Главная Обратная связь

Дисциплины:






Мистецтво на межі ХІХ–ХХ ст. 4 страница



Коли в 1928 р. в Парижі художник познайомився з Андре Бретоном і Полем Елюаром, сюрреалізм переживав першу кризу. Далі приєднався до групи, і дуже швидко його ім’я в свідомості публіки стало синонімом сюрреалізму.

В 1929 р. Далі поєднав свою долю з Елен Елюар (уродженою Єленою Дьяковою, колишньою дружиною Поля Елюара). У неї було прізвисько Гала (франц, «свято»). Вона стала постійною моделлю художника, його святом, його музою. В цей рік написані перші сюрреалістичні полотна Далі. Зазвичай в них на тлі пустельного ландшафту виникали фантастичні видіння, руйнівні форми яких виписані художникрм не як туманні пейзажі, але абсолютно чітко.

Кожна картина ставала своєрідним інтелектуальним ребусом. На одному із знаменитих полотен ХХ ст. – «Постійність пам’яті» (1931) – м’які, ніби розплавлені циферблати годинників звисають із голої гілки оливи, з незрозумілого походження кубічної плити, з якоїсь істоти, схожої і на обличчя, і на слимака без мушлі. Кожну деталь можна розглядати окремо, а всі разом вони створюють магічно-загадкову картину.

В цій та інших роботах, як-то: «Часткова галюцинація: шість портретів Леніна на фортепіано» (1931), «М’яка конструкція з вареними бобами: передчуття громадянської війни» (1936), «Палаючий жираф» (1936), «Сон, викликаний польотом бджоли навколо граната за секунду до пробудження» (1944) читається чіткість і абсолютна продуманість композиційной і колоритної будови. Поєднання реальності з маячням ніби конструювалися, а не народжувалися раптово, за волею випадку.

В 30-х роках Далі багато подорожує – їздив до Лондона, Парижа, Відня, до Італії, США. З його прибуттям до Америки країну охопила «сюрреалістична лихоманка». На честь Далі влаштовували сюрреалістині бали і маскаради.

Бали і виставки з успіхом проходили і в Європі. Далі пропонував враженим глядачам не лише картини, а й сюрреалістичні предмети: ножі із дзеркальцями, калейдоскопічні окуляри для автомобілістів, які їздять одноманітними маршрутами, черевики на пружинах тощо. Успіх приніс багатство. Avida dollars («жадоба доларів») – таку анограму імені Salvador Dali склав Андре Бретон, коли посварився з художником.

В 1938 р. Далі виключили із групи. Причина полягала в тому, що культ індивідуалізму, який зажди пропогував Далі, примушував його руйнувати будь-які групові устої, йти врозріз із будь-якою ідеологією – художньою чи політичною.

В 1940 р. Далі на цілих 8 років перебрався до Америки. Він, як завжди, дуже багато працював: співпрацював із кінорежисером Альфредом Хічкоком, робив ілюстрації до книг, декорації до балетів, спектаклів, писав, малював і виставляв свої роботи.



В американський період художник розписав цикл картин на релігійну тематику. «Випробування Святого Антонія» (1946), «Мадонна порту Льїгат» (1949), «Відкриття Америки Христофором Колумбом» (1959) та інші полотна створили йому славу «католицького живописця». В 1949 р. Далі був удостоєний аудієнції у Папи Римського Пія ХІІ (пізніше його запрошував до Ватикану і Папа Іоанн ХХІІІ). Але при цьому художник слідкував і за досягненнями науки. Він написав «Атомну Леду» (1949) і «Атомістичний хрест» (1952), як би оголошуючи про множинність своїх зацікавлень, про можливість різних шляхів у спробах проникнути у таємниці Всесвіту. Так, в центрі хреста («Атомістичний хрест»), складеного із деталей атомного реактора, Далі написав шматок хліба – символ Тіла Христа в таємниці Причастя. Так художник проголосив можливість поєднання наукових відкриттів із релігійними істинами.

