Главная Обратная связь

Дисциплины:






ОБ'ЄКТИВНА ІСТИНА — дивись Істина. 2 страница



(О. Карагодіна)

 

ОЛЕКСЮК Володимир (1913 - 1993) — український релігієзнавець, філософ, творча діяльність якого пройшла в еміграції (США). Наукові праці Олексюка присвячені в основному дослідженню томізму, який він розглядає як єдино істинну філо­софію. Олексюк вважав, що українська нація, якщо вона прагне бути діяльною силою свого незалежного буття, мусить покладатися на "християнсько-революційні ідеї". Ли­ше в філософії томізму вона може навчи­тися істинному християнству. Вчений дає обґрунтовані оцінки місця Бере­стейської унії в національному відрод­женні, негативної ролі Московського патріархату щодо Українського право­слав'я. Олексюк розглядав українське християнство як єдину релігійну систему, не розмежовуючи істотним чином православ'я і греко-католицизм; національне відроджен­ня пов'язував із створенням в Україні однієї неподільної церкви.

Основні твори: "Томізм. Християнська філо­софія" (1970); "Основи реалістичної (Аристотелівсько-томістичної) філософії"(1981) та інші.

 

ОЛЕКСЮК Мирослав Миронович (1925, село Пониква Львівської області — 1998) — український філософ. Закінчив Львівський університет ім. І. Франка (1950). Доктор філософських наук (1965), професор. У 1964 - 1973 роках директор інституту суспільних наук АН УРСР, завідуючий відділенням філософії. Досліджував розвиток філо­софської думки на західноукраїнських землях, перебіг ідеологічної боротьби в Україні у 20 - 30-х роках XX століття.

Основні твори: "Атеїстичні погляди Лесі Українки" (1958); "Філософсько-атеїс­тичні погляди Степана Тудора" (1962); "Боротьба матеріалізму проти ідеалізму на західноукраїнських землях у 20 — 30 роках XX століття" (1969) та інші.

 

ОМЕЛЬЯНОВСЬКИЙ Михайло Еразмович (1904, Київ — 1979) — українсько-російський філо­соф, академік АН УРСР (1948), член-кореспондент АН СРСР (1968). Закінчив інститут червоної про­фесури філософії та природознавства (Москва, 1931); водночас відвідував курс лекцій на фізичному факультеті Московського університету. В 1946-1952 роках — перший дирек­тор новоствореного інституту філософії АН УРСР. В 1952-1955 роках — завідуючий відділенням філо­софських питань природознавства в цьо­му ж інституті. Від 1955 року — в інституті філософії АН СРСР (заступник директора і завідуючий сектором, від 1965 року — завідуючий відділенням філософських питань природознавства). Написав понад 250 праць, в тому числі три індивіду­альні монографії. Більше 50 праць пере­кладено на іноземні мови (англійську, німецьку, іспанську, італійську та інші). За книгу "Діалектика в сучасній фізиці" (1973) удостоєний ви­щої премії з суспільних наук АН СРСР — ім. Г.В. Плеханова. Інтерпретатор релятивістської та квантової фізики з по­зицій діалектичного матеріалізму. Вніс вагомий внесок у налагодження в Ук­раїні діалогу філософів із природознав­цями.



Основні твори: "В.І. Ленін і фізика XX століття" (1947); "Проти суб'єктивізму в квантовій механіці" (1953); "Філософські питання квантової механіки" (1956).

 

ОМЕЛЬЯНЧИК Валентин Йосипович (1954, Київ) — український філософ. Закінчив факультет кібернетики (1976) та аспірантуру по ка­федрі логіки філософського факультету (1979) КНУ ім Т. Шевченка. Захистив докторську дисертацію (1993). Провідний науковий співробітник сектора логіки інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основна сфера зацікавлень: ло­гічні, онтологічні, епістемологічні та іс­торичні аспекти теорії модальних понять та її застосування в метафізиці, філо­софії свідомості, теорії дії та філо­софії науки. Член Міжнародного товариства з вивчення середньовічної філосо­фії; член французького товариствава; член-кореспондент Європейського товариствава з аналітичної філософії .

