Главная Обратная связь

Дисциплины:






Принцип духовного виховання та виховання характеру



Батьки є першими вихователями дітей (GE 3). Їм припадає турбота спасіння їхніх дітей. Про вагу та значення батьківського виховання вказує нам ІІ Ватиканський собор у Декларації про християнське виховання „Gravissium educationi - Вагомість виховання” і зазначає, що батьки які дали дітям життя, мають важкий обов’язок виховати своїх дітей, тому мусять бути визнанні за перших основоположних вихователів, а виховний обов’язок такий великий, що де його занедбано, ледве можна його будь-чим замінити (GE 3). До обов’язків батьків належить створити таке сімейне середовище, яке було б оживлене любов’ю і пошаною до Бога і людей, яке б сприяло повноцінному вихованню дітей. Сім’я має бути школою чеснот, практика яких є важливою у будь-якому суспільстві. Сім’я має бути спільнотою, де діти уже із ранньої молодості могли б навчитися пізнавати і почитати Бога і ближнього. Через сім’ю діти інтегруються у народ Божий і людську спільноту.

Фундаментальна виховна сила полягає у правдивій християнській любові до дітей і у глибокій повазі до їх гідності. Любов батьків має бути автентичною, правдивою. Виховання має бути щиросердечним і правильним. При вихованні не потрібно забувати, що найкращим вихованням є приклад батьків і їх життя. Коли немає згоди між батьками, важко говорити про правдиве виховання, дітям недостатньо, щоб батьки турбувалися ними, але їм потрібно щоб батьки любили одне одного. Батьки зобов’язані зважати на взаємні відносини, а діти у свою чергу можуть спричинитися до покращення відносин, до перевиховання батьків.

Дисципліна, виховання і покарання мають бути виразом доброти і любові. Крик та покарання із злості, спричиняє спротив дітей, потрібно бути обережним, щоб особливо у час зізрівання дитини не спричинитися до негативних наслідків. Покарання є важливим засобом виховання, але не є єдиним та найкращим, але є крайнім засобом, коли не допомагає будь-який інший засіб. Слід уникати тілесного покарання, особливо у стані злості, не слід наказувати несправедливо.

Усе виховання має направлятися на формування доброї, правильної совісті. Мета виховання, це доросла, зріла людина і християнин.

7. Обов’язки дітей щодо батьків

Шанувати батька і матір наказує нам четверта Божа заповідь, яка не є виключно із зовні накинутою, але має свою внутрішню основу, оскільки батьки є тими, хто співпрацює на Божому плані, дають дітям життя, є їх найближчими ближніми. Усяка індиферентність із сторони дітей до батьків є невідповідальною, зневажаючи батьків, діти втрачають повагу загалом. Успіх народу і його земне благостановище у великій мірі залежить від виконання четвертої Божої заповіді.



Обов’язки ставлення дітей до батьків, які випливають із суті сім’ї і становлять успіх сім’ї і спільноти, а це є повага, любов, вдячність, послушність.

7.1. Повага і любов

Відносно св. Томи Аквінського обов’язок любити і поважати батьків основується на факті, що батьки після Бога є другим джерелом життя їх буття, зростання і виховання. Четверта Божа заповідь підкреслює прямо обов’язок дітей, поважати і любити своїх батьків: „Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь Бог твій дасть тобі” (Вих. 20. 12). Христос цитує цю заповідь два рази і її підтверджує (Мт. 15. 4; 19. 19). Повага до батьків прямо походить із таємниці життя, основується на великій відповідальності батьків за своїх дітей перед Богом. Загалом повага до ближнього, а на окремий спосіб до батьків має свою фундаментальну причину у релігійній повазі до Бога.

Повага по своїй суті є безкорисливою. Папа Іван Павло ІІ у „Листі до сімей” навчає, що повага є безкорисливим даром особи до особи і у цьому ідентифікується із любов’ю. А слово „шануй”, ніколи не може означати, передбачай вигоду чи користь для себе (ЛС 15).

