Главная Обратная связь

Дисциплины:






ПІЗНАННЯ ТЕОРІЯ дивись Теорія пізнан­ня



ПІКО ДЕЛЛА МІРАНДОЛА Джованні (1463, Мірандола — 1494) — італійський філософ епохи Відродження. Навчався в Болонсь­кому, Феррарському, Падуанському університетах; цікавився європейською та схід­ною філософією. Прагнучи до створення універсальної філософської системи, на­магався примирити Платона й Аристотеля, християнство й античну мудрість. Філософські пошуки Піко делла Мірандоли відобра­жені у відомій праці "Філософські, ка­балістичні й теологічні висновки" (1486), що складалася із 900 тез, які автор мав намір виставити на диспут, заборонений, одначе, папською комісією. У своїх тво­рах Піко делла Мірандола послідовно обстоював ідею незалежності людської особистості, її право на самовизначення та вільний вибір. Людина розглядалася ним як лан­ка, що єднає всі світи, начала усіх речей; вона єдина з усіх істот наділена свободою і сама визначає своє місце у світі. Світог­ляд Піко делла Мірандоли має антропоцентричний ха­рактер, йому також властиві пантеїс­тичні тенденції, характерні для ренесан­сного неоплатонізму. Разом із тим, Піко делла Мірандола вважав, що релігія є вищою за філо­софію, хоч вони поміж собою й сумісні; релігія є завершенням і здійсненням то­го, до чого філософія лише створює під­готовчий ґрунт.

Основні твори: "200 тез" (1486); "Апологія" (1487); "Про буття і єдність" (1491); "Промова про гідність людини" (1496).

 

ПІРС Чарлз Сандерс (1839, Кембридж — 1914) — американський філософ, логік, природоз­навець; засновник прагматизму. Визна­чальне місце у філософському вченні Пірса посідає проблематика наукового методу, який дозволяє отримати знання про "справжній" стан речей, про "реаль­ність", з якою мають узгоджуватися людські поняття і судження. На думку Пірса, запропонований ним прагматичний метод не є ані метафізичною доктриною, ані спробою визначити будь-яку істину про предмет. Його ефективність вбачається у поєднанні філософських і влас­не наукових (математика, логіка) засобів дослідження. Центральний пункт епістемологічної системи Пірса становить кон­цепція пізнавального процесу — перетво­рення "сумнівного уявлення" про речі і пов'язаної з ним проблематичної ситу­ації на "вірування", тобто на визнанні знання. Істина, за Пірсом, є узгодженням абстрактного твердження з ідеальною ме­жею, до якої можуть привести судження вчених унаслідок нескінченних дослід­жень. Епістемологія Пірса — органічна частина його прагматичного методу: понят­тя про об'єкт забезпечується розглядом всіх практичних наслідків, що виплива­ють із дій з цим об'єктом. Крім того, прагматичний аспект епістемології Пірса охоплював специфічне розуміння впли­ву персональної людської ситуації на пе­ребіг та результати наукового досліджен­ня (дивись Фаллібілізм). Так званий "принцип Пірса", який наголошує на "включенні розуму" у практичну діяльність — кредо прагматизму, що зумовлює синтетич­ність прагматистської установки, її гнуч­ку праксеологічність. Першоосновою буття як такого, згідно з Пірсом, виступає "Космічна Свідомість", яка еволюцій­ним способом реалізує свої інтенції ("персоніфікується") у певній "доско­налій, раціональній і симетричній сис­темі", у надрах якої у нескінченно відда­леному майбутньому має відбутися "кри­сталізація свідомості". Сформульовані Пірсом концепти у галузі методології науки, логіки, семіотики, соціогуманітарного знання зумовили подальшу розробку проблематики прагматизму у XX столітті (нео-прагматизм), стимулювали теоретичні ініціативи філософів (Патнем, Девідсон, Реслер, Рорті), які багато у чому повер­таються до первісної трактовки прагма­тизму як широкої доктрини, яка має не лише методологічне, а й світоглядне, со­ціальне значення.



Основні твори: "Зібрання статей". Том 1-6 (1931-1935), Том 7 - 8 (1958); "Листи до леді Велбі" (1953).

 

ПІФАГОР (584/570, острів Самос, Іонія — початок V століття до нашої ери) — давньогрецький філо­соф, релігійний і соціальний реформа­тор, вчений. Традиція приписує йому введення самого терміна "філософія". Мав за вчителя Ферекіда із Сироса та Анаксимандра. Тривалий час подорожу­вав Сходом (зокрема, до Єгипту і Вавилону), що зумовило вплив на вчення Піфагора східних світоглядно-релігійних тра­дицій. У 532 році до нашої ери переселяється у місто Кротон (Південна Італія), де засновує власну філософсько-релігійну школу (так званий "Пі­фагорійський союз"). Піфагор і його послідов­ники здобулися значного політичного впливу на деякі поліси Великої Греції,але на межі VI-V століття до нашої ери їх влада була повалена внаслідок антипіфагорійських повстань. Після цього піфагорійська школа позбавляється свого езотеричного характеру і наближається за способом існування до інших філософських шкіл (дивись Піфагореїзм). Реконструкція вчен­ня Піфагора є вельми складною через:

1) від­сутність власних творів мислителя (їх Піфагор не писав);

2) езотеричність раннього піфагореїзму;

3) синкретичний характер вчення Піфагора, в якому неподільно поєднані філософські, релігійні, моральні, нау­кові мотиви;

4) належність основного ма­сиву свідчень про Піфагора до пізньоантичної (елліністичної) літератури, де історична постать Піфагора набуває цілком легендарного і навіть міфологічного характеру.