Основні твори: "Можливість, структура, дія (вступ до модального реалізму)" (1991); "Екстенсіональна свідомість", французькою мовою (1997-1998); "Абеляр, послідовник Амоніуса. (Ранні середньовічні коментарі на фраг­мент "Про витлумачення") , англійською мовою (1998); "Аристотелівська екстенсіональна модальність: інтуїції Я. Хінтикки, логіка Я. Лукасевича та вер­дикт М. Мінуччі", англійською мовою (1999).

 

ОНИЩЕНКО Олексій Семенович (1933, село Рудка Полтавської області) — український філо­соф. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Доктор філософських наук (1976). Член-кореспондент НАНУ (1989), академік НАНУ (1997). Фахівець із проблем культуро­логії та релігієзнавства. Працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ завідуючий відділенням (1969 - 1978), заступник директора. Від 1992 року — директор ЦНБ ім. В. Вернадського, президент Асоціації бібліотек Ук­раїни (відд 1992 року). Автор 210 наукових праць.

Основні твори: "Філософсько-соціологічні проблеми науково-технічної революції", у співавторстві (1976); "Соціальний прогрес, релігія, атеїзм" (1977); "Релігійна обря­довість: зміст, еволюція, оцінки" (1988); "Історія християнської церкви на Україні", у співавторстві (1992); "Наука у дзеркалі преси", у співавторстві (1996) та інші.

 

ОНТОГЕНЕЗ ( від грецького όντος — суще; породжую) — онтогенія, індивідуальний розвиток особистості, вся сукупність її трансформацій від народження до смерті, на відміну від філогенезу як про­цесу формування деякої групи або роду. Термін "онтогенез" введений Геккелем (1866). В процесі онтогенезу у вищих тварин і людини спостерігається послідовна зміна чітких фаз: ембріогенез дозрівання, дорослий стан та старіння. У XVIII столітті щодо ро­зуміння процесу онтогенезу протистояли дві кон­цепції — преформації, що зводила інди­відуальний розвиток до росту, та епігене­зу, згідно з якою процес розвитку новоут­ворень відбувається із безструктурних зачатків. Відповідно до сучасних уяв­лень, в клітині, з якої починається онтогенез, за­кладена певна програма подальшого роз­витку організму у вигляді коду спадкової інформації. Впродовж онтогенезу ця програма реалізується в процесах взаємодії між ядром та цитоплазмою в кожній клітині зародка, між різними його клітинами та між клітинними комплексами. Спадко­вий апарат, кодуючи синтез специфіч­них білкових молекул, визначає лише загальний напрям морфогенетичних процесів, конкретне здійснення яких за­лежить від впливів зовнішнього середо­вища.

(М. Кисельов)

 