Своєю поведінкою людина мала б показати, що усвідомлює пріоритет ієрархічних цінностей і бачить у батьках джерело свого життя і представників Бога. Несправедливо поводяться діти і грішать, коли стидаються бідності чи низького суспільного стану своїх батьків, коли відрікаються від них, не хочуть їм допомагати, коли сваряться із батьками, зневажають їх, піднімають на них руку. Не можна сказати, що бракує поваги у факті, коли стримується чи обмежується свобода дій власних батьків, у випадку необхідності також із силою, наприклад у випадку коли вони не розумово здоровими, чи наркозалежні, чи у стані алкогольного сп’яніння.

Послух

Для ап. Павла відносини дітей із батьками характеризується через обов’язок послуху. Він запитує чи діти мають виявляти послух у всіх речах (Еф. 6. 1; Кол 3. 20) і включає непослух у перелік вад (Рм. 1. 30; 2 Тм. 3. 2). Послух потрібно розуміти у змісті підтвердження ієрархічного порядку у світі Божого створіння та визначально як право Бога на послух, оскільки Він створив та упорядкував людську дійсність на такий спосіб, що люди є між собою взаємопов’язаними, взаємопідпорядкованими. Увесь розвиток дитини вимагає допомоги та проводу батьків і вихователів, включає вимір послуху (виховний послух). Діти є зобов’язані до послуху під час свого розвитку і виховання аж поки не дійдуть до здатності приймати власні зрілі рішення, діти мусять слухатися батьків у всьому, що є добре і законне. Також домашній порядок вимагає підпорядкування дітей до авторитету батьків (функціональний послух) і це також стосується дорослих дітей протягом усього часу, доки вони проживають у домі батьків.

Значення послуху полягає зокрема у створенні певного порядку. Хаос неухильно наступає тоді, коли людина віддаляється від Бога, відкидає ієрархічний порядок створений Богом. Правдивому послуху є чужою рабська підданість.

Послух до Бога має необмежене довір’я, Його заповіді є безконечно добрими. Довір’я до окремих людей має свої границі, зокрема у сучасному світі зазнає серйозної кризи довір’я до авторитету загалом.

Батьки мусять зважати не лиш на вказівки, які дають, але і на мотиви, якими керуються. Правдива моральна критика не становить вибору слухати чи неслухати, але однозначно вирішує послухати Бога у голосі батьків чи керівників, або покоритися волі Бога відхиляючи неправомірну волю батьків чи інших керівників. Св. Павло навчає: „Більше треба коритися Богу, ніж людині” (Ді. 5. 29). Діти не є зобов’язані слухатися батьків, коли вони спонукають до речей неморальних.

7.3. Любов та вдячність

Дітям ніхто не є ближчим від батьків, від яких прийняли дар життя. Любов дітей до своїх батьків мала б бути вдячною за дар життя, за виховання, особливо коли батьки виховують дітей у християнській вірі і чеснотах. Вдячність дітей повинна проявлятися у повсякденному житті, у радісних і сумних часах, а особливо у поведінці і ділах, готовність співпрацювати у сім’ї, помагати у потребах, старості, немочі і так далі. Діти чинять невідповідально і грішать коли:

1. плекають у собі антипатію до батьків, бажаючи їм зла чи смерті; 2. не розмовляють із батьками, не відвідують їх, рідко пишуть чи телефонують, а особливо коли знають, що цим приносять біль; 3. не дбають матеріально про батьків у старості і потребі; 4. при важкій хворобі залишають батьків без сакраментів, не кличуть священика, а в разі смерті не поховають їх і не виконають їх останньої волі.[36]

 

ХVІІІ. Поняття невідповідальної поведінки у сфері сексуальності та подружжя

Перелюб

Перелюб означає подружню невірність чи подружню зраду. Про перелюб говоримо тоді, коли хоча б один із подругів перебуваючи у подружжі, вступає у статеві відносини із третьою стороною, тобто поза шлюбом.

Ісус Христос засуджує перелюб у новий спосіб, ніж це було у Старому Завіті: „Ви чули, що було сказано: не чини перелюбу. А я кажу вам, що кожний, хто подивиться на жінку з пожаданням, той уже вчинив перелюб у своєму серці” (Мт. 5. 27-28).

