Главная Обратная связь

Дисциплины:






Поет і фантазування



Нам, людям непосвяченим, завжди дуже хотілося знати, звідки та дивна особа, поет, бере свої сюжети (приблизно у сенсі питання, яке один кардинал задав Аріосто (1)) і як поетові вдається так захопити ними нас, викликати такі хвилювання, на які, як нам здається, ми не здатні. Наш інтерес щодо цього зростає тому, що сам поет, коли ми його розпитуємо, або не дає нам ніякої відповіді, або дає відповідь незадовільну. Поета зовсім не турбуватиме наше розуміння того, що глибше проникнення в обставини вибору сюжету поетичного твору і в сутність поетичного мистецтва зображення ніяк не могло б сприяти тому, щоб ми самі стали поетами.

Якби ми тільки могли серед нас або нам подібних відшукати вид діяльності, що хоч якось споріднена з писанням віршів! Її досліджен­ня вселило б у нас надію отримати принаймні початкове пояснення творчості поета. І справді, для цього існують певні підстави – самі поети так люблять зменшувати віддаль між їхньою самобутністю та звичайним людським буттям; вони так часто запевняють нас, що у кожній людині затаївся поет і що останній поет помре тільки з остан­ньою людиною.

Чи не слід би нам пошукати перших слідів поетичної діяльності вже у дітей? Найулюбленіше та найінтенсивніше заняття дитини – це гра. Ми могли б, звичайно, сказати: «Кожна дитина, що грається, поводить­ся, як поет, коли витворює власний світ чи, краще, речі свого світу укладає в якийсь новий, для неї приємний порядок». Несправедливо було б вважати, що дитина сприймає світ несерйозно. Навпаки, вона сприймає його серйозно і використовує для цього сприйняття велику гаму емоцій. Протилежністю гри є не серйозне, а дійсність. Дитина дуже добре відрізняє свій світ гри (попри своє захоплення емоціями), від дійсності й охоче допасовує свої уявні об’єкти та стосунки до явних і видимих речей дійсного світу. Ніщо інше, як саме це допасовування й відрізняє «гру» дитини від «фантазування».

Поет робить те саме, що й дитина, яка грається, – він витворює світ фантазії, який сприймає дуже серйозно, тобто він, поет, переповнений дуже багатьма почуттями, які у той же час він рідко відділяє від дійсності. А мова цю спорідненість між дитячою грою та поетичною творчістю фіксує, коли вона називає такі твори поета, що потребують допасову­вання до тих явних об'єктів, які надаються до гри: комедія – гра весела, трагедія – гра сумна. А особу, яка їх представляє, – актором, тим, хто грає. Втім із нереальності поетичного твору виникають дуже важ­ливі наслідки для мистецької техніки, бо багато чого з того, що як реальне не могло б принести насолоду, здатне на це при грі фантазії; багато хвилювань, направду болісних самих собі, можуть стати для пое­тового слухача чи глядача джерелом насолоди.



Затримаймося на якусь хвилю заради ще одного співвідношення – біля протилежності між дійсністю та грою! Коли дитина підросла й перестала гратися, коли вона протягом десяти років прагнула духовно охопити реалії життя серйозно, то одного дня вона може опинитися у такому душевному стані, в якому знову з’явиться протилежність між грою та дійсністю. Дорослий може пригадати собі, як серйозно він займався колись своїми іграми, і коли він свої нібито серйозні заняття прирівнює до тих дитячих ігор, то відкидає занадто важкий тягар жит­тя і отримує, як великий виграш, насолоду гумору (2).

