Главная Обратная связь

Дисциплины:






НАУКОВА РЕВОЛЮЦІЯ дивись Еволюція та революція



НАУКОВО-ДОСЛІДНА ПРОГРАМА — ключова концепція методології науки Лакатоса. Науково-дослідна програма являє собою зв'язну послідовність теорій, кожна з яких вини­кає з попередньої внаслідок приєднання до неї будь-якої допоміжної гіпотези. У розвитку кожної науково-дослідної програми виникають дві стадії: прогресивна і регресивна. На пер­шій стадії теоретичний ріст науково-дослідної програми, випереджаючи практику експерименталь­них досліджень, передбачає відкриття раніше не відомих емпіричних фактів. На другій — теоретичні пояснення відста­ють від згаданої практики. У контексті цієї методології історія науки постає як процес виникнення, розвитку й агоністики альтернативних науково-дослідних програм. Найваж­ливішим структурним елементом кож­ної науково-дослідної програми є її "тверде ядро", тобто сімей­ство найбільш сталих фундаментальних припущень, які збереглися без змін у всіх її теоріях. Безперервний процес зміни теорій у науково-дослідній програмі регулюється двома нормативними евристиками. Перша ев­ристика відповідає на питання про те, якому шляху дослідження учений може віддати перевагу ("позитивна евристи­ка"). Друга — яких шляхів слід уникати ("негативна евристика"). Зокрема, "не­гативна евристика" рекомендує вченому не застосовувати до науково-дослідної програми правило у ситуаціях, коли вона зустрічається з контрприкладами та аномаліями. У таких ситуаціях "негативна евристика" пропонує використовувати допоміжні гіпотези, які створюють своє­рідний "запобіжний пояс" навколо "твердого ядра" науково-дослідної програми. У ситуаціях зітк­нення з контрприкладами та аномаліями модифікуватися або відбраковуватися повинні лише гіпотези цього "запобіжно­го поясу". У "позитивної евристики" функції інші. Вона пропонує досліднику:

а)способи видозмінювання або узагаль­нення версій науково-дослідної програми,які спростовують­ся;

б) стратегії модифікації або уточнен­ня "запобіжного поясу";

в) методи конст­руювання моделей з більш широкою сфе­рою застосування. Методологія науково-дослідної програми Лакатоса виявилася ефективною у до­слідженні лише деяких періодів історії науки.

НАЦІОНАЛІЗМ — спрямування політич­ної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди націоналізму (типологія націоналізм) залежать передусім від того, як ро­зуміють націю та її формування. Оскіль­ки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм націоналізму є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні націоналізму важли­вим є питання про співвідношення націоналізму з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Націоналізм — як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політич­на ідеологія та політична практика — не виступав на Заході до кінця XIX століття в ролі окремої політичної ідеології, а був склад­ником лібералізму, консерватизму, со­ціал-демократизму (у XX столітті став склад­ником комунізму). У міру дедалі чіт­кішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати націоналізм критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між націоналізмом та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шля­хом спрощених формулювань, стверджу­ючи, що націоналізм — це національний егоїзм, аб­солютизація інтересів своєї нації за раху­нок інтересів інших націй. Але такі фор­мулювання не враховують того, що націоналізм може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняєть­ся від лібералізму, консерватизму, со­ціалізму та комунізму). Внаслідок вели­кої різноманітності форм націоналізму часто твер­дять, що потрібно говорити не про націоналізм як щось єдине, а тільки про різні націоналізми. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм націоналізму, вони містять в собі і спільні еле­менти. Шляхом порівняння встановлю­ють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях націоналізму та пропонують різного роду типології націоналізму. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністській, (переважно держав­них націй) та захисні націоналізмт (переважно не­державних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в націоналізмі, розрізняють політичний та культурний націоналізм (культурний націоналізм пере­важно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як націоналізм мислить співвідношення особи та нації, розрізня­ють ліберальний (демократичний) націоналізм та інтегральний (тоталітарний) націоналізм. Політич­ний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "ет­нічний націоналізм" або "етнорегіоналізм". Тер­мін "етнічний націоналізм" іноді застосовують та­кож до державницького націоналізму, якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо за­хідних націй, у бутті яких етнічний чин­ник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби — так званий "громадянський націоналізм" . (В. Лісовий)



НАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКИЙ — дея­ка сукупність ідей та уявлень, в яких на­голошується цінність нації. Джерела націоналізму українського вбачають передусім у поезії Шевчен­ка, де націоналізм український виступає як поєднання цін­ності особи та нації, самобутньої культу­ри та державної незалежності. Принци­пи націоналізму українського політичного вперше були чітко сформульовані Міхновським, потім націоналізм український розвинувся, та інше.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР — сукуп­ність психологічно-ментальних та поведінкових ознак, особливостей, прита­манних певній етнонаціональній спіль­ноті. Уперше вивчення психологічних особливостей окремих етнічних груп здійснювалося Школою психології на­родів, що виникла в Німеччині в середині XIX століття. Для означення специфічних пси­хологічних властивостей того чи того ет­носу Лазарус і Штейнгаль, наслідуючи Гегеля й німецьких романтиків, уживали по­няття "дух народу". Дослідженню цього питання присвячено й фундаментальну роботу Вундта "Психологія народів", де розглядаються специфічні особливості глибинних шарів психологічного життя представників різних людських спільнот. У XX столітті дослідження національного характеру здійс­нюється переважно в рамках неофройдизму та націології. Юнг, зокрема, виво­дить наявність психологічних відмінно­стей народів зі своєї концепції архетипів, пов'язуючи їх існування з функціюванням у підсвідомому певних психологіч­них структур, що зумовлюють особливі поведінкові прояви і є спільними для представників якогось великого угрупо­вання. Питання національного характеру найбільшою мірою привертало увагу народів, що зазнавали національного гноблення і для яких ак­туальним було виявлення всіх чинників, що впливали на перебіг національно-виз­вольної боротьби. Намагаючись виявити умови, за яких уможливлюється досяг­нення національної незалежності і при­чини попередніх поразок, українські мислителі — політики-державники, філософи, психологи, представники інших науко­вих галузей — звертались до особливо­стей української національної ментальності й психології. Від середини XIX століття в Україні бурхливими темпами розвивається ет­нопсихологія, основоположні ідеї якої сформульовані в роботах історіографіч­ного та культурознавчого характеру (Ко­стомаров, Липинський, Щербаківський, Липа, Чижевський, Мірчук, Крупницький, Ярема, Феденко). Філософські ас­пекти функціювання мови як чинника етнопсихологічних феноменів досліджувались у роботах Потебні. Безпосе­редньо проблемам національного харак­теру в межах етнопсихології як міждис­циплінарного напряму наукових до­сліджень на українському ґрунті присвячено робо­ти Кульчицького, Цимбалистого, Яніва, Шлемкевича та інших.

НАЦІЯ— спільнота людей, об'єднаних низкою чинників, серед яких найваж­ливішими є етнокультурні (дивись Етнос) та політико-правові. У відповідності з визначенням Сміта, нація — це колектив лю­дей, "що має власну назву, свою історич­ну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадянську культуру, спільну економіку і єдині юри­дичні права та обов'язки для всіх членів". У цьому переліку ознак не роз­межовано так звані "об'єктивні" ознаки (ті, що піддаються спостереженню та опису — особливості поведінки, мови, політичні та правові установи тощо) та суб'єктивні ознаки (що стосуються того, як саме окремі люди усвідомлюють, почувають, уявляють свою належність до одного цілого, яке вони називають "нація"). Розг­лядаючи спільні об'єктивні ознаки, важ­ливо зважати на те, чи деяка спільна ознака е власною (тобто є унікальною, властивою тільки даному колективу лю­дей), чи цю спільну ознаку дана нація по­діляє з іншими націями. Більшості націй властиві тільки деякі ознаки, а то й одна із набору спільних (об'єднувальних) ознак, які пов'язуються з поняттям нація. Якщо брати, з одного боку, об'єктивні ознаки (етноку­льтура, мова, релігія, територія, спільна історія, економіка, політико-правові установи), а з іншого — суб'єктивний чинник (усвідомлення належності людей до одного колективного цілого), то мож­на встановлювати роль кожного із цих чинників в тому чи іншому випадку. Що стосується європейських націй, то із чин­ників, які відіграли найважливішу роль у становленні нації та відіграють найваж­ливішу роль в об'єднанні індивідів в нації, до цих чинників слід віднести спільну те­риторію (компактне проживання), етніч­ний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов'язаний суб'єк­тивний чинник — національна само­свідомість. У даному випадку йдеться не про роль тих чи тих чинників у виник­ненні нації, а про те, що об'єднує людей у нації. За умови, коли, за винятком хіба що компактного проживання на певній тери­торії, не існує ніяких спостережуваних особливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної політичної традиції тощо), але існує си­льно виражене усвідомлення своєї гро­мадянської згуртованості та окремішності, можна твердити про існування політичної нації. Але це крайній випадок: переважно національна свідомість три­мається завдяки наявності деяких спіль­них і бажано унікальних (для даного ко­лективу людей) особливостей (або при­наймні деякого унікального поєднання об'єктивних ознак, кожна із яких, взята окремо, може бути спільною в даної націїї з іншими націями). Нація, що має волю до стверд­ження своєї національної ідентичності, як правило, не покладається лише на суб'єктивний чинник, а прагне (іноді ціною великих зусиль) створити основу для суб'єктивного чинника у вигляді де­якої об'єктивно наявної ознаки (яка б наголошувала її унікальність). В залеж­ності від того, які з об'єднувальних чин­ників — етнічні чи політико-правові — відіграють провідну роль, термін "нація" набуває і відповідно передається двома термінами — "етнічна (культурна) нація" та "політична нація". (В. Лісовий)