Після війни, в 1948 р., повернувшись до Іспанії, Далі поселився у рідному містечку. Художник їздив до Америки з виставками та лекціями. Європа також із великим зацікавленням слідкувала за його творчістю. Далі серйозно захопився експериментами з фотографією, голографією, написав оперу, трагедію французькою мовою.

У Фігаресі в будинку муніципального теарту, значна частина якого була зруйнована під час громадянської війни і стояла в руїнах, Далі створив свій Театр-музей. Там виставлені не лише картини, але і «Дощове таксі» (старий «кадилак», в якому «йде дощ», коли вкинеш монетку), і рожева софа у формі губ американської акторки Мей Уест та інші експонати.

В 1979 р. Далі вибрали до Французької академії. Вищим іспанським орденом – Великим хрестом Карлоса ІІІ – Далі був нагороджений в трагічний для нього рік: в 1982 р. померла Гала. Роль геніального безумця стала не під силу осиротілому художнику, і з того часу до смерті він жив відлюдьком.

«Найкрасивішим пером на шляпі сюрреалізму» назвав іспанського художника Хоана Міро засновник руху А.Бретон. Міро (1893–1983) народився в столиці Каталонії Барселоні. Батько його був годинникарем і золотих справ майсром. Він мріяв, що його син стане бухгалтером, але Хоан умовив батька відпустити навчатися в художню школу.

В 1918 р. у Барселоні відбулася перша персональна виставка двадцятип’ятирічного художника. В 1919 р. Міро вдалося здійснити свою мрію – він приїхав у Париж, який підкорив його, як і багатьох інших митців. У квітні 1921 року тут проходила персональна виставка Міро, підтримана замовником – Пабло Пікассо, який придбав його «Іспанську танцівницю».

До 1924 р. – коли художник працював у Парижі – в творчості Міро відбулася суттєва зміна. Він захопився живописним автоматизмом. Два полотна 1923–1924 рр., які Міро привіз в Париж із іспанської провінції, де він часто проводив час в дитинстві і протягом життя приїздив туди відпочивати і працювати, відзначили початок нового етапу творчості. Перша із них – «Виоране поле» – ще населена «персонажами», які можна розрізнити, – равлик, рибка, кролик, дерево з вухом-наростом на стовбурі і кроною-оком. А у полотні «Каталонський пейзаж. Мисливець» мова Міро набула рис тайнопису. Простір розділений хвилястою лінією по горизонталі лише на дві кольорові зони, в яких «плавають» різнокольорові і рознорозмірні геометричні фігури, спалахують язики полум’я. Тонкою асоціацією і натяками поєднуються геометричні фігури, магічні знаки і символи людської натури, яких зв’язує небо і землю, сонце і місяць як протиставлення чоловічого і жіночого початку. В цей «хор» вливається слово.

Міро був офіційно прийнятий в групу сюрреалістів в 1924 р. З 1925 р. кожного року з великим успіхом проходили його персональні виставки.

Поїздки в Монтройч в 1926–1927 рр. принесли нову ноту в живопис Міро. Картини стали менш загадкові, в їх наївності помітний тонкий ліриз. Так, в «Собаці, що гавкає на місяць» (1926) художник рішуче проводить нерівну межу між коричневою землею і чорним нічним небом, на якому висить красивий білий місяць. Його й намагається «дістати» пес. І як втілення мрії – із землі на небо йде кольорова драбина-трап.

Поїздки у Голландію, відвідування музеїв дали Міро нову тему. Він створив декілька чудових варіацій на теми класичних полотен – «Голландський інтер’єр» (1928), «Портрет місі Міллс» (за мотивами Констебла)» (1935).

Після війни Міро продовжував свої живописні фантазії. Художник багато уваги і сил приділяв кераміці, літографії, гравюрі на міді, скульптурі, прикладному мистецтву. Він працювава над панно для будівлі ЮНЕСКО.

Великі виставки художника проходили у відомих галереях багатьох культурних центрів світу. Міро – визнаний майстер, його ім’я тісно пов’язане із сюрреалізмом.

