Главная Обратная связь

Дисциплины:






Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного. 2 страница



На її території населення ділилось на кілька станів, які мали своє самоуправління. Так, селяни виковали господарську повинність, тобто були підданими власника землі, але мали свою управу і свій суд – т. зв. копний суд. Міщани розділялись на дві частини: одна проживала в містах, на які поширювалася дія Магдебурзького права і мала навіть свій магістрат і суд, друга частина не підпадала під це право і підлягала козацькій, тобто державній юрисдикції. Селяни і міщяни платили податки державі. Існувало право переходу селян і міщан в козаки і навпаки. Окремим станом було духовенство, яке мало самоуправління і суд. Шляхта переважно злилася із старшинською козацькою верствою. Всі разом ці стани підлягали уряду на чолі з гетьманом, який у військовий час був головнокомандуючим армією, а в мирний – повновладним главою держави.

Основною суспільною верствою, якій належала влада в Гетьманщині, були козаки – військовий стан, члени якого в мирний час займались землеробством, були землевласниками, інколи їх цікавили промисли.

Всі посади в гетьманській державі були виборні: селяни вибирали своїх старшин і членів копного суду, те ж саме стосувалося міщанства і козацтва. Духовенство також обиралося, зокрема священники приходів. Виборними були посади сотників, полковників, гетьмана, а також ті, що належали до генеральної старшини. Генеральна старшина складалася із перших осіб при гетьмані – генерального обозного, судді, писаря (фактично міністр-канцлера), хорунжого, осавула та інш.

Держава Б.Хмельницького жила у відповідності з Литовським статутом. За ним судилися козаки, а міщани – за Магдебурзьким правом. Разом з тим існувало звичаєве право.

На зразок віче для вирішення загальнодержавних питань збиралась козацька рада, яка була 2-х різновидів: старшинська та чорна. Чорна рада вирішувала стратегічні загальні питання, а старшинська – більш локальні, а згодом почала брати на себе і функції чорної ради. Так, чорна рада мала право обирати гетьмана, але вже І.Виговського, Я.Сомка обирала старшинська рада і тому частина козаків вважала цих гетьманів незаконними.

Старшинська рада могла мати вужчий чи ширший склад залежно від того, чи брали в ній участь полковники та сотники разом із генеральною старшиною. З часом козацька старшина перетворюється, як правляча еліта, на окремий суспільний стан: має рангові маєтності, вирішує основні державні питання, виконує адміністративну і судову функції. До цього стану входила шляхта. Саме в часи І.Виговського з’явилась тенденція переростання козацької старшини у шляхту, проти чого протестував козацький загал: в його окремих колах висувалась ідея перетворення на шляхетство всього козацького стану. Наприкінці існування Гетьманщини в складі Російської імперії, за К.Розумовського, процес переходу козацької старшини у російське дворянство набув масового характеру.



Отже, національно-визвольна війна середини XVIIст. спричинила суттєві зміни в соціально-національній структурі населення України. Створювалось фактично нове українське суспільство. Місце польських панів і шляхти намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Соціальною опорою в державі стала козацька старшина, яка поступово перетворилася на окремий стан. Вона формувалася з різних верств населення, але головним її джерелом було козацтво. Саме з цього стану походила більшість полковників, сотників, осавулів.

Загальна кількість старшини в Гетьманщині становила понад 500 осіб. Це хоч і невелика, але мобільна політична сила, яка прагнула юридично виділятися з маси населення. Цей процес мав місце вже після смерті Б.Хмельницького, був суперечливим, досить повільним, але прогресуючим. Так, в Березневих статтях 1654р. право володіння маєтностями надавалося лише гетьманові, а в наступних угодах – усій старшині. До 80-х рр. ХVІІст. звільнення своїх маєтностей від державних податків отримували окремі полковники і генеральні старшини, а в 1687р. в Коломацьких статтях, укладених між Петром І і гетьманом І.Мазепою, був записаний пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Поступово вона дістала широку можливість для подальшого економічного відособлення від основної маси населення, а в політично-адміністративному праві та судочинстві домагалася зрівняння в правах з російським дворянством, що було остаточно досягнуто в часи правління Катерини ІІ, яка остаточно знищила Гетьманщину.