НЕБУТТЯ — заперечення буття. Має відповідні останньому, але протилежні значення:

1) Синонім неіснування, котре у Гегеля отримало назву "ніщо", або "чи­сте ніщо". Взяті самі по собі, такого роду буття і "ніщо" — це абстракції, що й вира­жено прикметником "чисте". Якщо від речі відокремити всі властивості, за ви­нятком того, що вона є, то нічого не зали­шиться. Тому чисте буття і "ніщо" одна­ково беззмістовні і тотожні між собою. Водночас вони абсолютно протилежні, бо становлять відмінність між існуючими чи неіснуючими речами. В цій супереч­ності криється таємниця, чому Гайдеггер і каже: "З питанням про буття як таке ми підступаємо до межі повної темряви".

2) Визначене небуття — певна річ, явище, стан, що виникають із знищення чи зникнен­ня попередніх утворень. Так, брунька зникає, коли розпускається квітка, квітка — з появою плода тощо (Гегель, "Феноменологія духу"). Кожне наступне утворення є запереченням, небуття попе­реднього. Буття та небуття у поєднанні утво­рюють сторони чи моменти становлення, в якому щось виникає і щось зникає, от­же, містить в собі подвійний перехід бут­тя в небуття і навпаки. В цьому особливість філософії Геракліта і всієї діалектики становлення, що її Лосєв відносить до го­ловних характеристик античного світог­ляду. Обидва сенси небуття відіграють вирі­шальну роль у житті людини, бо лише вона здатна відокремлювати їх від речей і робити змістом своєї діяльності. Це до­сягається завдяки свідомості і мислен­ню.

3) Звідси третій сенс небуття: воно — си­нонім свідомості. Таке тлумачення роз­роблено в праці Сартра "Буття і ніщо". У Гегеля дані категорії мають переважно онтологічний характер. Сартр повертає їх у сферу антропології. Перша позначає об'єктивне, матеріальне, тілесне, друга — суб'єктивне, діяльнісне начало, котре обґрунтовує фундаментальну властивість людини — свободу. Остання — це не пізнання необхідності, як уявлялося традиційно, а неантизація (тобто заперечен­ня) всього об'єктивного. В цьому полягає й інший вагомий сенс, бо з поступом історії руйнівна, неантизуюча роль люд­ства помітно зростає і ставить під питан­ня своє власне буття (дивись Ніщо). (М. Вулатов)

НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА — різновид діалектики, в якій перебільшується за­перечення, несумісність протилежно­стей, мінливості понять і явищ. Най­старіша її форма — релятивізм Кратила. До негативної діалектики відноситься і діалектика елеатів, особливо апорії Зенона Елейського. За визначенням Аристотеля, апорема (по­ложення, в якому викладається зміст) є діалектичний умовивід до протиріччя: кінцева мета — не розв'язання, а розкрит­тя суперечності і негативний висновок щодо порушеного питання. Формою негативної діалектики був скептицизм, як античний, так і Но­вого часу: основний його мотив — дове­дення відносності будь-якого знання — чуттєвого і розумового. В Новий час по­мітною концепцією негативної діалектики було вчення Канта про антиномії, екзистенціальна діалектика К'єркегора, соціальна діалек­тика Маркса. Проте в цілому діалектика від Античності до класичної філософії була позитивною, про що засвідчують імена Геракліта, Сократа, Платона, не­оплатоніків, Бруно, Кузанського, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та інших. Самі напружені опозиції, протилежності вони розгляда­ють як такі, що знаходяться в єдності, уз­годженні, гармонії. Та й сама гармонія — і взагалі, і як феномен мистецтва — визна­чалася як єдність протилежностей. Якісний поворот відбувається в XX столітті, коли діалектика істотно змінила свій зміст. Класичною і домінуючою її фор­мою була діалектика позитивна. Всупе­реч цьому для XX століття характерна діалек­тика критична, трагічна, екзистенціаль­на. Ці різновиди діалектики відбивали досвід критичної опозиції щодо класич­ної її моделі, який, у свою чергу, склався на підставі трагічного характеру епохи, безмежних страждань людей від світо­вих воєн, соціалістичних експериментів і таке інше. Негативна діалектика виникає як особливий напрям філософської думки в межах критичної теорії суспільства Франкфуртської шко­ли (Горкгаймер, Адорно, Маркузе). Негативна діалектика мислиться як тотальна критика всієї європейської культури, тоталітаризму,насильства над природою людини, як ра­дикальна зміна діалектики з урахуван­ням досвіду XX століттят Адорно ("Негативна діалектика", 1960) виходить з принципо­вого антагонізму між суспільною уніфікацією індивіда і його природною унікальністю, нетотожністю. Соціаль­ність — це сфера оречевлення і відчужен­ня, насильницьке прирівнювання, ото­тожнення людей. Основне завдання — вивільнити природу взагалі і природу людини від насильства. Маркузе ("Одно­мірна людина", 1964) стоїть на ана­логічній позиції. Наукове знання не містить понять, які б несли в собі дух протесту і заперечення, оцінки, яка за­суджує існуючий лад. На противагу цьо­му діалектичне мислення завжди залишається негативним тою мірою, якою воно містить судження і засудження дійсності. До негативної діалектики належить і концепція Сартра ("Буття і ніщо", 1943, "Критика діалектичного розуму", 1960). Предмет його роздумів — людина та її буття в світі. За Сартром, буття і ніщо — не дві логічні категорії, а дві сторони людсь­кої реальності. На відміну від гегелівсь­кої діалектики понять, у Сартра — діалек­тика самого існування (екзистенційна діалектика буття в собі (реального бут­тя) і буття для себе (свідомості). У Сарт­ра на першому плані аналізу людського існування — асиметрія, суперечність, конфлікт. Безконфліктне об'єднання людей неможливе. В окремій людині ця розколина постає у вигляді внутрішньої суперечності між фактичністю і трансценденцією. Як і Адорно, Сартр вважає ілюзорним будь-яке примирення проти­лежностей. В "Критиці діалектичного розуму" він розрізняє догматичну і кри­тичну діалектику. В історичному процесі він вбачає колізію між інертною со­ціальністю і свободною діяльністю люди­ни. Діалектика відноситься лише до дру­гої, її виток — "індивідуальні практики". Сартр розкрив повною мірою роль насильства й антагоністичних суперечностей в історії. (М. Вулатов)

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ СИСТЕМИ АКСІОМ — властивість, що характеризує відношен­ня між аксіомами в певній системі ак­сіом. Незалежною називають таку ак­сіому, яка логічно не виводиться за пра­вилами виводу, прийнятими в даній сис­темі, з інших аксіом. Якщо у системі жодна з аксіом не виводиться з усіх інших, то незалежною називають і саму систему аксіом. Коли якась аксіома ви­водиться з інших, її можна вилучати з системи аксіом без скорочення множини висловлювань, істинність яких має дово­дитися. Незалежна система аксіом є їхньою важливою озна­кою. В окремих випадках вона дає змогу, не породжуючи суперечностей, замінити незалежну аксіому на її заперечення і створити істотно нову наукову теорію. Наприклад, заміна аксіоми про паралельність прямих у геометрії Евкліда на її запере­чення привела до створення Лобачевсь­ким принципово нової геометрії.