Абстрактний експресіонізм.Абстрактний експресіонізм (інша назва – «нью-йорська щкола») сформувалася на Американському континенті. На початку Другої світової війни до США емігрувало багато зірок європейського авангарду (Піт Мондріані, Макс Ернст, Андре Бретон, Сальвадор Далі та інші).

Один із засновників абстрактного експресіонізму Аршил Горкі (1904– 1948) захопився автоматизмом і примітивною символікою Міро. Горкі також став населяти свої полотна якимись плаваючими у невизначеному живописному просторі фігурками, які Бретон назвав «гібридами» («Печінка і гребінь півня», 1944; «Агонія», 1947).

Ще більш сміливо використовував метод спонтанного автоматизму Джексон Поллок (1912–1986). Він відмовився від підрамників і, розстеляючи полотно на підлозі, без порядку набризкував на нього фарбу із тюбиків та банок. Таку техніку назвали «дрипінг». Дрипінг став одним із методів «живопису дії». «Живопис дії» заперечував традиційно розфарбовану поверхню картини. Фарба з’являлася на полотні або папері як слід вільного жесту, довільного руху. Вважалося, що будь-який без свідомий рух є відображення характеру і психологічного стану художника, і саме в цьому полягає ідея зображення.

Але в полотнах Поллока, як би вони не були густо «заляпані», відчувається турбота про декоративний розподіл фарб, про поєднання плям, а отже, контроль з боку автора, свідома побудова композиції («Без назви», 1945).

Одним із характерних ознак абстрактного експресіонізму – великий масштаб робіт (деякі полотна більше п’яти метрів у довжину). Марк Ротко (1903–1970) також створюв «монументальні» полотна, зафарбовуючи їх великими кольоровими плоскостями («Номер 10», 1950).

Твори Барнетта Ньюмена (1905–197) зазвичай будувалися на контрасті вертикально-кольорової смуги і великого кольорового поля. Таким чином стиралася межа між живописним і реальним простором.

Френк Стелла (народ. 1936) багато експериментував із формою полотна. Зрізаючи вугли і перетворюючи картини у багатокутники, він вкривав їх кольоровими смугами.

До 70-х років абстрактний експресіонізм як направлення припинив своє існування.

Ташизм.Ташизм – французький варіант абстрактного експресіонізму. Термін виник у 1954 р. завдяки одному із французьких критиків і спочатку носив негативний відтінок. Самі ж представники цього руху називали його «лірична абстракція» або «живопис руху». Час розквіту ташизму – 1950-1955 роки; головним його представником та ідеологом став критик Шарль Естьєн.

Темпераментний живопис ташистів – різкі мазки та бризки яскравих фарб, часто на сірому фоні, – протиставлявся суворому геометричному варіанту абстракціонізму, панівному в ті роки в Європі. Як і у всій французькій культурі, в ташизмі є раціональний початок і почуття живої форми. Яскраві розведення на ташистських полотнах нагадують тексти незрозумілого іноземного алфавіту, який проте зберігає вповні конкретну інформацію. (Ханс Хартнунг «Т 1956-9.1956 р.»).

Оп-арт.Оп-арт (скорочення від англійського optical art – «оптичне мистецтво») – інтернаціональний напрям в абстракціонізмі кінця 50-х і 60-х рр. Перша виставка пройшла в Загребі 1961 р., сам термін був вигаданий через три роки Уільямом К.Сайтсом – одним із організаторів нью-йоркської виставки «Чутливе око» (1965).

Живопис оп-арту – композиції із однорідних за формою, але різними за кольорами ліній та плям, розташованих у визначеному порядку. Обігручи кольорові контрасти, сусідство випуклих і ввігнутих форм, сплітаючи хитромудрі мережива на основі видимих неозброєним оком штрихів і крапок, оп-художник створює на полотні рухомий кольоровий простір. Інколи завдяки різноманітним спецефектам – рухомих прожекторів, лінзам, дзеркалам – сам глядач опиняється в оточенні такого ілюзорного яскравого середовища (павільон «Калейдоскоп» на міжнародній виставці «Експо-67» в Монреалі).

