Главная Обратная связь

Дисциплины:






Художнє мистецтво ХVІІ ст.

В ХVІІ ст. в Європі склалися дві нові течії – бароко і класицизм, які охопили всі види художньої творчості: літературу, музику, театр, архітектуру та образотворче мистецтво.

Мистецтво Італії

Архітектура та скульптура. Першим зразком стилю бароко слід вважати церкву Іль-Джезу, зведену до 1575 р. архітекторами Джакомо Бароцці да Віньола (1507–1573) і Джакомо делла Порта (бл. 1537–1602) для чернечого ордену єзуїтів. Церква має форму купольної базиліки. Центральний неф церкви тут коротший і ширший, а замість бічних нефів з обох боків розташовані капели. Інтер’єр храму оформлений міцними колонадами і пілястрами, численними скульптурними прикрасами. Цікава композиція фасаду Іль-Джезу, виконана Джакомо делла Порта. Майстер поділив величезну площу стіни на два головні яруси, оформивши кожен ордером. Більш вузький верхній ярус обрамлений з країв спіралевидними деталями – волютами. Це надає фасаду складний і виразний вигляд. Пізніше таке оформлення стало типовим для багатьох соборів і церков в стилі бароко (з’явився навіть термін «єзуїтський стиль»).

Величезний внесок у створенні церковної архітектури здійснили три майстри: Карло Мадерна, Франческо Барроміні і Лоренцо Берніні.

Головною справою життя Карло Мадерни (1556–1629) була перебудова собору Святого Петра (1607–1617). До основної будови він додав із західного боку великий притвор, перетворивши весь собор із центричного у витягнутий базилікальний.

Франческо Барроміні (1599–1667) побудував у Римі церкви Сант-Аньєзе, на площі Навона (1653–1661), Сант-Іво у подвір’ї Римського університету (1642–1660) і Сан-Карло алле Куатро Фонтане (1634–1667).

Для церкви Сан-Карло була відведена маленька і дуже незручна ділянка на перехресті двох вулиць. По кутках церкви розміщені чотири скульптурні групи з фонтанами, звідси і назва церкви. Овальна в плані будівля перекрита куполом. Фасад за традицією ділиться на два яруси, які оформлені ордером.

В ХVІІ ст. в Італії зводилося багато палацових ансамблів. Майстри бароко намагалися поєднати в них риси міських і заміських споруд. Яскравий приклад такого підходу – палацо Барберіні (1625–1663). Його будувати розпочав Мадерна, а завершили Барроміні і Берніні. Із входу тут вперше з’явилося парадне подвір’я, форму якого визначив фасад з сильно виступаючими бічними крилами. Подвір’я об’єднувало будинок з міським ансамблем. З протилежного боку розташований парк. Таким чином, палац зв’язаний з містом і поєднує в собі архітектуру та живу природу.

Лоренцо Берніні (1598–1680) поєднав у собі майстерність скульптора та архітектора. Він народився у Неаполі в сім’ї скульптора і художника. Уже в дванадцять років Берніні був знаменитий і з того часу працював головним чином у Римі.



Першою зрілою скульптурною роботою Берніні став «Давид» (1623). В період епохи Відродження Мікеланджело та Донателло створили скульптурні образи цього біблійного героя, які вважалися ідеальними. На відміну від своїх співвітчизників Берніні показав сам поєдинок Давида з Голіафом, а не підготовку до нього і не його фінал. Давид різко повертається, щоб кинути камінь із пращі в голову супротивнику. Берніні перетворив свого Давида в Божественне правосуддя.

Головна тема в творчості Берніні – роздуми про життя і почуття людини, ось чому його так вабив жанр скульптурного портрету. Спостерігаючи за поведінкою героїв в різних ситуаціях, він намагався впіймати момент, коли сутність їх характерів і внутрішній світ відкривається вповні. Такими є портрети кардинала Шипіоне Боргезе, коханої Берніні Констанції Буонареллі; скульптурні групи «Викрадення Прозерпіни», «Аполлон і Дафна». Скульптор прагнув показати своїх героїв в хвилини глибокого емоційного зрушення, яке він віртуозно передавав через рухи, незвичайні ракурси, вираз обличчя, гнучку і рухливу міміку.