НЕМИРИЧ Юрій (1612, Київ — 1659) — київський підкоморій, за гетьманів Хме­льницького та Виговського козацький полковник, видатний дипломат, мисли­тель раціоналістичного спрямування, який цікавився переважно проблемами держави і права. Немирич розпочав свій освіт­ній шлях у Краківській академії, де його вчителями були відомий математик Стегман та фахівець з проблем етики Мартин Руар, який підтримував дружні зв'язки з Гроцієм і дав рекомендаційні листи до нього своєму учневі. Немирич відвіду­вав лекції в Лейденському й Амстер­дамському університетах, а також в університетах Па­рижа, Базеля, Падуї; здійснив освітню подорож до Англії. Найсильніше вра­ження на нього справили державний устрій Голландії і Швейцарії. Відтоді Немирич стає послідовним прихильником рес­публіканської форми правління і федера­тивного устрою держави як союзу рес­публік. Навчаючись у Сорбонні, Немирич пише і видає в Парижі твір "Роздуми про війну з московитами" (1632), який, імовірно, був першим трактатом українського автора з воєнно-політичних проблем. Немирич негатив­но ставився до самодержавно-монар­хічного державного правління, котре мо­же, як це було за Івана Грозного, переро­сти в тиранію. Коли воля володаря стави­ться понад закон, піддані перетворюють­ся на рабів, втрачають громадянські сво­боди, в тому числі й свободу сумління. Виклад цих поглядів було продовжено в написаному Немиричем "Маніфесті до володарів Європи" (1658), в якому він виступає як ідеолог уряду гетьмана Виговського. В цьому документі Немирич пояснює європейсь­ким політикам підстави денонсації Коза­цькою державою Переяславських угод, які вбачає в порушенні цих угод Московією, нищенні автономії України, прав і свобод її люду. Ідеї, викладені Немиричем, виявилися згодом близькими до по­глядів, що проголошувалися в "Мані­фесті до європейських народів", написа­ному через півсторіччя Орликом. Пода­льший виклад державницьких уявлень Немирича знаходимо в складених ним умовах Гадяцького договору 1658 року Виговсько­го з Польщею. Готуючи його, Немирич спо­дівався, що на його основі буде утворена нова держава — федерація або радше конфедерація, яка складатиметься з Поль­щі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського. За проек­том договору Україна поєднувалася з По­льщею і Литвою на правах самобутньої держави під назвою "Велике князівство Руське", що повинно було мати свій вер­ховний трибунал і судочинство, вищих урядовців, гетьмана і канцлера, свою державну скарбницю, власну монету, своє військо та адміністративно територіальний поділ. У цьому князівстві проектувалося заснування двох ака­демій з університетськими правами (в Києві та іншому місці, де буде зручно), великої кількості шкіл з вільним викла­данням та цілком вільного книгодруку­вання. Передбачалося законодавче впро­вадження свободи сумління, а насильно нав'язана українському народові унія скасовува­лася. Державницькі погляди Немирича були за­кономірною ланкою в розвитку держав­но-правових ідей в Україні від Оріховського, Могили до Мазепи й Орлика.

 