Декоративний живопис «оптичного мистецтва» викликав зацікавлення у художній промисловості, дизайні, високій моді. Новації оп-арту застосовувалися в архітектурі. Так, Віктор Вазареллі (народ. 1908) оформив будинки паризької околиці Кретей.

Поп-арт.Термін «поп-арт» (англ. рор art, скорочене від popular art – «популярне, широкодоступне мистецтво»), як і сам напрям, народився в колі англійських художників «Незалежної групи» Інституту сучасного мистецтва у Лондоні в середині 50-х років ХХ ст. На їх виставках «Колажі і об’єкти» (1954), «Людина, машина і рух» (1955), «Це – завтра» (1956) виявилися основні мотиви та джерела поп-арту, такі, як комікси з їх серійністю і спрощеним малюнко, яскрава комерційна реклама.

Поп-арт одразу знайшов популярність за океаном і досить швидко став символом американського мистецтва. Вже в 1955 р. на «Фестивалі двох світів» в Сполетто (Італія) демонструвалося ліжко з подушкою та ковдрою, пофарбованими масляними фарбами, – творіння американця Роберта Раушенберга (народ. 1925).

В експозиціях поп-арту міг бути виставлений будь-який знайомий глядачу предмет: помийне відро, недоїдений бутерброд, опудало курки. Найбільш відомим твором і свого роду візитною карткою поп-арту стала натуральна консервна банка з томатним супом («200 банок супу «Кемпбелл», 1962). Її автор, американець Енді Уорхолл (1928–1987), говорив: «Чому ви гадаєте, що пагорб чи дерево красивіше, ніж газовий насос? Тільки тому, що для вас це звична умовність. Я звертаю увагу на абстрактні дії речей». Уорхолл, відхрестившись від високого мистецтва, назвав свою майстерню «фекторі» – «фабрика» (вона і знаходилася у приміщенні колишньої фабрики). Все дуже нагадувало веселі глузування дадаїстів (поп-арт також іронічний і веселий). Але дадаїсти дражнили ситих буржуа і зовсім не розраховували на матеріальний успіх, а американські представники поп-арту одразу ж отримали значну фінансову підтримку. Їх роботи часто займали верхні рядки звітів про продаж сучасного мистецтва.

Поп-арт на відміну від дада утверджувався в новому часі, коли засоби масової інформації перетворилися в один із найважливіших факторів впливу на культуру і мистецтво. Інформація стала доступною кожному, а мистецтво залишилося у спадок лише вибраним поціновувачам. Поп-арт добре відчув потребу в новому, загальнодоступному мистецтві.

Наводився такий приклад: холодильник, встановлений на сейфі у складському приміщенні, і ця композиція у виставковому залі сприймалася глядачем зовсім по-різному. В останньому випадку у свідомості спрацьовував фактор «музеєфікації» – іншого ставлення із-за природного бажання зрозуміти, що тобі пропонують побачити. Повсякденні предмети повинні викликати інше, більш уважне ставлення до них глядачів, коли вони знаходяться в особливому середовищі. З цією метою використовувався інший «магічний» прийом: якесь зображення повторювалося кілька разів. Так, Уорхолл «тиражував» зображення пляшки кока-коли, обличчя Мерилін Монро на величезних щитах, які нагадували рекламні. Магія подібних робіт полягала в тому, що будь-який предмет, який звернув на себе увагу художника, стає при такому підході звичайним, легко «прочитаним», доступним до вжитку (в даному випадку інтелектуальному і емоційному). З іншого боку, подібний «серійний підхід» відображає бажання масової свідомості до створення ідолів, кумирів.

Поп-арт різний стилістично. Наприклад, Том Вессельман (народ. 1931) використовував суцільні рівні кольорові плями, а Рой Ліхтенштейн (народ. 1928) свої живописні зображення уподібнював до газетного друку. Але для всіх робіт характені великий масштаб, чіткимй, яскравий малюнок.

