Главная Обратная связь

Дисциплины:






Политико-правовые погляди М. Падуанского.



 

В xi--xiii ст. у Європі відбувався швидке зростання продуктивних сил. Воно постало значно інтенсифікував спілкування і оживив торгівлю, зумовив активний розвиток міст і ремесел у яких, прискорив формування внутрішнього ринку на країнах регіону. Закономірно стала складатися громадська група, яку утворила переважно заможна верхівка бюргерства: купці скориставшись попитом, підприємці, власники майстерень, керівники цехових корпорацій, заможні ремісники та інші. Ця громадська група дуже потребувала усуненні різного роду міжусобиць, подрывавших елементарний лад у державі, в твердому централізованому управлінні, може гарантувати від примх і сваволі різних феодалів. Задоволення таких потреб вона пов'язувала з королівської владою та тому початку тяжіти до неї, підтримувати її. Один із найбільш розроблених політико-юридичних обгрунтувань цієї орієнтації бюргерства дав Марсилий Падуанський (прибл. 1275 -- ок.1343).

В своєму великому творі “Захисник світу” (1324-1326 рр.) Марсилий Падуанський покладає на церква відповідальність на біди й нещастя світу. Вони переборні, за умови що надалі церковники займатимуться виключно сферою духовного життя людей. Церква має бути відділена від держави й підпорядкована світської політичної влади.

Эта влада і що представляє її держава виникли, як вважав Марсилий Палуанский, в процесі поступового ускладнення форм людського суспільства Спочатку родини під ім'я загального добра і із загального згоди з'єднуються в пологи, пологи -- в племена. Потім настільки ж шляхом і впроваджують тієї ж мети консолідуються міста; завершальна стадія -- поява держави, що базується спільною для злагоді складових його осіб і переслідує їх загальну благо. У цьому вся описі походження з природою держави легко розпізнати сліди відповідних аристотелевских ідей.

Марсилий Падуанський відстоював дуже сміливий (на той час) теза у тому, що справжнє джерело будь-якої влади -- народ. Від неї йде як влада світська, і духовна. Тільки тепер він один -- носій суверенітету і верховний законодавець. Щоправда, під народом Марсилий Падуанський розумів зовсім на й усе населення держави, а лише кращу, достойнейшую його частину. Як глибокої залишалася в XIV в. переконаність у природності нерівності людей, каже те що, як і Марсилий Падуанський ділив членів товариства на дві категорії: вищу і нижчу. Вища (військові, священики, чиновники) служить загального блага; нижча (торговці, хлібороби, ремісники) піклується про своє приватних інтересах.

Государственная влада діє передусім у вигляді видання законів. Вони суть веління, подкрепряемые загрозою реального покарання або обіцянкою реальної нагороди. Цим закони держави від законів божеських, супроводжуваних обіцянками нагород чи покарань в загробному життя. Право видавати юридичні закони має народ. З політичної практики італійських міст-держав у той час, Марсилий Падуанський конкретизує цю фундаментальну прерогативу тому, що законодавствувати повинні найбільш що заслуговували виконувати таку місію люди, обирані народом. Закони обов'язкові як народу, так які видають їх посадових осіб. Зрозуміло виражена у Марсилия Падуанського думка про необхідність забезпечити таке становище, у якому пануючі неодмінно було б пов'язані видаваними ними ж законами.



Автор “Захисника світу” однією з перших став проводити чітке різницю між законодавчої і виконавчої владою держави. До того ж він писав, що влада законодавча визначає компетенцію й організацію виконавчої влади. Остання діє тому авторитету, яким її наділяє законодавець, і покликана суворо триматися рамок закону. Ця влада то, можливо влаштована по- різного. Однак у будь-якому разі вона повинна переважно здійснювати волю законодавця -- народу.

Узагальнюючи досвід функціонування політичних інститутів, які у багатьох сучасних йому італійських республіках, Марсилий Падуанський важливе місце відводив виборності як принципу конституювання установ і добору посадових осіб держави всіх рангів. Навіть у умовах монархії, яка здавалася йому найкращим державним пристроєм, мав діяти Україні цього принципу. Обирається монарх, думав Марсилий Падуанський, зазвичай, найпридатніший правитель, тому виборча Монархія набагато кращий монархії спадкової. В історії політико-правових навчань “Захисник світу” -- яскраве явище. Марсилий Падуанський прямо і доказово відстоював самостійність держави (його незалежність від церкви) у питаннях, що з відправленням публічної влади.

