Главная Обратная связь

Дисциплины:






ПОГАНСТВО дивись Язичництво. 3 страница



Основні твори: "Про деякі символи у сло­в'янській народній поезії" (1860); "Дум­ка і мова" (1862); "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864); "Про долю і споріднені з нею істоти" (1867);"Пояснення малоросійських та споріднених народних пісень". У 2 томах (1883, 1889); "Із нотаток з російської граматики". Том 1, 2 (1888), том З (1894); "Психологія пое­тичного і прозового мислення" (1910) та інші.

 

ПОТІЙ Іпатій (1541, село Рожанка, Холмщина — 1613) — український церковний діяч, бо­гослов, письменник-полеміст. Належав до найактивніших творців Берестейської унії. Потія вважають перекладачем на українську мову праці єзуїта Петра Скарги "Оборона синоду Берестейського" (1597). Відомі також 74 проповіді Потія. У 1605 році Потій віднайшов і опублікував послання Київського Митрополита Мисаїла до Па­пи Сикста IV з 1476 року. Окрім історичної цінності самого послання, цей друк мав принципове наукове значення, позаяк це була перша публікація джерела з української історії, яка започаткувала історичні до­слідження як в уніатському, так і в пра­вославному середовищах. Літературні твори і проповіді Потія наближаються до но­вого в той час барокового стилю. Основна проблема, яку він порушує, — це злобо­денні питання його епохи: церковна унія з Римом і її правові та культурно-ідео­логічні аспекти.

Основні твори:"Антирризис альбо Апологія проти Христофора Філалета" (1599), "Оборона Синоду Флорентійського" (1604), "Гар­монія альбо согласіє віри" (1608).

 

ПОТРЕБИ — властивість усього живого, яка спонукає його до активності або вик­ликає інші реакції завдяки відображен­ню надлишку, недостатності або відсут­ності чинників (речовини, енергії, інфор­мації), що позитивно чи негативно впли­вають на життєдіяльність організму, людської особистості, соціальної групи, історичної спільноти, суспільства зага­лом. Задоволення існуючих та виникнен­ня нових потреб пов'язане з процесом спожи­вання, а також з появою нових предметів потреб. На відміну від тварин, людина задово­льняє потреби не тільки завдяки пристосуван­ню, яке домінує на початкових стадіях її індивідуального та суспільно-історично­го розвитку, а передусім завдяки ство­ренню предметів потреби на основі певного способу виробництва. Людські потреби мають предметну спрямованість, якій передує так звана пошукова поведінка у межах ситу­ації, коли актуалізація та конкретизація потреби стимулює пошук предметів і способів їх задоволення (таким чином утворюєть­ся конкретно-історичний механізм ви­никнення, функціювання і задоволення потреби). Реалізація потреби неможлива без адек­ватного усвідомлення їх, що залежить в цілому від умов та рівня культурно-істо­ричного розвитку соціального суб'єкта. Усвідомлення предмета потреюи набуває фор­ми мети; відповідно усвідомлення шляхів, способів, засобів її досягнення — форми інтересів, які спонукають людину до різноманітних видів діяльності. Умов­но систему потреб особи можна зобразити у вигляді ієрархії трьох найбільш загаль­них рівнів: існування (вітальні потреби), фун­кціювання (соціальні потреби), розвитку (потреби самореалізації, самоствердження, твор­чості). В залежності від дослідницьких завдань застосовуються різні критерії класифікації та типології потреб: за поход­женням — природні і штучні; за суб'єк­том (носієм) — потреби особисті (індивідуаль­ні), групові, колективні, класові, націо­нальні, суспільні; за об'єктом — мате­ріальні, духовні; за сферами діяльності — потреби праці, пізнання, відпочинку, спілку­вання; за функціональною роллю — потреби самозбереження, функціювання, розвит­ку, домінуючі та другорядні, сталі й си­туативні; за циклами життєдіяльності суб'єкта — добові, тижневі, місячні, річні, вікові та інші. Вивчення структури, шляхів формування та задоволення потреб є необхідною передумовою політики держа­ви в будь-якій сфері суспільного життя. (М. Надольний)



 

ПОЧАПСЬКИЙ Андрій Минович (1939, село Романівка Черкаської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Доктор філо­софських наук (1986), професор (1987). Завідуючий кафедрою філософії Київського університету тех­нологій і дизайну. Науково-дослідницькі інтереси — в царині історії української філософсь­кої думки.

Основні твори: "Боротьба філософських ідей в науці на Україні (перша половина XIX століття)" (1980); "Розвиток філософської думки на Україні (перша половина XIX століття)" (1984); "Теорія та історія світової і вітчизняної культури", у співавторстві (1993).