Поп-арт справив величезний вплив на розвиток сучасного мистецтва, його традиції зберігаються і в наш час.

«Новий реалізм».Об’єднання «Новий реалізм» було засноване в 1960 р. у Парижі критиком П’єром Рестані, який згуртував навколо себе групу художників і скульпторів. На початку 60-х рокі ХХ ст. вони заволоділи увагою публіки, але після 1963 р. активність групи стала падати, і в 70-х роках вона розпалася.

«Новий реалізм», як поп-арт, – це звернення до світу конкретних речей на противагу абстрактному мистецтву. Але паризьким художникам була чужа «серійність» творів поп-арту. Вони відстоювали неповторність і художню виразність звичних предметів, представляючи їх у повному відірванні від їх призначення, природного середовища, а часто і у деформованому вигляді. Такі асамбляжі (композиції із випадкових предметів) Армана («Венера із помазків для бриття», 1969), колажі із порваних афіш Жана де ла В’єгре, автомобілі, сплющені пресом в компактні блоки Сезара Бальдашині.

Боді-арт.Боді-арт (англ. body art – «мистецтво тіла») – художня практика, в якій матеріалом слугує тіло людини. Біля витоків боді-арту стояв Ів Кляйн, який виставив в 50-х роках свої «антропи» – полотна із відбитками тіл розмальованих ним натурщиць. Особливу популярність боді-арт набув у перформансах 70-х років. Людина в контексті цього мистецтва позбавлена статусу живої істоти, претворена в об’єкт концептуальних ігор. Майстри боді-арту демонстрували глядачам (найчастіше із самих себе) різні можливості тіла – дихання, ріст волосся; його реакції на температуру, механічне втручення тощо.

Кінетичне мистецтво.Кінетичне мистецтво (від грецького «кінетикос» – «той, що приводить у рух») – досить характерний прояв духовного життя «епохи швидкостей». Воно виникло у 20-х роках у прямому зв’язку з творчістю футуристів і конструктивістів. «Батьками» кінетизму зазвичай вважають Наума Габо і Ласло Мохой-Надя. В 30-х роках американський скульптор Александр Колдер ввів до вжитку «мобілі» – легкі підвісні конструкції, які приводилися в рух від маленького коливання повітря. Починаючи з 1953 р. швейцарець Жан Тенгіє (народ. 1925) створював кінетичні композиції з елементами хеппенінгу: творіння Тенгі змінюють форму і саморуйнуються на очах у публіки (акція «На знак поваги до Нью-Йорка», 1960).

Починаючи з 60-х років Нам Чжун Пак (народ. 1932) та інші художники стали піонерами так званого «відео-арту». Це практика маніпуляцій із зображенням на телеекрані шляхом створення штучних перешкод.

Новою стихією сучасного мистецтва стала комп’ютерна техніка, яка застосовувалася в анімації, архітектурній і музичній творчості. Перша виставка комп’ютерної графіки відбулася в 1968 р. в лондонському Інституті сучасного мистецтва.

Гіперреалізм.На виставці гіперреалістів (грецький префікс «гіпер» означає «понад») глядач може розгубитися: написані фарбами картини мають вигляд фотографій великого формату. І художники-гіперреалісти зовсім не приховували своєї пристрасті до фототехніки. Більш того, напрям, який виник на межі 60–70-х років ХХ ст. в США, називався фотореалізмом. Термін «гіперреалізм» з’явився прізніше, в одному із відгуків С.Далі.

Гіперреаліти писали акриловими фарбами, завдяки чому поверхня картин набувала глянцевого знімку. Працюючи над композиціями, вони відверто користувалися діапроекціями на полотно. Гіперреаліти вважали, що на відміну від інших направлень, в тому числі і поп-арту, їх творчість найбільш достойна для розуміння, бо фотографії є у кожному сімейному альбомі. Дійсно, їх картини стали дуже популярними, бо там було «все, як в житті».