Існувала в Гетьманській державі і українська шляхта, яка взяла участь у боротьбі з Польщею на боці сил Б.Хмельницького, прагнучи зайняти провідне місце в Україні. Але цього не сталося, бо козацька старщина, прибравши владу до своїх рук, не збиралася ні з ким її ділити. Мала місце спроба шляхти за спиною Б.Хмельницького через російського посла Бутурліна домогтися собі особливих прав – “бути знатною між козаками і судитись за своїми правами”, і щоб лише з неї призначались вищі урядовці. Отримавши відмову, українська шляхта почала завойовувати привілейоване становище в суспільстві через старшинські посади. З шляхти походили Павло Тетеря, Антон Жданович, Григорій Гуляницький і інші полковники. Поступово шляхта розчинилася в масі козацької старшини і заможного козацтва, складаючи панівну верству населення. Старшинська адміністрація почала поступово звільняти маєтки шляхти від сплати державних податків, а їх підданих залучати до виконання різних повинностей.

Привілейованим станом в суспільстві стало і православне духовенство, яке раніше жорстоко переслідувалось польською владою. Саме гетьманська адміністрація, враховуючи необхідність соціального спокою та потребу в ідеологічній силі, яка б обгрунтувала право держави на існування і вела боротьбу з впливом католицизму, активно підтримувала намагання духовенства зайняти провідне місце в суспільстві. Спочатку влада захищала інтереси монастирів, а згодом надала привілеї і загалом духовенству, як визнаному стану. Зміцнення власного становища в суспільстві дало можливість духовенству протистояти тривалий час (до 1687р.) спробам Московського патріархату підкорити собі Київську митрополію, яка з давніх часів підлягала Константинопольському патріархові (з часу прийняття християнства на Русі).

Селянство в ході війни з поляками позбулося панщини, платило лише податки, завоювало особисту свободу й право земельної власності. Гетьмансько-старшинська адміністрація визнала право селян вільно розпоряджатися землею. Селяни в козацькій державі мали право брати землю в оренду, що дало змогу закласти фермерську систему господарювання. Зникли магнатські латифундії, головне місце зайняло дрібне козацьке землеволодіння. Зростання хліборобства, скотарства, дрібної промисловості і торгівлі забезпечили населенню значний добробут. Тривалий час селянство залишалось вільним станом завдяки здобутій в боях свободі і самовільно покозачувалось – переходило до стану козаків. Починаючи з 90-х рр. ХVІІст. під тиском особистих інтересів козацької старшини, шляхти й монастирів, селянський стан знову почав збільшуватись. Поверталися старі порядки, багато вільного населення ставало залежним, хоч не існувало юридичних документів, де б запроваджувалась кріпосна залежність селян. Ще за Глухівськими статтями 1669р. обмежувалась особиста свобода селян, вони потрапляли в судову залежність від власників, які отримували маєтності від царського уряду (монастирі і козацька старшина). Особливістю соціальних відносин ставало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру або так зване повторне закріпачення селянства. Заборона продавати наділи стороннім особам без згоди власника села, конфіскація у порушників врожаю, землі, заборона продавати залишені землі призвели до запровадження в кінці ХVІІст. одно-дводенної панщини. Це і започаткувало тенденцію переростання соціальної залежності селян в залежність кріпацьку. Але через збереження здобутків визвольної війни, складність політичної обстановки, розгортання процесу формування великого землеволодіння козацької старшини, шляхти, монастирів законодавчо кріпацтво не було утверджене.

Чисельним станом було козацтво. Його права і вольності були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Козаки несли військову службу, за що мали право власності на землю, звільнялись від загальних повинностей і поборів, їм були надані пільги в торгівельно-промисловій діяльності. Судити їх могли лише козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок.

Спочатку доступ до війська Гетьманської держави був вільним для всіх, але згодом заможні козаки зажадали створити привілейований козацький клас на зразок шляхти в Польщі, взяти керівництво в Гетьманщині в свої руки. Б.Хмельницький, який належав до заможних козаків, стримував надмірні апетити старшини, цінував приплив до війська народних мас.

Починаючи з 90-х років ХVІІст., коли влада козацької старшини зміцніла, кількість козаків почала різко зменшуватись. В 1698р. спеціальним універсалом гетьманський уряд наказав полковникам поділити усіх козаків на тих, хто ніс військову службу – виборних і підпомічників, які допомагали першим при спорядженні на службу. Почалось оподаткування тієї частини козаків, яка не могла відбувати військову повинність. Слід сказати, що у 1699р. польський уряд ліквідував як стан правобережне козацтво, а ліквідацію лівобережного здійснила Катерина ІІ в останній чверті ХVІІст.

