Главная Обратная связь

Дисциплины:






Проблеми визначення міжнародної правосуб’єктності фізичної особи



Проблема визначення міжнародної правосуб’єктності фізичної особи на пострадянському просторі набуває все більш актуального значення. На даному етапі досить широко розглядається вченими питання ролі прав людини у міжнародному праві. Існує досить багато думок стосовно покладеного питання, але всі науковці тлумачать це по-своєму. Більшість із них розглядають питання прав людини та її роль з точки зору держави, а деякі взагалі не визнають фізичну особу як суб’єкт міжнародного права.

Pадянська доктрина міжнародного права, аж до припинення існування СРСР, також категорично заперечувала міжнародну правосуб’єктність фізичних осіб, оскільки вона виходила з того, що індивід не може мати ні правоздатності, ні дієздатності у міжнародних, міждержавних правовідносинах. Черниченко С.В. писав, що «індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб’єктами міжнародного права», до того ж, «оскільки існують об’єктивні межі міжнародного права як права, що регулює міждержавні відносини і не розповсюджується безпосередньо на індивідів, форми його впливу на положення індивідів визначаються його природою. Зміна цих форм можлива лише в результаті зміни природи міжнародного права, його об’єктивних меж. Але така зміна означатиме кінець міжнародного права». Правознавець послідовно застерігає від зростання ролі індивіда в міжнародному праві і не погоджується з аргументами щодо міжнародної правосуб’єктності фізичної особи. Тому можна зробити висновки, що з часом дане питання стає більш досліджуваним та більш дискусійним.

По суті такий стан речей в основному залежить від поглядів вчених і практиків на проблему співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. Саме виникнення і розробка деякими вченими теорії примату міжнародного права над внутрішньодержавним у Європі в 50-х роках минулого століття поклало початок розвитку концепції про міжнародно-правову суб’єктність індивіда. Лише творці й послідовники теорії примату міжнародного права завжди відстоювали ідею міжнародної правосуб’єктності індивіда, першопроходцями, серед яких маємо визнати Ганса Кельзена, Герша (Херша) Лаутерпахта та Джеральда Фіцморіса [14].

На даному етапі розвитку міжнародного права поширюється коло вчених які виступають прихильниками примату міжнародного права на національним і визнання міжнародної правосуб’єктності індивіда. Так,наприклад,одні вчені пишуть,що загальні норми міжнародного права «є частиною права країни і вони мають перевагу перед внутрішніми законами і безпосередньо створюють права й обов’язки для її громадян у процесі правозастосовної діяльності держави [5]. Другі констатують «появу в міжнародному праві людини як суб’єкта права, хоча і з дуже обмеженою правосуб’єктністю» [18]. Інші навіть наполягають на тому, що фізична особа має визнаватись суб’єктом міжнародного права. З цього приводу проф. Тимченко Л.Д. пише, що «в сучасному міжнародному праві існує ряд норм, які поширюються безпосередньо на індивіда». Тобто професор має на увазі міжнародно-правові акти в галузі захисту прав людини та відповідальності за злочини проти людства.



Як на мене досить цікавою є думка професора Лукашука І. І. стосовно даної проблеми. Він пише, що не впевнений у тому, що оптимальний шлях підвищення ролі міжнародного права полягає через проголошення міжнародно-правової суб’єктності індивіда [10]. Фахівець зазначає, що «формальне визнання за індивідом статусу суб’єкта міжнародного права мало що дасть в цьому відношенні, оскільки у нього немає відповідних можливостей використання механізмів міжнародного права. З іншого боку, радикальне перетворення цього механізму завдасть шкоди унікальній функції міжнародного права – регулюванню міжнародних відносин. Кінець кінцем, це негативно позначиться і на правах людини. Тому – робить важливий висновок проф. Лукашук – навряд чи випадково держави і їхні організації поки не виявляють готовності визнати за індивідом статус суб’єкта міжнародного права».