Підростаючи, дитина перестає гратися, позірно вона відмовляється від того виграшу у насолоді, який отримала від гри. Але той, кому відоме душевне життя людини, знає, що для людини немає нічого важ­чого, ніж відмова від вже одного разу отриманого задоволення. Насправді ми не можемо відмовитися ні від чого, ми тільки підмінюємо щось чи­мось іншим, що видається відмовою, насправді ж є ерзац або суроґатна форма. Дитина, припиняючи гратися, відмовляється ні від чого іншого, як від опертя на реальні об'єкти; замість того, щоб гратися, вона почи­нає фантазувати. Вона будує собі повітряні замки, створює те, що нази­вають «снами-серед-білого-дня-мрії» (Tagträume). Гадаю, що більшість людей протягом свого життя створює фантазії. Це і є тим фактом, на який довго не зважали, не надали йому належного значення.

За фантазуванням дорослих людей спостерігати не так легко, як за грою дітей. А дитина грається сама чи утворює з іншими дітьми замк­нену психічну систему для гри; та навіть коли вона не грається перед дорослим, то від нього нічого не приховує. А дорослий соромиться своїх фантазій, приховує їх від інших, леліє як щось найпотаємніше, інтим­не. І він, як звичайно, охочіше відповідатиме за свої провини, ніж розповідатиме про свої фантазії. Може трапитися, що він вважатиме себе за єдиного, хто творить такі фантазії, не підозрюючи, що подібні утворення поширені. Така різна поведінка людини, що грає і фанта­зує, знаходить своє добре підтвердження у мотивах обох видів діяльності, які як-не-як є продовженням один одного.

Гра дитини керувалася бажаннями, по суті, одним бажанням, що допомагає виховувати дитину, а саме бажанням «бути великим і дорос­лим». Дитина постійно грає у «я вже великий», імітує у грі те, що їй стало відоме з життя старших. Отже, вона не має жодних підстав приховувати це бажання. Інша справа з дорослим. З одного боку, він знає: від нього очікують, що він більше не буде гратися чи фантазувати, а діяти­ме у реальному світі. З іншого боку, серед бажань, що викликали його фантазії, є багатенько й таких, які просто треба приховати, тому й соро­миться дорослий свого фантазування, як дитячого та недозволеного.

Ви запитаєте, звідки можна було б знати так докладно про фантазу­вання людини, якщо вона оповила його такою таємничістю. Що ж, є такі люди, яким хоч і не Бог, а могутня богиня, Необхідність, доручи­ла розповісти, чим вони страждають і з чого радіють. Це ті нервово хворі люди, які повинні звірити свої фантазії лікареві, від якого очіку­ють одужання через психічне лікування. З цього джерела походять наші найкращі знання, і ми вже дійшли до цілком обґрунтованого припущення, що наші хворі повідомляють нам не що інше, як те, що ми могли б довідатися також і від здорової людини.

Ознайомимося з характерними особливостями фантазування. Мож­на було б сказати, що щасливий ніколи не фантазує, що це робить тільки невдоволена людина. Невдоволені бажання – рушійні сили фан­тазій, і кожна окрема фантазія – це здійснення бажань, коректура невдоволеної дійсності. Рушійні бажання – різні, залежно від статі, характеру та обставин життя особи, що фантазує. Проте їх можна до­сить легко згрупувати за двома головними напрямками. Це або марнос­лавні бажання, які служать для вивищення особи, або ж єретичні. У молодої жінки домінують тільки еротичні бажання, оскільки її мар­нославство, як звичайно, знищує любовне прагнення. У молодого муж­чини, поряд з еротичними, важливими є егоїстичні та марнославні бажання. Проте ми хотіли б наголосити не стільки на протилежності обох напрямків, скільки на їх частому сполученні. Подібно до того, як на багатьох іконах вівтаря в одному куті видніється зображення за­сновника, у марнославних фантазіях ми можемо десь у закутку вияви­ти певну даму, заради якої наш фантазер і здійснює свої геройські вчинки, до ніг якої кладе усі свої здобутки. Ви бачите, що для прихо­вування у нас достатньо сильні мотиви. Пристойно вихованій жінці дозволено тільки якийсь мінімум еротичних потреб, а молодий мужчи­на повинен вчитися тамувати той надлишок марнославства, який при­носить з розніженого дитинства, щоб влити у суспільство, таке багате на подібних претензійних індивідів.

