Главная Обратная связь

Дисциплины:






Художнє мистецтво ХVІІІ ст.

В ХVІІІ ст. розклад сил в художньому житті Європи змінився. Італія, із зберігача культурних традицій минулих століть, перетворилася у своєрідний музей великих пам’ятників минулого. Але в ХVІІІ ст. італійські держави бідніли, майстри не отримували великих замовлень і змушені були працювати за кордоном.

У Франції, яка в ХVІІ ст. стала батьківщиною класицизму, на початку ХVІІІ ст. з’явився новий стиль – рококо (від. франц. rocaille – „мушля”). Назва розкриває характерну його рису – пристрасть до складних, вишуканих форм, химерних ліній, які нагадували примхливість силуетів мушлі. Цей стиль проіснував недовго – приблизно до 40-х років, але його вплив на європейську культуру відчувався до кінця століття.

З середини ХVІІІ ст. європейське мистецтво знову звернулося до античності, що можна пояснити декількома причинами. Одна з них – досягнення археології. У 40-х рр. розпочалися розкопки міста Помпеї, які відкрили людству чудові за красою і багатством пам’ятники мистецтва і викликали величезне зацікавлення античною культурою. Інша причина – розповсюдження ідей Просвітництва. Просвітники, які роздумували про досконалу особистість і шляхи перебудови суспільства, ідеал вбачали в історії і культурі Давньої Греції і Давнього Риму. На цьому ґрунті склався стиль, названий неокласицизм.

В ХVІІІ ст. різко зменшилась залежність художників від приватних замовлень. Головним поцінувачем творів мистецтва стала громадськість. З’явилися художні критики – видатні філософи Дені Дідро, Жан Жак Руссо, Вольтер. Вони писали про театр, музику, живопис.

У Франції важливою подією в художньому житті стали публічні виставки – Салони, які кожного року (починаючи з 1667 р.) організувала паризька Королівська академія живопису і скульптури за підтримкою монаршого двору. Успіх у Салоні означав для художника або скульптора визнання, але досягнути його було непросто. Твори для Салону відбирала особлива комісія академії. Брати участь у виставках прагнули не лише французи, а й майстри із інших країн. Поступово Париж перетворився у загальноєвропейський художній центр.

 

Мистецтво Франції

Архітектура рококо.Рококо виникло в останні роки правління короля Людовіка ХІV (1643–1715), але на відміну від попередніх стилів не стало придворним мистецтвом. Більшість будівель рококо – це приватні будинки французької аристократії: багаті міські особняки (у Франції їх називали „готелями”) і заміські палаци.

Як правило, висока загорожа відділяла особняк від міста. Кімнати готелів часто мали криволінійні обриси, утворюючи витончені композиції. В центрі завжди розміщувалася парадна зала, так званий салон. Кімнати були значно менші, ніж зали палаців епохи класицизму з більш низькою стелею. Вікна в цих особняках були дуже великі, майже від підлоги. Інтер’єри оформлювалися скульптурою, різьбою, живописом на фантастичну тематику і багатьма дзеркалами.



Яскравим прикладом архітектури рококо є готель Субір у Парижі, побудований для принца де Субіза у 1705–1709 рр. за проектом П’єра Алексіса Деламера (1675–1745). В інтер’єрі готелю Субіз особливо цікавий Овальний салон (1735–1738), створений архітектором, скульптором і декоратором Жерменом Боффраном (1667–1754). Тут всі кутки заокруглені, немає жодної прямої лінії, навіть перехід від стін до стелі замаскований картинами, вправленими в овальні підрамники. Всі стіни прикрашені різними панелями, позолоченим орнаментом і дзеркалами, які ніби розширюють простір, надаючи йому невизначеність.

В епоху рококо був створений один із найкрасивіших міських ансамблів Франції – ансамбль трьох площ у місті Нанс у Лотарингії, побудований на замовлення Станіслава І, герцога Лотарингського. Автор проекту – учень Боффрана Емманюель Ере де Корні (1705–1763). Ансамбль у Нансі хронологічно завершує епоху рококо.

Жан Анд Габріель (1698–1782) походив із сім’ї відомих французький архітекторів. Його батько, Жак Габріель П’ятий (1667–1742), був придворним архітектором короля. В 1741 р. син зайняв його місце. Жан Анд Габріель був також президентом Академії архітектури. Він виконував лише королівські замовлення, тому його можна вважати виразником офіційного смаку у французькій архітектурі ХVІІІ ст. Творчість Жана Анда Габріеля не належала вповні неокласицизму.