Iншу, від зазначених, точку зору має суддя Європейського Суду з прав людини у відставці Буткевич В.Г. На його думку, «фактором утвердження міжнародної правосуб’єктності фізичної особи може бути не те або інше твердження науковця, а аналіз міжнародної практики, передусім джерел міжнародного права і судової практики». Мається на увазі практика Суду з прав людини, в певних рішеннях якого містяться положення, згідно яких міжнародний договір безпосередньо наділяє правами громадян держав його учасниць. Втім, проф. Буткевич В.Г. зауважує, що не слід цілком ігнорувати доктринальний підхід, «адже він може свідчити і про opinio juris sive necessitatis правосуб’єктності фізичної особи в міжнародному праві» [3]. Похідним є положення про те, що «категорія «суб’єкт права» визначає, до кого звернено право і на кого розраховані його норми».

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти, в яких фізична особа визнавалась би суб’єктом міжнародного права, відсутні. Відсутні тлумачення щодо цього універсальними міжнародними судовими установами. Бо згідно зі ст. 34 Статуту Міжнародного Суду ООН: «Тільки держави можуть бути сторонами в справах, що їх розглядає Суд».

Більшість як вітчизняних, так і закордонних прихильників теорії міжнародної правосуб’єктності індивіда як основні докази на її захист наводять аргументи про те, що міжнародне право може безпосередньо створювати для особи права й обов’язки; можливість індивіда звертатися в міжнародні судові установи для захисту своїх прав, і індивіди є суб’єктами міжнародної кримінальної відповідальності за міжнародні злочини і тому є суб’єктами міжнародного права [14].

Слід детальніше розглянути докази стосовно вищезазначених теорій спеціалістів. Частіш за все володіння індивіда міжнародними правами фахівці пов’язують з актуальними і винятково важливими для цивілізованого людства універсальними і регіональними міжнародно-правовими актами, норми яких регулюють співробітництво держав з питань захисту прав людини. Частіш за все посилаються на такі документи, як: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і факультативний протокол до нього 1966 р., Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та 14 Протоколів до неї, інші регіональні конвенції у галузі міжнародного права прав людини, Статути Міжнародних військових трибуналів в Нюрнберзі та Токіо та двох Міжнародних трибуналів (по Югославії 1993 р. та Руанді 1994 р.), створених рішеннями Ради Безпеки ООН для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, Римський Статут Міжнародного кримінального суду.

Доречним буде проаналізувати статті деяких зазначених документів. Наприклад у Пакті про громадянські і політичні права, а саме п. 2 ст. 2 передбачає: «Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава – учасниця цього Пакту зобов’язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті». Оскільки держави виступають членами Пактів, то відповідно беруть на себе обов’язок надавати та забезпечувати певні права індивідам на їхніх територіях під їхньою юрисдикцією. I цілком зрозумілою є позиція Лукашука I.I., коли він пише про те, що «об’єктом регулювання норм про права людини, як і інших норм міжнародного права, є міждержавні відносини, у цьому випадку – відносини співробітництва в заохоченні поваги до прав людини»1. «Що ж стосується людини, то вона користується плодами такого співробітництва; здійснює права у відповідності з внутрішнім та міжнародним правом, що закріпили результати міжнародного співробітництва» [9]. Даний документ не дає підстав для визначення фізичної особи як окремого суб’єкта міждержавних, міжнародно-правових відносин у сфері захисту прав людини.

Також важливо розглянути Конвенцію про захист прав людини і основних свобод (Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ)). Згідно з положенням Преамбули ЄКПЛ: «Уряди держав – членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію… домовилися про таке...» і далі в ст. 1 конкретизується, що «Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції». Із зазначеної статті можна виділити суб’єктів Конвенції, якими безпосередньо виступають держави і знову таки не фізичні особи. Вона підлягає ратифікації». Не виникає сумніву, що в цій Конвенції держави – учасниці узгодили перелік прав і свобод, що будуть надаватися особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Другий розділ ЄКПЛ створює Європейський суд з прав людини.

Iснують і інші можливості прямого доступу фізичних осіб в міжнародні органи, що пов’язано із поширенням тенденції до захисту їхніх прав за допомогою міжнародних механізмів. Саме створення контрольних механізмів у сфері прав людини значно поширило коло представників науки міжнародного права, які дотримуються концепції міжнародної правосуб’єктності індивіда [14].