Головна мета вчення і практики піфагореїзму — осягнення пануючої у світі Гармонії, роз­криття її природи і слідування їй як у ро­зумінні сущого, так і в людському житті. Виразом універсальної, всесвітньої гар­монії є числа і пропорції (піфагорійська максима "все є число"). Особливу роль у гармонійно-числовій структурі космосу відіграє так звана "четвериця" сума 1+2+3+4=10, яка містить у собі також основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2), кварту (4:3). Осягнення про­порційно-числової природи світоустрою є способом очищення людської душі від влади суто чуттєвих імпульсів. Людська душа проходить через низку втілень (інкарнацій) у різні живі істоти, завдяки чому вона очищається і вдосконалюєть­ся. Очищення (катарсис) душі задля її вдосконалення є центральним завдан­ням вчення Піфагора, що поєднує його філо­софські принципи, релігійні настанови, політико-моральні доктрини, наукові (математика, теорія музики) пошуки. Закладена Піфагором філософсько-світоглядна традиція проіснувала, видозмінюючись, протягом майже тисячі років до останніх століть античного світу. Най­більш значний вплив справила на вчення Платона та Академії, а також на під­сумковий пізньоантичний синтез філо­софської думки у неоплатонізмі.

 

ПІФАГОРЕЇЗМ — напрям античної філо­софської думки, започаткований діяль­ністю Піфагора; проіснував у різних мо­дифікаціях майже тисячу років. Зазви­чай розрізняють:

1) ранній Піфагореїзм (VI — середина IV століття до нашої ери);

2) Піфагореїзм Старої Академії (IVстоліття до нашої ери);

3) елліністичний Піфагореїзм (початок III-II століття до нашої ери);

4) неопіфагореїзм (І століття до нашої ери — III століття нашої ери), який синтезує й інші філософські вчення.

Піфагореїзм у вузькому сенсі слова охоплює лише перший із цих періодів, протягом якого діяла філо­софсько-теологічна школа (Піфагорійсь­кий союз), заснована Піфагором. Піфагореїзм пізніших часів існував на основі впливу синтезу та асиміляції піфагорійських ідей іншими філософськими вченнями (передусім платонізмом). Синкретич­ність вчення Піфагора, поєднання у ньому теологічних, філософських, соціаль­но-перетворювальних, моральних, нау­кових мотивів зумовили розмаїття форм його культурної рецепції. Так, уже в ме­жах Піфагорійського союзу існував поділ на акусматиків і математиків (іна­кше — екзотериків і езотериків). Перші засвоювали Піфагореїзм як сукупність космоло­гічних і моральних максим, тоді як другі займалися математичними і філософсь­кими дослідженнями. У центрі Піфагореїзму стоїть проблема спасіння, розв'язання якої тісно пов'язане з осмисленням гармоній­но-числової природи космосу. Вчення Піфагора, яке склалося під відчутним впливом орфізму, містило програму все­бічного перетворення людського буття — як у царині особистісній і моральній, так і соціальній. Діяльність Піфагорійського союзу стала історично першим досвідом свідомих, цілеспрямованих соціальних перетворень на основі певної ідеології. Наприкінці VI століття до нашої ери піфагорійці прихо­дять до влади у частині південноіталійських і сицилійських полісів. Період їх пану­вання не був тривалим і завершився антипіфагорійським повстанням і розгро­мом Союзу (межа VI - V століття до нашої ери). Вчен­ня Піфагероїзму вперше оприлюднив Філолай (народився близько 470 року до нашої ери) — найвидатніший поряд із Піфагором представник раннього Піфагореїзму. Фрагменти його трактату є на сьогодні єдиним прямим джерелом вивчення філософської традиції, яка походить без­посередньо від Піфагора. Після Філолая піфагорійську школу очолював його учень Архіт. Через спілкування з Архітом та іншими піфагорійцями Піфагореїзм спра­вив значний вплив на Плапгона. У період Старої академії (від Спевсиппа до Кратета) піфагорійський елемент платонівського вчення є домінуючим, що зумовле­но, зокрема, зосередженістю досліджень на космологічній проблематиці. Числа у

платонівській онтології відіграють роль проміжної ланки між світом ейдосів та чуттєвою реальністю. Період академіч­ного Піфагореїзму закінчується близько 265 року до нашої ери, коли Академію очолив Аркесилай (315 — 240 до нашої ери), під проводом якого платонівська школа переходить на позиції скептицизму. Піфагореїзм наступних майже 200 років представлений низкою філософсь­ких трактатів, що належали елліністич­ним авторам, але приписувалися раннім піфагорійцям — Філолаю, Архіту, Тимею, Теано та іншим. У І столітті до нашої ери починаєть­ся традиція неопіфагореїзму, творцями якої стали передусім представники так званого "середнього платонізму" — Евдор Александрійський, Модерат, Нуменій та інші, їхні праці присвячені переважно онто­логічній проблематиці, яка розробляєть­ся у вигляді космогенезу. Головні кате­горії неопіфагорійської онтології — мона­да і діада, а домінуюча тема — походжен­ня множинного з єдиного. Неопіфагореїзм зіграв значну роль у підготовці і формуванні неоплатонізму, з яким він зливається у III столітті нашої ери. Зокрема, з неопіфагореїзмом ідентифікував своє вчен­ня один із найвидатніших неоплатоників Ямвліх.