Шоста Заповідь Декалогу та Новий Завіт вказують на моральну провину перелюбу, засуджують перелюб зокрема пророки (Єр. 5. 7; 5. 9; 13. 27; Осія 2. 7; Мт. 5. 32; Мр. 10. 11; І Кор. 6. 9-10).[37]

Катехизм Католицької Церкви вказує, що перелюб є неправдою, а той, хто його чинить зневірює свої зобов’язання, ранить знак союзу, який творить подружжя, пошкоджує саму установу подружжя. Перелюб спричиняється до загибелі добра людського роду та дітей, які потребують зв’язку між їх батьками.[38]

Розлучення

Сам Ісус Христос наголошує на першорядне намірення Бога-Сотворителля, який бажав нероздільності подружжя (Мт. 5. 31-32; 19. 3-19; Мр. 10. 9; Лк. 16. 18; І Кор. 7. 10). Христос відкидає толерування розлучення, яке увійшло в Старий Завіт, внаслідок гріховності людини (пор. Мт. 19. 7-9).

Катехизм Католицької Церкви подаючи навчання щодо вагомості провини розлучення , вказує на Канонічне Право, зокрема на кан. 853 ККСЦ, який вказує, що священний вузол після довершення подружжя не може бути розв’язаний жодною людською владою із жодної причини крім смерті.

Розлучення є важким гріхом проти природного закону (ККЦ н. 2384). Розлучення пошкоджує союз спасіння, який означає сакраментальність подружжя. Заснування нового подружнього зв’язку, хоча було б і визнане цивільним законом, лишень збільшує величину злому подружжю. Подруг, який одружується вдруге знаходиться у стані постійного перелюбу, тому така людина не допускається до сакраментального прийняття причастя. Неморальне значення розлучення знаходить вираження в непорядку, який входить при руйнуванні сімейної спільноти, та у суспільстві взагалі. Цей непорядок спричинюється до великих втрат і то із огляду на дітей, які є поранені розлученням батьків, а також цей непорядок розлучення спричинюється до великого зла із огляду на суспільства, для якого можемо характеризувати розлучення як спричинення рани, бо пошкоджується одна із клітин, яка творить суспільний організм.[39]

3. Протизачаття (контрацепція) та відмова від дітей

Ця проблема торкається статевого життя подружжя, в одній із його основних властивостей чи функцій, а саме функція – продовження життя. Ця функція є фундаментальною із огляду на осягнення подружніх цілей, оскільки подружня любов по своїй природі направлена на плідність (ККЦ н. 2366). Подруги, які покликані до продовження життя, співпрацюють із Божою Творчою силою у батьківстві.

Контрацепція є прямим запереченням задачі передання життя, вона зраджує і фальсифікує саможертовну любов, яка є властивою для подружжя, вона деформує цінність повного самовіддання і заперечує Божий план любові, реалізовувати який подружжя є покликане. Церква завжди вчила про внутрішнє зло контрацепції. Це вчення є дефінітивним і незмінним. Контрацепція є вагомим протиріччям подружній чистоті.

Аборт

Значно глибшим виміром моральної провини та гріха у порівнянні з контрацепцією є явище аборту. Специфічним і серйозним моральним злом є засоби, які мають абортивний ефект, тобто які перешкоджають імплантації ембріона, щойно заплідненого або засоби які спричиняють його вбивство під час вагітності. ККЦ посилаючись на „Donum vitae”, вказує, що людське життя має бути ціноване та захищене без усякого обмеження, уже від самого моменту зачаття. Церква будить людську совість, доносячи у свідомість людей вагомість зла аборту, яке сьогодні не сприймається як зло і поширюється під прикриттям медичної техніки та відхиленню ментальності, яка дивиться на дитину як на порушення спокою, яке треба усунути.[40]

Інші гріхи проти гідності подружжя

Гріх полігамії(див. ККЦ н. 2387)

Многоженство визначається як таке, що суперечить моральному закону і Божій волі, яка була об’явлена людям на початку.

