Главная Обратная связь

Дисциплины:






ЇЇ ВИТОКИ ТА БОРОТЬБА ЗА ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ



(СЕРЕДИНА ХVІІ – 70-ті РОКИ ХVІІІ ст.)

(4 год.)

План семінарських занять

Заняття перше

1. Причини, характер, рушійні сили української Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Розгортання війни проти Речі Посполитої 1648-1649 рр.

2. Формування української національної державності: соціальна структура, політичний устрій, економіка, адміністративно-територіальний поділ Війська Запорізького.

3. Бойові дії в 1650-1657 рр. Зовнішня політика української козацької держави.

ЛІТЕРАТУРА

Антонович В. Про козацькі часи в Україні. – К., 1991.

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. Політика, ідеологія, військове мистецтво. Зб. статей. – К., 1998.

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1992.

Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. – К., 1994.

Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.) // Серія “Україна крізь віки”: У 15-ти т. – К., 1999. – Т.7.

Шевчук В. Козацька держава: етюди до історії українського державотворення. – К., 1995.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. – К., 1990. – Т.2.

 

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

1.При розкритті першого питання необхідно звернути увагу на характер і рушійні сили війни. Можуть виникнути певні труднощі у визначенні її основних етапів. Вивчення цієї теми потрібно розпочати з аналізу причин і передумов розгортання Національно-визвольної війни.

Поразка козацьких повстань кінця XVI – першої половини XVII ст. і затвердження 1638 р. сеймом Речі Посполитої “Ординації Війська Запорізького” призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення козацького реєстру, втрати козаками привілеїв, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гніту українського народу з боку польської шляхти і євреїв-орендарів. Панщина нерідко сягала 4-5 днів на тиждень, в Україні насаджувались уніатство і католицизм. Все це викликало невдоволення серед населення. За характером всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Отже, Національно-визвольна війна органічно поєднувалась із соціальною революцією. Рушійними силами війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна і середня православна шляхта. Керівну роль історики відводять неполонізованій козацькій старшині.

Головною метою Національно-визвольної війни була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні.



В історичній науці залишаються відкритими питання типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648 р. Набули поширення такі терміни, як “повстання” (козацьке, народне, українське, селянське), “війна” (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна та ін.), “революція” (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська тощо). Кожне з названих понять розкриває зміст соціально-політичних подій, які мають спільні риси, а за певних обставин можуть розвиватися одна в одну, і все ж такі події, як “повстання”, “війна” й “революція” різняться між собою і вимагають вживання відповідних дефініцій для означення своєї сутності.

Залишається дискусійним питання хронологічних меж Національно-визвольної війни і революції. В радянській історіографії 50-80-х pp. XX ст. панував погляд, що Визвольна війна тривала протягом 1648-1654 pp. У 90-х pp. XX ст. окреслилась тенденція датувати її 1648-1657 pp. Існує й думка та відповідна аргументація, що зі смертю гетьмана Б.Хмельницького в серпні 1657 р. боротьба не припинилася, хоча тепер проходила у значно складніших внутрішніх і геополітичних умовах. Лише ліквідація державних інституцій у

Правобережній Україні і зречення влади П.Дорошенком у вересні 1676 р. ознаменували завершення революції поразкою.

Прихильники цієї точки зору пропонують таку періодизацію Національно-визвольної війни:

Перший етап. Лютий 1648 – червень 1652 pp. – найбільший розмах національно-визвольної та соціальної боротьби. Створена на теренах Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств Українська держава де-факто виборола незалежність, а Селянська війна на її території завершилась ліквідацією дореволюційної системи феодальних відносин на селі.

Другий етап. Червень 1652 – серпень 1657 pp. – погіршений економічного і геополітичного становища козацької України та активні пошуки союзників на міжнародній арені для розгрому Речі Посполитої й возз’єднання в межах держави практично всіх етноукраїнських земель. У політичному розвитку утвердилася монархічна форма правління в особі спадкоємного гетьманату.

Третій етап. Вересень 1657 – червень 1663 pp. – час різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну, яка розколола Українську державу на два гетьманства і призвела до виокремлення Запоріжжя в самостійну політичну силу.

Четвертий етап. Липень 1663 – червень 1668 pp. – спроби польського й московського урядів поділити Українську державу і відчайдушна боротьба національно-патріотичних сил за збереження її єдності.

П’ятий етап. Липень 1668 – вересень 1676 pp. – нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідація державних інституцій на Правобережжі та поразка революції.

Наслідком Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького стало відновлення української державності. Війна мала вирішальний вплив на наступний соціально-економічний і політичний розвиток, формування національно-державницької ідеї В козацькій Україні утвердилася нова модель соціально-економічних відносин. Протягом тривалого часу після завершення війни селяни і міщани користувалися особистою свободою й правом власності на землю та сільськогосподарські угіддя.

Позиція кожного студента має бути обґрунтованою системою доказів і аргументів, що потребує опрацювання додаткової літератури. Студенти мають самостійно опрацювати питання ходу бойових дій протягом 1648-1649 pp. і їх наслідків, сформулювати “уроки” з Національно-визвольної війни та охарактеризувати її історичне значення.

2.У процесі розгортання національно-визвольних змагань середини XVII ст. було сформульовано основні принципи національної державної ідеї: право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, генетичний зв’язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність традицій та культури княжої доби. Певним прообразом незалежної держави стала Запорозька Січ. Хоча еволюція державотворчого світогляду Б.Хмельницького була непростою – від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави, – у будівництві Української держави Б.Хмельницький синтезував ідею старої княжої України-Русі з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Українська держава мала республіканську форму правління і одержала назву “Військо Запорозьке”.

Територія держави включала Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводств та Білої Русі (територіальне ядро держави – 180-200 тис. кв. км, де проживало, за різними даними, від 2 до 3 млн. осіб). Основою держави була територія від Случа і Дністра – на заході, і аж до Московського кордону – на сході.

Найвищим органом влади вважались загальнокозацькі збори. Фактично, органом козацької влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.

Головою виконавчої влади був гетьман, який поєднував у своїх руках політичну, адміністративну, фінансову, військову та судову владу, керував зовнішньою політикою, видавав загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Гетьманською резиденцією було місто Чигирин.

При гетьмані діяв уряд – Генеральна канцелярія (Старшинська Рада), до складу якої входили полковники та вищі урядові особи: генеральний писар (завідував гетьманською канцелярією і вів зовнішню політику), генеральний суддя (відав судовими справами), генеральний підскарбій (відав фінансами), генеральний обозний (відповідав за артилерію і постачання армії). Безпосередньо при гетьмані перебували два генеральні осавули (помічники у військових справах та охороні порядку), генеральний бунчужний (охороняв гетьманський бунчук) і генеральний хорунжий (охороняв прапор), які також виконували персональні завдання гетьмана.

