Главная Обратная связь

Дисциплины:






Середньовічна культура Західної Європи



Середньовічний тип міста та його культура.Середньовічне місто утворювалося навколо феодального замку, тип якого кінцево склався у ХІ ст. Грандіозне будівництво замків розпочалося в Англії. Замок зводили біля річки на високому місці, зручному для спостереження та оборони. Могутні стіни мали висоту 15 метрів, товщину 5 метрів та башти. В одній з башт були ворота із міцного дуба, зверху окуті залізом. Замок оточував рів, через нього до воріт вів дерев’яний міст, якого можна було легко розібрати на випадок нападу ворога.

Подвір’я замку ділила на дві частини висока (вище зовнішніх) стіна. Широкий простір перед нею займали різні служби: тут повинні були жити воїни та слуги, розташовувалися конюшні. У внутрішньому дворі, з іншого боку стіни, зводилася башта, вона була значно вищою та надійною за всі інші башти, з рідкими вузькими віконцями-бійницями – донжон (будинок хазяїна замку). Всередині донжон мав три зали, розміщені один за одним, поділеними дерев’яними перегородками, дві кімнати, кухню та зброярню. Замок заселяли, крім сеньйора та його родини, його васали, воїни та слуги.

Найчастіше навколо замку селилися ремісники, вироби яких були потрібні мешканцям замку. Для ремісників замок ставав надійним сховищем, а його хазяїн – володарем.

З розвитком торгівлі та ремесел поселення почали перетворюватися у міста. Їх оточували міцні кріпосні стіни, інколи в декілька поясів, укріплялися рови, біля мостів та міських воріт стояла сторожа, вулиці на ніч перегороджували ланцюгами на величезних замках. Місто росло скупчено, вгору. Саме тому, що його потрібно було обороняти, будинки зводилися в декілька поверхів, причому верхні нависали над нижніми. З ХІІ ст. розпочалося регулярне планування забудов. На перетині під прямим кутом двох головних магістралей розміщувався центр міста – ринкова площа, на якій будувався собор міста, а пізніше – ратуша. Як правило, місто заселялося за професіями: вулиці або ж цілі квартали зброярів, аптекарів, ткачів, булочників тощо.

Саме в місті зосереджувалися найкращі зразки середньовічної культури: храми, собори, світські будинки. В них працювали найвидатніші майстри мистецтва: архітектори, скульптори, художники, літератори, актори...

 

Розвиток освіти. Середньовічні університети. Розвиток наукНайважливіша галузь культури – освіта – переживала у V–Х ст. тяжкі часи. Грамотних людей було тяжко знайти не лише серед селян, а й серед знаті. Багато рицарів ставили замість підпису хрест. Навіть засновник франкської держави Карл Великий не володів письмом, почав вчитися писати майже перед смертю, хоча імператор був покровителем вчених. Його двір в Ахені став центром освіти. В спеціально створеній школі знаменитий вчений і письменник Алкуїн, родом з Британії, навчав основам наук синів Карла та дітей з оточення імператора. В Ахен приїздили нечисленні освічені люди зі всіх куточків неосвіченої Європи. Гурт вчених, який зібрався при дворі Карла Великого, на зразок античності, почали називати Академією. В останні роки життя Алкуїн став абатом найбагатшого монастиря Святого Мартина в місті Турі, де також заснував школу, багато учнів якої стали відомими вчителями монастирських та церковних шкіл Франції.



Культурний підйом у роки Карла Великого та Каролінгів отримав назву „каролінгського відродження”, але він був недовгим. Невдовзі культурне життя зосередилося в монастирях.

Монастирські і церковні школи являли собою найперші навчальні заклади Середньовіччя. Нижчі церковні школи готували в основному приходських священиків. Платне навчання проводилося латинською мовою. Школу відвідували діти феодалів, багатих міщан, заможних селян. Дівчат в школу не брали. Навчання розпочиналося із зазубрювання молитов та псалмів. Потім учні вчили латинський алфавіт для того, щоб читати ці ж молитви в книзі. Часто ця книга була єдиною в школі: рукописні книги коштували дуже дорого, а до книгодрукування було ще далеко.