Гріх розпусти у різних його проявах

Подружжя є єдиним місцем де людина може відповідально практикувати свою сексуальність (пор. Pеrsona Humana 7). Тільки у подружжі реалізація сексуальності є законною. Статеві відносини поза подружжям є важким гріхом і перешкоджають прийняттю Св. Причастя. ККЦ вказує, що тілесна єдність є моральною і законною, коли чоловік і жінка створять стабільну життєву спільноту любові. Недопустимо є експериментувати із любов’ю. Любов вимагає досконалого міжособового дару чоловіка і жінки (ККЦ[41] н. 2391). До розпусти відносять кровозмішення, проституцію та сексуальне насильство.

Кровозмішання (інцест) – це статеві відносини між близькими родичами, яким забороняється укласти подружжя. Це є обтяжуючою обставиною розпусти (ККЦ н. 2388).

Проституція – обмін сексуальних послуг жінки та чоловіка за гроші. ККЦ засуджує проституцію (н. 2355), оскільки вона пошкоджує гідність людини, яка зважилася на такий крок. Той хто платить, тяжко грішить проти чистоти, на дотримання якої, на окремий спосіб його зобов’язує Хрещення, оскільки тіло християнина є храмом Св. Духа.

ККЦ вказує на вимір проституції як сексуальної рани. Оцінюючи моральність поведінки у цій сфері, Катехизм вказує, що займатися проституцією є важким гріхом. Суб’єктивно вона може бути зменшена внаслідок багатьох причин. Апостол Павло говорячи про це засуджує сексуальну невідповідальну поведінку (1Кор. 6. 12-16). Він вказує, що відносини людини до Воскреслого і Воскресіння, мають визначити нашу поведінку до тіла. Якщо хтось користає або відається проституції, він втрачає основоположну динаміку, у якій визволена людина є орієнтована на спасіння.

Сексуальне насильство – є частим явищем. Усяке насильство, особливо сексуальне, глибоко торкається сфери інтимності особистості і є проти справедливості Бога і людини, є проти волі особи звершений сексуальний контакт. Сексуальне насильство є великою провиною проти гідності особи. Часто людина залишається травмованою на ціле життя, із цим пізніше пов’язані небажані діти і аборти.

ККЦ визначає сексуальне насильство, як насильне втручання у сексуальність людини, є посяганням на справедливість і любов, глибоко ранить право кожної особи на пошану свободи, моральної і фізичної цілісності, завдає великої шкоди і може визначати ціле наступне життя жертви, є внутрішньо злим актом. Ще більшим виміром гріху є сексуальне насильство, вчинене родичами або вихователями щодо дітей, які їм довірені (н. 2356; н. 2389).

До важких гріхів проти чистоти ККЦ вносить мастурбацію (н. 2396). Під нею слід розуміти своєвільне збудження статевих органів для досягнення сексуального задоволення. Без огляду на причини, ККЦ засуджує своєвільне використання статевої спосібності поза нормальними статевими відносинами, як таке, що суттєво противиться меті статевої спосібності. Сексуальне задоволення визначається як легітимне тільки у рамках істинної любові, яка реалізується в даруванні чоловіка і жінки і продовженні людського життя (ККЦ н. 2352). У цьому пункті додається, що для того, щоб прослідкувати моральну відповідальність цієї особи, слід взяти до уваги багато компонентів – незрілість емоційна, суб’єктивна ситуація, різні психологічні і суспільні чинники, звичка.

На загал розпуста визначається як позаподружній статевий зв’язок між вільними чоловіком і жінкою, суперечить гідності осіб та людській сексуальності, яка спрямована до добра подружжя та народження дітей і їхнього добра, є спокусою та може спричинитись до морального зіпсуття молоді (ККЦ н. 2353).

Також Катехизм засуджує вільний союз, як вияв розпусти, коли чоловік та жінка відмовляються від юридичної і публічно-юридичної форми, бо особи не наважуються зобов’язатись одне перед одним і засвідчують брак довіри одне до одного, до себе самого і майбутнього співжиття. Ображає гідність подружжя, руйнує ідею сім’ї і послаблює значення вірності; суперечить моральному закону відносно якого, статевий акт має місце виключно у подружжі, а поза подружжям становить важкий гріх і відлучає від Причастя (ККЦ н. 2390). Катехизм засуджує домагання багатьох людей сьогодення щодо визнання права на експеримент любові для того, хто має намір пізніше одружитись. Яка б не була рішучість, вони не дозволяють впевнитися у щирості і вірності міжособових зв’язків чоловіка і жінки, та захистити їх від різного роду інтриг і фантазій.

