Главная Обратная связь

Дисциплины:






Візантійське мистецтво, його специфіка



КУРС ЛЕКЦІЙ З КУЛЬТУРОЛОГІЇ

 

Культура Візантії

Культура Західної Європи в середні віки

 

 

Розробив викладач Ремболович В.А.

 

Розглянуто та затверджено

на засіданні циклової комісії

лінгвістичних дисциплін.

Протокол №

від 200 р.

 

Голова комісії В.А.Ремболович

 

Ремболович В.А. Культурологія. Курс лекцій для студентів другого курсу всіх спеціальностей. Комп’ютерна верстка

 

 

У лекції розкрито матеріал з тем «Культура Візантії», «Культура Західної Європи в середні віки». В кінці лекції вміщено словник термінів, питання та завдання для самоперевірки, вказано літературу.

Лекція рекомендована для студентів всіх спеціальностей денного та заочного відділень навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.

 

 


ЗМІСТ

Культура Візантії

1. Історичний нарис………………………………………………………….

2. Візантійський тип культури……………………………………………...

Церква………………………………………………………..

Система освіти………………………………………………

Наука………………………………………………………....

3. Візантійське мистецтво, його специфіка………………………………...

4. Візантійська архітектура та образотворче мистецтво…………………..

5. Іконопис Візантії. Рух іконоборців……………………………………….

6. Значення впливу візантійської культури на культури слов’янських народів………………………………………………………………………..

 

 

Культура Західної Європи в середні віки

1. Поняття „середні віки”. Історичний нарис……………………………

2. Християнство і культурний процес……………………………………

3. Середньовічна культура Західної Європи…………………………….

Середньовічний тип міста та його культура……………………..

Розвиток освіти…………………………………………………….

Середньовічні університети………………………………………

Розвиток наук……………………………………………………...

Романська література……………………………………………...

Середньовічний епос: рицарська література, поезія вагантів…..

Середньовічне західноєвропейське мистецтво. Романський стиль та готика, їх особливості……………………………………………..

 

 


Культура Візантії. Культура європейського Середньовіччя

Культура Візантії

5. Історичний нарис.

6. Візантійський тип культури (церква, система освіти, наука).

7. Візантійське мистецтво, його специфіка. Візантійська архітектура.

8. Іконопис Візантії. Рух іконоборців.

9. Значення впливу візантійської культури на культури слов’янських народів.

 

Історичний нарис

Одним із найважливіших центрів середньовічної культури стала Візантія – держава, яка утворилася в 395 р. на основі Східної Римської імперії і проіснувала до 1453 р., майже стільки, скільки й Давній Рим.



В 395 р. помер імператор Феодосій Великий, який залишив у спадок двом синам в якості самостійних володінь Західну і Східну Римську імперію. Назва „Візантія” походить від „Візант” – давнього імені грецького міста, який під назвою „Константинополь” став столицею імперії. Самі ж візантійці називали себе ромеями (римлянами), назва „Візантія” утвердилася лише в епоху Відродження (її вживали італійські гуманісти).

Свого першого розвитку досягає Візантія в період правління імператора Юстиніана І Великого (518–565). Юстиніан вважав за свій обов’язок відродити колишню могутність римської імперії. Його найвидатніший полководець Велізарій розгромив вандалів у Північній Африці і приєднав їх до Візантії. Також візантійці розгромили остготів та вестготів, вели тяжку війну з Іраном. З півночі вони відбивалися від аварів, готів та слов’ян (останні захопили частину Балканського півострова, і розпочався процес злиття грецького і слов’янського населення).

Виснажлива війна Візантії з Іраком у VІІ ст. знекровила обидві держави, і вони не змогли дати відсіч арабам-мусульманам. Декілька разів араби підходили до Константинополя, але не змогли ним оволодіти. Все це стало причиною втрати Візантією раніше захоплених земель.

У 867 році до влади приходить Василій Македонянин, засновник най- тривалішої за часом правлячої династії у візантійській історії – Македонської (867–1054), в часи правління якого Візантія переживає свій новий розквіт. Імператору вдалося налагодити фінанси, створити сильну армію, багато уваги він приділяв законодавству: сам регулярно був присутній на судових засіданнях, прагнув, щоб кожний бідняк міг знайти захист у правосуддя.