(С. Пролеєв)

 

ПЛАТОН (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи острів Егіна — 347 рік до нашої ери) — давньогрецький філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократич­ного роду (серед предків — останній афінський цар Кодр і уславлений рефор­матор Солон, один із "семи мудреців"). Платон починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сфор­мувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 року до нашої ери) переїжджає до міста Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 році здійснює подорож до Південної Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями Платона що­до перетворення держави). Але невдовзі Платона арештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку ра­бів (острів Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу. На гроші, зібрані друзями Платона для викупу (Аннікерид відмовився їх узяти), була куплена ділянка у передмісті Афін (гай героя Академа), де близько 387 року Платон заснував влас­ну філософську школу — Академію (дивись Платонізм). Платон є першим в історії філо­софом, більша частина творчої спадщини котрого дійшла до наших днів. Але це ж створює проблему авторизації і хроно­логізації творів, що існують в історичній традиції під ім'ям Платон (так зване "платонівське питання"). Корпус платонівських творів, що збереглися, обіймає 34 діало­ги (з них 23 вважаються автентичними, а 11 — сумнівними), "Апологію Сократа" і 13 листів; до нього входять також "Виз­начення" та 7 неавтентичних діалогів. Різні критичні дослідження піддавали сумніву платонівське авторство щодо більшості діалогів, достеменність яких відстоювали інші. Окрему частину твор­чості становлять так звані "езотеричні", або "неписані" вчення ("Навколо Блага"), які Платон вважав за можливе викладати ли­ше усно. В останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії Платона. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів Платона та­ка:

1) ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 році) — "Апологія", поча­ток роботи над "Державою";

2) "ака­демічний" період (387-367) — дев'ять книг "Держави", "Горгій", "Менексен", "Протагор", "Менон", "Федон", "Симпозіон", "Федр", "Евтидем", "Лісид", "Хармід", "Теетет", "Кратил". У той же час в Академії створені "Клітофонт", "Критон", "Лахет", "Алківіаді", "Феаг", "Гіппій Менший", "Йона", "Коханці", "Ериксій", "Евтифрон";

3) "сицилійський" період, між другою і третьою поїздками на Сицилію (366- 361) — деся­та книга і повна редакція "Держави", "Парменід", початок "Законів";

4) завер­шальний період (360-347) — "Тимей", "Критій", "Софіст", "Політик", "Філеб", "Закони" і "Післязаконня", VII (авто­біографічний) лист. У цей же час в ака­демічному колі створені "Гіппій Більший", "Гіппарх", "Сизиф", "Мінос", "Демодок", "Про чесноту", "Про спра­ведливість", "Листи". Всі ці твори вва­жаються Теслефом написаними за життя Платона, — ним особисто або під його вирішаль­ним впливом. Виняток — "Алківіад II", "Аксиох", "Алкіона", "Визначення".

Діалогова форма творів Платона не випадкова і відповідає специфіці платонівського ме­тоду. Платон розвиває і доводить до доскона­лості сократівське "шукаюче мислення" на противагу закінченому софістичному "вченню". Основа методу Платона — це діалек­тика в її античному розумінні: вміння ставити питання і відшукувати на них відповіді; через аналіз свідчень досвіду і окремих опіній, що відображають речі в їх чуттєвій даності, досягати знання над­чуттєвого буття. Разом з тим форма діалогу відбиває досягнуту в античному Просвітництві (софісти і Сократ) впев­неність, що істина не може належати окремій свідомості і має інтерсуб'єктивний характер, її оприявнення є справою не окремої особи, а спілкування мислеників. Філософія Платона охоплює безліч най­важливіших тем і сюжетів, але не стано­вить єдиної теоретичної системи. Стриж­нем платонівської творчості — як жит­тєвої, так і інтелектуальної — є намаган­ня подолати глибоку кризу і руйнацію основ суспільного устрою, що стали озна­кою епохи. Платон створює грандіозну полісну утопію — зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновни­ком соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом з тим, вирішити проблему досконалого суспіль­ства — того, що не є мінливим встанов­ленням людей, а відображає природу ре­чей, — неможливо без з'ясування сут­ності самого буття. Вирішення питання "що насправді є, існує?" стало визнача­льним для творчості Платона. Платон створює те­орію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, неподільних, надчуттєвих зразків всього сущого ("ейдос" по-грецьки означає "вид", "вигляд"). Ейдоси уособлюють до­стеменне буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєво­му світу, що весь занурений у процес не­скінченного становлення. Світ ейдосів — не проста сукупність першозразків, а має свою впорядкованість. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу — ли­ше чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Наприклад, всій сукуп­ності фізично існуючих столів відповідає ейдос стольності. Така диспозиція буття можлива тому, що існує матерія (просто­ровість). Вона сама не є буттям, що стоїть поряд зі світом ейдосів. Платон називає її "приймальницею всього" — тим, у чому виникає чуттєва подоба безтілесного зразка (ейдоса): тобто визначає її як мож­ливість усім речам існувати. У "Філебі" цей зв'язок набуває закінченого вигля­ду: божествений розум-деміург створює всі речі чуттєвого світу (Космосу), керую­чись ейдосами як їх зразками, а матерію використовуючи як субстрат. Відтак по­руч з власне буттям Платон концептуалізує мислення про небуття, яке виступає не як просте відкидання сущого, а як іншість буття, його "інаковість" — іно­буття. Онтологія становить наріжний камінь філософії Платона, хоча її систематич­на концептуальна розробка відноситься, вірогідно, до пізнього періоду платонівської творчості. Вона є теоретично необхідною основою вчення Платона про дер­жаву (в обширі якого осмислюються всі інші соціальні та гуманітарні сюжети) і так само зумовлює вчення про пізнання світу. Космологічне вчення (його Платон розгортає у "Тимеї") має на меті показати вкоріненість досконалої держави у структурі універсуму. Космогонія тут за­вершується антропогонією, а вчення про державу є одночасно вченням про гідний людини спосіб буття. Основою доскона­лої держави є нерозривний зв'язок і взаємообумовленість індивідуальної доб­рочесності і суспільної справедливості. Це робить етику і політику принципово неподільними. У "Державі" Платон виділяє сім типів державного устрою. Перший — "царство Кроноса" — додержавне буття людей, коли ними безпосередньо керува­ли божественні посланці. Власне держа­ва і законодавство виникають як засоби компенсувати відсутність прямого Божо­го керування, що його люди втратили. Серед існуючих типів держави Платон вважає два правильними (монархія, аристо­кратія) і чотири спотвореними (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). ("Політик" містить інший розподіл типів, близький до Аристотеля). Від­повідно до кожного устрою Платон виокрем­лює створюваний ним тип людини. Структуру досконалої держави утворю­ють три класи: виробники (селяни і ре­місники — ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни — стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внут­рішній порядок), політики —філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати гро­мадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість — виробникам, мужність — воїнам, мудрість — філософам. Засадниче значення має четверта чеснота — справедливість. Вона притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, зали­шаючи кожного у межах його соціальної ролі. Держава та її устрій уподібнюються людській душі, яка також має три го­ловні частини (засновки): жага (бажан­ня), запал (воля), розмисл. Вони є основ­ними силами, котрі визначають життя душі, їм відповідають три суспільних класи, а також три головні чесноти. За­лежно від переваги того чи того заснов­ку, утворюються різні типи душі. Онто­логія і вчення про душу визначають те­орію пізнання Платона. Суб'єктом пізнання є душа, а сам процес пізнання спрямова­ний на достеменне буття — вічне і непроминальне (світ ейдосів). Можливість його пізнати принципово відкрита тому, що сама душа як безтілесна, ідеальна сутність походить зі світу ейдосів і кон­тактувала з ними; пізнання — це процес пригадування (анамнезис) душею своїх вражень від ейдосів. Анамнезис усклад­нюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають людині справжнє буття і навіюють хибні уявлен­ня, від яких душі потрібно звільнитися. Ситуацію пізнання Платон передає образом печери, в якій знаходяться прикуті до стіни невільники, котрі бачать лише тіні речей, що проносяться повз них. Ці тіні — чуттєві враження, подоба дійсних речей, від яких слід дістатися світла безтілесно­го світу, щоб побачити достеменну ре­альність. Оскільки предметом пізнання є безтілесні сутності, то головна пізнаваль­на здатність — це умоглядність. В умоглядному світі є сфера "нічим не зумовле­них начал усього", яка осягається таким самим безпосереднім умоспогляданням (ноезис), і сфера обумовленого, яку мож­ливо пізнавати шляхом розсуду, розмірко­вування (діанойя). Досягнення знання — це сходження від меншої достовірності до більшої. Його чотири щаблі: ім'я, визна­чення, зображення, знання як таке ("VII лист"). Кожен ступінь є певним етапом пізнання, послідовне сходження по яких дозволяє досягти знання достеменного буття. Платон відіграв ключову роль у розвит­ку західної метафізики: вчення про бут­тя надало вищого онтологічного статусу конкретностям навколишнього світу, по­давши все розмаїття його форм у вигляді незмінних першообразів; полісна утопія створила ідеал досконалого сус­пільства і обґрунтувала практику со­ціальних перетворень. Платон мав вирішаль­ний вплив не лише на подальшу античну думку (дивись Аристотель, Платонізм), а й на всю європейську філософську тра­дицію.