Біля трьох років відводилося на вивчення письма. Учні писали спочатку на покритій воском дошці, а потім вчилися писати гусячим пером на пергаменті. Окрім читання та письма вчилися зображувати числа за допомогою пальців, завчали табличку множення, тренувалися в церковному співі, і, звичайно, знайомилися з основами католицького віровчення.

Більш великі школи існували при єпископських кафедрах, вони давали серйознішу освіту. В них, за римською традицією, вивчали „сім вільних мистецтв” – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Система вільних мистецтв містила два рівні. Початковий складався з граматики, риторики, діалектики. Вищий складали всі інші науки. Найтяжкою була граматика. В той час її часто зображували у вигляді цариці з ножем для виправлення помилок у правій руці та канчуком у лівій. Цікаве тлумачення надавалось літерам: голосні – це душі, а приголосні подібні до тіла; тіло нерухоме без душі, так і приголосні без голосних не мають ніякого смислу. В риториці проходили правила синтаксису, стилістики, навчалися складати письмові та усні проповіді, листи, грамоти, ділові папери. Діалектика (її назвали пізніше логікою) вчила не лише рассуждать та робити висновки, а й знаходити у виступі противника положення, які протирічили Церкві, і вміти їх заперечувати. Уроки математики знайомили учнів з додаванням та відніманням, менше з множенням та діленням, бо написання римських цифр значно утруднювало виконувати ці дії. В курсі геометрії повідомлялися географічні відомості, найчастіше фантастичні (Земля – млинець, який плаває в морі, або знаходиться на трьох китах, Єрусалим – пуп землі тощо). Потім вивчали астрономію, яка повинна була допомогти визначити строки церковних свят. Оволодіваючи музику, школярі співали у церковному хорі. Таке навчання здебільшого розтягувалося на 12 – 13 років.

З ХІ ст. кількість церковних шкіл зростала. Дещо пізніше стрімкий розвиток міста спричиняє появі світських міських шкіл – приватних та муніципальних (у віданні міської ради). Церква на них мало впливала. На перший план виходять практичні потреби. В Німеччині, наприклад, перші бюргерські школи, які готували ремісників та торгівців, виникли в Любеку в 1262 р., Вісмарі в 1279 р, Гамбурзі в 1281 р. З ХІV ст. в деяких школах навчання проводиться національною мовою.

Середньовічні університети.Потреба в освічених суддях, чиновниках, лікарях, вчителях спричинила до появи вищих шкіл – університетів. Вони виникали або на основі колишніх кафедральних (єпископських) шкіл (так з’явився в ХІІ ст. Паризький університет зі школи, яка існувала при соборі Паризької Богоматері), або в містах, де жили видатні вчителі, завжди оточені здібними учнями. Так із гуртка послідовників знаменитого знавця римського права Ірнерія розвинувся Болонський університет, центр юридичної науки.

Заняття проводилися латинською мовою, на латині спілкувалися між собою студенти. Але в побуті студенти-іноземці змушені були спілкуватися з пекарями, пивоварами, хазяїнами трактирів. Останні, звісно, не знали латини і частенько обраховували та обдурювали студентів. Оскільки студенти не могли розраховувати на допомогу міського суду в численних конфліктах з місцевими жителями, вони разом з викладачами об’єднувалися в союзи, які і називали „університет” (по-латині – „община”, „корпорація”). В Паризький університет входило близько 7 тисяч викладачів та студентів, крім них членами союзу були торговці книгами, переписувачі рукописів, аптекарі, виробники пергаменту, пер, чорнильного порошку тощо. В довгій боротьбі з міською владою (інколи викладачі та студенти залишали ненависне місто і переселялися в інше місце) університети добивалися самоуправи: тепер вони мали виборчих керівників та власний суд.

