Главная Обратная связь

Дисциплины:






ІНВЕРСІЯ ТРИНАДЦЯТА



 

ВОНА: Боже! Як швидко згортається часу сувій, і я вже не встигну сказати, що безумно люблю тебе, Гордон Крег, батька янголяти з лицем Єлен Террі... Носила важко – важко родила, впізнавши глибинно ціну первородності... Як я любила тебе, Гордон Крег – тебе, закоханого у власний талант...

 

Мовчальнику...

Чернець печальний...

Безжально вистражданий шлях

розтяг

На хрестовині рук вузлатих –

окатий,

Окаянний кат, безвинний брат

Праматері землі...

Змілів і біль,

Та жаль ятриться,

й громовиця

Впіка клеймо в чоло крейдяне –

різдвяне

Свято в сіру спеку...

Здалека –

Чорнотно – синя, аж червона –

солона

Полуденним морем...

Горем...

І найсильніших зморить день,

Та з безвісти націлена стріла

на два крила

Ніч розітне

й зачне

Нову Зорю і Вічні Дерева...

 

Паріс Санже! Мій благородний і багатий Лоенгрін... Поєднаних безповоротністю втрат не роз’єднати нікому...

Є горе, яке вбиває... Здається, людина продовжує жити, тіло ще тягне своє безпросвітнє існування, та душа вже відійшла в ніч... і назавжди... Хто сказав, що горе возвеличує і виявляє найблагородніше?! Я ж відповім, що останні дні до трагедії – були останніми днями мого духовного життя... І з того часу я одержима одним бажанням – втікати...втікати...втікати...від того страхіття... і доля моя – безкінечна втеча... Я – Летючий Голландець... примарний корабель... у примарному океані... Я знала... І в найщасливіші моменти своєї долі...я передчувала, що там... за днями... Я кричала по ночах і прокидалася від власного крику...

В той рік за контрактом я мла концерти в Парижі, і молодий лікар нарадив пожити декілька днів у Версалі. І дійсно, коли я прокинулась на ранок в готелі „Тріанон”, серед розкішного парку, всі мої передчуття і страхи щезли, як вранішній туман. О, якби був поруч хор древньої трагедії, він нагадав би, що, втікаючи від нещасть, ми часто напрямки йдемо до них! О, якби я не поїхала до Версалю, рятуючись від пророчих видінь, мої б діти не знайшли б свою смерть на тій же дорозі...

В той вечір я танцювала як ніколи! Я не була жінкою, я перетворилась на полум’я радості, в спалахи сердець зачарованого залу! І чекала на тебе, мій Лоенгрін!

А напередодні сталася дивна подія: хтось надіслав в подарунок прекрасно оформлену книжку Барб’є д’Оревільї

Я збиралася насварити Патріка, що влаштував гармидер в кімнаті, і раптом книжка розкрилась на сторінці з іменем „Ніобея”, і я прочитала...

... Прекрасна, і матір дітей, що достойні тебе, ти посміхалась, коли називали Олімп, і покарою – стріли богів, що побили дітей твоїх, і яких не змогли захистити оголені груди...



І раптом, я зрозуміла: “Діти! Мої діти! Якою сірою пусткою видавалося б без них життя! Вони важать більше, аніж моє мистецтво, в тисячу разів любов до них сильніша кохання найкращого із мужчин, діти – таємний зміст і щастя мого життя!”

Я відклала книжку, руки мої тремтіли, холодний липкий страх охопив мою душу...

Я покликала своїх дітей, я притисла їх до грудей, сльози росою падали на їх золоті голівки – я пам’ятаю кожне слово, кожний порух того ранку...Скільки разів безсонними ночами я відтворювала в пам’яті кожну хвилину... Чому доля не остерегла мене, аби я змогла відвести неминуче... Ранок стояв такий тихий, тихий. Вікна розчинено в парк, що вбирався у першоцвітіння. Зачарована весною, своїми красивими щасливими дітьми, я відчула таку натхненну радість, що почала танцювати з ними. Озвався телефон, і я почула твій голос, Лоенгрін. Ти просив приїхати і привезти дітей. Я у захваті від майбутнього перемирення прошепотіла цю новину Дірдре.

