Главная Обратная связь

Дисциплины:






Хронологія головних подій



Етапи етногенезу українського народу

І. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба. (ІІІ тис. до н. е.) Кіммерійці.

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ тис. н. е).

ІV. Слов’янська доба (початок І тис. н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ тис. н. е. – І пол. ХІІІ ст.).

 

Видатні постаті

1. Нестор – автор «Повісті минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.).

2. Роман Ракушка (Самовидец) Самійло Величко, Гргорій Граб’янка – козацькі літописці ХVІІІ ст.

3. Костомаров М. (1817 – 1885 рр.) – видатний український історик та етнограф, основоположник народницького напряму в українській історіографії.

4. Антонович В. (1834 – 1908 рр.) – український історик, зробив значний внесок у розробку проблем українського козацтва.

5. Драгоманов М. (1841 – 1895 рр.) – видатний український вчений в галузі історії, літературознавства, публіцист і громадський діяч.

6. Грушевський М. (1866 – 1934 рр.) видатний учений-енциклопедист, автор 200 наукових праць з історії України, громадсько-політичний діяч.

7. Липинський В. (1882 – 1931 рр.) – автор орігінальних праць з істоії України, засновник консервативного напряму української історіографії.

8. Полонська-Василенко Н. Д. (1884 – 1973 рр.) – адна із засновників національно-державницької концепції історії України, автор 2-х томів «Історії України».

9. Дорошенко Д. (1882 – 1951 рр.) – розробник державницької концепції української історії, автор «Нариси історії України» в 2-х томах, Мюнхен, перевидано К., 1991.

10. Яворниуцький Д. І. (1855 – 1940 рр.) – історик, академік (1929) ВІАН, дослідник історії запорозьких козаків.

11. Лисяк-Рудницький І. (1919 – 1984 рр.) – сучасний представник державницької наукової школи.

 

Лекція 2. Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України.

План

1. Предмет етнополітики. Поняття “історико-етнографічний регіон”. Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період.

2. Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави.

3. Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

 

1. Предмет етнополітики. Розвиток етнополітичної думки.

Враховуючи, що названа тема відкриває проблемний ряд першого модуля, визначимося з основними категоріями поняття “етнополітика”.

Етнополітика як наука і навчальний предмет вивчає взаємини між етносами (націями) і державою, у складі якої вони постійно проживають. Отже, етнополітика – це політичний аспект етнонаціональних проблем, тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до предмета етнополітики..



При цьому взаємодіють суб’єкти етнополітики, які визначають її суть, зміст, способи розв’язання етнонаціональних проблем, тобто державні нації, їх влада і об’єкти етнополітики (національні меншини та етнічні групи), на які спрямована дія влади державної (титульної) нації, корінного етносу.

Етнополітика як суспільна практика має місце в будь-якій державі з поліетнічним складом населення. В українській історії вона позначена особливою актуальністю. По-перше, протягом всієї своєї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавного існування, коли українці були переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми складали чи не визначальний зміст їх історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, якими позначені всі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних взаємовідносин з іноетнічним населенням, що проживало в складі української держави. Сказане окреслює в загальному плані суть поняття “етнополітичний контекст української історії”,конкретний зміст якого визначатиме предмет вивчення у послідуючих темах даного модуля. Українська історія буде “неповною” без включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі.

Якщо етнополітика як наука оформилася лише в ХХ ст., то міжетнічні відносини як суспільно-політична реальність існували вже протягом тисячоліть. Лише людське стадо, як первісна форма суспільної організації, не мало етнічного поділу, отже й не знало проблем міжетнічних стосунків. На тому етапі еволюції людського суспільства ще не було соціально-економічних умов для утворення територіальних етнокультурих спільнот.

Накопичення культурних та мовних відмінностей всередині певної спільноти, набуття відносної господарської самодостатності знаменувало початок етнічної диференціації. З появою родоплемінної організації людського суспільствавиникають і перші проблеми міжетнічних стосунків. З’являється почуття “патріотизму” стосовно своєї етнічної групи, та зверхності, ворожнечі до інших родів, племен (ксенофобія). Примітивне суспільство ділиться за принципом: “ми-група” та “вони-група”. Щоправда, такі стосунки відбувалися на рівні інстинкту і не мали ще політичного характеру.

Етнополітичні відносини в сучасному розумінні починають формуватися з появою перших держав. Звичайно, якщо ці держави були поліетнічними за складом населення. Тоді ж зароджується й етнополітична думка, яка мала дати відповідь на питання: як будувати взаємовідносини між різними етносами в поліетнічних суспільствах. Тобто, етнополітична думка, як і будь-яка суспільно-значима думка, обумовлювалася конкретними обставинами суспільного розвитку, практичними потребами суспільства.

Зауважимо й таке: практично весь термінологічний словник етнополітики сформувався в Стародавній Греції. Зокрема, такі поняття як етнос, етнологія, етногенез, автономія, федерація, конфедерація, автохтони, мігранти, асиміляція, етноцид та багато інших.

Найактуальнішими для сучасної етнополітичної практики є ідеї і досвід мирного співжитвтя різних народів-етносів в межах однієї держави, набутийпротягом віків. Визначальним принципом саме такого, цивілізованого методу розв’язання етнополітичних проблем був принцип суверенітету – тобто право народу самому визначати свою долю.

Передові етнополітичні ідеї того періоду не залишилися осторонь і української суспільно-політичної думки. Зростання рівня освіти серед української еліти на рубежі ХУІІІ - ХІХ століть обумовило їх поширення та поступове засвоєння певною частиною українського суспільства. Зокрема, знаходять відгук ідеї про природну рівність людей, незалежно від їх етнічного чи расового походження, що було для українців більш ніж актуальним стосовно того періоду. Поступово починає утверджуватися концепція національної ідентичності. На благодатний грунт лягли ідеї формування модерних націй на основі природного права народів на власну мову, культуру, державу. Чи не найбільшою мірою українським мислителям того періоду імпонували ідеї німецького просвітителя Й. Гердера, якого вважають фундатором етнічної концепції нації. Головними визначальними рисами нації він вважав мову, культуру, спільність етнічного походження та території.

Український просвітницький рух ХІХ ст., спираючись на ідеї Гердера, головний сенс своєї громадської діяльності вбачав в тому, щоб допомогти українській людності зрозуміти її належність до певної етнічної спільноти, нації. Відтак, поміркована частина української інтелігенції все переконливіше порушувала питання про культурне самовизначення українців як автохтонного народу на своїй території, наголошувала на негативних наслідках руйнування чи нівелювання культурних відмінностей різних етносів-народів, поширення космополітичних ідей в гіпертрофованому вигляді. Згодом радикальне крило в українському національному русі візьме на озброєння концепцію “природних кордонів”, суть якої, за Гердером, полягала в тому, що кордони держави мають збігатися з так званими етнічними кордонами.

Якщо такі і близькі до них ідеї і вважати початками українського націоналізму, то при цьому варто зауважити, що хоча окремі його положення і не були прогресивними, але й не були консервативними, тим більше агресивними. Націоналізм того періоду ще не містив в собі тез про зверхність того чи іншого народу чи несумісність їх культур.

Етнополітична думка в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. все більше набувала рис політизації громадських та національних рухів, тобто переводилася в русло етнополітичної практики.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...