Найзнаменитіші проекти Габріеля створені в 50-х рр. Серед них будинок Військової школи в Парижі (1751–1775, зараз в ньому знаходиться Військова академія), який замикає Марсове поле (площа на лівому березі Сени, у другій половині ХVІІІ ст. – місце навчання і парадів вихованців Військової школи), Французький павільйон (1749–1750) і розкішне, багато прикрашене приміщення Опери (1748–1770) у Версалі. Також у Версалі, в 1762–1764, Габріель створив Малий Тріанон, який вважається шедевром архітектури ХVІІІ ст.

Найбільш значним витвором Жана Анда Габріеля в Парижі стала площа Людовіка ХV (зараз площа Згоди). Король вирішив розмістити цю площу в кінці парку Тюільрі, де був тоді пустир.

На відміну від площ ХVІІ ст., оточених будинками, площа Людовіка ХV була відкрита місту. Із заходу і сходу до неї прилягають алеї проспекту Єлисейські Поля і парк Тюільрі, а з півдня – набережна Сени. З північного боку на площі знаходилися палаци. В центрі площі було встановлено кінну статую Людовіка ХV роботи скульптора Едма Бушардона. В роки Великої Французької революції (1789–1799) статую короля знесли. В 1973 р. в центрі площі встановили гільйотину: тут страчували людей. В 1836 р. місце гільйотини зайняв єгипетський обеліск, який зберігся до нашого часу.

Творчість Жана Анда Габріеля вплинула на розвиток французького неокласицизму.

Архітектурним центром нового стилю став Париж. Тут працювали всі найбільші майстри того часу, створивши найкращі будівлі. Найбільш відома серед них церква Святої Женев’єви, розпочата у 1757 р. архітектором Жаком Жерменом Суфло, а після його смерті закінчена його учнями у 1790 р. В роки революції церкву назвали Пантеоном; тут знаходиться прах відомих людей Франції.

В Парижі у 1739 р. Жак Франсуа Блондель (1705–1774) заснував архітектурну школу, в якій навчалося багато майстрів тієї епохи. Одним із учнів Блонделя був Шарль де Вайї (1729–1798). Найбільш відома його споруда – паризький театр Одеон (1779–1782), створена у співавторстві з Марі Жозефом Пейром (1730–1785). Одеон спочатку призначався для театру „Комеді Франсез”, пізніше в ньому почали проводити, окрім спектаклів, концерти, бали.

В Парижі зведено багато чудових будівель неокласицизму – і ринок зерна (1763–1767 рр., архітектор Нікола Лекамю де Мезьєр), і вражаючий своїми розмірами Монетний двір (1768–1775, архітектор Жак Дені Антуан), і готель Сальм (1782–1785, архітектор П’єр Руссо; зараз палац Почесного Легіону) та інші.

Але найзнаменитішою спорудою Парижа, після церкви Святої Женев’єви, стала Школа хірургії, побудована Жаком Гондуеном (1737–1818).

В будинку Школи хірургії особливо цікавий анатомічний театр (приміщення, де препарують трупи). Це приміщення має форму античного амфітеатру: овальна арена, навколо якої розміщені місця для глядачів. Рельєф на фасаді Школи зображує Людовіка ХV, який віддає наказ про будівництво Школи хірургії; його оточують хворі і давньоримська богиня Мінерва (покровителька мистецтва і ремесел), а Геній архітектури демонструє королю проект.

Скульптура.Майже кожний французький скульптор ХVІІІ ст. працював одночасно в різних напрямках – і в історично-міфологічному, і в портретному. Також вони могли з легкістю перейти від виготовлення статуеток в стилі рококо до монументальних класичних композицій.

На початку ХVІІІ ст. традиції неокласицизму розвивав скульптор Едм Бушардон (1698–1762). Найбільш відомі його роботи – фонтан Грінель і статуя Людовіка ХV на однойменній площі в Парижі (зараз площа Згоди). Але більшість своїх творів він здійснив у жанрі портрета, особливо жіночого.

Найбільш відомим майстром рококо став Жан Батіст Лемуан Молодший (1704–1778), який виконав скульптурні прикраси для інтер’єрів готелю Субір. З його майстерні вийшли два видатних скульптори середини ХVІІІ ст. – Пігаль і Фальконе.

Жана Батіста Пігаля (1714–1785) сучасники прозвали Безпощадним, оскільки в портретах він ніколи не ідеалізував модель. Навіть у власному портреті 1780 року наважився передати старість, яка невмолимо насувалася на нього.