В Україні склалася судова система. До її складу входили полкові і сотенні суди. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя, який входив до складу генеральної старшини. Чинними в державі залишались Литовські статути і магдебурзьке право. До них додалися нові правові акти – гетьманські універсали. Важливу роль відігравало козацьке звичаєве право.

Адміністративно вся держава “Військо Запорізьке” була поділена на полки з полковниками на чолі, які поєднували цивільну і військову владу. При кожному з них була полкова старшина (полковий писар, суддя та ін.). Полки поділялися на сотні на чолі з сотниками, які очолювали сотенну старшину. Всі ці посади були виборними (обирались козацьким населенням відповідної області), але в особливих випадках полкову старшину міг призначати гетьман, а сотенну – полковник. Кількість полків не була сталою, і змінювалась у різний час залежно від реальних умов.

Українська держава мала власні збройні сили – козацьке військо, основою якого були реєстрові та запорізькі козаки. В разі потреби активну участь у бойових діях брали “покозачені” селяни та міське населення.

Великі міста, що мали магдебурзьке право, зберігали власне самоврядування. Урядові посади (війт, лавники та ін.) були виборними. Менші міста, так звані ратушні, поступово потрапляли у сферу дії козацької адміністрації.

У державі складалась фінансова система. Є відомості про карбування власних українських грошей. Були створені фінансові органи – Державний скарб війська Запорозького. Існувала система мит і податків. Державна скарбниця поповнювалась з чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів і торгівлі та податків.

Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом.

3.Розгляд цього питання варто розпочати з визначення причин і умов продовження війни, а також характеру і наслідків бойових дій в 1650 1657 pp. Студентам варто звернути увагу на те, що Б.Хмельницький провадив незалежну зовнішню політику. Він підтримував дипломатичні стосунки з багатьма відомими в світі державними діячами, зокрема О.Кромвелем (зберігся уривок із заголовка його листа Б.Хмельницькому). В англійських газетах у 1648 1650 pp. навіть друкувалися детальні повідомлення про козацьку війну і дипломатичну активність “козацького генерала” Б.Хмельницького. Під час Національно-визвольної війни уряд Гетьманщини підтримував дипломатичні відносини з багатьма державами – Кримським ханством, Туреччиною, Московською державою, Валахією (Трансільванією), Швецією та ін. Але постійні зради Кримського ханства, ненадійність з боку інших союзників штовхали гетьмана до підтримання тісних контактів з Москвою, яка була зацікавлена у зростанні свого впливу в Україні. З самого початку війни гетьманський уряд непокоїла можливість налагодження стосунків Московії з Річчю Посполитою, оскільки їх пов’язував Поляновський мирний договір 1634 р. Вже після Корсунської битви 1648 р. козацька рада вирішила просити допомоги для продовження війни у московського царя Олексія Михайловича.

В квітні 1649 р. до Москви вирушило українське посольство на чолі з чигиринським полковником Ф.Вишняком. Виснажлива війна примушувала Б. Хмельницького знову і знову звертатись до московського царя по допомогу. Лише восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення взяти Україну під “високу руку царя”, а 23 жовтня 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. У Переяславі 8 січня 1654 р. відбулася старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній брали участь представники козацтва Київського, Чернігівського і Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Українська старшина, присягнувши на вірність московському царю, вимагала московських послів присягнути від імені царя, що він буде шанувати права та привілеї українців. Проте В.Бутурлін відмовився скласти присягу, заявивши, що цар-самодержець і підданим не присягатиме. Українці були змушені поступитись і угода була укладена. Всього у цей день присягу склали 284 особи. Представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними, присягу склали 127 тис. осіб чоловічої статі. Відмовились присягати ряд представників козацької старшини, зокрема полковники І.Богун, Гладкий, Гумениця, а також Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

У результаті Переяславської ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено військово-політичний союз України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України.

Навесні 1654 р. у Москві був укладений договір між Україною і Московським царством, який увійшов в історію як “Березневі статті”. Ключовими умовами договору були:

- підтвердження права та привілеїв Війська Запорозького на маєтності та землі;

встановлення 60-тисячного козацького реєстру;

- збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками;

- недоторканність прав та повноважень місцевих органів влади, права Київського митрополита, право обрання гетьмана козацтвом.

Московська держава зобов’язувалась обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на зносини з іноземними державами, зокрема, з Кримом і Туреччиною. За цим договором Україна ввійшла під протекторат Московської держави на широких правах автономії.

Оцінка московсько-українського союзу в працях істориків залишається неоднозначною. Ознайомлення з допоміжною літературою допоможе студентам уяснити існуючі точки зору, відповідні характеристики й аргументи фахівців.

У складі монархічної Московської держави Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена перспектив дальшого розвитку. В наступні після 1654 р. десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних ознак, ліквідації демократично-республіканських органів влади.

 

 

Заняття друге

1. Період Руїни: причини, суть, наслідки. Гетьманування І. Виговського.

2. Боротьба гетьмана П.Дорошенка за відновлення єдиної незалежної Української держави. Вплив іноземних держав на внутрішньополітичний розвиток України.

3. Гетьманування І.Мазепи. Ідея державності України в умовах Північної війни.

4. Інкорпорація Росією Української держави (1709-1786). Гетьмани-реформатори П.Полуботок, Д.Апостол, К.Розумовський. Антиукраїнська діяльність І та ІІ Малоросійських колегій і Правління гетьманського уряду.

 

ЛІТЕРАТУРА

Гетьмани України. Історичні портрети: Збірник. – К., 1991.

Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. – К., 1999.

Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К., 1996.

Мазепа. Людина і історичний діяч: Збірник. – К., 1991.

Мельник Л. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709). – К., 1995.

Руїна: друга половина XVII ст. – К., 1996.

Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII ст. – К., 1998.

 

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

1.При розгляді першого питання основну увагу слід зосередити на причинах Руїни як явища в історії України, окреслити хронологічні рамки і визначити її наслідки.

Поняттям “Руїна” історики окреслюють третю чверть XVII ст., яка відзначилась розпадом української державності і загальним занепадом під дією зовнішніх чинників.

Після смерті Б.Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника, писаря Івана Виговського (1657-1659). На відміну від свого попередника, який намагався утримати в Україні соціальну рівновагу, І.Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян. Це викликало вибух невдоволення низів.