Від поп-арту гіперреалізм успадкував використання «чужої» техніки і зацікавленість до звичайних подій і предметів. При цьому майже кодний із гіперреалістів розробив окрему, звичну для себе тему: один писав портрети, інший – зображення ковбоїв, хтось – нічні вивіски, хтось – автомобілі.

Величезні полотна мали вигляд рекламних щитів. В картинах гіперреалістів немає почуттів, переживань, які, на їх думку, «здатні викривити світ». Світ гіперреалістів, стерильний і бездушний, існує без конфліктів, переживань, радості. Фотографічна достовірність деталей (зазвичай виділених контрастною світлотінню) тільки підкреслює холодну відчуженість зображення.

Використовуючи акрилові фарби та скловолокно, гіперреалісти створювали скульптури. Коли в галереї відвідувач випадково наштовхувався на одну із них, то сприймав її за живу людину, вибачався. Такий був разючий ступінь ілюзорності.

Відомими представниками гіперреалізму були Річард Естес («Телефонні кабіни», 1967), Чак Клоуз («Лінда», 1975–1976).

Концептуалізм.Концептуалізм (від лат. сonceptus – «уява») виник в середині 60-х років ХХ ст. одночасно в Англії і США і дуже швидко зробився провідним напрямком сучасного мистецтва. Концептуалісти стверджували, що єдиним достойним завданням художника є створення ідей, концепції. Бо форма може бути виговлена будь-яким ремісником, а лише художнику дано придумати її.

На стіні в затемненій кімнаті висвічувався неоновий напис: «П’ять слів із рожевого неону». Таку назву має твір американського концептуаліста Джозефа Кошута (народ. 1945), який, власне, і складається з одного цього напису. Глядачу, якщо він схильний до роздумів, пропонується згадати всі свої відчуття від всіх неонових написів, порожнього простору, м’якого сяйва теплого світла. Хоча, асоціації можуть виникнути різноманітні. Жодна з них не нав’язана і не обов’язкова, оскільки в концептуалізмі важливе не саме зображення, а його значення. Твори концептуалістів народжувалися в той момент, коли ідея автора з’єднувалася з думками глядача з цього питання. Тут акцент переноситься з твору мистецтва на його сприйняття. При цьому докорінно змінюється ставлення художника та глядачів. Вони перетворюються в співавторів – зазвичай в тому випадку, коли глядач прийме «умови гри».

Концептуалізм – мистецтво інтелектуальне, багато в чому іронічне. До того ж це своєрідний протест проти комерціалізації мистецтва, бо його твори неможливо, а взагалі немає сенсу продавати чи купляти. На думку концептуалістів, від художника не вимагається вічних творінь. Головне – передати відчуття сучасного часу.

Оскільки в концептуальномі мистецтві важливе не саме зображення, а його смисл, інколи воно може взагалі відмовитися від експонату, тільки розповівши про ідею. Наприклад, на одному із вернісажів була отримана телеграма від художника, який сповіщав, що пам’ятає про виставку. Цю телеграму і демонстрували глядачам.

Все ж концептуалісти були зацікавлені у збереженні своїх ідей, тому скурпульозно документували їх. Одним із прикладів такого підходу стала широко відома нью-йоркська Виставка-маніфест 1969 р., на якій було проголошено, що вона складається із каталогу, а «матеріальна присутність робіт – доповнення до каталогу».

Одначе ідеї не обов’язково замикалися у виставкових залах. Концептуалістичним об’єктом міг стати пляж, вулиця, населений пункт, інженерна споруда, відомий пам’ятник – скульптурний чи архітектурний. Глядач, спостерігаючи за створенням твору мистецтва, виявлявся його співавтором, а сам процес стає більш важливим, ніж результат. Цей принцип знайшов втілення в так званому процесуальному мистецтві.