ОНТОЛОГІЯ (від грецькького όντος — суще; λόγος — слово, вчення) — філософське вчення про буття як таке. Поняття онтологія вперше було введене у XVII столітті Гокленіусом і остаточно закріплене у ме­тафізиці Вольфа. Специфічне місце онтології у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема бут­тя. Остання чітко була окреслена елеатами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платон розробив вчення про понадчуттєві засади буття — ідеї — як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плин­ний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундамен­тальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав кри­тиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант онтології становив радше опис фізичної реаль­ності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "ос­танньої" причини буття — понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії. Це вчення Аристотеля, як і вчення Пла­тона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї захід­ноєвропейської онтологічної традиції. Зокрема, Псевдо-Діонісій Ареопагіт кла­де неоплатоністську онтологію в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на кор­пусі ідей всієї середньовічної естетики. Середньовічна схоластика виходила із сполучення античної онтології із теологією. Аб­солютне буття тут ототожнюється із Бо­гом. Схоластична онтологія характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття — субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського онтологія — це відсторонене мірку­вання про "чисті" форми буття. У філо­софії Відродження оригінальне тлума­чення онтології подає Кузанський. Розрізняю­чи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріально­го є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проб­лематика відходить на другий план (наприклад, у Г'юма онтологія як вчення відсутнє). Філософи раціоналісти роблять онтологію не­від'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Спіноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою онтології робить то­тожність Бога і Природи, котру він ро­зумів як єдину, вічну і безконечну суб­станцію, що є причиною самої себе. Ляйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив фі­лософські засади для об'єднання онтології, кос­мології і раціональної психології, що на­далі уможливило систематизацію онтології Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої онтології нове розуміння буття, радикально транс­формує попередню онтологічну тради­цію. За Кантом, не може бути онтології поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Регель повертаються до раціо­налістичної традиції розбудови онтології на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, ко­ли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської онтології, буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західно-європейському мисленні XIX століття складається критичне ставлення до онтології як філософсь­кої дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія жит­тя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне ро­зуміння онтології. Лише паприкінці XIX і початку XX століття спостерігається відродження он­тологічної проблематики. Неотомізм ре­ставрує і систематизує онтологію середньовічної схоластики. "Критична онтологія" Н.Гартмана намагається подолати розрив між онто­логічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духов­ний світи як виявлення незалежних про­шарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною онтології феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєн­ня. "Фундаментальна онтологія" Гайдеггера роз­криває сенс буття через осмислення уні­кальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна онтологія" Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спря­мовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єк­та, що фундує людську свободу і від­повідальність. В ортодоксальному марксизмі онтологія — це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспіль­не буття, що визначає суспільну сві­домість. Не догматичні течії марксизму орієнтовані на онтологію діяльності як спосіб

буття людини у світі (наприклад, "онтологія суспіль­ного буття" Лукача). Посткласичний фі­лософський дискурс, заперечуючи тра­диційну метафізику, намагається макси­мально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включив­ши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність. (Ю. Іщенко)

ОПЕРАЦІЙНІ ВИЗНАЧЕННЯ — спе­цифічні визначення термінів і понять мо­ви науки шляхом зіставлення їх з мно­жиною операцій (процесів, явищ тощо), які можна емпірично спостерігати й вимірювати. Термін має операційне зна­чення тоді і тільки тоді, коли вказано се­мантичні правила зв'язку терміна з опе­раціями. Гносеологічна роль операційних визначень поля­гає в тому, що вони дають можливість встановити зв'язок наукової теорії з її емпіричним базисом. У філософії опе­раціоналізму перебільшується теоретико-пізнавальне значення операційних визначень. Опе­раціоналізм вважає, що будь-яке по­няття можна визначити, лише описую­чи операції, які використовують при його конструюванні, вживанні і пе­ревірці. Насправді операційні визначення дають лише ча­сткову, а не повну емпіричну інтерпретацію термінів і стають малоефектив­ними, коли виникає потреба в узагаль­неннях.

 

ОПЕРАЦІЙ ТЕОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ — теорія, в якій розроблено методику вив­чення складних систем з метою знаход­ження найкращих варіантів їх орга­нізації, планування та керування їхньою діяльністю. Основним завданням теорії є пошук засобів досягнення поставленої мети шляхом здійснення певних опе­рацій як цілеспрямованих дій. Для цього операцій теорія дослідження користується точним математич­ним описом операції із зазначенням по­чаткових або граничних умов змін вели­чин, які її характеризують, тобто модел­лю операції. Операцій теорія дослідження включає операційне програмування, теорію ігор, теорію ста­тистичних рішень, теорію масового об­слуговування тощо. Методи операції теорії дослідження да­ють можливість економічно планувати виробництво та оперативно керувати ним, прогнозувати розвиток науки і тех­ніки, об'єктивно досліджувати різно­манітні прояви діяльності організованих колективів у кількісному відношенні.