В Х ст. особливо небезпечними для Візантії стали болгари, які захопили частину Балканського півострова. Візантія змушена визнати за болгарським царем Сімеоном імператорський титул, болгари отримали свого патріарха. Регулярні набіги (з 860) здійснювали руси.

З ХІ ст. починається вторгнення турків, які захопили частину території Візантії – Нікею, Антіохію. Хоча візантійці за допомогою хрестоносців – перший хрестовий похід – повернули назад Нікею. Під час ІV хрестового походу хрестоносці захопили і пограбували Константинополь (1204). На місці Візантії виникла Латинська імперія і проіснувала до 1261 р. Потім було відновлено Візантійську імперію (далеко не в повному територіальному обсязі). Її очолив останній нікейський імператор Михаїл VІІІ Палеолог (1259–1282).

З кінця ХІІІ ст. візантійцям знову загрожують турки. Після численних нападів та останньої облоги столиці імперії, яка розпочалася 1452 р., 29 травня 1453 р. Константинополь був взятий арабами і пограбований. Останній імператор – Костянтин ХІ Палеолог загинув у бою. В Константинополь, перейменований у Стамбул, була перенесена столиця турецької (Османської) імперії. Так закінчилася тисячолітня історія Візантії.

 

Візантійський тип культури (церква, система освіти, наука)

Церква.Початок формування християнської церкви (як організації) можна віднести до ІІ ст. До цього часу існували лише окремі, мало пов’язані між собою общини; в їх житті важливу роль відігравали апостоли та пророки, які переходили з місця на місце, усно і письмово навчали віруючих. Протягом ІІ–ІІІ ст. йде процес утворення кліру (священнослужителів) та мирян (простих віруючих). Спочатку до кліру належали диякони, пресвітери та єпископи, останні займалися майновими та фінансовими питаннями общини. В кінці ІІ ст. єпископи починають відігравати важливу роль в ідеологічних питаннях. В ІІІ ст. з’являються митрополити – керівники окремих церков, а в ІV–V ст. патріархи – керівники церковних об’єднань (в Римі патріарх став зватися „папою”). На початку ІV ст. виділяються Римська, Антіохійська, Александрійська і Ієрусалимська патріархії, пізніше до них приєднується Константинопольська. Після поділу Римської імперії в Західній Римській імперії залишилися лише Римська патріархія, а в Візантії – всі інші.

У ІV ст. на сході зароджується монашество, яке відіграло важливу роль в збереженні і розвитку європейської культури.

Протягом всього першого тисячоліття церкву постійно роздирали різноманітні богословські суперечки, які призвели до виникнення різних сект, направлень та течій в християнстві. Лише в І–V ст. існувало понад 150 різних сект. Для вирішення цих суперечок та інших церковних проблем збиралися собори, сім з яких визнають (і православні, і католики) Вселенськими.

В VІІІ–ІХ ст. Візантія потерпала від боротьби іконоборців та іконошанувальників. Імператор Лев Ісавр (416–741) у 726 р. видає свій перший указ проти іконошанування. За його наказом ікони знищувалися, фрески та мозаїки замащувалися; духовенство і монахи, які протистояли цьому, переслідувалися та знищувалися. Іконошанування було поновлено при Левові Вірменину (813–820), і остаточно визнання ікон було затверджено при Феодорі у 843 р.

У ІХ–ХІ ст. загострюються відносини між константинопольськими і римськими церквами. Загалом, в основі цих суперечок була боротьба за сфери впливу. Окрім того, римська церква поступово вводила щось нове (хрещення шляхом обливання, причащання прісним хлібом тощо), а найголовніше – змінила одну із статей Нікео-Царгородського Символу Віри, де до слів про те, що Дух Святий від виходить від Бога-Отця, було доповнено „...і від Сина” (філіокве). В 1054 р. сталося остаточне розділення церков. За західною (римською) церквою поступово закріпилася назва „католицька” („вселенська”), а за східною – „православна” („ортодоксальна”). Від загрози завоювання турками і в надії на допомогу Заходу в 1439 р. було укладено Флорентійську унію, за якою східна церква визнавала верховенство папи римського. Але Захід ніякої реальної допомоги не надав, і невдовзі унія була розірвана.