 

ПОЯСНЕННЯ НАУКОВЕ

1) Розкриття сутності предметів і явищ об'єктивного світу шляхом з'ясування причин виник­нення та існування явищ, знаходження законів їхнього розвитку чи функцію­вання, виявлення механізму дії тощо. Пояснення наукове у цьому розумінні слід відрізняти від опису наукового, який виявляє і фік­сує зовнішні властивості предметів і яв­ищ.

2) Одне з основних і безпосередніх за­вдань наукового пізнання. Залежно від переважного використання тих або ін­ших компонентів наукові теорії розрізня­ють пояснення наукове на основі законів (помологічне пояснення) і на основі моделей (модельне пояснення). Відповідно до характеру відображуваних закономірностей помо­логічні пояснення можуть бути динаміч­ними, статистичними, телеологічними та іншими. Залежно від залучених методів роз­різняють також змістові (наочні, якісні) й формальні (логічні, математичні та інші) різновиди пояснення наукового. Розрізнення об'єктів предметних галузей зумовлює специфі­ку філософських, соціологічних, фізич­них, біологічних та інших видів пояснення наукового. Ви­користання певних засобів і методів до­зволяє дати пояснення досліджуваного об'єкта в контексті його сутнісних струк­турних, функціональних, причинних, генетичних та інших зв'язків, що є та­кож підставою для виділення структур­них, причинних та інших форм пояснення наукового.

 

ПРАВА ЛЮДИНИ — ряд основополож­них морально-правових норм, що форму­люють принципи відносин між індиві­дом та суспільством в особі інституцій влади. Права людини окреслюють сферу негатив­них та позитивних зобов'язань, що бере на себе правова держава. Зафіксовані у міжнародних угодах та у національному законодавстві країн світу права людини репрезен­тують найбільш універсальну гуманітар­но-антропологічну концепцію, в рамках якої людина розглядається як така, без­відносно до її етнічних, расових, релі­гійних та будь-яких інших відмінностей або належності до локальної культурної традиції. Права людини є кардинально важливою категорією природного права та філо­софії права загалом. Основним предме­том дискусій довкола проблеми прав людини тра­диційно було питання щодо того, чи суб'єктивні права вкорінені у природі людині та невід'ємно належать їй від на­родження (юснатуралізм), чи, навпаки, вони набуваються лише внаслідок зако­нодавчої діяльності держави (так званого юри­дичного позитивізму). Відповідно до найпоширенішої класифікації Єллінека, права людини поділяються на громадянські (виз­начають сферу вільного волевиявлення індивіда, недоторканну для зазіхань з боку держави; наприклад, свобода слова, особи­ста недоторканність), політичні (уможливлюють участь громадян у формуванні органів державної влади) та соціальні (містять державні гарантії щодо забезпе­чення кожного екзистенційним мініму­мом матеріально-культурних благ). У формуванні прав людини велику роль відіграли традиції середньовічних хартій вольностей; настанови протестантсь­кої етики (зокрема, праці Томазія), що віддзеркалились у Біллях про права Північноамериканських штатів кінця XVIII століття; доктрини природного права та суспільного договору; філософія раціо­налізму; ідеологія Просвітництва, що її уособленням стала французька Декларація прав людини та громадянина 1789 року; антипатерналістські ідеї автономної етики Канта; утилітаризм у його ревізованому Дж. Міллем варіанті; погляди при­бічників реформ соціалізму початку XX століття у катедер-соціалістичній та неокантіанській версіях (Менгер, Кістяківський, Новгородцев та інші). Однак погляд на до­тримання прав людини як на наріжний принцип світової політики утверджується лише після Другої світової війни (Загальна де­кларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про економічно-соціальні та куль­турні права 1966 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Європейська конвенція прав людини 1950 року). До цього спричинилося праг­нення світової спільноти унеможливити через зміцнення поваги до прав людини нові спа­лахи загальної деструкції та геноциду. З етико-філософських нині багато важать такі права людини, як право на свободу та недоторканність (проблема гідності людини), за­борона дискримінації (проблема універ­сальної етики), право на життя (пробле­ми смертної кари, безперервності жит­тя), право на свободу думки (проблеми необмеженої комунікації, діалогу), пра­во на власність, соціальні права (пробле­ма співвідношення негативної та пози­тивної свободи).