НЕНАСИЛЬСТВО— морально-етичний принцип, одна із засадничих соціальних цінностей, що стверджує відмову від спричинення шкоди (зла, болю, страж­дання) іншим людям. Антиподом ненасильства є на­сильство. В основі філософії ненасильства лежить заперечення брутальної сили як засобу досягнення цілей, підґрунтя влади й управління. Глибинний сенс ненасильства — самооб­меження будь-якої сили, обстоювання необхідності слідувати шляхом терпи­мості, довіри, діалогу. На рівні ідеалу ненасильство стверджує гуманізм і альтруїзм, облаш­тування суспільства, де люди долають атавістичні прояви насильства і не вдаю­ться до екстремальних засобів сили, при­мусу і терору. Ненасильство є дієвим чинником фор­мування цивілізованих відносин.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ(від грецького νεος — новий і латинського conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).Поява і вкорінення відображає процес опанування соціаль­ною думкою розвинених західних країн умов і обставин розвитку протягом XX століття, особливо його другої половини неоконсерватизм від­творює доктринальну матрицю класич­ної ліберальної ідеології із її індивідуа­лістичною антропологією, обґрунтуван­ням мінімальної ролі держави, заохочен­ням приватної ініціативи, плюраліза­цією економічних форм тощо. Якщо лі­беральні ідеї XVIII - початку XX століття були інновативними, а то й революційними, то у XX столітті вони виявили тенденцію до інституціалізму та обґрунтування стабільного соціального порядку. Позаяк стосовно докорінних цінностей цього порядку до­сягнуто певного соціального консенсусу, то відбулося відповідне спрямування лі­беральної енергетики у річище "глибоко­го консерватизму". Неоконсерватизм — яскравий прояв цієї тенденції. Крім того, неоконсерватизм становив до деякої міри реакцію на політику та ідео­логію соціал-реформізму і кейнсіанства, на зростаючі егалітарні і патерналістські тенденції. Неоконсерватизм стоїть на заваді бюрокра­тичній експансії, надмірному втручанню держави у ринкову синергетику, а спіль­ноти — у справи людини, обстоює простір приватності та інше. Ідеологія і практика неоконсерватизму надала змогу мобілізувати і використати багатоманітні внутрішні (передусім — особистісні, інтелектуальні) ресурси високорозвинених країн. Подібно до консерваторів минулого, неоконсерватори зосереджені на докорінних інституціональних цінностях, які ста­новлять засади гармонійного розвитку; це порядок і стабільність, авторитет і дисципліна, право і закон, релігія і церк­ва, шлюб, сім'я і виховання тощо. Запо­рукою збереження і подальшого існуван­ня цих цивілізаційних цінностей (які вже перестали бути винятково західним над­банням) представники неоконсерватизму вважають чес­ноти індивідуалізму й особистісної авто­номії, елітизм (зокрема, збереження вип­равданої ієрархії і нерівності), принцип приватної власності і приватного інтере­су. Неоконсерватори, як і консерватори, великої ваги надають проблемам етосу і культури. Неоконсерватизм ставить на порядок денний і намагається вирішити питання культур­ної (й етнічної) ідентичності за умов, коли всі існуючі культурні світи відчувають на собі зростаючий тиск глобалізаторських викликів і усіляких загроз. (В. Заблоцький)

НЕОКОНФУЦІАНСТВО— термін західної філософії та історіографії, яким позначають напрямок східноазійської філософії, що виникла в Китаї в 11 столітті і була панівною в Східній Азії до середини 19 століття. Ця філософія виникла на базі конфуціанства і увібрала у себе елементи даосизму і буддизму. Використовується у вузькому та широкому сенсі: у вузькому — це вчення філософів XI - XII століття: Чжан Цзая, Чжоу Дуньі, братів Чен, Чжу Сі та їх послідов­ників, що займалися розробкою нових понять та їх впровадженням у кон­фуціанство в умовах широкої популярності даосизму та буддизму, в широкому сенсі неоконфуціанство являє собою сукупність вчень, які розвивалися в загальному руслі конфуціанства в Китаї та за його межами з XI століття до сучасності.

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ — одна з форм існування сучасного лібералізму. Подібно до лібералізму класичного, неолібералізм ставить на меті пошук шляхів і умов, які могли б забезпечити стійкий і дина­мічний розвиток суспільства, інновативність і креативність соціальних форм. Для реалізації цього завдання класич­ний лібералізм вважав за необхідне всі­ляко сприяти виокремленню і певній ав­тономізації соціальних сфер (особливо економіки, яка виступала могутньою трансформативною силою у проектах Модерну XVIII - XIX столітть), невтручанню у спонтанний розвиток, який і створює по­рядок, заснований на свободі. Істотні трансформації, яких зазнали розвинені ліберальні суспільства на рубежі XIX - XX столітть (монополізація економіки, фордизм, державна політика "соціальної амортизації" та інші.), зумовили світог­лядні зміни у ліберальній філософії. Фі­лософські розвідки неолібералізму збагачувалися не­оліберальною прагматикою, пошуками політики, яка б була адекватною добі світових воєн і революцій, доленосним зрушенням в історичній долі як окремих націй, так і всього людства. Неолібералізм доктринальний виразно репрезентований ідео­логією "Нового курсу" Рузвельта, кейнсіанством, теорією і практикою "держа­ви загального добробуту" та інших. Якщо класичний лібералізм автономізував і асинхронізував сфери соціального буття задля більшої ефективності суспільного розвитку, то неолібералізм скоріше віддзеркалює