Викладачі університетів створювали об’єднання за предметами – факультети. Їх очолювали декани. Викладачі та студенти вибирали ректора – керівника університету. Середньовічна вища школа зазвичай мала три факультети: юридичний, філософський (богословський) та медичний. Підготовка юриста або медика складала 5-6 років, майбутнього філософа-богослова – 15. Але перш, ніж розпочати навчання на одному із основних факультетів, студент повинен був закінчити підготовчий – артистичний – факультет (там вивчалися вже згадані „сім вільних мистецтв”). На заняттях студенти слухали і записували лекції професорів та магістрів. Вченість викладача полягала в його вмінні пояснити прочитане, пов’язати це із змістом інших книг, розкрити значення термінів і сутність наукових понять. Крім лекцій проводилися диспути – суперечки на теми, які висувалися зарані.

В ХІ –ХV ст. з’являються так звані колегії (звідси – коледжі). Спочатку таку назву носили гуртожитки студентів. З часом в них також почали проводити лекції та диспути.

На початку ХV ст. в Європі студенти відвідували 65 університетів, а в кінці століття – вже 79. Найбільшою славою користувалися Паризький (Сорбонна, 1253), Болонський (1158), Кембріджський (1209), Оксфордський (друга половина ХІІ ст.), Празький (Карлов, 1348), Краківський (Ягеллонський, 1364) університети. Багато з них існують і до сьогоднішнього дня, гордяться своєю історією та бережуть вікові традиції.

Розвиток наук.Середньовічна наука стояла у тісному зв’язку із церквою. Теологічні студії розвинулися в середньовіччі дуже високо, і їм підлягали всі науки. В європейській науці панувала схоластика (шкільні знання) – релігійна філософія, яка характеризується єдністю теолого-догматичних настанов із раціоналістичною методикою дослідження та зацікавленістю до формально-логічних проблем.

Предтечею середньовічної схоластики був Аніцій Манлій Торкват Северін Боецій (бл. 480–524 або 525), римський філософ, державний діяч, богослов. Як філософ бачив свою місію в тому, щоб латинізувати та гармонізувати грецьку філософію: Платона, Аристотеля та неоплатоніків – скріпивши таким чином римську культуру і державність перед початком варварського завоювання. Як богослов намагався латинізувати нікейське та халкідонське богослов’я, перенісши на латинський грунт тонкі відмінності грецького розуміння вчення про Трійцю та про іпостась і природу Христа.

На латинському Заході шанується як отець церкви, до 14 ст. вважався «нашим головним філософом». Для латинського середньовіччя Боецій – один із головних наставників в античній філософії та логіці, а також у спеціальних науках – арифметиці, геометрії, музиці, астрономії, риториці.

Він походив із знатного римського роду Аніціїв. В дитинстві, осиротілого хлопчика, всиновив консул, голова сенату та префект Рима Квінт Сіммах. Навчався Боецій, або в Олександрії, або в Римі, або в Равенні. Під час правління остготського короля Теодоріха, який завоював Італію, зробив блискучу кар’єру – досягнув посади першого міністра королівства. Боецій – знаменитий ритор (письменник) і філософ Італії. В 523 р. за звинуваченням у державній зраді посаджений у в’язницю, потім приговорений до смерті. У в’язниці він пише свій знаменитий твір – «Втіха філософією». Стратили Боеція в Павії у 524 або 526 роках. До кінця ХІХ ст. в Павії існував культ святого мученика Боеція.

Видатним філософом та теологом, систематизатором схоластики на базі християнського аристотелізму був домініканець Фома Аквінський. Він сформулював п’ять доказів буття Бога. Визнаючи відносну самостійність природного буття та людського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті, розум – у вірі, філософське пізнання та природна теологія, має основу аналогії сущого, – у надприродному одкровенні. Основні праці: «Сума теології», «Сума проти язичників». Вчення Фоми Аквінського лежить в основі томізму і неотомізму.