 

ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ — заснований Бриджменом напрям у методології та філософії науки, який стверджує, що ніщо не можна пізнати інакше, як через індивідуальний досвід та за допомогою різного роду інструментів. Головною метою операціоналізму є про­яснення основ науки шляхом особливого методу — операціонального аналізу по­нять. Поняття, у тому числі логічні та математичні, вважаються синонімічни­ми відповідним (унікальним) множинам операцій, з якими пов'язане їхнє вжи­вання і перевірка досвідом, їх значення визначаються вказівкою на ці операції. Ніякі посилання на властивості, що сприймаються розумом, не можуть слу­гувати адекватною заміною посилань на реальні операції, оскільки міркування в термінах властивостей потенційно су­перечливі і тому згубні для науки. Тіль­ки мислення в термінах реальних інстру­ментальних або хоча б мислених операцій (до яких належать також паперо­во-олівцеві операції, операції з символа­ми) здатне врятувати науку від руй­нівних змін. З точки зору операціоналізму, поняття пе­ребирають на себе конструктивні функ­ції, які перевищують функції чистого відтворення пізнавальних ситуацій. Ра­зом з тим, за операціоналізмом, поняття є лише описом дій ученого і продуктом цих дій. Вони не відображають об'єктивний світ. По­міркований операціоналізм (Пратт, Бенджамін та інші) не відкидає зручні неопераціональні по­няття як такі, що позбавлені сенсу, але загалом специфіка операціоналізму зберігається лише доти, доки значення понять та висловлю­вань прирівнюються до операцій, не­обхідних для їх формулювання та пере­вірки, тобто доки операції вважаються єдиним фактором, що формує значення. Це породжує низку труднощів у визна­ченні об'єкта пізнання, у теоретичному прийнятті поняття істини, закону тощо, які спонукали операціоналістів до менш "технічного" та більш гнучкого пояснен­ня операціонального аспекту природи широковживаних понять, відмови від побудови теорії пізнання на жорстко операціональній основі.

(О. Кравченко)

 

ОПЕРАЦІЯ

1) Закінчена дія або по­слідовність дій, які виконуються за пев­ним планом і спрямовані на розв'язання певної задачі.

2) Форма організації дій з певною метою, наприклад, як частини технологічного процесу.

3) Наступна, періо­дично повторювана дія, яка належить до кола певних функцій.

4) Елемент опе­раційного (символічного) числення у ма­тематиці.

5) Дія або набір дій, закодова­них у вигляді окремих команд, які ре­алізуються устаткуванням ЕОМ. Ма­шинні операції характеризуються функціона­льною повнотою щодо опису алгоритмів роботи машин. Операції можуть бути предме­том дослідження складних (наприклад в кібернетиці) систем, які базуються на математичному моделюванні окремих операцій та функцій. Для дослідження операцій застосо­вуються математична статистика, теорії випадкових процесів та ігор, математич­не програмування тощо. Операція стала одним із основних понять філософії та методо­логії операціоналізму, який намагається звести зміст понять до сукупності операцій. Операціональні визначення термінів є пред­метом вивчення логіки та методології на­уки з точки зору встановлення умов при­писування властивостей предмета, емпіричної інтерпретації термінів і по­нять мови та інше.

 

ОПИС НАУКОВИЙ— спосіб характери­стики сукупності ознак, властивостей, поведінки досліджуваного об'єкта (або об'єктів) чи подання, збереження та трансляція інформації про нього, яка ідентифікує цей об'єкт. Опис науковий співставляє з предметом опису певний "знаковий текст", складений засобами наукової мо­ви (систем позначення, схем, графіків, малюнків чи фотографій, символів, фор­мул тощо), який акумулює і репрезентує інформацію щодо вказаного предмета, надає їй достатньої, з точки зору вимог науковості, визначеності і точності. Опис науковий може розглядатися як процедура (систе­ма дій, операцій) суб'єкта наукового дослідження і як результат цієї процедури. Характер опису наукового залежить від характеру тих процедур (сукупності дій та опе­рацій), за допомогою яких він здійс­нюється. Розрізняють опис науковий на емпіричному рівні дослідження (емпіричний опис науковий) і опис науковий на теоретичному рівні дослідження (теоретичний опис науковий). Емпіричний опис науковий здійснюється як операція перекладу на мову науки інформації, одержаної за до­помогою емпіричних процедур (спостереження, вимірювання, експерименту), завдяки вивченню документів ("свідоцтв") в історичних науках. Теоретич­ний опис науковий полягає у формулюванні логіко-гносеологічної системи уявлення да­ної сфери явищ, в побудові абстрактної ідеалізованої (зокрема, математичної) моделі досліджуваного фрагмента реаль­ності і здійснюється за допомогою проце­дур теоретичного характеру. (В. Свириденко)