Основні твори: "Держава"; "Теетет"; "Парменід"; "Тимей"; "Критій"; "Закони".

 

ПЛАТОНІЗМ — традиція філософуван­ня, яка виходить із вчення Платона, в різних формах бере його за основу або слідує його головним теоретичним наста­новам. У Платонізмі вирізняють два головних значення.

1) Платонізм у власному сенсі слова охоплює античний філософський дискурс, що продовжує платонівське вчення або використовує його теоретичний по­тенціал як основу власних концепцій. Схематично еволюція Платонізму вкладається у три головні періоди: академічний, се­редній, новий. Академічний Платонізм охоплює час безперервного існування платонівської Академії від смерті Платона (347 рік до нашої ери) і до її зруйнування (у 86 році до нашої ери під час штурму Афін) та занепаду. Вже Ціцерон поділив історію Академії на два головних періоди: Стару і Нову академії (межею між ними є 265 рік до нашої ери, коли схолархом став Аркесилай). Пізніше виділяли Стару, Середню (від Аркесилая) та Нову (від Карнеада, близько 160 року до нашої ери) академії; існували й інші поділи. Платонізм до Аркесилая (Стара академія) перебував під значним впливом піфагорійської складової платонівського вчення (дивись Піфагореїзм) та розвивав передусім космологічні сюжети діалогу "Тимей". Схоларх Ксенократ (339—314 роки до нашої ери) увів поділ філософії на діалектику, фізи­ку та етику, який став загальновжива­ним за доби еллінізму. Його наступники Полемон і Крантор зосередилися пере­важно на етичній проблематиці (трактат останнього "Про скорботу" започаткував жанр "утішань"). Завдяки Аркесилаю Академія і Платонізм набували нового спряму­вання — через перехід на позиції скептицизму. Це було пов'язано з потребами те­оретичної критики стоїцизму, засобом якої виступала діалектика. Новий етап цієї інтелектуальної боротьби припав на Карнеада (середина II століття до нашої ери), котрому протистояв найвидатніший після Зенона лідер стоїцизму Хрисип (карнеадівська самооцінка — "без Хрисипа не було б і Карнеада"). Карнеад відмовився від ка­тегоричності Аркесилая у цілковитому запереченні "схоплюючих уявлень". Він вчить про три щаблі вірогідності (роз­важливості) суджень; останні слід не відкидати, а лише використовувати у статусі вірогідного знання. Академічний скепсис залишався панівним до початку І століття до нашої ери; перегляд скептичної позиції на­мітився у схоларха Філона з Лариси (110/109 – 88 роки до нашої ери) і повний відхід від неї мав місце у наступника Філона — Антиоха з Аскалона (висунув девіз "сліду­вати старожитному" — тобто відновити вчення Старої академії). На цій підставі період від Філона інколи називають Чет­вертою академією. Вона керувалась антиохівським проектом подолання розбіжностей головних філософських шкіл і поєднання їх у спільній теоре­тичній позиції; це призвело до торжества еклектизму. Відродження Академії після понад двохсотлітньої перерви припало на 176 рік, було здійснене імперато­ром Марком Аврелієм. Від цього часу во­на проіснувала ще майже чотири століття і була заборонена у 529 році візантійським імператором Юстиніаном. Середній Платонізм припадає на період від середини І століття до нашої ери до початку III століття. Після зруйну­вання Академії в Афінах Платонізм був відрод­жений Евдором у Александрії. Для се­реднього Платонізму характерна увага до трансцендентального, надчуттєвого світу ідей, що трактувалися в основному як думки Бога та іманентні форми речей. Перева­жає етична проблематика, але її розроб­ка пов'язується з засадничим принци­пом "слідування Богу". Серед представ­ників середнього Платонізму: у І столітті — Трасилл, який розподілив платонівські діалоги по тетралогіях, і Філон Александрійський —засновник методу екзегетики; у II столітті — моралісти Плутарх Херонейський і Апулей, ритор Максим, автор "шкільного" викладу платонівського вчення Альбін,критик християнства Цельс та інші. Для більшості з прихильників цієї філо­софської школи Платонізм є не систематично розроблюваним вченням, а загально-філософською основою світогляду, яка стимулює оригінальну творчість. Середній Платонізм існував, переплітаючись із неопіфагореїзмом. Становлення нового Платонізму (неоплатонізму) пов'язане з Александрійською школою платоніка Аммонія Саккаса (межа II - III століття), учнями якого були Лонгін, Ориген, а також Плотин, котрий вважається його засновником. Однак, за свідченням Порфирія, основні плотинівські ідеї були сформульовані вже Аммонієм. Новий Платонізм синтезував увесь тисячолітній розвиток античної філософії, інтегрувавши численні ідеї з інших пізньоантичних учень. Окрім Плотина, головними представниками нового Платонізму є Порфирій, Ямвліх, Прокл. Від 432 року неоплатонізм стає вченням, прийнятим у афінській Академії. Пере­важно через неоплатонізм антична філо­софська традиція була засвоєна христи­янською думкою. Розроблений неопла­тоніками теоретичний інструментарій став основою теологічних праць христи­янської патристики (Августин, Григорій Ниський та інші).