Прагнучи досягти незалежності від Московської держави, І.Виговський уклав з польським урядом у вересні 1658 р. Гадяцький договір про входження України до складу Речі Посполитої як рівноправного члена федеративної держави (“Великого Князівства Руського”). Опираючись на польську допомогу, І.Виговський в 1658-1659 pp. досить успішно вів бойові дії з московськими військами. У битві під Конотопом (28-29 червня 1659 р.) його полки вщент розгромили московське військо, яке втратило 30 тис. убитими. Та невдоволена пропольською політикою І.Виговського частина старшини на чолі з полковником І.Богуном і запорозьким кошовим отаманом І.Сірком виступила проти гетьмана. Повстанці діяли спільно з військами Московської держави. І.Виговський зазнав поразки і втік до Польщі, де і загинув у 1664 р.

Після падіння І.Виговського гетьманом проголосили сина Б.Хмельницького Юрія (1659-1663 pp.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках різних старшинських угруповань. Користуючись цим, московські і польські війська, татарські орди безперешкодно грабували Україну. Внаслідок цього в 1663 р. Ю.Хмельницький втратив гетьманську булаву, а українські землі фактично розкололись на дві частини – на Лівобережжі наказним гетьманом став Я.Сомко, а на Правобережжі старшина обрала гетьманом П.Тетерю, де той правив до 1665 p., стоячи на пропольських позиціях.

2. У 1665 р. гетьманом Правобережної України став видатний політичний і військовий діяч Петро Дорошенко. Стратегічною метою його внутрішньої і зовнішньої політики було об’єднання Лівобережжя і Правобережжя в соборній Українській державі. Після підписання між Москвою і Польщею Андрусівського перемир’я 1667 р., за умовами якого Московській державі відійшла Лівобережна, а Польщі – Правобережна Україна, П.Дорошенко уклав союз з Туреччиною. Здійснивши ряд успішних бойових операцій проти Польщі на чолі об’єднаного українсько-турецького війська, він змусив польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і розпочав боротьбу за Лівобережжя. В 1668 p., після смерті лівобережного гетьмана І.Брюховецького, під тиском сусідніх держав, невдоволених посиленням гетьманської влади, П.Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя. Наказним гетьманом Лівобережжя він залишив Д.Многогрішного (1668-1672). У 1669 р. П.Дорошенко уклав угоду про перехід України під владу Туреччини на правах автономії. Проте народ не підтримав цей вчинок гетьмана. У 1676 р. П.Дорошенко зрікся гетьманства і був переселений у Московщину.

Таким чином, під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, їх правителі ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручались у внутрішні справи України; українська влада прагнула підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки (І.Брюховецький, Ю.Хмельницький, С.Опара, І.Сірко, Я.Сомко, П.Суховій). Деякі гетьмани (І.Виговський, П.Дорошенко) намагались вивести Україну з кризи.

Наслідком Руїни стали численні людські втрати, руйнування господарства, втрата значної частини здобутків часів Б.Хмельницького.

3.В російській і радянській літературі Іван Мазепа, український гетьман, завжди характеризувався як “зрадник”. Існували й існують протилежні оцінки. Так хто ж він: зрадник чи герой і патріот? Студенти мають навчитися будувати систему доказів і аргументацій.

І.Мазепу – високоосвічену, досвідчену людину з неабияким талантом керівника, було обрано гетьманом України 25 липня 1687 р. на Коломацькій раді. Гетьман підписав новий договір між козацькою старшиною і представниками уряду Московії, який отримав назву Коломацькі статті і значно обмежив козацьку автономію, посиливши московську присутність в Україні. Почався тотальний наступ Москви на автономні права України.

Ставши гетьманом, І.Мазепа прагнув зміцнити гетьманську владу і становище старшини, об'єднати в єдиній державі Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Мріяв про побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. І.Мазепа піклувався про формування аристократичної верхівки українського суспільства: козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержувала нові права та привілеї. За його сприяння Києво-Могилянська колегія в 1701 р. одержала статус Академії. За гетьманування І.Мазепи було збудовано або відновлено ряд монументальних споруд в стилі українського бароко. Він опікувався станом науки, освіти, мистецтва, церковних справ. Піднесення набула друкарська справа. Сам гетьман мав найкращу в Україні книгозбірню і щедро обдаровував книжками з цієї бібліотеки монастирі, церкви, окремих осіб.

В перші роки Північної війни – війни між Московською державою і Швецією (1700-1721), посилилось гноблення Гетьманщини царським урядом. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ, які нещадно реквізували продукти харчування і худобу. Повністю припинилась торгівля з іншими країнами. Це викликало невдоволення і народу, і козацької старшини. Козаків непокоїло також обмеження царським урядом їх станових прав. Так, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до Пруссії, на регулярні драгунські. Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій, І.Мазепа весною 1705 р. розпочав таємні переговори із союзником шведського короля Карла XII польським королем С.Лєщинським. Між шведським королем Карлом XII і українським гетьманом І.Мазепою було укладено угоду, що передбачала відновлення державної незалежності України в союзі з Швецією. З початком наступу шведських військ на Москву через територію України восени 1708 р. гетьман відкрито перейшов на бік Карла XII. Після цього московськими військами було знищено гетьманську столицю – Батурин, причому всі жителі (від 5 до 15 тис. осіб) були вирізані, а козаків місцевого гарнізону жорстоко закатовано. В травні 1709 р. було захоплено і зруйновано

Чортомлицьку Січ. У вирішальній битві під Полтавою 26 червня 1709 р. шведсько-українські війська були розгромлені військами Петра І. Карл XII і І.Мазепа втекли у турецькі володіння, де гетьман оселився у передмісті м. Бендери. Помер І.Мазепа 21 вересня 1709 р.

Період гетьманування І.Мазепи став часом піднесення українського господарства і культури, певної стабілізації суспільства. Прагнення І.Мазепи посилити національну еліту, його політика в царині культури й освіти мали далекосяжну мету. Доба І.Мазепи – це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.

4.Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана Івана Скоропадського був приставлений для нагляду царський міністр-резидент. У 1721 р. Петром І Московська держава проголошена імперією, що прискорило процес інкорпорації українських земель до її складу. Восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Так з’явилась ще одна структура, що відстоювала інтереси Росії.

Після смерті гетьмана І.Скоропадського (1722) Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком (1722-1724) було суворо покарано. Вся влада в Україні належала Малоросійській колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії. Після смерті Д.Апостола в 1734 р. нова російська імператриця Анна Іванівна знову заборонила обрання гетьмана, а відання українськими справами було передано “Правлінню гетьманського уряду”. В часи правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став брат Олексія Кирило Розумовський. За час його гетьманування (1750-1764) українські справи були передані з Сенату до колегії закордонних справ. У липні 1754 р. Сенат законодавчо ліквідував і до того досить прозорий кордон між Україною та Росією, припинив функціонування державних митниць у цьому районі, запровадив на українських землях загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися, головно, як позитивні: в контексті поліпшення економічних зв'язків між Україною і Росією, сприяння їхньому спільному народногосподарському розвитку Насправді цим скасовувалась одна із важливих ознак української автономії.

