Главная Обратная связь

Дисциплины:






ПОГАНСТВО дивись Язичництво. 2 страница



 

ПОПОВ Борис Васильович (1934, Хар­ків) — український філософ, соціолог. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1957). Кандидат філо­софських наук (1969). Від 1963 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на посадах завідуючого сектором філософії та со­ціології етносу і нації та провідного наукового співробітника. Сфера наукових інтересів: соціокультурні механізми олюднення — генетичне первинні та перманентні; теорія етносу та нації, теоретико-методологічні проб­леми світоглядних парадигм.

Основні твори: "Дві підсистеми соціального організму — спільність та суспільство" (1993); "Соціокультурна рефлексія над смислом людського життя" (1997); "Суб'єкти соціального життя і діяль­ності: етноси, нації, класи" (1998).

 

ПОПОВИЧ Мирослав Володимирович (1930, Житомир) — український філософ. Закін­чив філософський факультет КНУ ім. Т. Шев­ченка (1953). У 1967 році захистив докторську дисертацію, професор (1974); член-кореспондент НАНУ (1992). Від 1956 року — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на різних посадах: від аспіранта та молодшого наукового співробітника до завідуючого відділом логіки та методології науки (від 1967 року). Від 2002 року директор інституту філо­софії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основні сфери філософських інтересів — логіка, філософія науки, теорія та історія куль­тури. Має почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки України" (2000). У 2001 році присуджена Національна премія України ім. Т. Шевченка. Президент Філософського товариства України, прези­дент товариства "Україна-Франція". Автор понад 300 наукових праць, у тому числі 10 індивідуальних монографій, багатьох посібників та підручників для студентів і аспірантів вузів.

Основні твори: "Про філософський аналіз мо­ви науки" (1966); "Філософські питання семантики" (1975); "Світогляд стародавніх слов'ян" (1985); "Микола Гоголь" (1989); "Нарис історії культури Ук­раїни" (1998).

 

ПОППЕР Карл (1902, Відень — 1994) — австро-британський філософ. Навчався у Віденському університеті (вивчав математику, фізику, філософію). Викладацьку діяль­ність розпочав в університетському ко­леджі у Новій Зеландії. Від 1949 року пра­цював на посаді професора Лондонської шко­ли економіки Лондонського університету. Філо­софські зацікавлення охоплюють галузь епістемології та філософії науки. На­прям, до якого відносять Поппера (разом із Піаже), відомий під назвою "еволю­ційної епістемології". Крім того, Поппер є од­ним із чільних представників "критичного раціоналізму". Поппер вважав, що нау­кове пізнання не відрізняється принци­пово від ненаукового, оскільки в основі першого і другого лежить пристосування до життєвого середовища шляхом проб і помилок. Ще в ранній період своєї діяль­ності Поппер почав здійснювати критику ло­гічного позитивізму, зокрема принципу емпіричної верифікації. Він заперечував емпіричний фундаменталізм на тій під­ставі, що факти не можуть бути основою для перевірки істинності теорій, ос­кільки стають значущими тільки в світлі певної ідеї чи гіпотези. Замість принци­пу емпіричної верифікації він запропо­нував принцип емпіричної фальсифі­кації. Будь-яке наукове твердження від­різняється від метафізичного не тим, що друге не може мати емпіричних тверд­жень, а тим, що ненаукові твердження сформульовані таким чином, що не мо­жуть бути спростовані за допомогою пев­них фактів. Звідси слідує, що будь-яке твердження, що претендує бути науко­вим, повинно передбачати можливість емпіричного спростування (фальсифі­кації). Поппер розглядав будь-яку теорію як гіпотетико-дедуктивну систему, з якої (ймовірно за допомогою деяких додатко­вих гіпотез) можуть бути виведені тверд­ження, хибність яких піддається емпі­ричній перевірці. Сукупність усіх тих фактів, які в принципі можуть спросту­вати дану теорію, Поппер називав "потенцій­ними фальсифікаторами". Жодна теорія не гарантована від того, щоб бути спро­стованою. У філософії науки такий підхід дістав назву "фаллібілізму". Поппер допу­скав можливість конкуренції різних теорій та їхню боротьбу за виживання. Чим більше потенційних фальсифікаторів має дана теорія і чим суворіші перевірки вона витримує, тим вона є життєздат­нішою. У своїй соціальній філософії Поппер піддав критиці есенціалізм та голізм, джерелом яких вважав філосрфію Платона, а також "історицизм" — як віру в необхідні закони історичного розвитку (фаталізм). У такий спосіб Поппер прагнув ви­явити способи мислення, які лежать в основі тоталітарних ідеологій. Суспіль­ства, що в них панують такі ідеології, він назвав "закритими"; їм він протиставив суспільства, де немає владних структур, що встановлюють критерії "правильно­го" мислення, а створені умови для діалогу різних ідей та взаємної критики. Деякі моменти епістемології та соціаль­ної філософії Поппера зазнали пізнішої крити­ки або модифікації, але це не підважило його вагомого внеску у філософію.