2) Платонізм у широкому сенсі слова охоплює всі ті вчення і напрями думки, що виникали під впливом філо­софії Платона та його античних послідов­ників (передусім неоплатоніків); інколи використовується також для позначення наближеності теоретичної чи світогляд­ної позиції до метафізичних настанов платонівського вчення. У цьому сенсі го­ворять про Платонізм класичної патристики (особливо августинівської спадщини) чи середньовічного реалізму. Прикладом свідомого відродження вчення Платона є діяльність Флорентійської академії за доби Ренесансу (XV століття), коли Платонізм стає знаряддям теоретичної боротьби зі схоластизованим аристотелізмом.

(С. Пролеєв)

 

ПЛЕСНЕР Гельмут (1892, Вісбаден — 1985) — німецький філософ, один із засновників філософської антропології, яка започат­кувала антропологічний поворот за­хідноєвропейської філософської думки у 20-х роках XX століття. Вивчав зоологію і філо­софію в університетах Фрайбурга, Берліна, Гейдельберга, Геттингена та Ерлангена. Від 1933 по 1945 роки перебував в еміграції. Від 1951 року — професор філософії і соціології Геттингенського університету. Від 1963 року жив і пра­цював у Цюриху. Головне завдання філо­софської антропології вбачав у до­слідженні внутрішніх відносин між тілом і духом як системи, у межах якої існують і взаємодіють "зовнішній полюс людського існування, а також тілес­но-психічний і духовний". Антропо­логічній концепції Плеснера притаманне розуміння людини як істоти, що займає центральне, унікальне місце у світі. Однією із суттєвих і універсальних рис людини вважав її ексцентричність, що виявляється у поведінкових актах інте­лектуального, морального й безпосередньо-емоційного характеру. Ставлен­ня людини до буття визначається, за Плеснером, трьома антропологічними законами: природної штучності, опосередкованої безпосередності та утопічного місцерозташування, що спонукає людину до по­стійного самооновлення, виявлення своєї трансцендентної сутності.

Основні твори: "Щаблі органічного і людина" (1928); "Сміх і плач" (1941); "Запізніла нація" (1961); "По цей бік утопії" (1974).

 