Продукти такої діяльності, такого фантазування, окремі фантазії, повітряні замки або мрії ми не можемо уявляти як закляклі й незмінні. Навпаки, вони прилаштовуються до плинних життєвих вражень, зміню­ються з кожним поворотом життя і отримують від кожного дієвого враження так звану «часову мітку». Назагал стосунок фантазії до часу дуже багатозначний. Можна сказати, що фантазія ніби зависла між трьома часами, між трьома часовими моментами нашої уяви. Душевна робота прив’язується до якогось актуального враження, якогось актуа­льного випадку, що був здатний розбудити одне з найбільших бажань особи. Цей випадок звертається до якогось переважно інфантильного переживання, у якому це бажання сповнилося і створює звернену у майбутнє ситуацію, що виступає як сповнення цього бажання – він створює мрію або фантазію, яка вже має сліди свого походження від якоїсь причини (Anlasse) та від спогаду. Отож, минуле, сучасне і май­бутнє вишиковуються, як на шнурочку, на шнурочку безперервного бажання.

Найбанальніший приклад міг би з’ясувати мою позицію. Розглянь­те випадок бідного сироти, якому ви дали адресу працедавця, де цей сирота міг би, можливо, знайти роботу. Дорогою туди він міг би відда­тися мріям про те, як то він змінює своє життя на краще. Змістом цієї фантазії було б щось приблизно таке: його беруть на роботу, він подо­бається своєму новому шефові, на роботі він незамінний, його прийма­ють в сім’ю господаря, він одружується з його гарненькою донькою і потім сам, спочатку як співвласник, а згодом як спадкоємець, веде справи фірми. При цьому наш мрійник відшкодовує собі те, чим він був одержимий у щасливому дитинстві: дім – захисток люблячих батьків і перші об'єкти своєї ніжної прихильності. На цьому прикладі Ви бачите, як бажання використовує певну сучасну причину, щоб за зраз­ком минулого створити картину майбутнього.

Різне треба було б ще сказати про фантазії. Я хотів би обмежитися короткими зауваженнями. Зростання та незвичайне посилення фан­тазій є передумовою неврозу чи психозу, фантазії є наступною сходин­кою тих хворобливих симптомів, на які скаржаться наші хворі. А в цьому місці відгалужується досить широка дорога до патології.

Проте я не можу оминути стосунку фантазії до сну. Наші нічні сни – це не що інше, як такі власне фантазії, що можна довести за допомо­гою тлумачення снів (3). Мова у своїй неперевершеній мудрості вже тоді вирішила питання про суть снів, коли вона розпорядилася назива­ти повітряні творіння людини, що фантазує, «снами-серед-білого-дня-мрії». Коли ж, незважаючи на цю вказівку, суть наших мрій зали­шається переважно нечіткою, то причиною є те, що вночі у нас ожива­ють і такі бажання, яких ми соромимося, які мусимо приховувати самі від себе, які саме тому витісняються, переходячи у несвідоме. Таким витісненим бажанням та їхнім похідним не належить нічого іншого як один покруч - після того, як вдалося науково пояснити спотворення мрій (Traumentstellung), вже не важко було розпізнати, що й нічні сни є такими ж здійсненнями бажань, як і «сни-серед-білого-дня-мрії». Так добре усім нам відомі фантазії.