Основні твори: "Логіка наукового відкриття" (1935); "Відкрите суспільство та його во­роги" (1945); "Злиденність історицизму" (1957); "Припущення та спростування" (1963); "Об'єктивне знання" (1972).

 

ПОПУЛІЗМ (від латинського populus — народ) — доктрина політичної дії, стиль політич­ної поведінки, що орієнтуються на безпо­середнє спілкування з населенням, його інспірацію і мобілізацію. Етимологія слова "популізм" сягає часів Стародавнього Ри­му, коли у II — І століття до нашої ери на політичній арені виник рух так званих "популярів", що представляли інтереси численного плеб­су. Лідери цього руху і репрезентували первинні форми популізму. Згодом назву популізм поча­ли пов'язувати з рухом широких верств американських фермерів за аграрні реформи у Спо­лучених Штатах (90-ті роки XIX століття). На теренах Російської імперії подібний рух, що розпочався у другій половині XIX століття, нази­вався народництвом. Обидва рухи пев­ною мірою надихалися ідеалізованими уявленнями про минуле (аграрний ро­мантизм); крім того, їх поєднувало праг­нення політичних лідерів безпосередньо вплинути на народ (в Росії так зване "ходіння в народ") з метою збільшити свій вплив та здійснити відповідний тиск на дер­жавні структури. У більш загальному вигляді популізм — відкрита політична апе­ляція до народу (зокрема "електорату"), до вподобань і мрій останнього, із кон'юн­ктурними закидами, спрямованими проти існуючих інституцій влади, уле­щуванням "пересічного громадянина" тощо. Поява і вкорінення популізму в політич­ній практиці є уособленням і проявом масовізації політики, прикладом ство­рення і використання ефективних стратегій політичного навіювання і маніпу­ляції. Найбільш сприятливі умови для виникнення і поширення популізму створюють­ся у кризових суспільствах, коли внаслі­док руйнації традиційних структур знач­на кількість народу опиняється в стані зубожіння і намагається знайти прості і зрозумілі дороговкази у нових умовах життя. Арсенал популізму (у негативному розумінні останнього) складається з дема­гогічних прийомів "демократії вулиці", мітингової риторики "простих гасел", спекулювання на примітивізмі і чутли­вості масової аудиторії, зловживання по­бутовою ксенофобією (як і всіма іншими фобіями "маленької людини") та інше. Ра­зом із тим, популізм відображає стихійний про­тест проти нехтування владною верхів­кою потреб і проблем простих людей, протест проти бідності, злиднів і безро­біття. Як певна ідеологічна форма колек­тивізму популізм не тільки протистоїть "атомізаторському індивідуалізму", а й обсто­ює визнання народу як головного чинни­ка політики, а становище простого люду вважає головним критерієм позитивного змісту впроваджуваних реформ. У сучас­ному споживацькому суспільстві популізм пе­рестає існувати тільки в царині політи­ки, здійснюючи експансію в усі інші сфе­ри суспільного буття (популізм релігійних про­повідників, популізм реклами, популізм освітянський, тощо), що призводить до спотворення останніх та спричиняє явища культурної деградації. Антитезами по відношенню до популізму виступають відвертість (вміння го­ворити народу правду незалежно від існуючої кон'юнктури), реалізм (на про­тивагу проголошуваних популізмів утопічних цілей) і елітарність (плекання недосяж­них для "пересічної людини" цінностей). (В. Заблоцький)