Етьєн Моріс Фальконе (1716–1791) віртуозно володів технікою скульптури, відзначався блискучою ерудицією: чудово знав античну скульптуру, давні мови, літературу. Цікаво, що коли він у 18 років прийшов у майстерню Лемуана, то майже не вмів читати і писати. Понад десять років Фальконе очолював фарфорову мануфактуру у Севрі (поблизу Парижа). Його маленькі композиції в стилі рококо на античні сюжети – „Амур свариться”, „Пігмаліон і Галатея”, „Аполлон і Дафна” та інші – точно передають відтінки настрою, а фарфор ніби оброблений ювеліром.

Досить виразна його рання монументальна композиція „Мілон Кротонський” (існує у двох варіантах 1744 і 1754). В складній позі героя, в його викривленому жахом обличчі є доля театральності, але відчувається і дійсна емоційна напруга. Вершиною творчості Фальконе став „Мідний вершник” – пам’ятник Петру І в Санкт-Петербурзі. Незвичайним було те, що скульптор, розпочинаючи роботу, не знав техніки бронзового лиття, і освоїв її у 58 років.

Видатним скульптором-портретистом був Жан Антуан Гудон (1714–1828). Його моделями були відомі громадські діячі, письменникі і філософи – Дені Дідро, Жан Жак Руссо, Д’Аламбер; американські політики Б.Франклін, Д.Вашингтон; австрійський композитор К.Глюк.

Особливе місце в творчості Гудона займають зображення Вольтера. Скульптор створив декілька портретів знаменитого французького мислителя, а також дві статуї, майже однакових сюжетно (одна з них, 1781 року, виготовлена на замовлення російської імператриці Катерини ІІ). Вольтер сидить у кріслі. Риси обличчя передані з великою точністю. Легко нахилене вперед тіло, гострий погляд, саркастична посмішка, яка застигла на тонких губах, створюють враження контакту моделі із глядачем. Вольтер став для майстра втіленням головних духовних цінностей того часу. Портрет конкретної людини перетворився у Гудона в ідеальний образ мислителя – мудреця, ввібравшого в себе і знання сучасного життя, і досвід минувшини.

Живопис.Предтечею стилю рококо в образотворчому мистецтві став Жан Антуан Ватто (1684–1721). Ватто розпочав із наслідування фламандців: маленькі за форматом, гостро спостережливі сцени військових привалів, народні типи, як-то написаного вже в роки розквіту „Савояра” – хлопчика із Савойських гір, який прямує на заробітки. Ватто знайшов свою тему, коли приїхав у Париж. Це так звані галантні святкування – аристократи в парку, танцюють, грають на музичних інструментах, фліртують; живопис, який ніби позбавлений руху, безсюжетний, - сцени безтурботного життя, передані з тонкою граційністю. Все це підмічено неначе збоку тонким, ледь іронічним спостерігачем („Капризуха”), з відтінком меланхолії і смутку („Свято кохання”, „Компанія в саду”). Незадовго до смерті художник створив одне із найбільших полотен „Паломництво на острів Цитру” (Кіферу). Кавалери і дами вирушають на острів кохання, ніби на наших очах зароджується Любов, непевні рухи, погляди із сумнівом, потім любовне почуття росте, досягає апогею... Але все це не кохання, а гра в любов, театр. Взагалі театральність характерна для всього мистецтва ХVІІІ ст., а для Ватто особливо. Він дуже близько знав акторський побут і неодноразово писав акторів італійської і французької комедії. Його „Жіль” самотньо і сумовито стоїть на краю рампи, вся його постать виражає смуток.

Мабуть, найреальніша картина Ватто – його останній шедевр – вивіска антикварної крамниці, яка так і зветься „Крамниця Жерсена”. В правій частині картини розмовляють зацікавлені живописом дами і кавалери, в лівій пакують у ящики твори мистецтві, серед них портрет Людовіка ХІV. Чи не хотів Ватто цим сказати, як швидкоплинна „слава світу”, яка коротка влада і саме життя, а вічне лише одне мистецтво?

Справжнім представником французького рококо став Франсуа Буше (1703–1770). „Перший художник короля”, як він офіційно називався, директор Академії, Буше був справжнім сином свого часу, все вмів робити сам: панно для готелів, картини для багатих будинків і палаців, картони для мануфактури гобеленів, театральні декорації, книжкові мініатюри, малюнки шпалер, опахал, камінних годинників, карет, ескізи костюмів і т.д. Його станкові картини схожі на панно, а панно навпаки – на картини. І все це – галантні святкування, пастуші ідилії, міфологічні, релігійні, побутові сцени, пейзажі – розіграно, як сучасна йому пастораль, все відображає відверто-чуттєву насолоду життям, у всьому панує біло-рожева героїня – богиня Флора (Помона, Іо, Калісто, Європа), а, по суті, зодягнута в костюм пастушки аристократка, всюди схожа сама на себе парижанка, і не важливо, Венера вона чи пастушка. Типові сюжети – „Тріумф Венери”, „Туалет Венери”, „Венера з Амуром”, „Венера з Вулканом”, „Венера з Марсом”, Купання Діани” тощо.