У цей період відбувається також поступова ліквідація більшості соціальних здобутків Національно-визвольної війни й перетворення значної кількості в недалекому минулому відносно незалежних з економічного та правового поглядів груп населення фактично на кріпаків. Усе це супроводжувалося поглибленням соціальної диференціації посполитих і козаків, зростанням майнової нерівності серед них.

З приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р. управління Гетьманщиною було передано Другій Малоросійській колегії. Указом від 17 листопада “головним малоросійським командиром” Катерина II призначила генерал-губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. вона ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їхніх прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних “військових обивателів”).

У серпні 1775 р. набув чинності “Маніфест про знищення Запорозької Січі й про причисления оної до Новоросійської губернії”. Запорозьку Січ було ліквідовано, надзвичайно трагічна доля спіткала її останнього кошового отамана Петра Калнишевського. На початку 80-х pp. на Лівобережжі був скасований полковий устрій, а замість нього створено Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва. В 1782 p., відповідно до указів цариці й Сенату, вийшло розпорядження намісницького правління, в якому ще раз проголошувалась необхідність остаточного скасування внутрішніх “малоросійських” митниць і “застав” на кордонах білоруських, Псковської та Смоленської губерній, перенесення їх “по кордоні імперії...”. Указом 1783 р. українське козацьке військо розформовувалось і зливалось із російською армією. У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію.

Таким чином, на кінець XVIII ст. більша частина українських земель була об'єднана під російським скіпетром шляхом повного знищення української державності. Були знехтувані здобутки багатовікової національної та соціально-визвольної боротьби. Повністю ліквідовано залишки української автономії. Козацтво, як суспільна верства України, перестало існувати.

 

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

“Велике князівство Руське” – під такою назвою Україна за Гадяцьким договором мала увійти до складу Речі Посполитої як рівноправний член федеративної держави.

Генеральна військова канцелярія – найвища адміністративна установа Гетьманщини.

Гетьман наказний – посадова особа в Україні у XVII-XVIII ст., яка тимчасово заміняла гетьмана в козацькому війську, а з 1649 р. – у Гетьманщині.

Гетьманщина – усталена в науковій літературі назва української національної держави, яка постала внаслідок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького.

Інкорпорація – включення до складу, приєднання, поглинення.

Лівобережна Україна – історична назва частини України, що охоплює територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини районів Київської (з м. Київ) та Черкаської областей.

Правобережна Україна – історична назва частини України, що охоплює територію сучасних Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської та Волинської областей.

Протекторат – форма залежності однієї держави від іншої, коли основні питання суспільно-політичного життя і зовнішню політику регулює на свій розсуд протектор, а залежна держава зберігає лише деяку самостійність у внутрішніх справах.

Універсал – розпорядчий акт адміністративно-політичного характеру, який видавав гетьман.

 

ХРОНОЛОГІЯ

1648 – початок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького.

1654 – Переяславська Рада.

1657-1659 – гетьманування І.Виговського.

1658 – Гадяцький договір.

1660 – Слободищенський договір Ю.Хмельницького з Польщею

1663 – “Чорна Рада” в Ніжині. Розкол України на Правобережну і Лівобережну. Проголошення гетьманом на Лівобережжі І.Брюховецького

1665-1676 – гетьманування П.Дорошенка.

1667 – Андрусівське перемир’я. Поділ України між Московською державою і Польщею.

1672-1687 – гетьманування І.Самойловича

1687-1709 – гетьманування І.Мазепи.

1708 – перехід І.Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ проти Московської держави. Зруйнування московськими військами гетьманської столиці – Батурина. Обрання в Глухові під контролем Петра І новим гетьманом І.Скоропадського.

1709 – битва під Полтавою.

1710 – початок гетьманування у вигнанні П.Орлика.

1722 – створення Малоросійської колегії.

1727-1734 – гетьманування Д.Апостола.

1734 – початок діяльності “Правління гетьманського уряду”.

1750-1764 – гетьманування Кирила Розумовського.

1764 – скасування Гетьманщини Катериною ІІ і відновлення Малоросійської колегії.

1775 – зруйнування Запорізької Січі.

1781 – ліквідація полкового устрою Гетьманщини.

 

 

Тема 6. ЄВРОПЕЙСЬКЕ НАЦІОТВОРЕННЯ І ПОЛІТИКО-МОДЕРНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (КІНЕЦЬ ХVІІІ–ХІХ ст.)

(4 год.)

План семінарських занять

Заняття перше

1. Геополітичні зміни у Східній Європі наприкінці XVIII століття та їх наслідки для українського народу.

2. Українське національне Відродження (кінець XVIII – середина XІX ст.): причини, суть, етапи. Суспільно-політичні рухи. Феномен Т. Шевченка в українській історії.

3. Реформи в Австрійській та Російській імперіях в ХІХ ст. на українських землях.

4. Розвиток індустрії в українських землях в ХІХ ст., її структурна та територіальна диспропорційність. Формування індустріального способу життя.

 

ЛІТЕРАТУРА

Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом і українськими масами (1831-1863). – К., 1996.

Грибовський В. Кошовий отаман Петро Калнишевський. – Дніпропетровськ, 2004.

Дашкевич Я.Р. Берлін, квітень 1791 р. Місія В.В.Капніста. Її передісторія та історія // Український археографічний щорічник. Вип.1. – К., 1992. – С.220-260.

Капеллер А. Національний рух українців в Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – К., 1992. - Вип.1.

Катренко А.М. Український національний рух XIX ст. Ч. І. І-ша пол. XIX ст. – К., 1998.

Коцур В.П., Коцур А.П. Від Сули до Білого моря: шлях через три століття (До 200-річчя від дня смерті останнього кошового отамана Запорозької Січі П.І.Калнишевського). – К., 2004.

Пам’ятки суспільної думки України (XVIII – перша половина XIX ст.). – Дніпропетровськ, 1995.