ПЛЕХАНОВ Георгій Валентинович (1855 рік, село Гудаловка Тамбовської губернії — 1918) — російський філософ-марксист, політич­ний діяч, публіцист, один із засновників російської соціал-демократії. Навчався у Воро­нежі (закінчив військову гімназію) та в Санкт-Петербурзі (Гірничий інститут). Від 1875 року — активний учасник рево­люційного руху в Росії. Був членом на­родницької організації "Земля і воля", після розколу якої (1879) відійшов від народництва і звернувся до марксизму, як теорії, що її вважав найбільш прий­нятною для суспільно-економічних умов Росії. Від 1880 року перебував в еміграції. Був впливовим діячем РСДРП (основний автор програми РСДРП, прийнятої на II з'їзді партії (1903); полемізував із ідеологією і практикою очолюваної Леніним більшовицької фракції. Плеханов — прихиль­ник соціалізму як кінцевої мети робітни­чого руху. Соціалізм розглядав як суспільство, яке виникає на основі зако­номірних процесів, що відбуваються на стадії зрілого "класичного" капіталізму. Відповідно, Плеханов відкидав саму мож­ливість волюнтаристського втручання у поступ історичного процесу, зокрема впровадження соціалізму шляхом пере­вороту в умовах Росії, яка тільки розпо­чинала свою капіталістичну еволюцію. Під час революції 1905 — 1907 років висту­пав проти збройної боротьби із цариз­мом. Засуджуючи Жовтневу революцію 1917 року, Плеханов дотримувався поміркова­но-легітимних позицій. В рамках марк­систської філософської традиції Плеханов здійснив масштабну спробу системати­зації та викладу основних засад марксизму, розглядаючи останній в контексті світового розвитку філософського ма­теріалізму і діалектики. Для філософсь­кої спадщини Плеханова характерне послідовне відстоювання пріоритету теорії над прак­тикою, визнання методу визначальним стосовно результату, а також розуміння філософії (перш за все марксистської) як універсальної світоглядної системи, яка визначає розвиток усіх наук і є основою практичної діяльності (зокрема політич­ного курсу). Філософія, за Плехановим, підсумовує і синтезує пізнання буття певної епохи. У соціальній філософії спирався в основно­му на детерміністські постулати "еко­номічного матеріалізму", згідно з яким визначальним в історичному процесі є ступінь розвитку виробничих сил суспільства. Разом з тим Плеханов приділяв значну увагу ролі соціальної психології та ідеології у соціальних процесах. У га­лузі естетики обстоював думку про за­лежність естетичної цінності твору мис­тецтва не тільки від його ідейного змісту, а й від форми (як самостійного чинника).

Основні твори: "Анархізм і соціалізм" (1894); "До питання про розвиток моністичного погляду на історію" (1895); "Нарис з історії матеріалізму" (1896); "Фундамен­тальні проблеми марксизму" (1908).

 

ПЛОТИН (204/205, Лікополь, Єгипет — 270) — грецький філософ III століття, засновник неоплатонізму. Був учнем Аммонія в Александрії, викладав у Римі філо­софію, яка знайшла відображення у 54 трактатах "Еннеад", зредагованих й упо­рядкованих його учнем Порфирієм. Роз­винув уявлення про надсуще єдине, що є витоком і метою всього сущого. Згідно з вченням Плотина про три іпостасі, космос по­стає як ієрархійне втілення першоєдиного, ума і світової душі і є виявом до­вершеної краси в чуттєвому внаслідок підкорення матерії ейдосу та уму. За Плотином, ум і світова душа — здійснення єдиного у вічності,космос — у часі. Універсум Плотина є статичним, оскільки нижчі ступені вічно народжуються від вищих, і це залишається незмінним. Космосу притаман­ний кругообіг, в якому чергуються ви­никнення і загибель. Зло у світі є вічним і неминучим, як вічними і неминучими є війни і вбивства серед людей. Але це не означає, що Бог не турбується про світ і людей, оскільки зло тільки підкреслює силу добра і турботу Бога про світ.

ПЛЮРАЛІЗМ (від латинського pluralis — множинний) — термін, що позначає:

1) Філо­софські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмис­люється поняття "множинності" як кіль­кісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множин­ності" ("плюральності") від одності (єди­ного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говорить­ся про "єдине"; єдине ж (одне) — це не­ділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" — це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або — існує багато видів речей (об'єктів), а не один — вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "мно­жинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "плюралізм" досить часто вживається як тотожне "плюраль­ності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмо­дернізму; у різних галузях філософії, ко­ли йдеться про плюралізм концепцій, теорій, ме­тодологій, культур, релігій та інше. Введен­ня у філософський обіг терміну "плюралізм" по­в'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існу­вання понад однієї-двох і більше суб­станцій. В історії філософії ідея плюралізму суб­станцій розроблялась багатьма філосо­фами (Анаксагор, Емпедокл, Демокрит, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та інші). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій ди­ференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі плюралізм ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізна­вальна, філософська, соціальна, полі­тична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співісну­ванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдсь­кої. У праці "Прагматична антропо­логія" (1798) Кант визначає плюралізм як такий "спосіб мислення", за яким — на протива­гу егоїзму — "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував най­суттєвішу рису плюралізму, що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, праг­нення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збере­ження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є ро­зуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істо­та. У суспільному житті людей обидва чинники — осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності — головні координати застосу­вання плюралізму як філософського принципу. Суб'єктами партикулярного вияву сво­боди можуть бути: індивід, нація, со­ціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та інше. Особли­вістю спільності, або інтегративності — з позицій філософського плюралізму — є те, що вона формується у процесі і як наслідок доб­ровільного і відповідального самообме­ження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше — проблем неспівмірності). На відміну від комуніка­тивної філософії (дивись Філософія ко­мунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на прин­ципі плюралізму, наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтег­рації — за умови акцентування на осіб­ності суб'єкта дискурсу — перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнен­ня якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему від­носного, поступового та опосередковано­го (через гнучке сполучення ціннісно-нормативного, традиційно-мовленнєво­го порозуміння та раціонального консен­сусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. Плюралізм як філософський принцип несумісний як з догматизмом — жорстким монізмом, що поглинає різнома­нітність, — так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

(Н. Поліщук)

 

