Главная Обратная связь

Дисциплины:






Основні типи, принципи та суперечності спілкування



Тривалий період історії людства досвід творення стосунків людей з природою та всередині спільнот вкладався у традицію, дотримання якої бачилося умовою збереження життя. Тради­ція та ритуали (як форма вияву традиції) забезпечують певну сталість спілкування, очікуваність поведінки сторін, а, отже, ефективність результатів.

Інакше виглядає ситуація у розвинутих культурах. Роль організуючої форми тут виконує етикет. Однак він може висту­пати лише як форма, що маскує справжні наміри сторін. Етикет не має внутрішніх механізмів, що спонукали б на морально ви­значені вчинки. Він лише пропонує доцільну форму поведінки.

Оскільки спілкування являє собою форму міжособових стосунків, то можна навести таку умовну його класифікацію (типологію), причому кожний ізтипів є одночасно етапом становлення і поглиблення стосунків:

етикетний тип спілкування (формальний, неглибо­кий рівень в основному ролевої взаємодії, наприклад: покупці, пасажири, глядачі, болільники тощо);

діловий тип (спілкування відбувається з приводу вико­нання тих чи інших соціальних функцій, які сформували гру­пу, наприклад: співробітники, члени навчального, студент­ського, армійського колективу тощо).

Діловий рівень (тип) легко переходить у такі:

товариський, який характеризується становленням ціннісного визнання один одного, наприклад: серед колег, од­нокласників, товаришів по роботі, навчанню, команді;

приязний тип - включає дружні стосунки (значна частина дозвілля, вільного часу проводиться разом; характе­ризується спільністю інтересів, ціннісних орієнтацій, цілей
тощо);

інтимний тип (формується нова єдність, цілісність; включає кохання, родинні стосунки, стійку тривалу дружбу, перш за все, в сім'ї).

Окремим типом можна виділити і спілкування із самим собою (внутрішні діалоги, мрії, спогади тощо).

 

Ці умовно виділені типи спілкування включають у свою чергу, різні види й типи спілкування залежно від: глибини стосунків, особливостей їх суб'єктів, тривалості, охоплення, дистанції між суб'єктами, спрямованості на загальнолюдські цінності.

 

Так, наприклад, у діловому типі спілкування можна виді­лити такі види: офіційне і неофіційне спілкування, службове і позаслужбове.

Інтимний тип, наприклад, включає таки види, як дружнє і сімейне спілкування; останнє, у свою чергу, виступає у таких формах, як батьківське, подружнє, любовне (сексуальне, релі­гійне) .

На види і форми спілкування впливає також вік (між суб'єктами одного віку або різновікове спілкування), стать (одностатеве, різностатеве), національність (між суб'єктами однієї національності або міжнаціональне спілкування), релі­гійна, партійна або інша приналежність (релігійне спілкуван­ня, внутрішньопартійне, міжпартійне), спілкування у сфері дозвілля (художня самодіяльність, фізкультура тощо).



Якщо говорити про вихідні засади морального спілкування, то, звичайно ж, вони визначаються не тради­цією чи етикетом, а потребою людини у взаємодії з іншими. Таким чином до вихідних принципівморального спілкування слід віднести налаштованість на зла­году. Це шлях применшення інстинкту егоїзму. Він сприяє до­пуску іншої людини у світ власних почувань, потреб тощо.

Ранні культури не випадково приділяють величезну увагу процедурам налаштованості на злагоду. Ритуали жертвування найдорожчим для людини виконували саме таку функцію. Жертвували богам первістків, а мисливці після спільного по­лювання пропонували одне одному кращі шматки здобичі. У та­кий спосіб суб'єкти спілкування створюють об'єктивні підста­ви для спільних злагоджених (а отже ефективних) дій та для подальших взаємодій на їх підставі. Зазначимо, що в названій ситуації стосунки справді створюються, адже вони є результа­том свідомих зусиль сторін до злагоди попри природне бажан­ня здобути кращу частину здобичі.

Налаштованість на злагоду не закладена в природі людини, а оперта на принцип розумного воління. Поступитися перед іншим, підпорядкувати власну потребу потребі іншої людини, усвідомивши її як таку ж важливу і навіть більш важливу, ніж власна потреба, означає усвідомити іншого метою спілкуван­ня.

Конкретним виявом налаштованості на злагоду є доброзич­ливість. Доброзичливість і означає усунення будь-якої упередженості у стосун­ках. Вона узгоджена з принципом справедливості, що обертає наші емоційно-вольові структури з іншої людини на себе са­мих.

Стосунки, оперті на принцип справедливості, неабияк забез­печують також дотримання принципу повагидо інших людей. Принцип поваги потребує диференціації його змісту. Кант го­ворить про повагу права інших людей, називаючи її вищим серед обов'язків людини щодо інших людей.

Аналіз причин, чому приязне спілкування не усталилося як норма людських взаємин, свідчить: стосунки не є даністю. Во­ни є процесом становлення людяності спілкування. Спілку­вання — це зустрічний рух до взаємного порозуміння, що досягається терплячим і коректним входженням у духовний світ одне одного. Терплячість потрібна особливо у ситуації ґрунтов­ного розходження позицій. Повага права на свою думку не озна­чає поваги до змісту самої думки. Моральною буде позиція, що допомагає людині подолати хибні уявлення, а отже, і допома­гає уникати помилок у життєвому виборі.