Стільки про фантазії, а тепер – до поета! Чи могли б ми порівняти поета з «мрійником-серед-білого-дня», а поетові твори – з мріями? Відра­зу ж зауважимо першу особливість: нам слід відрізняти тих поетів, які запозичують готові сюжети, як-от давніх епічних поетів та трагіків, від тих, які, як видається, свої сюжети творять самі. Затримаймося біля останніх і підшукаймо для нашого порівняння письменників, але не тих, яких найбільше цінує критика, а непретензійних авторів ро­манів, новел та оповідань. Останні тому, власне, і мають найбільше читачів та читачок – і яких ревних! Що стосується творінь цих по­вістярів, то одна риса повинна бути для нас особливо разючою: всі вони мають героя, який стоїть у центрі уваги, нашу симпатію до якого пись­менник намагається здобути всіма можливими засобами і якого він, здається, охороняє за допомогою особливої вищої сили. Якщо я на­прикінці якогось розділу роману залишаю героя непритомним, важко пораненим, який спливає кров’ю, то певен, що знайду його на початку наступного розділу під найпильнішою опікою та таким, що вже оду­жує; а якщо перший том завершився катастрофою корабля під час бурі на морі, корабля, на якому знаходився наш герой, то я знову певний, що на початку наступного тому прочитаю про дивовижний порятунок, без якого роман не мав би ніякого продовження. Відчуття безпеки, з яким я супроводжую героя в найнебезпечніших пригодах, і є те не­змінне, з чим справжній герой кидається у воду, щоб врятувати того, хто тоне, або наражається на ворожий вогонь, щоб атакувати батарею, і є те справжнє геройське почуття, якому один з наших найкращих поетів присвятив чудові слова «Es kann dir nix g’schehen» (Anzengruber) (4). Проте я вважаю, що за цією зрадливою рисою без труднощів можна розпізнати Його Величність Я, героя всіх мрій та всіх романів (5).

Інші типові риси цих егоцентричних розповідей теж вказують на подібну спорідненість. Якщо всі жінки в романі постійно (stets) зако­хуються у героя, то не слід сприймати це як зображення дійсності, а розуміти просто як необхідну складову частину «сну-серед-білого-дня-мрії». Те ж саме стосується всіх інших дійових осіб роману, які різко поділяються на добрих і злих, з відмовою від усієї різноманітності людських характерів, що її ми спостерігаємо в дійсності, а саме – «добрі» є помічниками, а «злі» – ворогами та конкурентами того Я, яке стало головним героєм.

У жодному разі ми не недооцінюємо того, що дуже багато поетич­них творів – перебувають далеко від свого зразка – наївного «сну-серед-білого-дня-мрїі», та я не можу подолати підозру, що навіть найекстремальніші відхилення за допомогою неперервної низки переходів мож­на пов’язати з цією моделлю. А ще – у багатьох так званих психологічних романах мені впало у вічі, що тільки одна особа, знову герой, зображається зсередини. У душі героя перебуває сам письменник і розглядає інші дійові особи. Своєю особливістю психологічний роман завдячує схильності сучасних письменників розділяти своє «Я» через самоспоглядання на часткові «Я» і, як наслідок, конфліктні течії свого духовного життя персоніфікувати в багатьох героях. Особливо контрастно порівняно з типом «сну-серед-білого-дня-мрії», як здається, виглядають ті романи, що їх можна було б назвати «ексцентричними». У таких романах дійова особа, головний герой, не грає активної ролі, він ніби глядач спостерігає, як вчинки та страждання інших проходять повз ньо­го. Такими є багато пізніх романів Золя. Втім я мушу зауважити, що психологічний аналіз індивідуумів, що не займаються поетичною творчі­стю, які деякими рисами відрізняються від так званої норми, ознайомив нас з аналогічними варіаціями тих «снів-серед-білого-дня-мрій», в яких «я» задовольняється роллю глядача.

Коли наше прирівнювання поета і мрійника, поетичної творчості і мрії має бути корисним, то воно якось мусить стати плідним. Спробуй­мо, наприклад, застосувати наше твердження, висловлене раніше, про стосунок фантазії до трьох часів і до минущого бажання, спробуймо його застосувати до творів поета і вивчати їх за його допомогою. Як звичайно, не було відомо, з якими уявленнями та очікуваннями слід підходити до цієї проблеми. Часто цей стосунок уявляли собі надто спрощено. Від результатів, отриманих при дослідженні фантазій, ми мали б очікувати, що сильне, щойно пережите почуття розбуджує в поетові спогад про якесь раніше пережите переживання, яке здебіль­шого належить до дитинства, і від нього виходить те бажання, яке творить своє здійснення в поезії. Сама ж поезія дозволяє розпізнати елементи як свіжішого приводу, так і старого спогаду (6).