– Патрік, Патрік! Вгадай куди ми сьогодні поїдемо! – защебетала вона.

Як часто я маритиму дитячими голосочками: ...вгадай! Вгадай! Куди ми сьогодні поїдемо!...

Бідні мої, ніжні, прекрасні діти, якби я знала, яка жорстока доля судилася вам... Куди? Куди ви пішли у той день?!...

О, Лоенгрін! Ми були такими щасливими. Ти не міг натішитись на свого сина і Дірдре. Ми снідали в Італійському ресторані, їли макарони і пили солодке вино! Ми багато сміялися і мріяли про чудесне! Театр великого композитора Патріка і всесвітньої танцівниці Дірдре – храм, достойний Дузе, де великий Мане – Сюлі зіграє свого Софокла! Театр, що ніколи не буде збудованим...

Я мала репетицію, а діти мусили їхати додому... Сама вивела на вулицю, всадовила в машину, вкутала пледом, поцілувала через скло...

Піаніст ще не прийшов. Я вдягла білу туніку, і тримаючи в руках коробку з шоколадом, ходила по величезному залу студії, їла цукерки, і думала, що я – найщасливіша жінка в світі! Я молода, знаменита, в мене такі чудові діти і чоловік! Сьогодні збулася мрія всього життя – я матиму школу танцю і театр! Повернувся Лоенгрін, ми – разом, і життя прекрасне!

І ти повернувся... Тебе хитало... Ти хрипів синіми губами: “Діти...діти...померли...” – і падав довго...довго..

Чому я не збожеволіла?! Сон, що триватиме вічно... що врятувало мій отетерілий мозок?!...

Машина з дітьми виїхала на набережну Сени, їй напереріз вискочило таксі. Шофер круто повернув до річки. Мотор заглох. Шофер вийшов з машини, аби завести, і тут... вона рушила з місця і посунула в річку... Парапету не було і за хвилину вона опинилася в Сені... Їх підняли краном через годину. Дітей відвезли до Французького госпіталю... Кажуть, Дірдре ще дихала... Чому мене не було поруч?!!

Двічі розриває горло і випікає мозок нелюдський крик матері – при народженні і при смерті. І коли я тримала в долонях холодні рученята, які вже ніколи не зігріти, я чула цей свій крик, один – єдиний на весь Всесвіт, переповнений смертельною тугою і колишньою радістю, екстазом народження і агонією...

Після катастрофи я залишила сцену і готувалася стати матір’ю...

Першого серпня почалися пологи. Стояла страшенна спека, і в розчинені вікна вривались чиїсь голоси, гуркіт барабанів, плач, абсолютно незрозумілі слова... мобілізація... війна... війна... І моє дитя, що носила під таким отруєним серцем... мало народитися в такий недобрий світ...

Коли з’явився хлопчик, я вирішила, що це повернувся Патрік... Я попросила принести дитину... Його голівка лежала на моїм плечі... Патрік, - тихенько покликала... Він відкрив голубі очі... схлипнув... і все...

Мені здається, що це остання межа страждань, що судилися мені на землі – в цій хвилинній смерті знову і знову вмирали мої нещасні діти... Рани мої невигойні... Я чула стукіт – то забивали маленьку труну – єдину колиску мого немовляти... Чорний вир охоплював мозок, а спекотні очі пірнали в криваві рядки “Необея, що оплакує своїх дітей...”

Що це?! Жахливий парафраз долі? Помста еріній долі?! Чи холодна середньовічна помста хтивої розбещеної заздрості?! Що це?!! Ніобея... Ні! Я... Медея, що власноруч привела дітей на жертовник!!! Будь проклята безодня, що одвіку – віків ненаситно поглинає легкі і незаймані душі!

І чого вартий магічний дар, що безсилий захистити коханих?!!!

Хто... я?... Де... я?... Медея...