 

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД — сукупність пізнавальних засобів, проце­дур, які дозволяють установити схожість і відмінність між явищами, що вивчаю­ться, виявити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням); різновид історичного методу (дивись Істо­ризм). Як систематично розроблений метод сформувався в XIX столітті у порівняльному мовознавстві (Гумбольдт, Гримм, Востоков), етнографії (Моргай, Тайлор). Пізніше його почали широко застосову­вати в різних сферах природничого і суспільного знання: анатомії, антропо­логії, геології, історії, соціології тощо. В соціології застосування порівняльно-історичного методу пов'язане з ідеями Конто., Спенсера, Дюркгейма. Логічною основою порівняльно-історичного методу є зіставлення і порівняння об'єктів дослідження і вста­новлення ознак схожості та відмінності між ними. За характером схожості по­рівняння поділяють на історико-генетичні, історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, прита­манних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичного методу: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетичне не пов'я­заних об'єктів, і власне порівняльно-історичний метод, що фік­сує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а роз­ходження між ними — як показник їх­нього різного походження. Успіхів було досягнуто переважно в аналізі генетич­них зв'язків та явищ взаємовпливу на основі історико-генетичних порівнянь. Для застосування історико-типологічних порівнянь необхідно було виділити теоретичні принципи типізації суспіль­них явищ. В сучасній філософії нема єди­ного погляду на цю проблему, бо спроби циклічного розгляду історичного проце­су чи пошуки його синхронних зрізів (Шпенглер, Тойнбї) не позбавлені схема­тизму. В сучасній соціології наявна тен­денція поєднання порівняльно-історичного методу із структур­но-функціональним аналізом. Зберігає своє значення і Марксове вчення про суспільно-економічні формації, яке ста­ло основою типізації стадій суспільних процесів. Нині порівняльно-історичний метод застосовують у порівняльних дослідженнях культур і цивілізацій, при порівнюванні різних со­ціальних інститутів (сім'я, виховання тощо). Разом із тим робляться спроби пе­реосмислити методологію порівняль­но-історичного дослідження, збагатити її новими засобами.

 

ПОР-РОЯЛЯ ЛОГІКА ("Логіка або вмін­ня мислити") — підручник з логіки, напи­саний послідовниками Декарта — Арно і Ніколем у монастирі Пор-Рояль, що був центром янсенізму. Книга видана 1662 року у Парижі. В основу Пор-Рояля логіки покладено принципи логіки Аристотеля та вчення Декарта про істину. Відповідно до чоти­рьох ступенів пізнання, які визнавали автори Пор-Рояля логіки, вона поділяється на чо­тири частини: поняття, судження, умо­вивід і метод. У книзі дано детальну кла­сифікацію суджень, розглянуто питання про відмінність між синтетичним і ана­літичним методами пізнання.

 