Таким чином, другим доказом міжнародної правосуб’єктності фізичної особи є посилання на вільне звернення із повідомленнями або скаргами фізичних осіб про захист прав у міжнародні квазісудові та судові установи.

Вартим уваги є те, що головний універсальний судовий орган – Міжнародний Суд ООН у ст. 34 свого Статуту передбачає: «1. Тільки держави можуть бути сторонами в справах, що розглядаються в Суді». Тобто доступ до Міжнародного Суду ООН фізичних осіб не передбачається. Відповідно до чинних універсальних конвенцій існує лише шість міжнародних контрольних договірних органів з відповідними процедурами звернення фізичних осіб, але виключно за певних умов.

Базова концепція полягає в тому, що будь-яка особа може подати скаргу про передбачуване порушення договірних прав групі експертів, яка встановлюється цим договором для квазісудового розгляду. Цими «договірними органами», як їх часто іменують, є комітети, що складаються з незалежних експертів, обраних державами – учасницями відповідного договору. По-перше, вона має бути учасником вказаної угоди, яка ратифікувала або іншим чином прийняла цей договір. По-друге, держава – учасниця має визнати компетенцію комітету, установлену згідно з відповідною угодою для розгляду скарг окремих осіб [14]. Держава як безпосередній суб’єкт міжнародних правовідносин вирішує питання про надання права фізичній особі як суб’єкту свого національного правопорядку на звернення і участь у такому квазісудовому розгляді. У цьому випадку правоздатність і дієздатність за такими договорами з прав людини мають держави. Деліктоздатність за бажанням держави надається нею фізичній особі як об’єкту певних правовідносин між суб’єктами міжнародного права. Даний приклад також свідчить про представлення фізичної особи на міжнародній арені виключно за рішенням держави.

Більш ретельної уваги заслуговує Європейський суд з прав людини. Стаття 33 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод передбачає «Міждержавні справи», відповідно будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції іншою Стороною. А ст. 34 передбачає «Iндивідуальні заяви», в якій йдеться про те, що «Суд може брати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати здійсненню цього права». З наведених статей випливає, що ЄСПЛ надає більше прав для фізичних осіб у міжнародному праві, але стаття 15 Європейської Конвенції 1950-го року під назвою «Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації» заперечує даний факт. В межах загальних домовленостей держава може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, тобто обмежити об’єм прав нею визначених. Зазначене вище свідчить про те, що тільки особи, які перебувають під юрисдикцією держави-члена Ради Європи, яка підписала і ратифікувала цю Конвенцію може звертатись до Європейського суду з прав людини (такого права сьогодні, наприклад, позбавлені мешканці європейської країни Білорусь) та Європейський Суд має змогу впливати на внутрішні справи держави – члена Ради Європи до того часу поки уповноважена на те державна інституція вважатиме це за доцільне [14].

Про це йдеться також у п. 4 ст. 55 Конституції України, де закріплене право індивіда на звернення «… до міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна». Тобто це право надається особі національним правом України і виключно в межах її міжнародних зобов’язань. Знову ж таки не можливо розглядати фізичну особу як безпосередній суб’єкт міжнародного права, оскільки дану можливість індивідам надає не міжнародне право, а національне.

Про прямі обов’язки індивідів перед міжнародним правом, а відповідно про міжнародну правосуб’єктність, говорять у випадках їхньої міжнародно-правової відповідальності за скоєні ними злочини проти миру та безпеки людства. Наприклад, Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. у ст. I передбачає, що «Договірні Сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний час або воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов’язуються вживати заходів попередження і карати за його вчинення», а ст. VI наголошує, що «особи, обвинувачувані у вчиненні геноциду або інших, перелічених у статті III діянь, повинні бути засуджені компетентним судом тієї держави, на території якої було скоєне це діяння, або таким міжнародним карним судом, що може мати юрисдикцію щодо Сторін цієї Конвенції, що визнали юрисдикцію такого суду».