Головним представником західної патристики був християнський теолог і церковний діяч Августин Блаженний (Аврелій Августин). Він вважається родоначальником християнської філософії історії (твір «Про град Божий»); «земному граду» – державі протиставляв містичний «град Божий» – церкву. Глибоким психологічним аналізом відрізняється автобіографічна «Сповідь», що зображує становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у західноєвропейській філософії до ХІІІ ст. В православ’ї Августин – блаженний, католицькою церквою він канонізований як святий.

П’єр Абеляр (1079–1142) – один із великих філософів Середньовіччя. Ще під час навчання він виявив неабиякі здібності в області філософії та теології. Згодом він відкрив власну школу у Парижі. Слава Абеляра швидко росла, і невдовзі його запрошують до школи Нотр-Дам, яка стала пізніше Французьким університетом, де філософ в 1114–1118 рр. очолив кафедру. Приблизно до цього часу відноситься історія трагічного кохання Абеляра до Елоїзи, яка змінила життя філософа. Таємне їх одруження не було визнане опікуном Елоїзи, який кастрував Абеляра і силою примусив Елоїзу стати черницею. Невдовзі і Абеляр став монахом. Збереглася переписка закоханих, а також вірші, присвячені Елоїзі. Ставши монахом, Абеляр поселився в монастирі Сен-Дені, де продовжив займатися наукою.

Особливе зацікавлення у нього викликала проблема універсалій. Абеляр зайняв проміжок між реалізмом і номіналізмом позицію, яка дістала назву «концептуалізм».

В 1122 р. Абеляр пише свою головну працю «Так і Ні», в якій намагається вирішити проблеми, пов’язані з місцем і роллю логіки і раціо у дослідженні божественних істин. Сумнів визнається філософом початком будь-яких знань. Абеляр намагається зрозуміти те, в що вірить. Цей підхід був прямо протилежний методу Ансельма Кентерберійського – «вірую, щоб зрозуміти», визнаного офіційною церквою, тому метод Абеляра викликав різкий осуд багатьох впливових кліриків. Одним із серйозних противників Абеляра став Бернар Клервоський. Полеміка між мислителями призвела до осудження ідей Абеляра у 1140 році на соборі в Сансі. Коли Абеляр вирушив з апеляцією до папи і по дорозі зупинився в монастирі, там його чекала смерть.

«Батьком схоластики» по праву вважається видатний філософ і теолог, вже згадуваний нами, Ансельм Кентерберійський (1033/1034–1109). Він народився у знатній сім’ї, отримав класичну освіту, і батько пророкував Ансельму політичну кар’єру. Полишивши домівку після трагічної смерті матері, Ансельм став монахом, багато подорожував і нарешті зупинився в бенедиктинському монастирі Ле Бек у Норманідії. Через деякий час очолив монастир, а потім став архієпископом Кентерберійським. Будучи архієпископом, він боровся за незалежність англіканської церкви від влади папи і короля.

Ансельм Кентерберійський одним із перших визнав можливість використання філософії у богослов’ї, правда, з деякими обмовками. Досліджуючи проблему відносин віри та розуму, він прийшов до висновку, що пізнання християнина починається з акту віри: факти, які він хоче пізнати, викладені в Одкровенні. Християнину потрібно не розуміти, аби вірити, а вірити, аби розуміти. Одначе богослов’я може скористатися розумом, щоб краще розуміти те, в що він вірить.

Багато зробив для розвитку науки німецький філософ і теолог Альберт Великий (1193–1280). Він різко розмежував науку і теологію. Вважаючи, що наукове дослідження повинно будуватися на спостереженні, він написав двотомну працю по зоології, на жаль, багато його праць втрачені. Йому належать також трактати по мінералах. Крім того, Альберт Великий мав великі, як на той час, знання з фізики, хімії, механіки (йому приписують створення механічних ляльок в людський зріст). Просвічені сучасники прозвали його «Doctor universalis».

Епоха Середньовіччя відзначилася рядом відкриттів. Європейці навчилися виготовляти папір. Першими це мистецтво запозичили від арабів іспанці. В 1154 р. паперове виробництво було налагоджене в Італії, в 1228 р. – у Германії, в 1309 р. – в Англії.