Тілесне єднання визначається тоді, коли між чоловіком і жінкою є створені усі передумови для вдосконалення любові і її росту. Людська любов не допускає експерименту, вимагає повного і остаточного взаємо дарування (ККЦ н. 2391).

ККЦ засуджує і явище порнографії, яке полягає у виділенні сексуальних актів дійсних чи стимульованих із інтимного життя подружніх партнерів, щоб навмисно виставляти їх іншим. Ображає це цнотливість, оскільки спотворює подружній акт як взаємний інтимний дар подружжя, посягає на гідність тих, які цьому віддаються (актори, комерсанти, споживачі), оскільки кожен стає для іншого предметом примітивного задоволення і примітивної користі, занурює їх у світ ілюзій. Важка провина вказує на великий обов’язок цивільної влади, яка турбується про спільне добро, повинна перешкодити виробництву і розповсюдженню порнографічних матеріалів.

Катехизм говорить про явище розбещеності, що є в собі невпорядкованою пожадливістю або задоволенням еротичної насолоди. У цьому змісті Катехизм вказує, що сексуальна задоволення є морально невпорядкованим, якщо його шукають заради себе самого, відокремлено від мети продовження роду (ККЦ н. 2351). У цьому контексті слід вказати про поняття моральної провини невідповідальних фантазій та думок. Для досягнення повного панування над інстинктом потрібна гігієна фантазії, бо вільне уявлення грішних сексуальних дій, на відміну від уявлення чистого сексуального задоволення в межах подружньої спільноти є грішним для подругів, а також і для неодружених, оскільки подібні фантазії є паростком вільно підтверджених гріховних пожадань щодо іншої особи. Внутрішні і зовнішні пожадання є настільки пов’язанні корінням і наслідками, що їх практично не можливо відділити одне від одного. Від християнина вимагається гігієна думок, сексуальних фантазій, вимагає зусилля волі, направлене на охорону чистоти думок.

 

ХІХ. Сексуальні збочення, як поняття провини у сфері сексуальності людини

Статевий інстинкт у нормального чоловіка і жінки, робить їх відкритими щодо особи протилежної статі, створює особливий інтерес, який пізніше реалізується у подружньому зв’язку. Попри те знаходимо ряд сексуальних явищ, які не є нормальними і які ми називаємо сексуальними збоченнями, девіаціями.

1. Гомосексуалізм

Катехизм відносить гомосексуальність до важких гріхів проти чистоти. У загальному змісті під гомосексуальністю, розуміють відхилення статевого інстинкту, яке характеризується притяганням до осіб тієї ж самої статі. Християнська мораль, основуючись на біблійних осудженняхю дійсністю (Левіт 20. 13). Апостол Павло визначає гомосексуальність як протиприродній гріх (Рм. 1. 26-31). Церковна традиція відносить це збочення до злочину проти природи (св. Тома Аквінський „Сума Теології”). Церква розрізняє гомосексуальність як таку і гомосексуальні практики. Засуджується саме практикування гомосексуальності, а гомосексуальні особи закликаються до життя в чистоті. При моральній оцінці необхідно респекту вати чинники, які визначають гомосексуальність особи, питання зрілості особи та наскільки вона може побачити важкість свого проступку. Гомосексуальні особи покликані до збереження чистоти, до оволодіння собою. ККЦ вказує, що вони у молитві та за допомогою сакраментальної милості можуть і мусять поступово наблизитися до християнської досконалості (ККЦ н. 2359).

Садизм

Садизм є способом сексуального задоволення для осягнення якого, сексуальному об’єкту потрібно завдати болю.

3. Мазохізм

Заключається у пошуку дійсних або надуманих страждань, щоб в такий спосіб отримати сексуальне задоволення.

Трансвентизм

Є аномалією сексуальної поведінки, а виражається у хворобливому потязі одягатися в одяг протилежної статі.





sdamzavas.net - 2018 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...