В другій половині свого життя Буше стає об’єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який бачив в ньому яскраве породження того, з чим боролися просвітники, але в той же час цінував Буше за високий професіоналізм.

Мистецтво Ватто і Буше продовжив блискучий майстер рідкісного таланту, фантазії, темпераменту, художник-імпровізатор Жан Оноре Фрагонар (1732–1806). Головні достоїнства його живопису були світло і повітря. Фрагонар писав галантні святкування, побутові картинки, ідилічні сімейні сцени, теми історичні та літературні, натюрморт, декоративні панно, портрети. Але частіше він писав галантно-любовні, інколи відверто еротичні сцени („Щасливі можливості гойдалок”, 1768; „Поцілунок крадькома”, 80-ті рр.).

Творчість Жана Батіста Сімеона Шардена (1699–1779) відрізняється від робіт майстрів рококо і за стилем, і за змістом. Шарден почав писати з натури, що не було характерним для ХVІІІ ст. Він зосередився на натюрморті і побутових сценах – жанри, які цілком відповідали натурним спостереженням. Художник не намагався вчити чи виховувати, він просто показував, яке прекрасне повсякденне життя.

Розквіт творчості Шардена розпочався у 30–40-ві роки. Тоді він створив найбільшу частину своїх жанрових композицій. Сюжети Шардена не відрізняються різноманітністю, часто повторюються в декількох картинах. Зазвичай це сцени повсякденного життя простих людей. Тут панує скромність і достаток. Дійові особи завжди зайняті роботою: готують, перуть, виховують дітей. Художник здебільшого зображував не хазяїв будинку, а покоївок, гувернанток, кухарок – молодих і миловидних жінок в чепчиках і фартушках. Ззовні вони часто схожі одна на одну (мабуть, у художника були улюблені типи. Які приходили з картини в картину). Персонажі Шардена – люди добродійні і благочестиві. Такими є полотна „Молитва перед обідом” (1744), „Повернулася з базару” (1739).

Починаючи з 70-х років головним у творчості Шардена став натюрморт. Для своїх картин він вибирав декілька дуже простих предметів („Мідний бак”, 30-ті роки; „Трубки та глечик”, 1766), складаючи з них струнку і ясну композицію. Кожен предмет сприймається як щось живе.

В „Натюрморті з атрибутами мистецтв” (1766) зображені предмети художника епохи Просвітництва: палітра з пензликами, папір, вимірювальні прилади, книги (художник повинен постійно вчитися у древніх), копія скульптури Жана Пігаля (зображення давньогрецького бога Меркурія – покровителя мистецтва і ремесел), орден (натяк на загальне визнання і призначення). Все це створює уявлення про художника, який живе у світі високих ідеалів.

Яскравим представником ідеології Просвітництва (його високо цінував Дені Дідро) став Жан Батіст Грьоз (1725–1805). Він найбільш послідовно використовував мистецтво як засіб морального виховання людини. У відомих полотнах „Паралітик” (1763), „Розбещена дитина” (1765), „Відвідини священика” (1786) головну увагу Грьоз надає скрупульозній розповіді, із якої обов’язково випливають моральні настанови.

Грьоз одним із перших почав писати портрети дітей, як вони виглядають в дійсності, не намагаючись (на відміну від художників рококо) перетворити їх в „маленьких дорослих”. Можливо, діти для живописця були ідеалом так званої природної людини, внутрішньо гармонійної і просвітленої („Портрет графа П.А.Строганова в дитинстві”, 1778).

 

Мистецтво Італії

Архітектура.Представником пізнього бароко в архітектурі Італії став Філіппо Ювара (1678–1736). Він виконував замовлення в Іспанії, Португалії, але найбільші його будівлі знаходяться в Туріні. Перш за все це величний і гармонійний монастир і церкві Суперга (1715–1731). Найбільш відома робота Ювари – королівський мисливський замок Ступініджі поблизу Туріна (1729–1734).