Вчений монах Герберт, пізніше став папою Сильвестром ІІ, все життя цікавився годинниками, і в 996 р. зібрав перший в історії баштовий годинник для міста Магдебурга. Цей годинник не зберігся, і по сей день точаться суперечки про принцип його роботи.

Середньовічна Італія уславилася виготовленням окулярів. Там вони з’явилися вперше, і в той час італій ські майстри вважалися найкращими в світі виробниками, шліфувальниками та полірувальниками скла. Особливо славилося венеціанське скло, вироби з якого часто мали складну, хитромудру форму. Постійно обробляючи сферичні, випуклі і ввігнуті поверхні, постійно підносячи їх до очей, майстри в решті-решт помітили оптичні можливості скла. Геніальна думка з’єднати дві лінзи за допомогою оправи прийшла, за легендою, у 1285 р. майстру Сальвіно Арматі із Флоренції. Він же налагодив перше виробництво окулярів. Більш нічого про цю людину невідомо, але винайдений ним пристрій, який легко і швидко усував дефекти зору, одразу ж знайшов широке розповсюдження.

Відомо, що компас, як і папір, ще в глибоку давнину винайшли китайці. В ХІІ ст. китайський компас запозичили араби, а на початку ХІІІ ст. «голка, яка плаває» (так тоді називали компас) стала відома європейцям. Першими його перейняли від арабів італійські моряки. Від них він перейшов до іспанців, португальців, французів, пізніше – до німців та англійців. Спочатку компас складався із намагніченої голки і шматочка дерева (пробки), який плавав у посудині з водою. Невдовзі посудину почали накривати склом, аби захистити поплавок від вітру. В середині ХІV ст. здогадалися помістити магнітну стрілку на гостре завершення в середині паперового кола (картушка). Потім італієць Флавіо Джуліо удосконалив компас: картушку поділив на 16 частин (румбів) по чотири на кожну сторону світу. Це нехитре вдосконалення стало великим кроком в удосконаленні компаса.

Винайдення пороху і розповсюдження його в Середньовічній Європі мало величезні наслідки для всієї подальшої історії людства. Хоча європейці останніми із цивілізованих народів навчилися виготовляти цю вибухову суміш, саме вони зуміли здобути з неї найбільшу практичну користь. Склад пороху став відомим європейським алхімікам від арабів. Саме алхімік Марк Грек в 1220 р. записав у своєму трактаті рецепт пороху, точніше про склад пороху писав Роджер Бекон. Але пройшло близько ста років, коли цей рецепт перестав бути таємницею. Це друге відкриття пороху пов’язане з іменем алхіміка, фейбургського монаха Бертольда Шварца. Одного разу він став товкти у ступці подрібнену суміш із селітри, сірки та вугілля, внаслідок чого стався вибух, який обпалив Бертольду бороду. Цей та інші досліди наштовхнули Шварца на думку використати силу порохових газів для метання каміння. Вважається, що він виготовив одну з перших в Європі артилерійську гармату. Одна із середньовічних хронік стверджує, що гармати були вперше застосовані у Германії в 1313 р, і приписує цей винахід таму ж таки Бертольду Шварцу.

Видатне відкриття належить Йоганну Гутенбергу. Саме він створив рухомі літери, які могли б використовуватися довгі роки для набору зовсім різних книг. Він народився у Майнці і походив із старого дворянського роду Гонцфлейшів. В 1420 р. Йоганн залишив Майнц, став займатися ремеслом і взяв прізвище своєї матері – Гутенберг. Близько 1440 р., проживаючи у Страсбурзі, він виготовив свій перший друкований станок. В 1448 р. він повернувся до Майна і повністю присвятив себе книгодрукуванню. Помер він у 1468 р.

Першими книгами Гутенберга були календарі та граматика Доната (всього він випустив 13 таких видань). Але в 1455 р. він наважився видати першу друковану Біблію загальним обсягом в 1286 сторінок (3400000 друкованих знаків). В цьому виданні типографською фарбою був набраний лише основний текст.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...