Вже зрілим майстром Берніні створив одну із найкращих своїх композицій – «Екстаз Святої Терези» (1645–1652) для вівтаря капели сім’ї Торнадо в Санта-Марія делла Вітторіа. Свята Тереза Авільська жила в Іспанії в ХVІ ст., займалася богослов’ям, реформувала чернечий орден кармеліток. Берніні зобразив містичне видіння, описане в її духовному творі: «Я бачила янгола в тілесному вигляді праворуч від мене. Він був маленький на зріст і дуже красивий. Я бачила в його руках довгу золоту стрілу, на вістрі якої горів вогонь. І потім здалося мені, що цією стрілою він декілька разів проткнув моє серце, а коли він витягнув стрілу, здалося мені, що він взяв нею моє серце, і він залишив мене запаленою великою любов’ю до Бога». Біломармурову групу – Святу Терезу та янгола – майстер розмістив серед колонади із кольорового мармуру, а тлом стали позолочені промені, що символізували Божественне світло. Свята Тереза перебуває у стані духовного просвітлення, ззовні схожого на смерть: голова закинута назад, очі закриті. Її фігура майже не вгадується за великими, вдало виліпленими складками одягу; здається, що в цих хвилях народжується нове життя і нова душа, а за зовнішньою мертвою нерухомістю схований гігантський рух духу.

З 1624 р. і до кінця життя Лоренцо Берніні виконував роботи для собору Святого Петра в Римі. Він створив монументальні статуї святих і надгробки пап, звів кафедру у головному вівтарі і ківорій (надбудову) над могилою Святого Петра. Але найзнаменитіше творіння майстра – площа перед собором (1657–1663).

Площа часто ставала місцем богослужіння Папи. Саме тут, перед головним собором католицького світу, величезна кількість прочан з усього світу повинні були б відчувати свою духовну єдність.

Для втілення цих ідей Берніні знайшов чудове рішення. Простір перед храмом перетворився в ансамбль із двох площ: перша у формі трапеції, оточена галереями, які відходять від собору; друга має форму овалу, звернена до міста і оформлена двома колонадами. В симетричних точках цього овалу розміщені фонтани, а між ними – обеліск, який допомагає орієнтуватися на величезній площі. Загальні обриси ансамблю мають схожість з ключем, нагадуючи відомі слова Ісуса Христа, звернені до апостола Петра: «І дам тобі ключі Царства Небесного».

Творчість Лоренцо Берніні багато в чому визначило шляхи розвитку всієї європейської культури ХVІІ ст.

Живопис.В кінці ХVІ ст. в італійському образотворчому мистецтві з’являється новий напрям – Болонський академізм.

«Академія тих, хто став на правильний шлях» – так звалася невеличка приватна майстерна, створена в Болоньї в 1585 р. художниками двоюрідними братами Лодовіко (1555–1619), Агостіно (1557–1602) і Аннібале (1560–1609) Карраччі. Вони прагнули виховати майстрів, які мали б правильну, на їх думку, уяву про красу і були б здібні відродити мистецтво живопису, яке, на їх погляд, занепало. Вічний ідеал краси, наполягали брати Карраччі, втілено в мистецтві античності, Відродження і перш за все в творчості Рафаеля. В академії велика увага надавалася вправам з технічної майстерності, тому в програмі з’явилися теоретичні курси: історія, міфологія та анатомія.

Одна із перших робіт болонських академістів – виконані Агостіно та Аннібале і декількома учнями в 1597–1604 р. фрески на сюжети «Метаморфоз» Овідія в палаццо Фарнезе в Римі. В їх оформленні відчувається сильний вплив монументалізму Мікеланджело. Але у братів Карраччі на першому місці стоїть абстрактна краса живопису – правильність рисунка, урівноваженість кольору, ясна композиція.

Серед першого покоління випускників академії особливою популярністю користувалися Гвідо Рені (1575–1642), Доменікіно (справжнє прізвище Доменіко Цамп’єрі, 1581–1641) та Гверчіно (дійсне прізвище Франческо Барб’єрі, 1591–1666). Картини цих художників відрізняються високим рівнем техніки, але в той же час присутня емоційна холоднеча, поверхове прочитання сюжетів.

Особливе місце серед академістів займає Сальватор Роза (1615–1673). Його пейзажі нічого не мають спільного з прекрасною античністю. Зазвичай це зображення глухих лісових хащ, одиноких скель, пустельних рівнин із покинутими руїнами. Тут обов’язково є люди: солдати, волоцюги, особливо часто розбійники (в Італії ХVІІ ст. банди розбійників інколи тероризували міста, навіть цілі провінції). Розбійник в творах Рози символізує присутність в природі якоїсь похмурої, стихійної сили.

Болонські академісти в розвитку живопису відіграли важливу роль. Принципи навчання художників, розроблені братами Карраччі, лягли в основу системи навчання, яка існує до нашого часу.

Доля Мікеланджело да Караваджо (справжнє прізвище Мерізі, 1573–1610) склалася трагічно. Талановитий майстер, він вів дивне, невлаштоване життя, був дуже неврівноваженим, часто бився на дуелях. Один із поєдинків закінчився смертю суперника. Чотири останні роки Караваджо провів у мандрах, ховаючись від звинувачення у вбивстві, і помер в злиднях.