Процесуальне мистецтво.Суттєва особливість культури авангарду – заперечення межі між мистецтвом і життям. Тому художнім твором може вважатися не тільки результат роботи художника, але і її процес. Більш того, «об’єктом мистецтва» стає сам художник: скандально-ігровий стиль життя футуристів, дадаїстів, сюрреалістів – невід’ємна частина таких рухів. Нарешті, поп-арт оголосив мистецтвом буквально все навколо.

В рамках поп-арту народився «хеппенінг» (англ. happening – «те, що відбувається»). Це абсурдне дійство, яке розігрувалося художником на публіці без визначеного сценарію. До такої акції залучалися випадкові перехожі. Людина, яка б’є живою куркою по струнам рояля; студенти, які облизують автомобіль; дівчина у ванні, наповненої фруктовим соком – це ще більш «лагідні» із подібних провокаційних постановок.

Вперше хеппенінг був влаштований у 1969 р. в Нью-Йорку Алланом Капроу. Його наштовхнув на цю ідею досвід абстракціоніста Джексона Поллока, який писав свої картини, стоячи в центрі полотна. Капроу також відчув себе художником, який створює картину «зсередини», тільки «полотном» для нього була вулиця, а «фарбами» – різноманітність характерів і настроїв її мешканців. В 60-х роках хеппенінгом займалися Джим Дайн, Рой Ліхтенштейн і Роберт Раушенберг в США, Ів Кляйн у Франції, Йозеф Бойс у Германії.

Подібна практика створення пародоксальних ситуацій в Європі отримала назву «флюксус» (лат. fluxus – «потік»).

В 70-х роках в культурі концептуалізму хеппенінг перетворився в перформанс (англ. perfopmance – «виступ», «спектакль»). На відміну від стихійних імпровізацій шестидесятників «живі картини» перфомансу режисувалися і набували реально-символічного підтексту.

Постмодернізм і трансавангард.Постмодернізм (від лат. post – «після» і modernus – «новий, «сучасний») – досить широке поняття, яке в цілому визначає стан західної культури кінця ХХ ст. Це слово зазвучало в кінці 60-х років, отримавши остаточне визнання у 80-х роках.

Основні риса постмодернізму – це принципове об’єднання різнорідних художніх течій. Багато в чому постмодернізм нагадує античний еллінізм, маньєризм ХVІ ст., еклектизм ХІХ ст., бо він завершує собою культуру яскравої і буремної епохи, об’єднує її досягнення, підводить висновок.

«Зоряним часом» постмодерністського живопису і скульптури став початок 90-х років ХХ ст., коли відбулися програмні виставки у Базелі (1980) і Амстердамі (1980–1981). Їх учасники, художники різних національностей, називали себе посткласицистами, майстрами ретро-арту, а також неоекспресіоністами, «новими дикими», постреалістами. Більш загальним визначенням нової ситуації в образотворчому мистецтві став термін «транс- авангард» (буквально – «скрізь авангард», «по той бік авангарду»), введений італійським критиком та істориком мистецтва Акілле Боніто Олівою.

Постмодерністській стилізації посильний весь спадок світового мистецтва від первісної культури (А.Р.Пенк «Куди йдеш, Германіє?», 1984) до різних напрямків сучасного авангарду. Найчастіше художник, досконало володіючи академічною технікою, залучає глядача в химерну гру. Мова старих майстрів перетворюється у сворідний тайнопис, адресований автором середньо освіченому європейцю або американцю (як правило, непогано ознайомленого з шедеврами минулого хоча б за репродукціями у популярних виданнях). І глядач у захваті від своєї ерудиції, коли знаходить, наприклад, у С.Робертса («Жаннет», 1984) риси голландської школи ХVІІ ст., у Е.Шмідта («Фігури в лісі», 1981–1982) – сліди манери французького живописця Нікола Пуссена тощо. Не менш цікаво впізнавати у персонажах псевдоісторичних композицій своїх сучасників: у роботі Марка Тенсі «Тріумф нью-йоркської школи» (1984) американські художники зображені у вигляді генералів, які приймають капітуляцію своїх європейських колег. Або, навпаки, бачити всім відомих державних діячів за столиками кафе, як в серії картин «Кафе Германія» (1982–1983) Йорга Іммендорфа.