Система освіти.Античні традиції, які відігравали величезну роль в культурі візантійського суспільства, особливо стійкими були в просвіті. У Візантії не було створено нового типу викладання. В VІІ–ХІІ ст. продовжували вивчати граматику, риторику, філософію.

Вивчення цих дисциплін вважалося необхідним для виховання освіченої особи. Значення і розуміння класичної літератури та античних праць з філософії, математики, астрономії, медицини, вміння розмовляти і писати по-аттичному високо цінувалося візантійцями. До людини, яка оволоділа скарбницею наук, ставилися з великою повагою, і він користувався великим авторитетом у сучасників.

До неосвічених у Візантії ставилися без всякої поваги: відсутність освіти сприймалася як суттєвий недолік, як нещастя і навіть як відсталість і неповноцінність.

Освіта давала змогу здійснити службову кар’єру. Навіть діти бідняків та простих мешканців імперії, отримавши освіту, могли поліпшити свій соціальний статус: стати священиками, воєначальниками, чиновниками, бібліотекарями, вчителями тощо.

Хоча навчання було платним, батьки йшли на великі жертви, аби дати освіту своїм дітям.

Курс навчання у Візантії складався із дисциплін трівіуму та квадрівіуму. До складу першого входили граматика, риторика, діалектика; до складу останнього – арифметика, геометрія, музика або гармонія, астрономія, фізика. Викладання граматики, діалектики, риторики мало на меті виховання культурної людина, яка б добре знала і розуміла класичну літературу. Навчання математичним наукам сприяло розвитку пізнавальних здібностей та логічного мислення, сприяло удосконаленню розуму. Після засвоєння квадрівіуму починали ознайомлюватися з так званими чистими знаннями або метафізикою з метою дослідження природи сущого і пізнання вищого буття, вічної єдності, вічного блага. Завершували курс вивченням філософії (під нею у Візантії розуміли теологію).

Діти розпочинали заняття в елементарній школі, коли їм виповнювалося 6 – 9 років. Там вони вивчали так звані вступні науки: їх вчили писати, читати, рахувати і основ граматики.

В навчанні застосовувався принцип поступового засвоєння матеріалу від простого до складного. Окрім читання, письма та рахунку, школярів вчили співати, давали загальні відомості із світової та вітчизняної історії. Початкова освіта тривала три роки.

Поряд із приватними навчальними закладами в Константинополі діяли вищі школи, які називалися „університетами”, їх організовували або імператори, або від їх імені регенти. На утримання професорів, які займали досить поважне місце в столичній ієрархії, і студентів виділялися великі кошти. Навчання в них було безкоштовним, і теоретично було доступним для всіх прошарків населення імперії. Але практично там навчалася візантійська еліта. Число студентів було невелике. Головне завдання „університетів” – підготовка державних чиновників. Вищі навчальні заклади мали світський характер протягом всієї історії свого існування. До штату „університетів” входили професори з окремих дисциплін, що забезпечувало високий рівень освіти. Це відрізняло їх від приватних шкіл, де навчання проводив один вчитель.

Наука.Успадковані від античності природознавчі знання продовжували посилено вивчатися і старанно засвоюватися у візантійському суспільстві і в VІІ–ХІІ ст.

Візантійські вчені намагалися охопити всі області тодішніх знань, їх перу належать твори з математики, механіки, фізики, астрономії, медицини. Енциклопедичність і універсальність знань були ідеалом візантійців. Надзвичайно різнобічним вченим був Лев Математик. Він займався розробкою проблем фізики, прикладної механіки, математики, акустики, астрономії і прикладного природознавства.

Продовжувачем традицій античної географії став Козьма Індікоплов (середина VІ ст.), автор праці „Християнська топографія”. Будучи купцем, на своєму кораблі доходив до Персидської затоки на сході і до берегів Сомалі на півдні. Він також дослідив Єгипет. Можливо, був на Цейлоні і в Індії (звідси і його прізвисько „Індікоплов”).

В галузі медицини прославилися Орибасій, автор поширеної „Медичної енциклопедії”, Нікша, який написав „Підручник з хірургії”, Симон Сіф, якому належить „Книга про властивості їжі”.