В наведених статтях Конвенції йдеться про те, що обов’язок у покаранні осіб, обвинувачуваних у вчиненні геноциду, покладено на держави як суб’єкти міжнародного права, що беруть в ній участь. Не має сумніву, що суб’єктами цих конвенційних правовідносин є держави – учасниці Конвенції, але не обвинувачувані у вчиненні геноциду особи.

В окремих випадках держави шляхом укладання міжнародних договорів (статутів) для покарання військових злочинців за вчинення міжнародних злочинів проти світу і людяності створювали міжнародні карні суди. Такі злочини частіше прямо пов’язані не з індивідуальним проявом злочинних дій індивідів, а зі злочинною діяльністю фашистських та (або) військових режимів, органів держав та їхніх керівників. В цьому випадку держави особисто на основі договорів або за допомогою органів міжнародних організацій, яким вони делегували таку компетенцію, створюють такі міжнародні трибунали, де злочинці виступають як об’єкти певних правовідносин держав, які вирішили покарати їх саме таким чином.

З наведених прикладів можна погодитись з теорією Лукашука I.I., що у статутах міжнародних трибуналів та Статуті Міжнародного карного суду йдеться про безпосередню карну відповідальність індивіда за міжнародним правом за найтяжчі міжнародні злочини – злочини проти миру та безпеки людства. Проте такий злочин, як піратство, відвіку вважався міжнародним, але ніхто на цій підставі не вважав індивіда суб’єктом міжнародного права. Тобто у певних випадках міжнародне право передбачає карну відповідальність індивіда безпосередньо на основі міжнародних норм [9].

17 липня 1998 р. в Римі дипломатична конференція повноважних представників держав – членів ООН ухвалила Статут Міжнародного кримінального суду, що набув чинності 1 липня 2002 р. Статут не передбачає індивідуальних скарг фізичних осіб [14], проте Суд наділений юрисдикцією стосовно фізичних осіб у відповідності зі Статутом. Особа, яка скоїла злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, несе індивідуальну відповідальність відповідно до його положень (ст. 25). Слід особливо зазначити, що головним принципом організації та діяльності Суду є принцип комплементарності: Міжнародний карний суд не замінює, а доповнює національні органи кримінальної юстиції. На практиці це означає, що Суд здійснює свою юрисдикцію лише у випадках, коли відповідні держави не можуть або не бажають забезпечити ефективне переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні згаданих вище міжнародних злочинів. При цьому критерії небажання або нездатності держави чітко визначені у пп. 2 і 3 ст. 17 Статуту, з чим добровільно погоджуються держави – учасниці за ратифікації чи приєднання до угоди [10]. З розглянутих вище прикладів можна зробити висновок, що фізичні особи не можуть виступати на міжнародній арені незалежно від держав – учасниць міжнародних договорів та організацій, не можуть виступати учасниками міжнародних міжурядових організацій, а в Міжнародному Суді ООН їхні інтереси можуть захищати лише держави як суб’єкти Суду і міжнародного права. Фізичні особи у сфері такого соціального явища, як сучасне міжнародне право, не можуть самостійно, без участі держав, володіти ні дієздатністю, ні правоздатністю, ні деліктоздатністю. Сучасна правова реальність підводить до висновку про те, що права людини є об’єктом міжнародних правовідносин держав, індивід є об’єктом правового захисту в межах міжнародно-правових домовленостей держав.

Слушними здаються пропозиції Колосова Ю.М. застосовувати для визначення статусу фізичні особи термін «дестинатор міжнародного права» [7], Лукашука I. I. «бенефіціарій міжнародного права» [9], застосовується також термін «адресат міжнародно-правової норми». Дестинатор, бенефіціарій, адресат – особа, на користь якої був укладений міжнародний договір між державами про надання її прав і обов’язків. Слід відрізняти правовий захист людини, її гідності і правосуб’єктності на національному рівні від надання їй статусу суб’єкта міжнародного права. Отже, на даному етапі розвитку людства слід поставити вище питання правосуб’єктності індивідів в міжнародному праві та безпосередньо поставити права людини під міжнародний контроль та захист, виокремивши її як окремого суб’єкта міжнародного права. Хоча це і не зовсім відповідає міжнародно-правовій дійсності, але наше завдання сприяти даному процесу.

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...