 

Сивій Медея – крук чорного свята!

Нап’ято

дірками лахміття вітрила...

Любила...

Нехрещеним дітям даруй, Боже, крила!

Не била

їх з малечку і до остання...

Остання

нелюдська надія –

що дію?!

Летіте!

Летіте у вирій!

у вирі

нічної спокути –

розкуті

самі тільки руки!

Му-у-ки

Для спраглого серця!

Не сердься,

синочку мій менший –

меншого брата

у тебе не буде...

Люде!!!

Занадто я матір –

щоб мати

материнськую долю!

Болю!!!

Кидайте каміння, безгрішні!-

Торішні

дощі не змиють...

Змії

підступнії коси!

Покосить

посяне осінь –

і просінь

прошиє вас блиском,

вже близько

подруженька сива...

Просила ж!!!

Віжками – прип’яти...

тримати...

Не втримали! Ой, не втримали!

Покрали...

мої камінці... самоцвіти...

Не вкриті –

повзіть по дорогах...

На бога!!!

З вами – покінчено...

Покалічено –

тисячоліттями душу...

мушу...

Очі –

Урочища –

Чорні!

У човні

обличчя вас двоє...

в двобої...

Вас – розперезано і роззуто!!!

Забуто...

Повії без сорому, очі, -

з ночі

не намилуєтесь...

Чуєте?!!

Щік зацілований мармур –

марно...

Минущість майбутнього –

забудь його...

Душу надвоє розламати –

мати...

Забиті – не плачуть...

Забитим – не страшно...

Ти – старший,

синочку мій важний –

як важко

тебе я носила...

Несила –

зносити долю!

Волю!!!

В огні льодяному –

по ньому

вию!

Шию

Гадину білосніжну –

ніжно

хто цілуватиме?!

Матиме –

вериги довічні...

Стрічні –

жахаються перехожі –

Рожі,

а чи чума на тобі?!

Пробі!!!

Хрипітимеш горлом до неба...

Не треба...

Не допоможе...

Боже!!!

Бездонного болю замало!!!

Мамо,

Яка ви страшна, мамо!

Хоча б закричіть, мамо!

Мало...

Крові як мало...

Хто стугонить в тиші?!

Миші

вигризли мозок...

Можна...

Все тепер можна –

дітками гендлювати...

відьмувати...

бо ти ... не мати...

Не вмерла – зотліла...

Тіло –

Оскаженіло

в лабетах каталепсії!!!

Сію

снів своїх зерно –

терна

Любові... Бові –

звірилось серце,

а вірила –

Богу...

ЕПІЛОГ

 

ВОНА: Я – Айсі... Я – Актриса... Я народжена рипувати життя і небуття, хаос доріг і гармонію часу. Я – Чаша, в якій вигорає вогонь незгасимо сердець, що лишили по собі – казки і легенди...

Я – Актриса! Я – Велика Актриса! І магія танцю заполонила світ по обидва крила Океану. І Слава ходить назирці і тягне хвостом – облуду й огиду... Я мала все – і втрачала безповоротно найдорожче... Я мала все – і була найбіднішою поміж бідних... Багатогрішно, жагуче любила і пройшла крізь вселенську спокуту...

Я – любила вас і кидала до ваших ніг своє зболене серце... Я любила вас, і знала, що...

 


І щезне з пам’яті ім’я,

І біль загоїться від втрати...

Час перетер і перем’яв,

І знов посіяв проростати –

Все те – що нами не було...

Та те – що вже не буде нами,

Як молода кора стебло,

Я... обнімаю... не руками...


 

Я – Актриса! І я – танцюватиму на розрив аорти... Все швидше меле Часу Млин, і втіка із-під ніг дорога Гончарного Кола... І от-от я торкнуся чолом горизонту... І спалах останній душі полетить у Безмежжя... Але я встигну сказати: „Прощайте, друзі! На вас чекає Слава!” Я неодмінно встигну сказати: „Прощайте... Друзі...”…

 


 

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 6.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...