 

ОПРЕДМЕТНЕННЯ І РОЗПРЕДМЕТНЕННЯ — взаємопротилежні і взаємодоповнювальні акти набуття (опредметнення) і втрати (розпредметнення) форми предмета (предметності) ідеями, духов­ними, природними, соціальними явища­ми внутрішнього і зовнішнього світу людини через реалізацію її специфічно людських здібностей і якостей. За допо­могою цих категорій у концепціях, де діяльність стає субстанцією і принципом виявлення сутності людини, реалізуєть­ся намагання розкрити механізми самої діяльності як процесу, що опосередковує виявлення людиною своєї суті як сус­пільної істоти. Критика діяльнісної па­радигми відбувається насамперед через відмову від трактування ставлення лю­дини до світу як тільки опосередковано­го і розгляду предметності як безпосе­редньої даності світу у феноменах свідо­мості. У зв'язку з цим у феномено­логічній традиції, наприклад, принципово змінюється тлумачення предметності, соціального, ідеального, свідомості та інше.

 

ОПТИМІЗМ (від латинського optimus — найкращий) — філософський принцип, згідно з яким довколишня реальність є найкра­щим із можливих улаштувань або що існуючий світ є найбільш довершеним і досконалим творінням. Незважаючи на наявність у світі зла, все, що в ньому здійснюється, спрямоване на благо. У по­всякденному значенні оптимізм — це особливий настрій, що спонукає людину бачити в усьому лише позитивний бік і не впадати у відчай. Оптимізм супроводжує очікування успіху, щастя та здійснення сподівань. Проте некритичний оптимізм здатний призвес­ти до утопічних оман. Оптимізм як філософсь­кий принцип належить до засадничих у філософії Ляйбніца, зокрема в його обґрунтуванні концепції теодицеї, або боговиправдання. Утворі, присвяченому цій проблемі ("Досліди теодицеї — про благість Божу, свободу людини і начало зла"), Ляйбніц доводить: оскільки усі підстави буття не можуть утримуватися на випадковості, їхньою достатньою і остаточною підставою є Бог. Досконалість Бога поєднує багатоманітність разом із порядком. Оптимальне оперу­вання простором і часом та використан­ня найпростіших засобів уможливили появу наймогутнішого і найвдалішого у Всесвіті творіння. Концепція породила своєрідний "ляйбніціанський оптимізм", що спричинив велику кількість дискусій та суперечок. Більш помірковану позицію стосовно цієї концепції посів Вольтер ("Кандид, або Оптимізм"): відкидаючи невтішний песимізм Паскаля з його уяв­леннями про нездоланний трагізм людського існування, він визнає на­явність у світі зла, яке руйнує беззастережний філософський оптимізм. Але все може стати благим, варто лише сподіватися. Світ є не найкращим, проте й не най­гіршим із можливих творінь. Головним завданням людини є здійснення цього удосконалення. Оптимізму протистоїть — песи­мізм. (Т. Лютий)

 

ОРГАНІЗАЦІЯ — форма усталеного взаємозв'язку еле­ментів системи відповідно до законів її існування; процес або стан упорядкуван­ня, будова, тип функціювання системи тощо. Елемент системи в організації розглядається переважно з боку його функціювання. Основними характеристиками організації є упо­рядкування і спрямованість упорядкування. Для організації системи необхідне оптима­льне, з точки зору її особливостей, упо­рядкування співвідношень функціона­льного типу. Невірним є ототожнення понять "організація" і "система". В сучасній науці великого значення набуло поняття "рі­вень організації системи", який є показником сту­пеня її розвитку. Пошуки об'єктивного критерія рівня організації системи є актуальним завданням науки. Біологічні науки, наприклад, розробляють цей критерій на ос­нові вивчення діалектики цілісності та диференційованості, притаманних сис­темі. Для сучасного етапу науки харак­терними є спроби встановити кількісний критерій ступеня організації системи за допомо­гою понять термодинаміки та теорії інформації, створити єдину теорію сис­тем тощо. Дедалі більшого значення на­буває завдання вивчення соціальної організації,особливо у зв'язку з практичною необхідністю досліджувати закономірності управління соціальними процесами.