Візантійські вчені багато зробили для збереження надбання греко-римських мислителів. В ІХ – ХІІ ст. були створені кращі грецькі кодекси, які містили твори давньогрецьких авторів. Саме вони були використані вченими нового часу для підготовки публікацій праць античних письменників.

Шанобливе ставлення до класичної спадщини викликало потребу у систематизації та класифікації матеріалу. Один із найбільших вчених того часу Іоанн Дамаскін дав зразок систематизації знань, які набуло людство в попередні історичні періоди, схарактеризувавши у своєму дослідженні „Джерело знання” суму наукових знань, необхідних освіченому християнину.

Велику увагу надавали візантійці вивченню астрономії і астрономічним трактатам давнини. З кінця ХІ–ХІІ ст. до нас дійшов анонімний трактат, названий його першим дослідником і видавцем А.Деллатом „Підручник з космології і географії”. В ньому багато місця відведено кардинальним проблемам середньовічної астрономії: формі і розмірам Всесвіту, природі небесних тіл, кількості сфер неба, формі, розміру і місцезнаходження Землі. Автор дотримувався геоцентричної системи світу. Він заперечував теорію іонійського походження про існування багатьох світів.

Всесвітнє визнання отримали історико-хронологічні обчислення скіфського монаха Діонісія Малого. Він визначив дату Різдва Христового 25 грудня і поклав початок літочислення „нової ери” від 1-го року. Також він видав у Римі зібрання апостольських і соборних правил.

Візантія залишила імена видатних істориків. Це – римський церковний письменник, єпископ Кесарії (Палестини) Євсевій Кесарійський (Памфіл) (бл.263 – 339). У праці „Церковна історія” подав історію християнства до 324 р.; візантійський літописець, монах автор популярної у Візантії та Русі „Хроніки” (чотири книги, від сотворіння світу до 842 року) Георгій Амартол; Іоанн Малала (бл. 491 – бл. 578 рр.), автор „Всесвітньої хроніки”, яка була відома на Русі з ХІ ст.

 

Візантійське мистецтво, його специфіка

Своєрідність візантійської культури та мистецтва полягає в тому, що вони є прямими спадкоємцями античної культури. Небезпідставно Константинополь називали „другим Римом”, майже до кінця Середньовіччя він був не лише найбільшим містом християнського і мусульманського світу, але й найбагатшим і культурним.

У Візантії збереглися античні форми побуту і господарського устрою, від Римської імперії була успадкована форма централізованої держави. Перехід до середньовічного мистецтва здійснювався на основі безперервного зв’язку з великою античною культурою. Константинополь, Олександрія, Антіохія, Ефес за своїм складом залишалися елліністичними містами. В Константинополь було завезено багато античних статуй. В 425 р. тут був заснований університет, куди прямували знамениті вчені різних країн. Вони збирали давні рукописи, вивчали класиків. Візантійські переписувачі зберегли для світу твори Гомера, Есхіла, Софокла, майже до VІІ ст. існував народний античний театр.

Антична традиція яскраво виявилася в мистецтві у збереженні прив’язаності до ідеального образу людини. В центрі уваги візантійського художника, як і античного, стояла людина, втілена в образі християнського Бога та святих; в його зображенні збереглися правильні пропорції фігури, тонка пластика форм, точний малюнок. Хоча в творах візантійських майстрів не могли не відобразитися нові уявлення про світ та людину.

Важливе значення у формуванні візантійського мистецтва мали художні традиції еллінізованих східних провінцій імперії, орнаментально-декоративне народне мистецтво Месопотамії, Сирії, Палестини, Єгипту, Антіохії, які виникли на основі християнській міфології, яка в той час була пов’язана з життям та ідеалами народу.

Зміст візантійського мистецтва відображав релігійно-філософське світосприйняття середньовічного суспільства. Оскільки божество у Візантії уявлялося не лише у вигляді віддаленого від світу Творця, який втілював безплотну духовність, але і в образі Ісуса Христа, який зберігав зовнішній вигляд людини, візантійське мистецтво, як і античне, йшло шляхом антропоморфізму. Візантійське мистецтво розвивало успадковані від античності пронизливість погляду на світ і його поетичне сприйняття, яке яскраво виявилося в розкритті найтонших відтінків людських почуттів.

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...