 

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

1. Геополітичні, політичні, соціально-економічні наслідки війн Росії для українців розглядаються у першому питанні семінарського заняття. Перш за все необхідно врахувати, що в Східній Європі після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795), ліквідації Кримського ханства (1783) та інших російських завоювань склалась абсолютно нова геополітична конфігурація. Галичина (1772), а згодом і Буковина (1774) увійшли до складу Австрійської імперії, а усі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною – до Російської держави. Австрія захопила 132 тис. кв. км польських (і українських) земель, з населенням 3,9 млн. осіб, Росія – 460 тис. кв. км з населенням 6 млн. осіб, Пруссія – 148 тис. кв. км з населенням 2,8 млн. осіб. Адміністративно-територіальний устрій українських земель в Російській імперії визначався указом Павла І 12 грудня 1796 р. „Про новий поділ держави на губернії і намісництва”. Деякі зміни відбулись на початку XIX ст. Варто звернути увагу нате, що нові губернії, які об’єднувались в генерал-губернаторства не мали жодних ознак політичної та правової суб’єктності. Після згаданих геополітичних змін, коли більшість українських земель опинилось в одній державі, відкрились деякі макроекономічні перспективи. По-перше, тенденції економічної інтеграції українських земель. По-друге – ріст міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Стосовно змін в соціальному становищі, зокрема, селян Правобережної України говорити не приходиться, оскільки до польського повстання 1830-1831 рр. уряд, вважаючи край польським, практично не втручався в жахливі стосунки між українськими селянами та польськими поміщиками. Позитивні наслідки геополітичних змін полягали в тому, що згодом після початку „революції національної свідомості” українці різних регіонів Російської імперії зроблять свій внесок у процес національного відродження, а Галичина в умовах конституційної Австро-Угорщини перетвориться в „український П’ємонт” – центр українського національно-визвольного руху.

Позиція патріотичної частини суспільства стосовно політики російського уряду виражалась у різних формах автономістського руху, які відповідали обставинам часу. Автономістський рух, що тривав на Лівобережній Україні 1760-х рр. до 1830-х рр. – це боротьба за збереження та відновлення традиційних інститутів українського суспільства, а також реформування їх відповідно до національної традиції. Цей процес відбувався під гаслом повернення Україні правового становища закріпленого у статтях Богдана Хмельницького. Вони вважалися конституційною основою відносин України з Російською державою.

Активізація діяльності української еліти розпочалася ще в останні роки гетьманування Кирила Розумовського. Про це свідчать рішення Генеральних зборів старшини та шляхетства 1763 р., що передбачали програму відновлення відносин з Росією за формулою: один правитель – дві держави та встановлення спадкового гетьманства. Найбільш яскравими сторінками автономістського руху наступних років були: 1) обговорення наказів та діяльність депутатів від шляхетства, козаків та міщан в Комісії по укладенню нового законодавства Російської імперії у 1767-1774 рр.; 2) патріотична діяльність Новгород-Сіверського гуртка та місія Василя Капніста до Берліна у 1791 р. (намагався від імені земляків заручитися підтримкою прусського уряду на випадок війни Росії та Пруссії для визволення України з „російського ярма”); 3) обговорення питань про майбутнє колишньої Гетьманщини на дворянських зібраннях після приходу до влади у Російській імперії Олександра І і програмний виступ Василя Полетики 2 серпня 1801 р. на зібранні дворян Роменського повіту з метою відновлення установ Гетьманщини (власних адміністративних та судових органів, національного законодавства, армії, системи освіти і т. ін.); 4) історіографічно-громадський рух українського дворянства, що виразився, перш за все, у написанні історико-правових трактатів (Роман Маркевич, Микола Стороженко, Тимофій Калинський, Андріан Чепа, Василь Полетика, Василь Чарниш, Василь Капніст, Федір Туманський) на захист дворянських станових та українських національних інтересів та інститутів; 5) участь українців у декабристських організаціях та діяльність „Малоросійського товариства”; 6) діяльність військового губернатора Малоросії Миколи Рєпніна-Волконського, який захищав права селян (листи до імператорів Олександра І та Миколи І, контроль за відносинами селян та поміщиків), дворян (історико-правові записки на захист прав нащадків української старшини на дворянство) і козаків (листи в державні установи та „записка про права малоросійського козацтва”), був автором проекту й організатором відновлення українського козацтва як військового стану, сприяв розвитку українського театру у Полтаві, створив умови для написання Дмитром Бантиш-Каменським першої наукової синтетичної праці з історії України. При розгляді першого питання необхідно мати на увазі, що автономістський рух в „найбільш політичний”, за висловом Олександра Оглоблина, період відбувався в умовах активної зовнішньої політики Росії та численних переможних війн, що однозначно унеможливлювало бодай навіть примарну перспективу військового спротив централізаторській політиці уряду.

2. Причини і витоки (необхідність збереження та відновлення автономного устрою і вплив цінностей романтизму), етапи та регіональні особливості українського національного відродження наприкінці XVIII – початку XX ст. розглядаються у другому питанні семінарського заняття. Уже стало традицією використання для цього схеми чеського історика Гроха, за якою національне відродження європейських, бездержавних народів поділяється на три етапи: академічний, культурно-освітній та політичний.

На першому етапі невелика група інтелектуалів починає збирати пам’ятки фольклору, історичні документи, виходять перші твори писані „живою” мовою на основі головних діалектів (Лобисевич, Котляревський, харківські романтики), з’являються збірки народних пісень, здійснюються перші етнографічно-фольклорні (М.Цертелєв, М.Максимович, І.Срезневський), мовознавчі (О.Павловський, І.Войцехович, Й.Левицький) та історичні (історико-правові) дослідження (Я.Маркович, Р.Маркевич, М.Стороженко, А.Чепа, Т.Калинський, В.Чарниш, В.Полетика, В.Капніст, М.Берлинський, О.Мартос, В.Ломиковський, М.Репнін-Волконський, О.Маркович, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, а також М.Герасевич та Д.Зубрицький в Галичині), поширюються релігійні тексти українською мовою („Клерикальне товариство”, І.Могильницький, М.Левицький), видаються перші альманахи та періодичні видання („Украинский вестник”, „Украинский журнал”, „Русалка Дністровая”, „Вінок русинам на обжинки”. Академічний етап національного відродження – це початок формування української національної ідентичності на етнокультурній основі в умовах розпаду старого, традиційного суспільства з перспективою перетворення його в новітнє.

На культурно-освітньому (або організаційному) етапі національного відродження створюються перші громадсько-політичні організації (Кирило-Мефодіївське братство, хлопомани, „Громади”, Головна Руська Рада, Руська Рада, Народна Рада в Галичині), культурно-освітні інституції та наукові товариства (Народний дім, Ставропігійський інститут, видавництво „Галицько-руська матиця”, товариство „Просвіта”, Літературне (пізніше Наукове) товариство ім. Т.Г.Шевченка, Південно-західний відділ російського географічного товариства, Товариство Нестора-Літописця та ін., засновуються численні періодичні, публіцистичні, літературні та наукові відання („Основа”, „Киевский Телеграф”, „Киевская старина”, „Чтения Общества Нестора-Летописца”, „Слово”, „Діло”, „Мета”, „Нива”, „Вечорниці”, „Русалка”, „Правда”, „Зоря”, „Громада” та ін.). Тобто, другий етап – це поширення ідеї національної ідентичності на всіх українців, створення культурно-освітнього та наукового фундаменту українського національного відродження. Необхідно зауважити, що ці процеси відбувалися в різних умовах політичних режимів самодержавної Російської та конституційної Австрійської імперії. Значна частина політично активних українців увійшла до загальноросійських народницьких організацій, що об’єктивно сприяло консервації культурно-освітнього характеру українського національного руху.