 

ОРГАНІЗМІЧНІ ТЕОРІЇ (організменні концепції) — сукупність теоретичних знань, спрямованих на пояс­нення організації, функціювання та роз­витку складних систем (життя, суспіль­ства, пізнання). Засадничими поняттям та принципом організмічних теорій є "організм" і "ор­ганічний індетермінізм". Термін "організменна концепція" запропонував Риттер (1919), розуміючи під цим теорію пояснення феномена органічного цілого та появу нових якостей при переході до вищих рівнів організації. Організмічні теорії поділяють­ся на три групи:

1) телеономічно-організмічні, які вирішують проблему до­цільності на підставі механістичного чи метафізичного потрактування даних ге­нетики, мікрофізики (через введення не­матеріальних факторів організації живо­го — біополя, психічні поля та інші — та за­перечення природної причинності в органічному світі);

2) структурно-організмічні, які пояснюють особливості по­яви нових якостей при підвищенні рівня організованості живого, а також особли­вості кожного з структурних рівнів і співвідношення між ними (синхронний аспект системності);

3) еволюційно-організмічні, які спрямовані на розкриття виникнення нового в процесі органічної еволюції (діахронний аспект систем­ності); голізм (Сметс), теорія емерджент­ної еволюції (Морган), соціологічний еволюціонізм (Янч, Парсонс, Баклі). За­галом організмічні теорії поставили і частково розв'яза­ли низку проблем, пов'язаних із сис­темністю живого, доцільністю та метою розвитку; якісною специфікою струк­турних рівнів живого та його типо­логічних рядів, постанням новоутворень в індивідуальному та історичному роз­витку. Завдяки цьому до філософських та соціологічних доктрин було залучено важливі загальнобіологічні та екологічні узагальнення сучасної науки. (В. Крисаченко)

 

ОРГАНІЦИЗМ — філософсько-методо­логічна концепція, яка базується на цілісному синтетичному підході до вив­чення об'єктів органічної природи. Термін "органщизм" запропонував фізіолог Холдейн (1918). За спрямованістю органщизм протилежний редукцюнізмові; постав як своєрідна спроба подолати опозицію "дарвінізм-неовіталізм", орієнтованих, відповідно, на природне та метафізичне пояснення феномена життя. В основі органщизму лежить ідея Платпона про те, що "ціле більше суми своїх частин". Тому ціліс­ність тлумачиться як специфічний атри­бут живого, найбільшою мірою прита­манний організмам, як неподільна їх властивість. Згідно з органщизмом, із втратою ціліс­ності зникає і сам організм. Органщизм привернув увагу до таких проблем, як усвідомлення необхідності відмови від механістичного розуміння причинності, цілісність, до­цільність, рівні організації живого, вия­вив межі застосування редукціонізму. В сучасному пізнанні органщизм пов'язаний із роз­робкою проблем самоорганізації та само­розвитку, структурних рівнів органі­зації живого, вивчення організму як цілого та системності живого, з динамі­кою внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку. (В. Крисаченко)

 

ОРИГЕН (185, Александрія — 254) — хри­стиянський теолог і філософ, представ­ник ранньої патристики. У творі "Про першооснови" здійснив спробу система­тичного викладу основних істин христи­янства. Біблію Ориген тлумачив алегорично, розробляючи вчення про три її смисли — "тілесний" (буквальний), "душевний" (моральний), "духовний" (філософсь­ко-містичний). У дусі неоплатонізму Ориген розглядав Бога-сина — Христа-логоса і Бога-духа як еманації верховного Бога-отця. Христос-логос — Боголюдина ви­конує у нього космологічну функцію: він як "Боже слово" містить у собі умогляд­ний світ ідей, за яким твориться природ­но-людський світ, а сам є посередником між цим світом і Богом-отцем. (У творах Оригена вперше зустрічається слово "Боголю­дина".) Творіння світу хоч і було творінням "з нічого", є не одноразовим ак­том, а вічним процесом творення все но­вих світів. Наш світ відрізняється від інших світів тим, що саме в ньому Боже­ственний логос став Боголюдиною і оприявнив функцію спасіння, повернення до Бога; проте після цього повернення на­стає нове падіння, що веде до утворення нового світу, і так до безкінечності. В 543 році в едикті імператора Юстиніана І Оригена було оголошено єретиком. Ідеї Оригена як теолога і філософа справили значний вплив на патристику і середньовічну філо­софію.