Хай Вас не лякає складність цієї формули. Я маю підозру, що на­справді вона виявиться надто бідною схемою, але в ній може міститися перше наближення до реального стану справ і після кількох спроб, які я зробив, можу вважати, що такий спосіб розгляду поетичної продукції не залишиться безплідним. Не забувайте, що звичайно відчужуваний наголос на спогадах дитинства в житті поета виводиться, зрештою, з того припущення, що поезія, як і мрія, є продовженням та замінником давніх дитячих ігор. Не забудьмо також повернутися до того класу поетичних творів, в яких ми мусимо побачити не оригінальні твори, а обробки готових і відомих сюжетів. І в цьому випадку поетові зали­шається якась частка незалежності, яка може виражатися у виборі сюжету та у його змінах, що часто можуть бути дуже значними. І настільки, наскільки сюжети походять з народних джерел: з мітків, легенд, казок. Дослідження цих народних психологічних утворень аж ніяк не є ще завершеним; але, що стосується, наприклад, мітків, то вони є відповідниками спотворених залишків бажань – фантазій цілих народів, відділеними від божества мріями молодого людства.

Ви скажете, що я розповів Вам про фантазії набагато більше, ніж про поета, якого як-не-як виніс у назву своєї доповіді. Я знаю це і спробую виправдатися, вказуючи на сьогоднішній стан пізнаного нами досвіду. Я б міг навести Вам тільки спонуки та вимоги, що поширю­ються з фантазій на проблему вибору сюжету поетичного твору. Іншу проблему, а саме: якими засобами поет досягає у нас наслідків афек­тації, що їх він викликає своїми творами, – цієї проблеми ми взагалі не торкнулися. Я б хотів Вам принаймні показати, який шлях веде від наших думок через фантазії до проблем поетичного ефекту.

Пригадуєте, ми сказали, що мрійник старанно приховує свої фан­тазії, бо відчуває існування причин, через які він цих фантазій соро­миться. Я додам, що навіть якби він нам про них розповів, то не приніс би нам таким відкриттям особливого задоволення. Довідавшись про такі фантазії, ми будемо відштовхнуті або, щонайменше, залишимося до них байдужими. Проте, коли він перед нами виконує свої твори або коли він розповідає нам те, що ми схильні називати його власними мріями, то ми відчуваємо велику насолоду, яка, ймовірно, збирається з багатьох джерел. Як поетові це вдається – це його найінтимнішіа таєм­ниця. У подоланні того відштовхування, яка, звичайно, має справу з рамками, що з’являються між кожним окремим «Я» та всіма іншими – в цьому подоланні і полягає справжнє Ars poetica (7). Ми можемо розгадати два різні типи засобів цієї техніки – поет пом’якшує харак­тер егоїстичної мрії завдяки переробкам та прикриттям і підкуповує нас часто формальним, тобто естетичним, виграшем, що його він про­понує при зображенні своїх фантазій. Такий естетичний виграш, який нам запропоновано, щоб уможливити вивільнення зі ще глибинніших джерел ще більшої насолоди, нагороди за спокусу (Verlockungsprämie), або перед-насолоди (Vorlust) (8). На мою думку, вся естетична насоло­да, що її створює для нас поет, і є такою перед-насолодою, а справжнє задоволення від поетичного твору бере свій початок у звільненні від напружень в нашій душі. Звичайно, такий результат немало спричи­нений тим, що поет поміщає нас у стан, в якому ми насолоджуємося своїми фантазіями без жодного закиду та сорому. Тут, принаймні цьо­го разу, наприкінці наших міркувань ми стоїмо на порозі нових, ціка­вих і заплутаних досліджень.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...