 

ПРАВДА — особ­лива форма поєднання істини з життєви­ми нормами людини. Правда — це істина, що стала принципом життя. Тому не може бути універсальної правди, оскільки не існує універсальної людини. Завдяки тому, що правда потребує певних форм поєднання істи­ни з життям, вона є багатоіпостасною, може набувати різних витворів, у той час як істина єдина щодо певної предметної області. Правда будується, істина відкри­вається. Істина доводиться, а правда засвід­чується життям чи особистим прикла­дом. Категорія правди особливо важлива в ху­дожньому пізнанні, зокрема в літера­турі, в творах якої кожен герой може ма­ти свою правду. Ця множинність правди ли­ше підтверджує художність твору, бо висвітлення життя передбачає багато­манітність станів його адекватного здійс­нення чи відтворення. Але при усій багатоіпостасності правда включає нормативний аспект, ідеал. В цьому розумінні вона сполучається з ідеєю справедливості, що має інтерсуб'єктивне значення. (С. Кримський)

 

ПРАВИЛА ВИВОДУ — правила, за допо­могою яких в процесі доведення до­зволяється від одних правильно побудо­ваних формул (ППФ) переходити до інших ППФ формальної системи (дивись Логістичний метод), що дають мож­ливість із кількох ППФ, які називають засновками, вивести нову ППФ —висно­вок. Правила виводу називають ефективним (або конструктивним), якщо існує алгоритм, який дає можливість для кожної сукуп­ності ППФ визначити, чи можуть ці ППФ бути засновками даного виводу, і, якщо можуть, то знайти ППФ, що є вис­новком. Зазвичай правила виводу відносять до логіки, що ле­жить в основі системи (дивись Вивід).

 

ПРАВИЛА ДОВЕДЕННЯ — у традиційній фор­мальній логіці система правил, які забез­печують виведення істинності тези з істинності аргументів. Всі правила доведення, визнача­ючись усіма логічними законами, характеризуються достатньої підстави зако­ном. Розрізняють три види правил доведення: щодо тези, щодо аргументів та щодо способу доведення. Наприклад, щодо тези формулю­ють такі правила доведення: теза має бути визначеною і точно сформульованою; теза не повинна містити логічної суперечності; теза має бути тотожною сама собі протягом усього процесу доведення. Такі правила широ­ко застосовують у змістових процесах міркування, але вони неефективні при побудові формального доведення. Тому сучасна формальна (математична) ло­гіка надає правила доведення більш спеціалізованого виразу.

 

ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА ІСТИННІСТЬ — гносеологічні оцінки виразів та вислов­лювань щодо їх адекватності зовнішньо­му світові чи нормам доказовості логіч­ного мислення. Істинність характеризує відношення висловлювань до предметної дійсності. Якщо висловлювання відобра­жає те, що має місце в дійсності, то його розглядають як істинне. Якщо висловлювання не відповідає дійсності, його вважають хибним. Просте елементарне висловлювання буває істинним або хиб­ним залежно від наявності чи відсутності певного факту в дійсності. Складні вис­ловлювання можуть бути істинними або хибними залежно від того, істинні чи хибні елементарні висловлювання, які входять до їхнього складу. Метою логіч­ної теорії є визначення класу тих склад­них висловлювань, які істинні незалеж­но від того, істинні чи хибні їхні компо­ненти, тобто визначення класу логічних істин. Правильність характеризує вира­зи, що їх використовують як правила ви­воду. На відміну від висловлювань, пра­вила виводу не оцінюють як істинні чи хибні; вони можуть бути правильними, якщо в результаті застосування їх до істинних висловлювань отримують тіль­ки істинні висловлювання, або неправи­льними, якщо застосування їх до істин­них висловлювань може привести до хибних висловлювань (це стосується де­дукції). Відмінність між правилами ви­воду й предметними висловлюваннями відносна й має сенс лише щодо даної логічної теорії. Логічно істинне предметне висловлювання можна переформулювати в метамові й використати в тій або тій теорії як правило виводу. Аристотель формулював силогізм як вис­ловлювання у формі імплікації ("Якщо А притаманне кожному В, і В притаманне кожному С, то А притаманне кожному С") і тому оцінював його з погляду істин­ності; в післяаристотелівській логіці си­логізм формулювали як правило виводу ("Кожне В є А , кожне С є В; отже кожне С є А") й оцінювали з погляду правиль­ності. В певному розумінні істинні вис­ловлювання логіки є формулюваннями норм доказового мислення. Висловлю­вання змістових теорій,що формулюють закони природи, — так звані помологічні висловлювання, оцінюють як істинні або хибні; можлива, однак, побудова такої логічної системи, в якій помологічні вис­ловлювання розглядалися б відносно фактичних як правила виводу. Точний аналіз того, які твердження і в яких фун­кціях слід оцінювати як висловлювання теорії або як правила виводу, має велике значення для встановлення об'єктив­но-істинного змісту наукових теорій.