ПЛЮРАЛІЗМ СИСТЕМНИЙ — форма філософського плюралізму, особливістю якого є осмислення взаємозв'язку мно­жинності і системності (потрактованої у загальному сенсі — як цілісності взаємо­пов'язаних елементів). Стрижневим за­вданням для плюралізму системного є з'ясування питання про взаємовідношення чинників мно­жинності і системності (цілісності) за умови базового припущення про мож­ливість існування їхнього взаємозв'яз­ку; тобто релятивізм (абсолютизація множинності) та догматизований монізм (абсолютизація цілісності) виходять по­за межі тлумачень, що належать до плюралізму системного. Вперше термінологічний вислів "плюралізм системний" був ужитий американським філософом Майєрсом (1906-1955) у статті (1935), а потім кон­цептуально розроблений у наступних до­слідженнях, підсумованих у праці "Сис­темний плюралізм: нариси з метафізи­ки" (1961). Плюралізм системний розглядався Майєрсом як епістемологічна теорія, згідно з якою плюралізм теоретичних підходів ("перс­пектив") забезпечує пізнання "спільної для у сіх реальності" (так званого "метафізично­го об'єкта") з певної точки зору; у тлума­ченні "точки зору" Майєрс прагнув уник­нути суб'єктивізму, ввівши поняття "позаперсональної перспективи". Ідея плюралізму системного у 80-90-х роках XX століття стала предметом уваги багать­ох філософів у США, які зініціювали утворення "Товариства системного плю­ралізму", невдовзі перейменованого у "Товариство інтерпретативного плюра­лізму". У висвітленні плюралізму системного окреслились два напрями, які досить приблизно підпадають під означення "консерватив­ного" та "ліберального" (за Фордом) — в залежності від акценту на системності або плюральності. Між обома напрямами не існує чіткого розмежування. У різних сполученнях концептуальні напрацювання представників обох напрямів підведені під наступну типологію (Вотсоном):

1) перспективістський, що вихо­дить із індивідуальних ціннісних орієн­тацій (Речер);

2) плюралізм гіпотез, який базується на ідеї існування "однієї реаль­ності" та можливості її істинного пізнан­ня за допомогою різних гіпотез (Пеппер);

3) методологічний плюралізм, згідно з яким можливі лише різні (методологічно зумовлені) формулювання однієї, транс­цендентної істини (Бут);

4) архічний, або фундаментальнии плюралізм, в якому першочер­гової ваги надається початковим прин­ципам.

На думку багатьох прихильників плюралізму системного, для з'ясування питання про мож­ливість сполучення та співіснування (замість релятивістського взаємовиключення) різних філософських теорій і кон­цепцій важливе значення має сформу­льований Вотсоном принцип "взаємного пріоритету". Згідно з цим принципом, кожна окрема філософська система, як і кожний із її засадничих елементів, зна­ходиться у відношенні "взаємного пріо­ритету" щодо інших систем та їхніх еле­ментів. Це означає, що займаючи по­зицію "логічного пріоритету щодо ін­ших" систем та елементів, ця система та її кожний елемент може ці інші системи та елементи інкорпорувати (у зміненому вигляді) у власний зміст і їх підтвердити. (Н. Поліщук)

 

ПЛЮРАЛІЗМ СОЦІАЛЬНИЙ — в еко­номіці, політиці і культурі — стан, проти­лежний уніфікації і монополізації. В умо­вах реального плюралізму співіснують множинні суб'єкти соціально-економіч­них і політичних відносин, жоден з яких не може домінувати над іншими. Плюралізм соціальний сприяє багатоманітності життєвих форм, у яких суспільство може знаходити нові адаптаційні можливості. Наявність плюралізму соціального — необхідна умова збереження плідної кон­куренції, яка сприяє розвитку суспільст­ва, взаємовпливу і вдосконаленню агентів конкуренції (які водночас є основою плю­ралізму). Зростання, поглиблення та інституціоналізація різних форм плюралізму соціального є закономірністю соціального розвитку. Розвинений плюралізм соціальний — уособлення високого рівня цивілізаційної складності, втілен­ня гетерогенної природи соціуму. Послідовне відстоювання принципу плюралізму соціального дозво­ляє зберегти живе культурне розмаїття, багатоголосся мов, релігійних організацій, створити і розширити можливість вибору для особистості; осмислений на філософському рівні, плюралізм соціальний стає важливою цінністю, критеріальним виміром оцінки розвиненості соціальних форм. Плю­ралізм соціальних агентів, плюралізм ідейних течій і політичних позицій зазви­чай може розглядатись як цілісність ком­плементарного характеру, де жоден с об'єктів не є самодостатнім, але кожен є необхідним в загальному контексті. (В.Заблоцький)

 

ПЛЮРАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ — форма демократичного устрою (дивись Де­мократія), за якого домінуюча тенден­ція облаштування суспільного життя (соціального, політичного, морального) ґрунтується на плюралізмі. Особливістю суспільно-політичної практики плюрастичної демократії є те, що вона зумовлена процесами взаємодії та протиборства чинників плюралістич­ної структури суспільства — різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судо­вої), партій, суб'єктів підприємництва (від малих підприємств до великих кор­порацій) та господарювання, засобів масової інформації, громадських об'єд­нань, асоціацій, окремих особистостей та інше. В умовах зрілої плюралістичної демократії ці процеси, зреш­тою, спрямовані на узгодження або зба­лансування різноманітних ціннісних орієнтацій та практичних інтересів з ме­тою забезпечення інтеграції суспільства на засадах збереження (що не виключає оновлення і змінюваності) самої соціаль­ної інституції плюралізму. Для ро­зуміння суті плюралістичної демократії важливим є усвідом­лення двох застережень. По-перше, плюралістична демократія — це не "дикий плюралізм" (вислів Бернстейна), тобто не хаотичне нагромаджен­ня конкуруючих поміж собою самодос­татніх одиниць (чинників, агентів) плю­ралістичного простору суспільства і, по-друге, плюралістична демократія принципово не може бути безпосереднім результатом впроваджен­ня "згори" певних монопольних (нехай найретельніше розроблених) державних планів чи дій, хоча на рівні допоміжного й регулятивного чинника державне втру­чання може відіграти позитивну роль. Міра збалансування плюралістичної фрагментації та економічної й політич­ної інтеграції — одна з найскладніших та фундаментальних проблем політичної й соціальної філософії, а також економіки. Ще у XVIII столітті Берн вказував на "делікат­ність" проблеми узгодження "громадсь­кого розуму",уособлюваного управ­лінськими функціями держави, та мож­ливістю щонайменшого його втручання у простір вільного самоздійснення ін­дивіда. Цю ж проблему порушив у XX столітті видатний англійський економіст Кейнс (1883-1946),аналізуючи ймовірні "форми управління всередині демократії". Вис­новки Кейнса про важливе регулятивне значення в умовах демократії процесів соціалізації (дивись Соціалізм) великих капіталістичних корпорацій (що повинні нейтралізувати й замінити втру­чання централізованого державного уп­равління в суспільно-економічне життя) суттєві для теоретичного й практичного з'ясування проблем сучасної плюралістичної демократії на зламі XX та XXI століть. Вони підтверд­жують тенденцію, характерну для плюралістичної демократії, стосовно необхідності постійного збалан­сування процесів соціально-політичної інтеграції та фрагментації, а також зосе­редження цих процесів у просторі вказа­них вище чинників плюралістичної структури суспільства. У здійсненні плюралістичної демократії одна з провідних ролей відводиться соціальними філософами XX століття ідеальним спонукам — моральним орієнтаціям не тільки індивідів, а й партій, соціальних груп, управлінських структур та інше. (Берлін, Бернстейн, Вільямс, Дагостино, Крик, Ліндсей, Речер та інші). В осмис­ленні цих орієнтацій, зокрема в обґрунту­ванні морального виправдання опозиції, важливе значення відведено принципу етичного плюралізму. На думку Дагости­но, основні риси цього принципу — непо­внота (не існує єдиної послідовної політи­ки, що може вважатися цілком доверше­ною); комплементарність (взаємодоповняльність різних політичних уявлень про справедливість, наприклад, як наслідку еко­номічного зростання та розподільної справедливості); несумісність (відсут­ність єдино правильного способу оцінки моральної вагомості різних взаємодоповняльних факторів); доступність (налаштованість на визнання моральної переконливості позиції іншого). Принцип етичного плюралізму відкриває простір для визнання моральними і дій опозиції, і влади (але не як остаточного присуду). (Н. Поліщук)

 

ПЛЮЩ Леонід Іванович (1939, Нарин Киргизія) — український філософ, культуролог, літературознавець, математик; правоза­хисник. Заарештований 1972 року за правозахисну діяльність, чотири роки провів в ув'язненні у Дніпропетровській спец-психлікарні. Звільнений зусиллями міжнародної громадськості, 1976 року виїхав до Франції, де мешкає донині. Як філософ та історик культури (зокрема літератури, фольклору й міфології), Плющ значною мірою сформувався під впливом структу­реалізму. В своїх дослідженнях над світоглядом Т. Шевченка ("Екзод Тараса Шевченка. Навколо "Москалевої крини­ці", 1986) та Миколи Хвильового ("Його таємниця. "Прекрасна ложа" Хвильово­го", 2002) синтезував структурно-антро­пологічний і семіотичний підходи з релі­гійним психоаналізом юнгівсько-франклівського зразка. Той самий підхід Плющ за­стосовує щодо історичної практики ко­мунізму, зокрема, розглядаючи голодо­мор 1932-1933 років (французькою мовою "Україна: Дайош Європу!", "Тридцять чорний"). Основні твори: "Вибране". У 4 томах (2001-2002).

 

ПОВЕДІНКА — процес зміни станів пев­ної речі або істоти, що відповідає їхній внутрішній природі як цілому. Важли­вою для загального осмислення поняття поведінки є його етимологічна основа, що вказує на "поведення", "ведення" себе, "воло­діння" собою; вужче значен­ня поведінки також стосується здатності біоло­гічних індивідів певним чином "трима­ти" себе, надавати своїй взаємодії із сере­довищем деяких сталих рис. У такому розумінні поведінка — типовий предмет біоло­гічних (зокрема в етології), фізіологіч­них, психологічних досліджень (ключо­ві терміни: "інстинкт", "навичка", "умовний рефлекс", "стимул", "потре­ба", "мотив" тощо). В осмисленні поведінки як власне людської характеристики здат­ність до самоорганізації позначає спосіб існування, активним чинником якого є усвідомлений волевияв самого суб'єкта поведінки. Людська поведінка корелює зі складною сис­темою цілей, мотивів, настанов, внут­рішніх смислів, свідомих та неусвідомлених прагнень і потягів, завжди так чи інакше поєднаних і актуалізованих пев­ним рішенням суб'єкта стосовно способу своєї присутності у світі. Водночас по­няття людської поведінки ґрунтується на припу­щенні, що свідома вольова самодетермінація не є єдино визначальним чинни­ком у житті людини; саме її взаємодія або зіткнення з іншими внутрішніми або зовнішніми чинниками (що їх вона незрідка сама й пробуджує) формує непо­вторну цілісність поведінки особистості або гру­пи.

Моральний аспект поведінки пов'язаний із розкриттям характеру і меж впливу на поведінковий процес моральних норм, цінностей та інтенцій людського суб'єк­та, що реалізуються, визначальним чином, у його свідомому й відповідальному волевиявленні. Звідси неминучими при будь-якому морально-етичному аналізі людської поведінки виявляються припущення про її суб'єктний і відповідальний харак­тер, наявність у ній певних елементів власне етичної раціональності тощо. По­чинаючи з кінця XIX століття в західній пси­хології й філософії мали місце спроби витлумачити й описати поведінку в її об'єктиво­ваній формі, незалежно від внутрішніх регулятивних механізмів людської пси­хіки, за моделлю "стимул — реакція" (Торндайк, Уотсон та інші представники біхевіоризму). Концептуально вразливі, такі спроби усе ж сприяли зосередженню уваги на специфіці самого феномена людської поведінки й запровадженню поведінкових моделей у різноманітні галузі су­часного гуманітарного пізнання. (В. Малахов)

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...