Чисельним було і міщанство. В Наддніпрянщині здавна існувало багато укріплених містечок і до цього стану приставав кожний, хто не хотів йти у військо, а бажав бути вільним громадянином. Міщани звільнялись з-під влади магнатів і шляхти, послабився податковий тиск на них, підтверджувалися колишні права і привілеї міщан. Це був важливий мотив переходу селянства до стану міщан.

Долаючи натиск козацької старшини, міщани зберегли за собою політичні права, економічні привілеї і своє самоуправління, однак їм довелось брати участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачувати торгівельне мито тощо. В залежності від майнового становища міщани поділялись на 3 соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники і торгівці), міські низи (незаможні ремісники і торгівці). Між ними не існувало бар’єрів, кожен міг переходити з однієї в іншу групу.

Еволюція соціальної структури України у ХVІІІст. привела до зростання напруги в суспільстві, народні маси, у свідомості яких жили традиції козацької волі, не бажали терпіти нову панщину, а панами-гнобителями вважали не лише магнатів, орендарів, а уніатське духовенство, яке в Речі Посполитій все активніше намагалося повернути православних на унію за допомогою польських військ.

Виявом протесту трудового люду – незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, фільварків, а також міщан, дрібної шляхти та нижчого духовенства, – стала гайдамаччина. Повстання, яке почалося на Київщині, а далі перекинулося на Поділля, частину Волині в 1734, 1750 і 1768р., набуло підтримки широких верств українського населення. Найвищою точкою цього руху була Коліївщина, коли в 1768р. повстанці, здобувши м.Умань, запровадили на Уманщині козацький лад, поділивши її на сотні. Своїх ватажків – запорожця Максима Залізняка та сотника Івана Гонту обрали на керівні посади: першого гетьманом, другого – уманським полковником. Однак за допомогою регулярного російського війська, яке прийшло з Лівобережжя, поляки жорстоко розправилися з повстанцями.

Гайдамаччина, як форма активного протесту проти несправедливих умов суспільного ладу, мала місце і в Галичині та на Буковині. Незадоволення народних мас своїм соціально-економічним становищем і пошук якогось виходу вилились тут у рух опришків під проводом одного з найвідоміших революційних ватажків – Олекси Довбуша (загинув 1745р.). Боротьба опришків тривала до самого переходу Галичини під владу Австрії.

Відомо, що ні гайдамаччина, ні опришківство не мали вирішального впливу на зміни в долі українського народу під владою Польщі. Ця держава почала занепадати через внутрішню анархію вже в середині ХVІІІст. Її долю вирішили держави-сусіди: Прусія, Австрія і Росія, скориставшись переслідуванням польськими властями протестантів і правослаівних. В результаті трьох поділів Річ Посполита як держава перестала існувати. Кримське ханство у 80-х роках ХVІІІст. також увійшло до складу Російської імперії.

Отже, дві імперії, Російська та Австрійська, захопили всі етнічні українські землі, що опинилися у новій політичній конфігурації. Україна знову входила у смугу бездержавності і повинна була пристосовуватись до тих життєвих норм, які накинули їй імперії. А це відбилося на соціальній структурі і на соціальних відносинах.

Сподівання селянства, що перехід під владу православної Росії принесе йому полегшення в політичному і соціально-економічному становищі, виявилися марними. Крім ліквідації загрози навернення до католицизму чи греко-католицизму, давнішні порядки не змінювалися, російський уряд підтвердив права польських панів і навіть розширив їх.

Втрата національної державності призвела до встановлення на українських землях соціального устрою тих імперій, у складі яких вони опинились. Самобутній соціальний устрій, якій чітко окреслився в часи Гетьманщини, не мав перспектив для розвитку через свою специфіку, несумісну з імперськими владними традиціями, тож неминуче повинен був еволюціонувати в тому ж напрямку, що й російське та австрійське суспільства.