В римській архітектурі пізнього бароко з’явилася прекрасна споруда – сходи на площі Іспанії (1721–1725) архітекторів Алессандро Спеккі та Франческо де Санктіса. Майстри повинні були з’єднати простір невеликої площі Іспанії з храмом Манта-Трініта деї Монті, розташованому на високому пагорбі. Сходи, оточені балюстрадою (загорожа, яка складається з ряду фігурних стовпів, з’єднаних поручнем), спочатку утворюють овал перед фасадом храму і обеліском, який встановлений перед входом до святині. Потім, ніби річка, розділяються на два „рукави”, знову зливаються і, нарешті, розширюються перед простором площі. Широкими і низькими сходами зручно підніматися і спускатися. Ці сходи наглядно збільшують розміри площі і дозволяють відчути красу фасаду церкви.

У другій третині ХVІІІ ст. в італійську архітектуру починає проникати неокласицизм. Це можна помітити в реконструкції ранніх християнських базилік Сан-Джованні ін Лютерано в Римі (1735, архітектор Алессандро Галілеї) та в поновленому фасаді базиліки V ст. Санта-Марія Маджоре (1734–1750, архітектор Фердінандо Фуга).

Яскравим прикладом неокласицизму є величний королівський замок Казерта біля Неаполя. Його будували два талановиті архітектори – Луїджі Ванвітеллі (1700–1773) і його учень Джузеппе П’єрмаріні (1734–1808).

Живопис.Провідним стилем італійського образотворчого мистецтва ХVІІІ ст. стало бароко, а найвідоміший митець – Джованні Баттіста Тьєполо (1696–1770) – останній представник традицій італійського монументального живопису.

Джованні Баттіста Тьєполо працював у Венеції з 1696 р., але основну частину свого життя він провів у різних містах Італії. Також працював в Германії, Мадриді (там Тьеполо і помер).

Найбільш блискуче дар майстра розкрився у фресках палаців. Одні із ранніх розписів – фрески Великої зали палаццо Лабія у Венеції (1745-1748). Композиції „Зустріч Антонія та Клеопатри”, „Клеопатра і Марк Антоній входять на корабель” розміщені у простінках між вікнами. Їх обрамляють численні архітектурні деталі, як реальні, так і намальовані. В цих фресках події розгортаються на тлі величезних споруд, в них бере участь багато персонажів. Художник намагався не лише зобразити історичну подію, але й створити відчуття святковості.

Розпис резиденції архієпископа-курфюрста Франконіні у місті Вюрцбурзі художник виконав разом із сином у 1750–1753 рр. В будинку, зведеному знаменитим германським архітектором Бальтазаро Нейманом в стилі бароко, Тьеполо розписав тронну залу і вестибюль парадних сходів. Фрески тронної зали присвячені одруженню імператора Священної Римської імперії ХІІ ст. Фрідріха І Барбаросси та Беатриси Бургундської.

У вестибюлі на стелі площею близько шестисот п’ятидесяти квадратних метрів художник розмістив композицію „Олімп та чотири сторони світу”. Олімпійські боги знаходяться в центрі, в м’якій синяві небесної сфери; вони ніби ширяють у небесному просторі. У зображенні алегорій чотирьох частин світу фантазія Тьеполо не мала меж: чудернацький одяг, екзотичні атрибути, персонажі різних рас та національностей викликають захоплення у глядача. Багатолюдний земний світ протиставляється чистому блакитному простору світу небесного.

Більшість італійських художників працювали у жанрі ведути – міського архітектурного пейзажу. В цьому жанрі можна відмітити два напрямки. Один з них представляють венеціанці Каналетто (Джованні Антонію Каналь, 1697–1768) та його небіж Бернардо Беллотто (1720–1780). Твори Каналетто – це розгорнуті панорамні види Венеції, в яких майстер ретельно передає всю природну і архітектурну красу міста. Зазвичай, він писав центральну частину Венеції – площу Сан-Марко із собором, Великий канал. На кращих полотнах Каналетто місто ніби омивають потоки золотистого, пронизаного сонячним світлом повітря. В пейзаж художник включав сцени регати, свят, або прогулянки статечних венеційців.

До другого напряму в італійській ведуті, який часто називається романтичним, належав Франческо Гварді (1712–1793). Окрім видів Венеції він писав маленькі вулички і непримітні квартали. Його картини були, як правило, невеликі і мали вертикальний формат (майстер не прагнув створити широкі панорами). Яскравий приклад такого пейзажу – „Венеціанське подвір’я” (70-ті рр.). Інколи ці маленькі пейзажі Франческо Гварді наповнені пронизливим смутком, інколи – ніжністю і теплом.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...