Політичний етап національного відродження характеризується: формуванням політичних партій, поширенням громадсько-політичних організацій, перших політичних програм, масовими формами соціально-політичного та національного руху. У цей час зароджується та розвивається ідея політичної самостійності України (частково М.Драгоманов, Ю.Бачинський, І.Франко, М.Міхновський, Д.Донцов, „Союз визволення України”).

Українське національне відродження на українських землях мало певні особливості, зумовлені специфікою історичного розвитку. Так, в колишній Гетьманщині на перших порах не було такого захоплення фольклором, етнографією, що притаманне академічному періоду національного відродження, натомість були не типові для нього вияви політичної активності та інтерес до історико-правових досліджень, зумовлених потребою часу. Тому деякі дослідники називають цей період національного відродження шляхетським або шляхетсько-дворянським. Варто також звернути увагу на різницю в темпах національного відродження українців в Російській та Австрійські імперіях. Якщо спочатку цей процес активізувався на Наддніпрянщині та Слобожанщині, то після революційних подій 1848 р., коли Австрія перетворюється в конституційну монархію, уже наприкінці ХІХ ст. Галичина поступово стає всеукраїнським національно-визвольної центром.

3. Відповідаючи на третє запитання семінарського заняття зверніть увагу на умови, що призвели до впровадження окремих реформ як в Австрійській так і Російській імперіях. Причини були як подібними для двох держав так і відмінними. Звернути увагу на соціальні, економічні, правові реформи починаючи з кінця ХVІІІ ст., тобто від входження українських земель під безпосередній контроль обох імперій.

На території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії проаналізувати запровадження реформ Марії-Терезії (1773, 1779), Йосифа ІІ (1781, 1782, 1784, 1786). Вказати на причини та наслідки селянської реформи в 1848 р. Зазначити, що реформи здійснювалися в той час в Австрійській державі, коли в Росії про такі реформи навіть не могло бути мови. Вказати які реформи були прогресивними, а які негативно вплинули на розвиток держави.

Проаналізуйте реформи проведені на українських землях підпорядкованих Російській імперії. Серед них, зокрема: аграрну реформу 1861 р., земську та судову реформи 1864 р., військову реформу 1872 р. Вказати на їхню прогресивність та зауважити, що їх проведення позитивно відбивалося на розвитку держави. Підкреслити, що реформи потрібно було проводити набагато раніше тоді, користь для країни була б набагато вищою.

Підсумуйте вище сказане, зауваживши, що характерною рисою розвитку підавстрійської України наприкінці ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. В Російській імперії реформи 1860-1870-х рр. здійснювалися з моделлю наздоганяючої модернізації, якій були притаманні ініціатива реформ „згори”, вибіркове запозичення світових досягнень, увага лише окремим галузям.

4. Відповідаючи на четверте запитання семінарського заняття зверніть увагу на умови, що сприяли індустріалізації на теренах України. Зручне географічне розташування, поєднання наявності на невеликій території вугілля, залізної руди і дешевої робочої сили сприяли притоку іноземних інвестицій (англійських, бельгійських, американських, французьких, німецьких). Наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тільки інвестиції, але й запровадження новітніх технологій у виробництві, підготовка висококваліфікованих працівників, раціональна організація виробничого процесу. Промисловий переворот, який розпочався в першій третині ХІХ ст. завершився в 1870-80 рр. На території України видобуток вугілля зріс у 115 разів (з 1861 до 1900 р.), виробництво залізної руди збільшилося у 158 разів, продуктивність праці робітника зросла в 6 разів. Характерними рисами наздоганяючого варіанту модернізації стало вибіркове, а не системне запозичення і використання світових досягнень у галузі техніки, технологій та організації виробництва. Якщо на початковому етапі індустріалізації подібна орієнтація була певною мірою виправдана, то надалі розвиток такої моделі економіки призвів до деформацій економічної структури Україні – надмірного збільшення виробництва засобів виробництва за рахунок звуження виробництва предметів споживання. На жаль, ця тенденція в економіці України мала місце протягом усього ХХ ст.

Потужне збільшення промислового потенціалу та концентрація робочої сили Подніпров’я і Донбасу контрастувала з розвитком інших регіонів України. Таким чином, українська економіка стала органічною частиною економічного простору Російської імперії. Частка українського виробництва у загальноімперському потенціалі складала 21%. Південь України перетворився на паливно-металургійну базу імперії. Внаслідок реформ та індустріалізації ускладнилася соціальна структура суспільства: відбувалася диференціація дворянства і селянства, виникла буржуазія та вільнонаймане робітництво, дедалі помітнішу роль стала відігравати інтелігенція.

Заняття друге

1. Український національний рух середини ХІХ – початку ХХ ст. та його політизація. Створення перших українських політичних партій.

2. Політична та соціально-економічна ситуація в Україні в 1900-1914 рр.

3. Україна та українці в Першій світовій війні.

 

ЛІТЕРАТУРА

Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996.

Катренко А.М. Український національний рух XIX ст. Ч. ІІ. Друга половина XIX ст. – К., 1999.

Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Політичні партії та суспільно-політичні рухи в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К., 2007.

Коцур А.П. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. – Чернівці, 2000.

Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.) / Гол. ред. Я.Й.Малик. – Л., 2001.

Реєнт О. Україна в імперську добу: (ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 2002.

Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Програм. і довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф.Шевченко та ін. – К., 1993.

„Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). У 3-х ч. – К., 1999.

 

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

1. В історії політичної думки й рухів в Україні ХІХ ст., зокрема, його друга половина, характеризується широтою нових ідей та ідеологій. Цей період традиційно вважають продовженням культурно-освітнього (організаційного) етапу національного відродження і переходом його у політичний.

У суспільно-політичному русі Наддніпрянської України у цей час провідну роль відігравали дворянство та інтелігенція, у Західній Україні – греко-католицьке духовенство майже до кінця ХІХ ст., поки не сформувалася світська інтелігенція, яка взяла на себе керівництво громадсько-політичним життям. Водночас назрівають зв’язки та починаються інтеграційні процеси між національними силами обох частин України.

Після поразки Російської імперії у Кримській війні та смерті Миколи І в країні починаються здійснюватися реформи та відбувається лібералізація суспільного життя, пожвавлюється український національний рух. Протягом 1859 – 1863-х рр. у Петербурзі, Києві, Катеринославі, Чернігові виникають громади, що ставили за мету поширення національної ідеї шляхом видання книжок, журналів організації недільних шкіл тощо. Серед найактивніших їх діячів слід назвати В. Антоновича, П. Чубинського, Т. Рильського, М. Драгоманова, Л. Глібова та інших. Їхній діяльності став на перешкоді Валуєвський циркуляр.