Верхівка козацької старшини, щоб утриматися при владі та зберегти нажите багатство, почала масово відмовлятися від національної культури і русифікуватися. На кінець ХVІІІст. старшина фактично витіснила рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих првілеїв для себе. І це їй вдалося. У 1785 році Катерина ІІ видала “Жалувану грамоту дворянству”, за якою давня шляхта і козацька старшина отримували дворянські права та привілеї, звільнялися від обов’язкової державної служби, мали різні соціально-екномічні вигоди, а також право з’їжджатись на збори під проводом виборних маршалів.

Невпинно погіршувалось становище рядових козаків і селян. Справжнім лихом став обов’язок козацтва виконувати важкі роботи далеко від батьківщини – копати канали, зводити фортеці, будувати нову імперську столицю. Десятки тисяч козаків і селян не повернулися додому, гинули через неприйнятні умови життя і праці. Козацькі загони влада відправляла на війни за інтереси інших держав, у козацькі військові частини призначалися російські офіцери, які знущалися над рядовими. У 1781 році було скасовано полково-адміністративну систему, а козацьке військо у 1783 році було перетворене на регулярні полки карабінерів за взірцем російської армії. Відбувався і примусовий процес перетворення вільних козаків на залежних селян, що викликало опір з їх боку. Прикладом може служити повстання 1789-1798рр. у селі Турбаях, яке раніше входило до Миргородського полку. У 1783 році козаки були переведені у категорію державних селян.

Дедалі більше обмежувалася свобода і права селян. Новоявлене Лівобережне й Слобідське панство – поміщики хотіли запровадження кріпацтва в Україні, щоб утриматись на плаву в умовах ринкових відносин і збільшити прибутки своїх маєтків. Задовольняючи інтереси землевласників, Катерина ІІ спеціальним указом 3 травня 1783р. ввела кріпацтво на Лівобережній та Слобідській Україні, заборонивши селянам переходити на нові місця.

За активну підтримку козаками гайдамацького руху і через втрату ними ролі військового форпосту проти агресії турків і татар, в 1775р. було зруйновано Запорозьку Січ. Її козацька старшина в рамках превентивної компенцсації від царизму отримала офіцерські звання та дворянські титули.

Отже, наприкінці ХVІІІст. в Україні утвердився суспільно-політичний устрій, притаманний всій Російській імперії. Українська держава була знищена остаточно, а її соціальна структура приведена у відповідність до російської: основні верстви суспільства складали дворяни, поміщики, кріпаки тощо.

Нове коригування соціальних відносин на українських землях принесло ХІХст., коли почала швидко занепадати феодально-кріпосницька система. Найбільш яскраво це виявилося в розвитку товарно-грошових відносин, проникненні капіталізму у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури і появі промислових підпрємств.

Прагнучи уніфікувати Україну у відповідності до загальноросійського стандарту, царський уряд усіляко намагався звести вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До останніх належали козаки, військові, обивателі, однодвірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижчі військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних старостинських і ленних маєтностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників-орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців, втікачів із центральних українських і російських регіонів. На Лівобережній і Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадку про своє привілейоване становище в минулому. Кількість державних селян постійно зростала і на 1858р. досягла 50,1% усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. Основними формами експлуатації були грошова рента та державні податки, розмір яких постійно збільшувався. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об’єктивних обставин та виявів селянського невдоволення такі заборони з 1818р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.

Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближались до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858 – 1859рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Криза кріпосницьких відносин супроводжувалася якісними змінами в суспільстві, появою й розвитком нових верств населення, які не вписувалися у традиційну структуру середньовічного суспільства.

Значною верствою населення Наддніпрянщини було робітництво. Його основним соціальним джерелом виступало селянство. Значна частина зубожілих селян ще не поривала остаточно зі своїми традиціями господарства, але ставала сезонними наймитами. Наприкінці 50-х рр. таких людей налічувалося близько 200 тис. Чимало сезонників згодом ставали виключно промисловими робітниками.

У першій половині ХІХст. основна маса заробітчан подавалася на Південь України. Ходили на заробітки також у Бессарабію, Крим, на Кубань, в Область Війська Донського. Незначна частина збіднілого селянства працювала поденно й сезонно на переважно невеликих місцевих переробних підприемствах.