 

7. Політичні і правові ідеї Реформації ( Мартін Лютер, Жан Кальвін)

 

У першій половині XVI ст. в Західній і Центральній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, спрямований проти феодальних пережитків, за демократичну реформу католицької церкви, що одержав назву Реформації. Участь у реформаційному русі різних опозиційних сил (від частини дворянства і князів до селян і плебеїв) визначала наявність у ньому дуже різнорідних політичних програм, уявлень про державу, право, закон. Головним вогнищем європейської Реформації була Німеччина. Початок їй поклав професор Віттенберзького університету доктор богослов’я Мартін Лютер (1483 —1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, що спочатку надихнули і згуртували в Німеччині всіх поборників Реформації. Мартін Лютер виступив рішучим противником папи римського і католицької церкви як посередників між Богом і мирянами. Спасіння досягається винятково вірою, стверджував він, і кожен віруючий не має потреби в посередниках у своїх відносинах з Богом. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани рівноправні. Єдине джерело віри — Біблія. Вчення «батьків церкви», булли і енцикліки папи римського — лише людські установлення, що підля-гають раціональній оцінці і критиці. За Лютером, усіх людей можна розділити на дві частини: одних зарахувати до божого царства (праведників), інших — до світського. «І якби увесь світ складався зі справжніх християн, тобто з істинно віруючих, — писав він у творі «Про світську владу. Якою мірою їй варто коритися» (1523), — то не було б необхідності чи користі ні в князях, ні в королях, ні в панах, ні в мечі, ні в законі». Але їх менша частина: злих завжди більше, ніж благочестивих. Тому Бог заснував два царства і два правління — духовне і світське, підкоривши людей мечу і закону, «щоб вони не могли чинити зла, жили з миром і любов’ю».

Як далеко сягає світська влада? — порушує питання Лютер у головній частині свого наставляння . І відповідає:світське правління має закони, що сягають не далі тіла і майна людини. її внутрішній, духовний світ поза юрисдикції держави, поза підпорядкування її законам. Тому, якщо світська влада чи єпископи насмілюються диктувати закони душам, вони грубо втручаються в правління Господа. Заслугою Лютера був висновок про те, що свобода думки і совісті є передумовою й обов’язковою ознакою антидеспотичного, демократично організованого суспільства. «Ні папа, ні єпископ, ні яка б то не була людина, — писав він, — не мають права встановити хоч єдину букву над християнином, якщо не буде на те його власної згоди». Ця ідея безумовної необхідності «власної згоди» у питаннях віри і права зіграла в науці про право і державу благотворну, насправді революціонізуючу роль, як універсальний правовий імператив. Таким чином, Лютер відстоював самостійність держави стосовно церкви, виступав проти привілеїв католицького духівництва і їх прагнення керувати християнами і нехристиянами. Ідея посилення державної влади ставала характерною рисою німецької правосвідомості. М. Лютер вважав природне право основою порядку в державі, основою законодавства. На його думку, у світській державі необхідні хороші і справедливі закони. Але навіть «занадто багато зводів законів» не забезпечать справедливість у державі, якщо князь не буде керуватися реальними інтересами, обумовленими людським розумом. Тому князь повинен застосовувати закон так, «щоб розум постійно звеличувався вище всяких законів і залишався вищим законом і кращим законознавцем». Помітний вплив на результати Реформації справив Жан Кальвін (1509—1564). Його критика існуючого в «Настанові у християнській вірі» (1536 ) була поміркованою і по-своєму конструктивною. Усяку владу в державі він вважав божественною. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, сваволю і беззаконня, пророкував їм божу кару. Право на спротив тиранії Кальвін визнавав тільки за органами влади, церквою і представницькими установами. Лише коли вичерпані всі легальні форми спротиву, допускав непокору і скинення тирана. Віддавав перевагу аристократичній формі правління або її сполученню з демократією. Проповідував набожність, доброчесність, працьовитість і покірність владі, закликав додержуватись морального закону. Протестантській етиці відповідала і практична діяльність Кальвіна: він заснував у Женеві нову церкву, керовану виборною консисторією (пресвітери (старійшини), проповідник і диякон). Спочатку Кальвін ставив консисторії вище державних органів (женевська консисторія фактично підкорила собі магістрат міста). Кальвін писав про можливість опору магістратів королю у випадку попрання божественних законів, обмеження волі народу. Згодом затвердилася ідея незалежності кальвіністської церкви від держави. У XVI—XVII ст. кальвінізм значно поширився у Швейцарії, Нідерландах, Франції, Англії, Шотландії, Польщі, у північноамериканських колоніях. Кальвіністська ідеологія сприяла перемозі перших буржуазних революцій у Європі, стала складовою частиною політико-юридичного сві-тогляду буржуазії, протестантської етики.

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...