ПОРФИРІЙ (234, Тир ) — ан­тичний філософ, неоплатонік, учень і систематизатор вчення Плотина. Автор коментарів багатьох творів Платона й Аристотеля, праць із риторики, грама­тики, природничих питань. Виступав як критик християнства ("Проти христи­ян"). Зібрав, відредагував і видав твори Плотина, розташувавши їх за "дев'ятка­ми" (енеадами). У філософському вченні розвиває ідеї Плотина, зосереджується на проблемі повернення людини до першовитоку буття (Бога, Нуса). Цей процес є своєрідною інверсією Плотинової ема­нації Єдиного у Нус (Розум), світову Ду­шу і Космос. Його основою є відсторонен­ня від усього тілесного, очищення душі від чуттєвих потягів та її зростання у "гнозисі" (знанні достеменно сущого). Через сходження до Бога людина рятує свою душу, звільняючи її з полону чуттєвого буття. Це сходження унаоч­нюється у розвитку доброчесності, в яко­му Порфирій виділяє чотири щаблі. Перший — громадянські чесноти, що передбачають приборкання пристрастей і прагнень, які призводять до конфліктів між людьми, підриваючи їх спільність і солідарність. Другий — чесноти, метою яких є звіль­нення душі від зовнішніх впливів і забез­печення її спокою. Третій — душевні чес­ноти, завдяки яким очищена душа звертається до вищого змісту буття і його першопочатку. Четвертий — духовні, або розумові, чесноти, що спрямовують жит­тя душі в інтелігібельному світі. На цій стадії людина стає духовною і уподіб­нюється Богові. Оскільки весь процес на­ближення до Бога здійснюється у людсь­кій душі і шляхом її метаморфоз, то бого-пізнання невід'ємне від самопізнання людини, запорукою якого є любов. Ідея духовного зростання у подальшому стала одним із визначальних компонентів хри­стиянського світогляду (особливо у се­редньовічній містиці — Бонавентура), одначе місце "знання" у наближенні До Бо­га посідає віра. Окрім етичних найбіль­ший вплив мали логічні праці Порфирія. Його "Вступ до "Категорій" Аристотеля", де він виокремлює п'ять головних логічних ознак поняття (рід, вид, вирізняльна, суттєва і випадкова ознаки), за часів Се­редньовіччя був однією з основ логіки і викладів логічного вчення Аристотеля. У цій праці Порфирій також сформулював пи­тання про природу універсалій (зали­шивши його поза розглядом), розв'язан­ня якого стало головним завданням се­редньовічної схоластики і породило її основні напрями — реалізм та номіна­лізм. Не менше значення мала розробле­на Порфирієм логічна процедура класифікації і субординації понять ("древо Порфирія"), яка стала одним із головних принципів се­редньовічного мислення.

 

ПОСТМОДЕРН — неологізм, який позна­чає:

а) період європейської історії, що починається після завершення Модерну;

б) особливий умонастрій, котрий нині по­ширений у всіх сферах людської життє­діяльності: культурі, філософії, політи­ці, економіці, технонауці, сфері плане­тарного комунікативного праксису то­що.

Саме тому він став одним із ключо­вих термінів у словнику міждисциплінарного спілкування і вживається з най­різноманітнішими епітетами ("філо­софський", "естетичний", "культуро­логічний", "політичний", "історіософсь­кий", "релігійний" та інші). Ключову роль у формуванні цього умонастрою відіграв філософський дискурс про Модерн, що був ініційований Ніцше, Гайдеггером, Вітгенштайном, Вебером, Фуко, Ортегою-і-Гассеттом. Домінантною для цього дискурсу була ідея, що доба Модерну не тільки збагатила європейську цивіліза­цію неминущими гуманістичними цінностями, демократичними ідеалами й геніальними прозріннями, а й посилила такі недуги цієї цивілізації, як європо­центризм, андроцентризм, технолатрія, тоталітаризм, гіпертрофований розвиток індустріального ставлення європоцивілізації до природи на шкоду всім іншим. У наш час філософський постмодерн розвивають Деррида, Ліотар, Бодріяр, Рорті, Джеймсон, Еко, Дельоз, Левінас, Гваттарі, Гаше, Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лабарт. Усі вони намагаються досягти адекват­ного розуміння теперішньої екзистенційної ситуації, в якій опинилася євро­пейська цивілізація, їхні філософські пошуки втілюють прагнення: ініціювати новий, тобто не європоцентристський, погляд на становище цивілізації у пород­женому нею самою світі; деконструювати європоцентристські новочасові то­талітарні соціальні, економічні, полі­тичні, науково-технічні, духовні струк­тури; активізувати пошуки нових не оксиденталістських моделей планетарного співтовариства націй, його прийдешніх трансформацій. Ініціатори постмодерну шукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспектив самозбереження посттоталітарної соціальності, — проб­лем, заповіданих нашій цивілізації до­бою Модерну. Головні ознаки постмодерну: 1) Зане­покоєність сучасних інтелектуалів гло­бальними негативними наслідками трьох­сотрічного здійснення проекту Прос­вітництва (такими, як дві криваві світові війни, Голокост, нуклеаризм, планетарне отруєння ґрунту, глобальне забруднення атмосфери, світового океану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зрос­тання енергоспоживання, вичерпання не поновлюваних енергоджерел, перенасе­лення планети, расизм, войовничий на­ціоналізм, СНІД, загроза екоциду тощо).

2) Світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіваннях, мріях, прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва. 3) Іро­нічне ставлення інтелектуалів до будь-яких проявів європоцентризму. 4) Ент­ропія довіри до гранднаративів Модерну (про поступальне розширення горизонтів свободи, розвиток Розуму, емансипацію праці, прискорення НТП, діалектику Ду­ху, герменевтику смислу).

5) Девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтих форм виявлення плюральності, нелінійності, індетермі­нізму, дисенсусу і таке інше. (В. Лук'янець)

 

ПОСТМОДЕРНІЗМ — термін для позна­чення ідеології мистецтва, що почало формуватися в 60-70-ті роки XX століття під впливом кризових явищ, притаманних авангардизмові того періоду. Постмодернізм у мис­тецтві знаменував насамперед відмову від меж стилістичної жанрової визначе­ності, поєднання матеріалу гетерогенних культурних традицій, синтез "високого" і "вульгарного", визнання рівноправності усіх напрямів. З часом постмодернізм набував рис загальнокультурного явища, ос­кільки його ідеї знаходили прибічників у найрізноманітніших сферах культури. Перша спроба застосувати поняття постмодернізм де характеристики філософії належить Ліотару ("Постмодерний стан", 1979). Але вона не стала успішною, оскільки су­проводжувалася низкою неузгодженостей, насамперед історико-філософських. Якщо в мистецтві постмодернізм, як правило, означає відштовхування від традицій художнього авангарду, котрий має досить чіткі хроно­логічні межі, то в філософії так і не вдало­ся дійти згоди стосовно того, що розуміти під "модерном", "епохою модерну". Наприклад, Вельш налічує принаймні шість варіантів розуміння цього поняття сучас­ними філософами. Така невизначеність призводить до неефективності поняття постмодернізм, оскільки префікс "пост-" містить неод­нозначні хронологічні імплікації. Зрештою, певна некоректність поняття "філо­софський постмодернізм" (постмодерн) була визнана самим Ліотаром у працях кінця 80-х років XX століття. Для позначення плюралістичних орієнтацій сучасної філософії більш при­датним є термін "постструктуралізм", котрий часто вживається як синонім філо­софського постмодернізму. (О. Соболь)

 

ПОСТПОЗИТИВІЗМ — багатоголосий філософський дискурс про місце, роль та значення позитивізму в історії філософії, про шляхи розвитку філософії науки після нього. Ініціатори постпозитивізму (Поппер, Кун, Лакатос, Полані, Тулмін, Агассі, Селларс, Феєрабенд та інші) з різних філософсь­ких позицій висловлюють своє ставлення до спадщини позитивізму, який доміну­вав у європейській культурі понад століття. Всі вони скептично ставляться до "самообразу" позитивізму як "єдино за­конної філософії науки". Позитивізм в їхніх оцінках — це один з етапів розвитку філософії науки, який завершився у другій третині XX століття і залишив після себе не тільки важливі результати, а й безліч невирішених проблем. "Логіка наукового дослідження" Поппера і "Структура нау­кових революцій" Куна започатковують постпозитивістський етап в історії станов­лення філософії науки. Найхарактерніша особливість постпозитивізму — філософський плю­ралізм. На відміну від позитивізму, він не намагається стати філософським монізмом. Постпозитивізм — багатоголосий дискурс,у якому консенсус з обговорюваних проблем не обов'язковий. Він можливий ли ше як один із багатьох станів дискурсу. Ось чому, порівнюючи різні стратегії постпозитивізму (такі, наприклад, як фальсифікаціонізм Поп­пера, методологія дослідницьких прог­рам Лакатоса, філософія наукових ре­волюцій Куна, філософія особистісногс знання Полані, епістемологічний анар­хізм Фейєрабенда та інше), легко перекона­тися, що постпозитивізм — це агоністика опонентів позитивізму, які піддають гострій і без­компромісній критиці не тільки пози­тивістську філософську спадщину, а й позиції один одного. І все ж, незважаю­чи на гостре протиборство альтернатив­них стратегій постпозитивізму, їм усім притаманний ряд загальних рис:

а) відмова від мето­дології нормативізму, від пошуку "єди­но правильної" і загальнообов'язкової філософії (епістемології, методології, логіки) науки;

б) відмова від пози­тивістської ідеології демаркаціонізму;

в) визнання пріоритету "історії науки" перед "філософією науки";

г) перевага проблематики, яка стосується аналізу виникнення, історичної еволюції фун­даментальних наукових теорій і відхід від проблематики, пов'язаної з ана­лізом структури науки і шляхів її обґрунтування;

д) особлива увага до "лінгвістичного повороту" у філософії та ініційованого ним оновлення методо­логічної культури;

є) гострий інтерес до методології таких "наук про склад­ність", як синергетика, нерівноважна термодинаміка, хаосологія, нелінійна динаміка, теорія дисипативних систем, теорія катастроф, теорія фракталів, якісна теорія нерівноважних фазових переходів та інше. (В. Лук'янець)

 

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ— течія філософії науки, лінгвістики, літератури, мистецтва, культури. Ініціатори постструктуралізму за­перечують можливість висловити їх умонастрій за допомогою будь-якої єди­ної для всіх універсальної "грандтеорії". Кожну таку теорію вони оцінюють не інакше як претензійну пояснювальну схему, що веде до уніфікації. Своє на­тхнення постструктуралісти черпають не у царині розуму, а в позасвідомому. Принцип раціональності у них — це ли­ше прояв "імперіалізму розуму". Такою ж суворою є їхня методологічна оцінка епістемологічної ролі ідей "росту", "про­гресу", "розвитку" у науці, історії, куль­турі. Постструктуралізм — своєрідна реакція на тривале панування в культурі Заходу позити­вістсько-структуралістських уявлень про природу людського знання. Теоретики постструктуралізму іронізують над благоговінням структу­ралістів перед ідеалом точної науковості, їх тяжінням до чітко вивіреного і фор­малізованого понятійного апарату, їх пристрастю до логіки та математичних формул, універсальних пояснювальних схем і таблиць. Для постструктуралізму не прийнятне праг­нення структуралістів надати гуманітар­ним наукам статусу точних наук. Стверд­жуючи принципи "методологічного сум­ніву" і "делегітимації" універсалістських позитивів, настанов, переконань, характерних для сучасної культури Заходу, постструктуралізм культивує уважне ставлення до всього ло­кального, нестабільного, випадкового, суперечного, фрагментарного. Програмні праці постструктуралізму припадають на 60-ті роки XX століття. Ініціатори постструктуралізму, (Фуко, Варт, Деррида, Дельоз, Бодріяр, Ліотар, Касторіадис, Кристєва, Міллер, Блум, Пол де Мен та інші) мають за мету:

а) піддати радикально­му оновленню структуралізм;

б) розроби­ти ефективну стратегію подолання струк­туралістського аісторизму, лінгвістично­го редукціонізму, традиційних герменевтичних моделей тлумачення текстів;

в) дослідити усе неструктурне у структурі;

г) виявити джерела апорій і парадоксів, які виникають у процесі лінгвістичне опосередкованого освоєння світу, люди­ни, соціуму;

д) активізувати пошуки но­вих моделей смислоутворення.

Долаючи західну метафізику з її логоцентризмом (тобто одвічним прагненням мислителів Європи в усьому знайти смисл і порядок, в усьому виявити першопричину), постструктуралізм на­магається знайти за усіма метафізичними універсаліями, цінностями, розумовими схемами мову влади і владу мови. Цим пояснюється доволі епатажний і гроте­сковий характер постстуктуралізму, який висміює стерео­типи структуралістського мислення.