Крім тимчасових, неухильно збільшувалася кількість постійних робітників, які зосереджувалися переважно на фабриках і заводах. Постійні робітничі кадри поповнювалися вільними, частково кріпосними, приписними і посесійними селянами, вихідцями з робітничих і ремісничих сімей. Використовувалася також праця рекрутів.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалась й соціальна структура суспільства, певним чином – і ментальність народу. Якщо, за приблизними даними, в 1825р. робітників налічувалося 15 тис., то в 1859 – 95,3 тис. Оновлювався соціальний статус робітництва. Зменшувалась кількість залежних і одночасно збільшувалась кількість особисто вільних робітників.

Помітне місце в соціальній структурі населення Наддніпрянської України посідав і другий з двох найголовніших класів тогочасного суспільства – клас підприємців і торгівців (буржуазія). Одним із головних джерел формування буржуазії залишалося купецтво, чисельність якого нестримно зростала.

Купцями ставали за спадковістю, до них могли належати також дворяни, поміщики, багаті майстри і селяни. Купці переходили до стану буржуа тоді, коли починали займатися підприємницькою діяльністю на основі найманої робочої сили.

Показовим у цьому плані є життєвий шлях деяких українських селян – кріпаків з Черкащини Федора Симиренка, братів Яхненків, які спочатку розбагатіли на дрібній торгівлі, потім викупилися на волю і, об’єднавши свої капітали, організували оптову торгівлю хлібом, худобою, промисловими виробами. Орендували млин у Смілі, а на початку 40-х рр. заснували промислову фірму “Брати Яхненки та Симиренки”. Вона займалася виробництвом і збутом цукру та машин у великій кількості. Вартість нерухомого майна фірми становила близько 4 млн. крб.

Під впливом товарно-грошових відносин багато поміщиків ставало на буржуазний шлях господарювання. Вони мусили відмовлятися від непродуктивної праці кріпаків і запрошувати на роботу наймитів. Досить часто поміщики-капіталісти наймали на роботу навіть власних селян, поєднуючи в собі таким чином риси кріпосника і буржуа. В такому ж подвійному стані перебували й ті поміщики, котрі за відповідну плату відпускали своїх кріпаків на заробітки.

Типових буржуа уособлювали власники промислових підприємств, які не мали залежної від них робочої сили, а використовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали дворяни, поміщики, багаті представники податних станів, у тому числі й селянства. Слід відмітити, що соціальний статус буржуазії з числа податних верств суспільства на початковому етапі її існування був нестійким. Не маючи досвіду ведення виробництва, зв’язків у промисловому й торгівельному світі, вони нерідко розорялися і вибували з рядів буржуазії.

Відживаючим класом феодально-кріпосницької епохи в кінці ХІХ – на початку ХХст. був клас дворян-поміщиків, яких разом з членами їх родин на Наддніпрянщині налічувалося близько 275 тис. Переважна більшість з них, розпродавши свої землі, перебиралися на постійне місце проживання до міст, де поповнювала лави чиновництва та інтелігенції (на рубежі ХІХ-ХХст. 25% її складу все ще становили вихідці з дворян).

Питома вага і значення соціально різнорідної інтелігенції дедалі зростали. На відміну від попередніх часів вона у першій половині ХІХст. дістала окремий соціальний статус, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. В межах Російської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільства визначало Положення про міста 1785р. Згідно з ним вона звільнялася від тілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла в третьому поколінні клопотатися про присвоєння дворянства. Тобто з маси населення виділялися не окремі особи, а соціальна група людей з чітко визначеним соціальним становищем. Соціологічним же змістом термін “інтелігенція” почав наповнюватись у 2-й чверті ХІХст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю, результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність: письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів, агрономів тощо. До інтелігенції за рівнем свого інтелекту відносились окремі особи без спеціальної освіти. Державні чиновники належали до розряду службовців, хоч багато з них мали грунтовну освіту.

За даними перепису 1897р., в Україні налічувалось 24 тис. осіб з вищою, близько 17 тис. осіб з середньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2% всього населення. Порівняно з іншими регіонами Російської імперії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало: учителів – 22,7%, медичних працівників – 19,0%, адвокатів і нотаріусів – 22,5%, діячів науки, літератури і мистецтва – 13,6%.

У ХІХст. спостерігалося швидке зростання міського населення України.