У 1870-х рр. громадсько-політичне життя активізується. Представники відновленої таємної київської “Старої громади” (існували й нові “молоді”) виробили свою політичну програму, основним положенням якої була вимога федеративного ладу в Росії та надання широкої автономії для України.

Негативно позначився на подальшому розвитку українського національного руху та діяльності громад Емський указ. Українські діячі Наддніпрянської України зневірились у політичній боротьбі та почали схилятися до роботи лише в галузі національної культури.

Старше покоління українських діячів було пов’язане з українським національним рухом, натомість радикально настроєна частина інтелігенції (В. Дебагорій-Мокрієвич, М. Кибальчич), захопившись народництвом, вступили до російських революційних організацій. Більшість народників зосереджувало свою увагу на просвітницько-пропагандистській роботі серед селянства – “ходіння в народ”, дехто віддавав перевагу пропаганді серед робітників. Їхня діяльність була згорнута після низки судових процесів над радикальними народниками, що здійснювали замахи на представників влади. Захоплення “романтикою” народницького революційного руху мало негативні наслідки для національного, оскільки відволікало молодь. Водночас український національний рух у вигляді політичного культурництва й етнографізму перебував у глибокій ідейній кризі, оскільки опинився в ар’єргарді суспільно-політичного життя. Проте з часом із середовища народників виділилися нові групи, які мали намір перетворити український рух із літературно-культурницького на політичний. З’явилися “свідомі українці”, які цікавилися питаннями власної незалежності. Вперше це виявилося у створенні 1891 р. “Братства Тарасівців” студентами І. Липою, Б. Грінченком, М. Міхновським та ін. Молодь починає пов’язувати національне питання із соціально-економічними. Популярності набувають соціалістичні ідеї, з’являються марксистські гуртки.

У 1900 р. у Харкові було створено першу політичну партію Наддніпрянської України – Революційну українську партію (Д. Антонович, М. Русов та ін.). З неї починається інший період в українському національному русі, який вийшов за межі культурництва і вступив у новий етап розвитку: саме з цього часу ми можемо говорити про його політизацію.

На західноукраїнських землях український рух мав більше умов для розвитку. Зокрема, після видання Валуєвського циркуляру сюди переноситься українська видавнича діяльність. Наприкінці ХІХ ст. поступово починають втрачати свій вплив москвофіли, що сформувалися як політична течія у 1850-х рр. і атрибутували українців як частку російського народу. Частина українських громадських діячів (народовців) уклала угоду з австрійським урядом про співробітництво у парламенті з польською урядовою більшістю – т.зв. “нова ера”. Це спричинилося до розколу в середовищі народовців і утворення 1890 р. першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії (М. Павлик, І. Франко, В. Охримович), що відображала та захищала інтереси селянства і пов’язувала вирішення українського національного питання із соціальним визволенням, а також возз’єднанням українських земель. 1895 р. Ю. Бачинським була опубліковано працю “Україна уярмлена”, в якій обґрунтовувалася необхідність політичної самостійності України.

Отже, незважаючи на несприятливі умови, український національний рух не лише продовжує розвиватись, але й переходить у нову фазу політичної боротьби.

2. Розкриваючи питання, зверніть увагу на те, що на початку ХХ ст. сталися докорінні зміни в розвитку капіталістичного господарства – почався монополістичний капіталізм. Прискореними темпами розвивалася промисловість України, проте нерівномірно – на сході та півдні (вугільна, металургійна, залізорудна, цукрово-бурякова промисловість). Західноукраїнські землі продовжували залишатися аграрним регіоном та постачальником сировини для промисловості Австро-Угорщини. У сільському господарстві посилюється процес соціальної диференціації, наслідком чого стала еміграція українців до країн Західної Європи та Америки. Новими явищами на селі були поява й поширення кооперативного руху і кредитних спілок.

У суспільному житті українців Російської імперії на початку ХХ ст. відбулася не лише політизація національного руху, але й посилилася земсько-ліберальна опозиція царизму. Усе це спричинило появу нових політичних партій різних спрямувань, кожна з яких відображала інтереси певної верстви населення.

Розвиток капіталістичних, пережитки феодальних суспільних відносин, зовнішньополітичні невдачі Російської імперії та економічна криза призвели до загострення існуючих протиріч і початку першої російської революції 1905–1907 рр. Наслідком цього стала певна лібералізація суспільного життя. Було створено умови для переходу Росії від самодержавного устрою до конституційної монархії – скликано Державну думу, що мала законодавчі повноваження. У її діяльності брали участь представники українських політичних сил, які утворили Українську громаду. Проте з 1907 р. Думу було розпущено (Думи також діяли: у березні – червні 1907 (ІІ), листопаді 1907 – липні 1912 (ІІІ), листопаді 1912 – 1917 рр. (IV)). Розпочалася реакція.

Пореволюційний період в історії Російської імперії характеризується спробами вирішити назрілі соціально-економічні проблеми, що пов’язується з ім’ям П. Столипіна. Він розробив та почав здійснення аграрної реформи, за якою селянин отримав право виходу з общини і можливість взяти землю у приватну власність. Її дозволялося виділяти в окреме індивідуальне господарство – хутір або відруб. Програма передбачала піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва, надання селянам фінансової допомоги, реорганізацію місцевого самоврядування, запровадження загальної початкової освіти. Реформою планувалося переселення селян з європейської частини Росії на Далекий Схід та в Середню Азію.

Проти революційного руху П. Столипін повів жорстку політику репресій. Особливо це стосувалося національних сил та рухів, в тому числі українського.

Отже, початок ХХ ст. в Україні характеризується як подальшим розвитком визвольного руху, що виявлявся в різних формах, так і капіталістичних відносин.

3. Розглядаючи питання, необхідно зауважити, що з початком Першої світової війни і до самого її кінця значна частина території України опинилася у прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині та Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Україна фігурувала у планах усіх воюючих сторін та опинилася між двома блоками – Троїстим союзом та Антантою, що обумовило для неї братовбивчий характер війни.

Громадськість східного та західного регіону неоднозначно поставилася до війни. Частина підтримувала Росію, частина – Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. у Львові було утворено міжпартійний блок – Головну Українську Раду проавстрійського спрямування (з 1915 р. Загальна Українська Рада). З українців Галичини почав формуватися національний військовий підрозділ Українських Січових Стрільців. Одночасно емігранти із Східної України утворили у Відні “Союз визволення України”, що мав на меті створення самостійної України за допомогою співробітництва з Австро-Угорщиною та Німеччиною. У Наддніпрянській Україні члени Товариства Українських Поступовців (засновано 1908 р.) закликали виступити на боці Росії. По-різному поставилися до війни й політичні партії, проте переважна більшість їх підтримувала ту воюючу сторону, на території якої вони знаходились. Наддніпрянські партії сподівалися на досягнення автономії у складі Росії та приєднання до неї західноукраїнських земель, тоді як західноукраїнські передбачали утворення із російської України самостійної держави, а з австро-угорських – автономії з перспективою незалежності.