(В. Лук'янець)

 

ПОСТУЛАТ (від латинського postulare — вимо­га) — аксіоматичне твердження, що змістовно виділене серед інших аксіом теоретичної системи і передує доведен­ню їх тверджень. Прикладом постулату є тверд­ження Евкліда про паралельні прямі. В сучасній логіці й методології науки постулат ототожнюється з аксіомою. Іноді постулатом на­зивають аксіоми, які мають не загально логічне, а специфічне для конкретного змісту теорії значення.

 

ПОТВОРНЕ— естетична метакатегорія, яка виступає як антипод прекрасного і відображає негативну естетичну цін­ність. Потворне має в естетичній практиці лю­дини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, пот­ребує духовного та практичного опану­вання. В античну епоху поняття потворне вис­тупало здебільшого як просте заперечен­ня краси, щось протилежне і супротивне їй. Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень про прекрас­не. Певне розведення негарного, вирод­ливого та потворного як естетичного, художньо опрацьованого знаходимо у Сократа й Аристотеля. За Аристотелем, мистецт­во завдяки мімезису (грецький термін, що позначає імітацію) робить можливим відтворення виродливого. У Середньо­віччі поняття потворне тлумачилось як есте­тична категорія, протилежна прекрасно­му (за аналогією дотеологічного тлума­чення протилежності добра і зла). Проти­ставлення прекрасного, як доброго і Бо­жого, та потворного, як гріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд (особливо Страшного суду). Значного поширення категорія потворного набула у візантійській естетиці, для якої характерним був інтерес до антиномій і протиставлень. Василій Великий вва­жав, що прекрасне привертає до себе кожного, а потворне викликає відразу. Псевдо-Діонісій Ареопагіт трактував потворне як прояв зла і намагався визначити його об'єктивні ознаки, до яких відносив відсутність краси і порядку, змішування різнорідних предметів. Мистецтво Від­родження використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі. В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась, оскільки у "високих" мистецтвах заборонялося зоб­раження характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою крити­кою естетичних теорій класицизму, що будувалися на концепції "ідеальної кра­си", і наголошували, що предметом мис­тецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лише незначну частину. Лессинг вважав, що мистецтво за­вдяки істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним у мис­тецтві. Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлював жорсткі межі, недотри­мання яких виводило мистецтво за рам­ки естетичної сфери. Особливого значен­ня потворне набуло в естетиці і мистецтві ро­мантиків, які наголошували на естетич­ному значенні потворного як поетичної антитези краси. Гегель у своїй естетичній теорії не приділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробили потворне однією з голов­них проблем естетики у другій половині XIX століття. Розенкранц ("Естетика потворного") розвинув концепцію, згідно з якою потворне є орга­нічним моментом прекрасного. Звернен­ня до потворного обумовлювалось історичним ха­рактером мистецтва XIX століття, яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя. У мис­тецтві XX століття виразно виявилась тен­денція естетизації. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможність осягнути і духовно опа­нувати складні підсвідомі, інстинктивні засади людського існування стали харак­терними рисами сучасного мистецтва.

 

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (1835, село Гаврилівка, Полтавщина — 1891) — український мовознавець, етнолог, філо­соф. Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, після чого студіював у Німеччині. Згодом — професор Харківсько­го університету, член-кореспондент Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 році за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етап­ною у розвитку вітчизняної філології. Загальносвітоглядні засади сформували­ся під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири — у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для Потребні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за Потребнею, визначається своєрідністю народної (національної) мови з власти­вим саме їй способом бачення та само­бутнім світосприйняттям. Значну увагу Потребня приділяв проблемі еволюції значень. Співвідношення в слові образу і значен­ня має історичний характер. У міфо­логічній свідомості образний і понятій­ний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктив­не, внутрішнє і зовнішнє ототожнюють­ся); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить спе­цифіку поетичної мови. Науковому мис­ленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття). Мова для Потребні є історичною формою народ­ного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структу­рах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції Потребні посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокре­ма, поняття "народ" Потребня пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і ку­льтурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потребня рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні за­гальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних націона­льних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, Потребня вважав останню "родом месіа­нізму" і захищав право національних ку­льтур на самостійне і рівноправне спів­існування і розвиток. Поняття "націо­налізм" розглядав як світогляд, що об­стоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націона­лізм є інтернаціоналізмом".





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...