Караваджіо народився в Ломбардії, провінції на півночі Італії. Близько 1590 р. він приїхав до Рима, де пробув до 1606 р. в майстерні модного тоді художника Цезарі д’Арпіно.

На картині молодого Караваджо «Вакх із чашою в руці» (бл. 1593) античний персонаж поданий в незвичайному вигляді. На полотні зображений прекрасний молодий і сластолюбний юнак, його голова прикрашена вінком із кетягів винограду, в руці – бокал, затуманені вином очі млостивою ніжністю дивляться на глядача. Фрукти на передньому плані настільки натуральні, що хочеться до них простягнути руку.

З часом коло тем Караваджо значно розширилося. Все більше він почав цікавитися біблійними сюжетами, але трактував їх досить незвично, рішуче йшов наперекір усталеним поглядам. Наприклад, Юдіф, молода іудейка, яка відсікла голову ассирійського полководця Олоферна і таким чином врятувала місто від поневолення. В епоху Відродження завжди зображувалася як героїня, яка здійснила подвиг. На картині «Юдіф і Олоферн» (1599) Караваджо вперше зосередив увагу на самому вбивстві і показав сувору і страшну сторону події.

В композиціях на євангельські сюжети – «Увірування Фоми» (друга половина 90-х років ХVІ ст.) та «Вечеря в Еммаусі» (1599) – зустрічі апостолів з воскреслим Христом подається як нехитрі побутові сцени. Різкий потік світла вихоплює персонажів із темряви. Джерело світла в композиціях не подано: мабуть, художник мав на увазі не реальне освітлення, а Божественне світло, яке освітлює учнів і підкреслює їх здивування, беззахисність і глибоку внутрішню розгубленість перед таємницею спілкування з Богом. У героїв Караваджо часто грубуватий зовнішній вигляд, інколи вони неприємні, навіть потворні. Але натуралізм – це лише спосіб передати духовну слабкість людини перед Богом.

На межі ХVІ–ХVІІ ст. Караваджо створив два цикли картин на сюжети із життя апостолів.

Три картини, присвячені апостолу Матвію, були написані для капели Контареллі в церкві Сан-Луїджі деї Франчері в Римі в 1597-1600 рр. (одна картина загинула в 1945 р.). Найбільш цікава композиція «Покликання апостола Матвія» (1599–1600). Основою сюжету став фрагмент Євангелія від Матвія «… Ісус побачив чоловіка, збирача податків, на ім’я Матвій, і говорить йому: іди за Мною». Ліворуч в потоці світла показана група людей, зайнятих підрахунком грошей, серед яких Матвій. Праворуч в тіні з’являється в супроводі апостола Петра Христос і порухом руки закликає Матвія йти за ним. Обличчя Матвія звернене на Христа, він вказує рукою на себе, ніби питаючи, чи дійсно до нього звернені слова Спасителя.

Тему покликання людини для служіння Богу Караваджо продовжує в циклі картин для капели Черазі в церкві Санта-Марія дель Пополо в Римі (1600–1601). Картина «Навернення Савла» розповідає про те, як Савл, майбутній апостол Павло, а тоді жорстокий переслідувач християн, на дорозі в Дамаск вперше почув голос Христа: «Савл! Савл! Що ти переслідуєш мене?». Подія, яка змінила все життя Савла, показана художником з трагічною виразністю. Світло, випромінюване Христом, осліпило його, приводить в жах і примушує у безсиллі впасти під ноги коня. На картині «Розп’яття апостола Петра» великий проповідник вчення Христа, розділивши Його долю, змальований як стара, немічна людина з грубуватим селянським обличчям, в якому немає нічого, окрім страху і болі.

Не дивлячись на суперечки, а інколи і скандали навколо свого імені, Караваджо постійно отримував замовлення на картини для храмів. В «Успінні Богоматері» (1605–1606) для вівтаря церкви Санта-Марія делла Скала художник дав своє трактування відомого сюжету. За церковною традицією, зображення Успіня (смерті) Богоматері повинно нести в собі радість – бо, закінчивши Своє земне життя, Діва Марія з’єдналася з Христом на небі. Караваджо подав цю подію як трагедію: апостоли, що оточують ложе Марії, поринулі в скорботу, а Її лик примушує думати не про блаженне вознесіння на небо, а про страдницьке життя і тяжку смерть в муках.

Мікеланджело да Караваджо став засновником надзвичайно цікавого напрямку в стилі бароко і справив великий вплив практично на всіх видатних європейських художників. Пізніше в історії мистецтва навіть з’явився термін «караваджизм», який застосовувався до митця, які користувалися стилем Караваджо.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...