким розмахом подають панораму життя тогочасного суспільства. Дослідники, зокрема, М.Ткачук, відзначають, що І. Франко і в великій епічній формі завжди був невтомним шукачем нового, передусім у виборі творчих напрямів та використанні новітніх жанрових модифікацій.

3. Драматургія Івана Франка.

І. Франко доклав багато зусиль, щоб наблизити театр до масового глядача, зробити його справді народним. Для цього треба було, по-перше, рішуче змінити організаційну струк­туру театру, перетворити трупу на творчий колектив з виразним громадським та ідейно-естетичним обличчям. Але в умовах шале­ного тиску цензури, як урядової, так і громадської, зробити це було майже неможливо. Треба було, по-друге, створити зовсім новий репертуар, який би відповідав громадянській позиції теат­ру. Діяльність театру несла в собі дух моралізаторства та сентименталізму,. «Такі безмірно важкі факти, як лихва, ліцитації, вплив банків на селянство, вплив роздроблення грунтів, утрати землі, фабрик, тартаків, ґуралень і т. ін.— все се досі неткнуте поле в нашій драматичній літературі» ',— писав І. Франко.

Насамперед поставлено було питання про реалістичний репер­туар. «Коли театр має бути школою життя,— писав І. Франко,— то мусить показувати нам те життя, зображувати і аналізувати його прояви, будити в слухачах критику сього життя, будити по­чуття, що такі і такі прояви е добрі, а тамті погані. А щоби така критика була вірна, мусить бути повною і всесторонньою, опира­тися на повнім і широкім зображенню суспільності» 2. Тому по­чесне місце в репертуарі галицького театру вперше почали за­ймати п'єси найвидатніших українських драматургів — І. Карпен-ка-Карого, М. Кропивницького та М. Старицького.

Якщо не брати до уваги ранні драматургічні спроби та деякі пізніші незавершені речі, в художньому доробку І. Франка е сім викінчених п'єс, писаних у 90-х роках і присвячених головним чином відображенню життя галицького села. У центрі їх стоїть драма «Украдене щастя». Сюжет п'єси запозичено з «Пісні про шандаря», записаної в с.Лолині Михайлиною Рошкевич. В основі сюжету — конфлікт, побудований на традиційному «любовному трикутнику»: Михайло Гурман — Анна — Микола Задорожний. За жанром твір - соціально-цсихологічна драма.

Передісторія драми нескладна. Донька багатого ґазди Анна ко­хається з бідним Михайлом Гурманом, па­рубком сміливим і крутим на вдачу. Щоб позбутися його і при­брати до рук усе хазяйство, брати Анни підступом відда­ють Гурмана в солдати, а сестру – заміж за тихого, затурканого, значно старшого за неї віком на­ймита Миколу Задорожного.

Драма була написана на конкурс, оголошений Львівським кра­йовим відділом 18.11.1891 року. Рецензента перелякала в п'єсі «тенденція радикальна», і конкурсна комісія зажадала переробок. Вона вимагала усунути не тільки радикальну тенденцію, але й постать жандарма, якому «автор невластиво віддав роль чорного характеру». І. Франко одержав лише третю премію. Комісія бояла­ся викликати обурення громадськості.

1886 році І. Франко написав комедію «Рябина» і, не задовольнившись нею, залишив її в своєму архіві. В основу сюжету комедії покладено шахрайську комбінацію війта, писаря та орендаря з громадськими грішми. Тема відома в україн­ській літературі, типова для тогочасного села. У 1893 році І. Франко повертається знову до «Рябини» і дай нову її редакцію.

Комедія «Рябина» зазнала пе менших поневірянь, ніж драма «Украдене щастя». Обійти пильність офіційної й громадської цен­зури комедійними ситуаціями, висунутими на авансцену, не вда­лося. Це не знеохотило І. Франка. Для нової комедії він обрав не менш актуальну для тогочасного галицького села тему — долю сільського вчителя. Комедія так і називається — «Учитель».

Комедія «Учитель» була поставлена 16 вересня 1894 року на сцені Львівського народного театру і мала величезний успіх. Іс­торія боротьби Ткача за народну школу відповідала конкретним обставинам села, хоч здавалася неймовірною. Омелян Ткач мав навіть свого прототипа — учителя Воробця, якого урядова адміні­страція все життя ганяла з однієї школи до іншої.

Глибокий драматизм образу учителя Ткача виростає з цілого ряду трагікомічних ситуацій, в які потрапляє він у боротьбі проти цілої зграї грабіжників на чолі з контрабандистом і злодієм Вольфом Зільберглянцем. Сталося нечуване: перемагає Ткач, справед­ливість торжествує. Однак шкільне начальство за самовіддану роботу в галузі народної освіти переводить учителя Ткача в ін­ше, ще віддаленіше, ще дикіше гірське село. Комедія переростає в трагедію.

Серед інших .п'єс І. Франка слід згадати романтичні віршовані драми — «Сон князя Святослава» і «Кам'яна душа». Сучасними дослідниками високо цінується п’єса «Сон князя Святослава», яка має на сьогодні виразно актуальне звучання.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...