Принцип поваги правалюдини ставить перед необхідністю неупередженого ставлення також до людини, що схибила про­ти моралі. Принаймні, вона має право бути вислуханою, адже між мотивами і наслідками вчинків, як відомо, далеко не завжди наявна відповідність. Окрім того, одиничний вчинок не мож­на зводити у принцип моральної оцінки. Принцип справедли­вості може продиктувати не осуд іншої, а співчуття, якщо відкривається, що людина вже давно засудила сама себе і про­довжує картати за скоєне.

Визнання права іншого на самостійний пошук шляхів до добра і, зрештою, на можливі помилки на цьому шляху вира­жається у вигляді співпереживання, співучасті у долі людини.

Співпереживанняяк моральний принцип цінне вираженою в ньому повагою права іншої на власний вибір; переживанням долі іншого як власної, а отже, прощенням помилок, що спри­чинили нещастя. Зрештою, у ньому наявна вдячність за просвітлення розуму і почуттів — за досвід, що вдалося здобути не такою дорогою ціною, яку заплатила за досвід трагічна особа. Здатність співпереживання морально цінна, оскільки воно (співпереживання) гармонізує стосунки, відроджуючи взаєморозуміння сторін.

Отже, правомірно розглядати співпереживання не лише як категорію естетичної свідомості (катарсис), але також як прин­цип моральнісного відношення. Поширеність його у стосунках, особливо в час трагічного розвитку суспільних подій чи в житті окремої людини, породжує відчуття захищеності перед долею.

Співпереживання здатне відродити людину, повернути її до життя, адже життя ми відчуваємо не лише як фізичну ре­альність. Атмосфера розуміння — психічно сприятлива для ду­ховного відродження. Найстрашнішим злом стає, як не парадоксально, не осуд, а байдужість інших.

Втрата культури співпереживання породжує відчуття без­порадності людини перед світом, вона почувається непотрібною іншим, а отже, втрачає сенс життя.

В етичній теорії Нового часу принцип налаштованості на злагоду визначається як толерантність. Принцип толерантності не виключає діалогу та морально­го спротиву позиції, що заперечує цінності моралі та культури загалом. Він передбачає визначеність позиції, утвердження її, але засобами, що не нищать істину та не заперечують цінності особи — носія іншого, відмінного типу досвіду.

Отже, чи то дружнє спілкування зі взаємної приязні, чи то спілкування з необхідності (ділові стосунки) — щоразу воно має виходити з таких принципів: терплячість, повага, справедли­вість, приязнь.

 

Спілкування не може бути позаморальним. Незалежно від типу воно може бути моральним або аморальним залежно від суб'єктивних установок, інтересів, цінностей і ціннісних орієнтацій суб'єктів спілкування, У зв'язку з цим постає пи­тання про протиріччя спілкування.

Розвиток моральних відносин між суб'єктами не може бу­ти позбавлений якихось протиріч. Навпаки, воно здійснюєть­ся через динаміку зіткнення різних протилежних тенденцій і наступне вирішення протиріч між ними.

Вихідними, неподільними одиницями будь-якого акту спілкування є два індивіди, кожний з яких відрізняється сво­їми індивідуальними якостями світосприйняття, живе у сво­єму індивідуальному просторі й часі, бачить, чує, відчуває, ро­зуміє, говорить, перебуває у своєму колі явищ і предметів (житло, кухня, меблі, одяг тощо дають уявлення про люди­ну). Подібна нетотожність людських індивідуальностей, їх ду­ховних світів — це величезне благо для суспільства, що від­криває нескінченні можливості духовного взаємозбагачення людей. У спілкуванні з тими, хто не схожий на нього, людина набуває нових соціальних якостей, розвиває та удосконалює вже набуті.

Разом з тим, несхожість людей один на одного має і другий бік. Щовідчутніші відмінності в характерах, поглядах, ви­хованні, навчанні, рівнях культури у взаємодіючих суб'єктів, то більше можливостей для виникнення гострих суперечнос­тей між ними.

 

Звідси випливає, що протиріччя спілкування можна розді­лити на два типи:

— протиріччя конструктивного характеру, які ведуть до розвитку, поглиблення, удосконалення стосунків;

— протиріччя деструктивного характеру, які ведуть до руйнування стосунків.

 

Які ж конкретні зусилля вимагаються від індивіда перед лицем реальних комунікативних протиріч (тобто протиріч спілкування) ?

Головне завдання суб'єктів комунікації полягає в тому, щоб не просто зафіксувати виявлене протиріччя в його почут­тєво-дотиковому вигляді, а шляхом раціонально-рефлективної діяльності моральної свідомості чітко сформулювати його як проблему, що вимагає вирішення. Прийнявши вигляд пробле­ми, протиріччя хвилює моральну свідомість, примушує суб'єк­та мобілізувати всі свої сили і здібності на її вирішення. Для цього необхідно знайти витоки, причини даного протиріччя.

І навпаки, де проти­річчя намагаються залишити в «замороженому», «законсервованому» вигляді, де намагаються робити вигляд, що їх не іс­нує, їх деструктивний потенціал від цього не зменшується, а навпаки, збільшується.

Своєчасне вирішення кожного конкретного комунікатив­ного протиріччя дозволяє підняти міжособове спілкування на якісно інший рівень.

 

Слід виділити основні моральні принципи спілкування: рівність, любов, співчуття, доброзичливість, альтруїзм, повага, толерантність, уміння вислухати, делікатність, тактовність, довіра.

Аморальне ж спілкування будується на таких принципах, як егоїзм, користь, особиста вигода, помста, неповага тощо.

Процес спілкування забезпечується такими засобами, як: мова (слово), погляд, міміка, поза, манера, послання (лист, записка, фотографія), мода.

 

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...