Протягом 1914 – 1916 рр. на території Західної України проходили бойові дії. Спершу російській армії вдалося захопити ці землі. На окупованих територіях було створено генерал-губернаторство на чолі з Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань українців. Не кращим було ставлення австро-угорської влади по поверненні 1915 р. Російська армія досягла успіхів внаслідок здійснення Брусиловського прориву, проте до кінця 1916 р. змушена була перейти до позиційної війни, що тривала майже до укладення мирного договору в 1918 р.

Український народ під час Першої світової зазнав величезних людських та матеріальних втрат. Проте війна прискорила розпад Російської і Австро-Угорської імперій, створила умови для проголошення власної національної держави.

 

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

Автономія – широке внутрішнє самоврядування в межах єдиної держави. Автономна територіальна одиниця, зазвичай самостійна у розв’язанні питань місцевого значення в межах, встановлених центральною владою. А. здійснюється на територіях, компактно заселених етнічними спільнотами з врахуванням особливостей їхнього культурного та економічного життя, побуту.

Малоросія – історична, а згодом офіційна назва України в XVII – початку XIX ст. Вперше використана на початку XIV ст. у зв’язку з утворенням Галицької митрополії. Більш широко вживається з середини XVII ст., але поряд із традиційною назвою Русь та Україна. Часто використовувалось поняття „Україна малоросійська”. З кінця XVII ст. і до 1835 р. була офіційною назвою Лівобережної України. Похідне поняття „малорос” збереглось в офіційній лексиці та діловодстві до 1917 р. У зв’язку з активізацією національного руху поширюється, спопуляризоване харківськими романтиками й Т.Шевченком поняття Україна, що на початку століття вживалось переважно стосовно Слобожанщини (навіть деякий час в офіційній назві цього краю – „Слобідсько-Українська губернія” та Правобережжя („польська Україна”). У другій половині XIX ст. воно поступово витісняє поняття „Малоросія” в публіцистиці та художніх творах. В наукових працях частіше використовувалась назва „Малоросія”. Лише наприкінці XIX та на початку XX ст. в українській громадськості поняття „Малоросія” набирає негативного відтінку.

Національна ідентичність – форма усвідомлення належності до певної національної спільноти, що характеризується спільними рисами ментальності, побуту, соціального досвіду, розумінням спільної історичної долі та перспектив на майбутнє.

Масонство (з франц. та англ. – вільний каменяр) – морально-етичне вчення та рух, що сформувались в якості противаги раціональним цінностям доби Просвітництва завданням яких було самовдосконалення членів масонських організацій та їх вплив на владні структури. Перша масонська організація з’явилась в Англії у 1717 р. Активізувався масонський рух в останній чверті XVIII ст. Масонами були провідники Американської війни за незалежність та лідери Великої французької революції. В Україну масонство потрапило з Росії та Польщі. Масонські ложі з’явились в Україні у 1817-1819 рр.: в Києві („З’єднаних слов’ян” 1818 р.), Одесі („Понт Евксинський”, „Трьох царств природи”), Полтаві („Любов до істини” 1818 р.), Житомирі, Кам’янець-Подільському, Крем’янці.

Національне Відродження – поняття, що використовується стосовно історії так званих „недержавних” народів у XIX ст., пов’язаного з процесами їх національної самоідентифікації, поширенням мережі культурно-освітніх установ, а також з перетворенням національних прагнень у програми та форми діяльності національних громадських організацій та політичних партій. Н.В. – це процес становлення сучасних націй Європи.

Маніфест – а) особливий акт вищого органу державної влади або глави держави у формі урочистого письмового звернення до населення з приводу винятково важливих подій в суспільно-політичному та соціально-економічному житті країни; б) звернення, декларація політичної партії або громадського угрупування, в якому містяться їхнє програмне положення і принципи теоретичної та практичної діяльності; видається з метою популяризації їхньої діяльності, залучення людей до лав цих організацій, до участі у виборчих кампаніях.

Громади – організації української інтелігенції у другій половині ХІХ – початку ХХ ст., які вели національно-культурну боротьбу та громадсько-політичну діяльність.

Інтелігенція – група людей, до якої належать особи, професійно зайняті розумовою працею, що мають відповідну для такої праці спеціальну освіту.

Націоналізм – радикальний політичний напрям; світогляд, відповідно до якого нація вважається головним і вирішальним чинником історії, інтересам якої підпорядковані всі елементи суспільного життя.

Політична партія – формально незалежне активне громадське об’єднання осіб на підставі загальних інтересів, сформульованих в основоположних ідейних настановах і програмах, головним завданням якої є участь у визначенні політичного курсу держави, вироблення державної політики, формуванні органів влади і місцевого самоврядування, представництва в їх складі. Має стійку структуру і постійний характер діяльності. Виражає політичну волю своїх членів і прихильників.

Революція – докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового в розвитку суспільства чи пізнання.

Соціал-демократія – загальна назва соціалістичних партій, що виникли в останній третині ХІХ ст.

Автономія – широке внутрішнє самоврядування політико-національного або національно-територіального утворення в рамках єдиної держави.

Урбанізація – історичний процес зростання ролі міст в економічному та культурному житті суспільства, процес зосередження промисловості й населення переважно у великих містах.

Федерація – форма державного устрою, при якому кілька державних утворень, що юридично мають певну політичну самостійність, утворюють єдину союзну державу.

Антанта – військово-політичний блок Великобританії, Франції та Росії, що утворився у 1904–1907 рр. Пізніше до нього приєдналося ще понад 20 країн.

Троїстий союз – військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, що склався у 1879-1882 рр. (пізніше Італія вийшла). Трансформувався у Четвертний союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини.

 

ХРОНОЛОГІЯ

1773, 1793, 1795 – поділи Польщі.

1775 – захоплення Австрією Буковини.

1783 – закріпачення українських селян за наказом Катерини ІІ.

1805 – відкриття Харківського університету.

1833-1837 – діяльність „Руської трійці”.

1834 – відкриття Київського університету.

1846-1847 – діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

1863, 20 червня – циркуляр Валуєва про заборону друку українською мовою наукових, шкільних та релігійних видань.

1868 – заснування у Львові товариства “Просвіта”.

1876, 18 травня – видання Емського указу, що забороняв друкування оригінальних або перекладних текстів українською мовою та ввезення їх до Російської імперії з-за кордону.

1873 – с





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...