Глядач не одразу помічав, що потрапив у яскраву стихію карнавалу, де реальне переплетене з вигаданим, минуле – з сучасним.

Інші художники-постмодерністи намагалися відродити не зовнішні прикмети класичного мистецтва, а його якісну природу – цільність світовідчуття, звернення до вічності, життєву силу. Користуючись живописною мовою авангарду, вони втілювали у фарбах сучасний варіант міфу про Всесвіт. Таки спроби наявні у тремтливих і неспокійних композиціях італійців Сандро Кіа («Блакитний грот», 1980) та Енцо Куксі («Без назви»); в пластичних ребусах американця Джуліана Штабеля («Король дерев», 1984). В тому ж напрямі працювали германські неоекспресіоністи, які шукали незвичайну, ніби позалюдську точку зору на світ: Анкельм Кіфер досягав цього за рахунок запаморочливих динамічних ракурсів у поєднаннях з чіткістю деталей («Суламіфь», 1984); Георг Базелітц (справжнє прізвище Керн) просто виставляв свої полотна перевернутими («Млин горить. Ріхард», 1988).

 

Запитання та завдання для самоперевірки

1. Що вам відомо про наукові досягнення ХХ ст.?

2. Схарактеризуйте творчість Антоніо Гауді.

3. Скульптура ХХ ст.

4. Що вам відомо про модернізм і символізм в образотворчому мистецтві ХХ ст.?

5. Схарактеризуйте напрями в образотворчому мистецтві ХХ ст.?

6. Що ам відомо про творчість Пабло Пікассо?

7. Розкажіть про творчість засновника сюрреалізму Сальвадора Далі.


Словник термінів

Абстрактний експресіонізм, нью-йоркська група– нарям в абстрактому живописі, який виник у США близько 1942 р. Його особливість – гранична спонтанність, імпровізація творчості.

Абстракціонізм –напрям у образотворчому мистецтві, оснований на принципах абстрагування.

Авангардизм, авангард –загальна назва напрямів в мистецтві ХХ ст., які демонстративно відкидали усталені художні принципи.

Акварель– живопис фарбами (зазвичай з клеєм), які розводяться водою і легко нею змиваються; відрізняється прозорістю фарб через які просвічується фактура основи.

Акватинта –вид гравюри на поверхні металевої площини, яка вкрита пилюкою із асфальту або каніфолі, пензликом наносять зображення лаком; потім пластину занурюють в кислоту, яка роз’їдає асфальт або каніфоль, і використовують як друкована форма.

Аналітичне мистецтво – напрям у мистецтві, покликаний передавати форми предметів в їх «органічному зростанні».

Асамбляж –скульптура із неоднорідних матеріалів або композиція із випадково підібраних предметів.

Архітектура – мистецтво проектування, спорудження і художнього оздоблення будов; будівельне мистецтво.

Барельєф – скульптурний твір, в якому опукле зображення виступає над плоскою поверхнею менш ніж на половину його об’єкту.

Боді-арт –полотна з відбитками розмальованих тіл натурщиків.

Бруталізм –напрямок в архітектурі ахідної Європи, США та Японії 50-60-х років ХХ ст. Його представники намагалися до оголення конструктивної системи будівлі, підкреслено грубих архітектурних мас.

Відео-арт –створення образів в результаті маніпулювання із зображенням на телеекрані за допомогою різних механічних перешкод.

Віталізм –назва непряму в мистецтві, прибічники якого намагалися в символічних образах передати ритм самого життя.

Гема –невеликий різьблений камінь з опуклим або врізаним углиб зображенням, відомий з давнини як печатка або прикраса.

Гіперреалізм –напрям у мистецтві, в основі якого покладено детальне копіювання фотографії, яка збільшуються при цьому до розмірів великого полотна.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...