Склад городян був вельми строкатий. До найчисленнішого прошарку належали власне міщани, що сплачували більшу частину податків. Поступово послабилися обмеження у їх правовому становищі. У 1832р. їм було дозволено купувати земельні ділянки у містах для занять торгівлею та підприємництвом. Вони одержали також право переходити до купецтва, отримувати гільдійські посвідчення (за наявності відповідних капіталів). Збільшилась кількість купців, які поступово перетворювались на капіталістів – Терещенки, Чикаленки тощо.

У цей період на заводах, фабриках, будовах, транспорті України нагромаджувалась значна кількість найманих робітників. Це був новий суспільний клас, ознаками якого були: відсутність постійного місця проживання, джерел існування та праця за наймом. Наймані робітники на той час були фактично безправними через недосконалість робітничого законодавства.

На середину ХІХст. стала очевидною гальмівна роль кріпацтва у розвитку всього російського господарства. У поміщицьких економіях і промислових мануфактурах кріпацька праця була малопродуктивною. На 1860р. її ефективність в Російській імперії була такою, як у країнах Центральної Європи на початку ХІХст., коли там панували різні форми закріпачення. Тож царизм вимушений був піти на знищення кріпосного права.

Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва з’явились навесні 1861р. На Україні це стосувалося 5,3 млн. осіб. Внаслідок реформи українські селяни, здобувши особисту свободу, втратили 1 млн. десятин, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їх користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановлені урядом дуже великі ціни. Так, в Україні до 1906р., коли “викупні платежі” припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., тоді як її ринкова вартість становила 128 млн. крб. Фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.

Долю державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн., визначав прийнятий 1866р. спеціальний закон про їх поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони мали сплачувати щорічний державний оброчний податок. Хоча середній наділ державних селян був більший, ніж у поміщицьких селян, 58% їх одержали наділи, менші 5 десятин.

І все ж реформи 1861 і 1866 рр. відкрили перед уже особисто вільними селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва. Впродовж ХІХст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. За даними перепису 1897р., 74% населення України складали селяни. В їх середовищі інтенсивно відбувалося соціальне розшарування. Вже наприкінці ХІХст. заможні селяни Наддніпрянщини становили близько чверті сільського населення. В їх руках зосереджувалося майже 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби.

Отже, наприкінці ХІХст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні і соціальні зміни: формувалися два нові класи – буржуазія і пролетаріат, інтелігенція остаточно склалась в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами.

Розглянемо становище західноукраїнських земель, що перебували в цей період у складі Австрійської імперії.

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб зробити їх придатком до австрійської промисловості. Основою економіки залишалося сільське господарство. При цьому більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селянське ж господарство було переважно малоземельним.

Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Прикметно, що місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші. Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині – австрійські та румунські.

Основною частиною населення було селянство, яке повністю залежало від поміщиків. Імператор Йосиф ІІ (з 1765р. правив разом з Марією-Терезією, з 1780р. – самостійно) здійснив ряд реформ, які повинні були поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Патент 1781р. (5 квітня 1782р. – спеціально для Галичини) забороняв шляхті вимагати від селян понад 3-х днів панщини на тиждень, обмежувались додаткові повинності на користь землевласника. Селяни отримали права вільного одруження, переходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення зі скаргою на пана до суду, вони могли віддавати дітей до школи, навчатися ремеслам.

Патентом від 12 квітня 1785р. в Галичині був проведений перший земельний кадастр (перепис, економічна оцінка і класифікація усіх земельних угідь). Після його закінчення (1799р.) було введене нове оподаткування. Тепер 70% врожаю залишалось у селянина, 18% - віддавалось державі, 12% – забирав поміщик. Наприкінці свого правління Йосип ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею. Якщо взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення викликав цей патент серед поміщиків після смерті Йосипа ІІ. Його наступники не турбувалися за долю селян. Вже Леопольд ІІ (1790 – 1792рр.) скасував патент про заміну панщини грішми. Нові накази 1819р. збільшують оподаткування селян. Почалися суди селян із дідичами, в процесі яких вигравали останні. Становище українських селян Галичини погіршувало і те, що знову посилювала свій вплив польська шляхта, лякаючи австрійські власті вигадками про стремління галичан приєднатися до Росії. Під впливом польської шляхти в школах запроваджували польську мову замість української. Полонізація змусила навіть українське духовенство в особистих стосунках вживати польську мову.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...