Основні твори: "Про першооснови"; "Про мо­литву"; "Проти Цельса".

 

ОРІХОВСЬКИЙ Станіслав (1513, село Оріховці Перемишлянського повіту Русько­го воєводства у Польщі — 1566) — українсько-польський гуманіст, філософ, істо­рик, публіцист. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився у Краківському (1526), Віденському (1527), Вітенберзькому(1529), Падуанському (1532), Бо­лонському (1540) університетах, удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Ляйпцигу. Вчителями Оріховського були такі визначні постаті того часу, як Меланхтон і Лютер, друзя­ми — Дюрер, Гутен, Кранах-Старший. 1543 року після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяль­ністю. Серед суто філософських питань, які розглядав Оріховський, найбільшої уваги за­слуговують його політико-правові та історіософські ідеї; зокрема, він обстою­вав суспільно-договірне походження дер­жави, принципи шляхетського парла­ментаризму, ідеї природного права, сво­боди, незалежності світської влади від церкви тощо. Оріховський був одним із перших у Європі ідеологів освіченої монархії, хотів бачити в особі короля "філософа на троні". Природне право Оріховський ставив вище від людських законів, які, на його дум­ку, при потребі можна змінювати; обґрунтовував характерні для гума­ністичної етики принципи спільного бла­га (блага народу), патріотизму, служіння державі, підпорядкування приватних інтересів суспільному добру тощо. Історію Оріховський вважав засобом пробудження самосвідомості народу, історичної пам'я­ті. Себе він мислив представником і українського народу, і польської держави. В Західній Європі його називали "українським Демостеном" та "сучасним Ціцероном". Майже усі твори Оріховського були написані латинською мовою.

Основні твори: "Про турецьку загрозу" (1543); "Про целібат" (1547); "Напучен­ня польському королеві Сигізмунду Августу"(1543,1548); "Промова на похоро­нах Сигізмунда І" (1559).

 

ОРЛИК Пилип(1672, село Косута Ошмянського повіту на Віленщині — 1742) — український державний діяч і політичний мислитель, поет, публіцист. Освіту здобув у КМА. 1706 року став генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Ма­зепи 1710 року обраний гетьманом (м. Бен­дери). 1711 року здійснив невдалу спробу звільнити Україну від російського панування. 30 років прожив у еміграції (Швеція, Ту­реччина, Німеччина, Франція). "Пакти й конституції законів та вольностей Війсь­ка Запорозького" Орлика увійшли в історію як перша конституція української держави. В їх основу, як і "Виводу прав України", по­кладено ідею природного права й до­говірного походження держави. Важли­ве місце відводить Орлик проблемі взаємин між гетьманом і народом, простежує тенденцію до обмеження гетьманської влади через постійну участь в управлінні дер­жавою генеральної старшини, а також Генеральної Ради. Затвердження гетьма­ном посадових осіб різного рівня перед­бачає попереднє обрання їх населенням. Тенденція до політичного плюралізму в державі підкріплюється утвердженням принципу незалежності української православ­ної церкви від світської влади, що відповідало західноєвропейському ро­зумінню проблеми співвідношення двох влад. Щодо наявної в "Конституції" пе­реважної орієнтації на принципи конституціоналізму, то це розходилося з європейською політичною теорією і практикою, де домінувала тоді ідея дер­жавного абсолютизму і примусу до суспільної злагоди (Гроцій, Гоббс, Спіноза, Пуфендорф та інші).





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...