тенденцію до більшої злагодженості со­ціального організму, підпорядковуючи міркування ефективності вимогам со­ціальної безпеки та вгамовуючи дух со­ціального експериментування тяжінням до більшої передбачуваності і впорядко­ваності. Підходи неолібералізму виходять із перфекціоністських установок (можливість і не­обхідність покращення, вдосконалення умов соціального буття), поміркованого етатизму (визнання ролі держави у га­рантуванні і забезпеченні прав людини, створенні і підтриманні необхідних засад функціювання громадянського суспіль­ства, захист правовими й демократични­ми засобами загальновизнаних цивілізаційних цінностей, активне здійснення на державному рівні науково-технічної і освітянської політики тощо), чіткішого позначення у ліберальній філософії ідей і принципів консенсусу, солідарності і со­ціального партнерства. Разом з тим неолібералізм продовжує відстоювати докорінні лібе­ральні цінності розвитку і відкритості змінам, свободи і гідності особистості, со­ціального плюралізму і толерантності, досягнення певної гармонії між інди­відом і спільнотою через посередництво "абсолютизму права" та інше. (В. Заблоцький)

НЕОПЛАТОНІЗМ — один з основних на­прямів античної філософії в пізньоелліністичну епоху, що став логічним поєд­нанням ідей платонізму, аристотелізму та неопіфагореїзму. Засновником неоплатонізму у III столітті був Плотин, якого разом із його учнями Порфирієм та Амелієм відносять до римсь­кої неоплатоністичної школи. IV століття відзначається піднесенням малоазійсь­кого неоплатонізму, пов'язаного з іменами Юліана й Салюстія у Пергамі та Ямвліха і його школи у Сирії, відомих, крім власне філософських надбань, також орієн­тацією на практичну містику і теургію. У V - VI століттях центром неоплатонізму стають Афіни (шко­ла Прокла) й Александрія, де неопла­тоніки приділяли особливу увагу узгод­женню вчень Платона та Аристотеля й коментуванню творів останнього. Для філософії неоплатонізму характерним є уявлення про ієрархічну структуру та послідовну сутнісно-смислову еманацію сущого — від довершеності та всеосяжності надсущого Єдиного до Чисел як першої без'якісної визначеності буття, котрі далі, через з'єднання з довколишнім інобут­тям, отримують якість вже як певним чином оформлений буттєвий смисл, тоб­то ідея. Сукупність ідей виступає при цьому як ум, що і є прообразом усіх речей. Коли ж світ ідей, в свою чергу, та­кож з'єднується з інобуттям, ідеї перехо­дять в стан смислового становлення і ста­ють одухотворюючими усе першопринципами, котрі всі разом складають Світо­ву Душу. Подальше становлення Душі гранично приводить до появи нерухомо посталого, що завдяки їй, однак, знахо­диться у вічному русі, тобто до появи Космосу. І лише у внутрішньо-космічному становленні виявляє себе такий різно­вид інобуття, як чуттєва матерія, інакшість якої відносно Ума і Душі поля­гає в тому, що вона як "несуще" є метою їхнього розпаду й згасання. Філософське пізнання, що є можливим для людини в окресленій структурі буття, полягає в усвідомленні свого місця в ній — як ду­ховного "ув'язнення" в чуттєвій мате­рії — і в зосередженні власного єства на русі до осягнення Єдиного в над-умному екстазі. Християнська інтерпретація не­оплатонічних тем простежується в тво­ріннях східної та західної патристики. Осмислення неоплатонічних уявлень в дусі ісламу відмічають в арабській філософії. Ідеї неоплатонізму знайшли свій відгомін в євро­пейських містичних вченнях, середнь­овічній містиці, у філософії італійських гума­ністів, кембриджських платоніків, а та­кож у творах Берклі, Ляйбніца, німецької кла­сичної філософії. Особливе зростання інтересу до неоплатонізму в європейській культурі пов'язане з добою Романтизму. (О. Сирцова)

НЕОПОЗИТИВІЗМ — третя історична форма позитивізму, один із головних на­прямів західної філософії XX століття. На основі вихідних принципів "першого" (Конт, Мілль, Спенсер) та "другого" (Мах, Авенаріус та інші) позитивізму неопозитивізм поставив за мету довести неможливість "метафізики" (філософії) як у формі раціонального, науково обґрунтованого світогляду, так і як автономної форми те­оретичного пізнання та осягнення сут­ності світу й людини; з огляду на це, неопозитивізм прагнув довести безпідставність тих вчень класичної філософської традиції, які вимагали, щоб при розв'язанні онто­логічних, теоретико-пізнавальних, мето­дологічних та інших філософських проблем обов'язково здійснювався вибір між матеріалізмом та ідеалізмом. Одним із основних філософських джерел неопозитивізму були засадничі філософські ідеї Вітгенштайна "Логіко-філософського трактату", де він стверджував: "філософія не теорія, а діяльність , результат філософії — не певна кількість "філософських речень", а прояснення речень. Глибинні гносео­логічні корені проблематики неопозитивізму сцієнтистської орієнтації у 20 - 30-ті роках XX століття — в ідеях Віденського гуртка (Шлік, Кар­ная, Фейгл та інші), а після Другої світової війни — у логічному емпіризмі, що здо­бувся на потужний розвиток у США (Гемпель, Куайн та інші). Увага неопози­тивістів була зосереджена на досліджен­ні актуальної філософської проблеми щодо ролі логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки як процесі пізнан­ня. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового етапу в розвитку формальної логіки, про роль наочності та наукових абстракцій у зв'язку з фізичною інтерпретацією неевклідової геометрії Римана в теорії віднос­ності Ейнштейна, а також у зв'язку з фізичним та філософським осмисленням квантової механіки, теоретичний зміст якої був позбавлений наочності, харак­терної для класичної фізики. Результати дослідження цих проблем виявилися суперечливими, позаяк вони розглядалися в "одному пакеті" з третьою проблемою — про неможливість "метафізики", тобто філософії як змістовної і раціональної форми знання. Неопозитивізм зберігав за філософією єдину функцію — бути насамперед логіч­ним аналізом мови й понять науки, а потім уже — мови й понять повсякденно­го знання. Як наголошував Карнап, усе, що залишилося від філософії, — це вже не теорія і не твердження, а лише метод ло­гічного аналізу знань. Твердження нау­ки неопозитивізму розглядав як висловлювання вче­них, раціональне пояснення яких ґрун­тується на двох принципах:

1) зведення, редукція теоретичного знання до емпі­ричного;

2) чуттєва, емпірична перевір­ка, верифікація (перевірка, підтверд­ження) емпіричних висловлювань.

Як­що останні не піддаються підтверджен­ню у досвіді (верифікації), то цього до­статньо для з'ясування, які саме вислов­лювання в науці є істинними, а які "ме­тафізичними". В логічному емпіризмі в основу тлумачення науки було покладе­но гіпотетико-дедуктивну модель струк­тури наукового знання за умов відмови від принципу редукції та лібералізації вимог принципу верифікації, але при збереженні "антиметафізичних" цілей філософського аналізу знання. До безпе­речних досягнень сцієнтистських форм неопозитивізму належать: уточнення структури тео­ретичного й емпіричного знання та їх взаємодії, внесок у становлення та розви­ток семіотики. Проте нігілізм щодо "ме­тафізики", антиісторизм та абсолютизація можливостей формальної логіки в пізнанні призвели на початку 70-х років до кризи і втрати провідних позицій неопозитивізму у західній філософії і до виникнення пост-позитивізму. З початку 40-х років в рамках лінгвістичної філософії формується лінгвістичний позитивізм ("пізній" Вітгенштайн, Райл та інші), що зберігає певні позиції й нині. (Г. Заіченко)

НЕОРЕЛІГІЇ — термін, яким позначають оформлені в другій половині XX століття нові кон­фесії, релігійні групи, духовні течії, цер­кви, в появі яких відбилися модернові процеси в релігійній сфері. Зумовлені змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливами різних культурних світів, неорелігії, водночас, виступають результатом релігійної іні­ціативи окремих осіб, які, базуючись на певній віросповідній традиції (або синкре­тизмі декількох), творять нові віровчення, культи, організації. Останні вважаються самодостатніми і незалежними від будь-якого релігійного центру. Згідно із сучас­ною класифікацією, вирізняють неохристиянство, неоорієнталізм (необуддизм, неоіндуїзм), неоязичництво "нью-ейджівської" (синкретичної) орієнтації. За­звичай, ннеорелігії — це складова молодіжних ру­хів, що виникають у середовищі інтелектуалізованих верств населення. В Україні представлені різні за напрямами, але від­носно нечисленні неорелігійні громади — харизматів, товариства свідомості Кришни, РУНВіри, багаїв, Великого білого брат­ства тощо. (Л. Филипович)

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...