 

ПРИГОЖИН Ілля Романович (1917, Москва) — бельгійський фізикохімік, засновник брюссельської школи дослідників у галузі фізичної хімії і статистичної механіки, основоположник загальної теорії дисипативних систем. Лауреат Нобелівської премії з хімії (1977); член Бельгійської Королівської академії. Наукова творчість Пригожина тісно пов'язана з філософією, з продукуванням інноваційних ідей на межі науки й філософії. До них, зокрема, належить нове осмислення ідеї часу, перегляд ролі і місця науки в культурі, а також самої парадигмальної природи науки. Зокрема, однією з центральних тем досліджень Пригожина та його школи є обґрунтування переходу від парадигми науки, що спиралася на замкнуті системи й лінійні співвідношення, до принципово іншої парадигми, орієнтованої на відкриті системи. Відповідно, відбувається зміщення акценту від таких властивостей фізичних систем, як сталість, порядок, однорідність, рівновага, нестабільність, нерівноважність, темпоральність, розузгодженість, гетерогенність, до протилежних, адже саме вони, за Пригожиним, відіграють головну роль як у фізичному Всесвіті, так і світі людської культури. Збагачуючи методологію науки новою парадигмою, проектуючи її на сучасний плинний світ із властивою йому темпоральністю, нестабільністю, нерівноважністю, Пригожин тим самим зробив важливий внесок у філософське осмислення радикальних змін, що відбуваються у сучасній науці та культурі. Діалог людини з природою, людини з людиною — головне опертя людства у розвитку стратегії його самозбереження.

Основні твори: "Від того, що існує, до того, що виникає: Час і складність у фізичних науках" (1985); "Порядок із хаосу: Новий діалог людини із природою", у співавторстві (1986); "Час, хаос, квант", у співавторстві (1994).

ПРИЛЮК Юрій Дмитрович (1946, Лубни — 1995) — український філософ. Закінчив факультет журналістики КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Доктор філософських наук (1989). У 1975-1995 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Головний редактор журналу "Філософська і соціологічна думка". Займався розробкою загальносоціологічної та соціально-філософської концепції спілкування, зокрема аналізом категорії "спілкування".

Основні твори: "Регулятивна функція соціальної комунікації" (1976); "Проблема спілкування в історичному матеріалізмі" (1985); "Наукове передбачення суспільних процесів" (1990); "Суспільні відношення (соціально-філософський аналіз)" (1991); "Суспільні закони та їх дія" (1995).

 

ПРИНЦИП (від латинського principium — начало,основа) —

1) Першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки. Античні філософи прагнули віднайти принцип існування усіх речей і, зазвичай, пов'язували його із субстанцією. Від XVI-XVII століття в європейській філософії принципи почали тлумачити здебільшого як категорію теоретико-пізнавальну на основі розрізнення того, що лежить в основі дійсності, — принцип буття і того, що лежить в основі пізнання цієї дійсності, — принцип пізнання. В подальшому розуміння принцип переміщується у сферу логічного виразу пізнання; принцип стає центральним поняттям, основоположною ідеєю, що пронизує певну систему знання і субординує його. У межах теоретичного знання принцип означає вимогу розгортання самого знання у систему, де всі теоретичні положення логічно пов'язані між собою і випливають певним чином одне з одного. Будь-яка теоретична система знання ґрунтується на принципах, пов'язаних між собою. 2) Внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ МИСЛЕННЯ І БУТТЯ — один з основних принципів філософії, оскільки мислення і буття — найбільш загальні протилежності, які існують у світі. Має декілька аспектів.

1) Генетична єдність мислення і буття є проблемою, на яку існують різні відповіді. Матеріалізм вважає буття первинним, мислення — вторинним за походженням, ідеалізм — навпаки, буття виводить з мислення, ідеї тощо. Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і розвиваються одночасно як одне ціле. Такою є точка зору Шеллінга, Шардена та інших.

2) Гносеологічний аспект принципу полягає у пізнаваності буття за допомогою мислення. Їй протистоїть агностицизм і скептицизм. Мислення і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше в нас, друге поза нами (нашим мисленням і свідомістю взагалі). Але при такій їх розбіжності різні мислителі по-різному оцінюють можливості людського мислення. Підставою для агностицизму і скептицизму є положення, висунуте Декартом і розвинуте Кантом: за допомогою одного мислення, без почуттів, неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти.

3) Протистояння мислення і буття — це прояв протистояння людини навколишньому світові: вона підноситься над ним, відноситься до нього іззовні, бо не визнає безпосередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність. Людина внаслідок цього не помічає, що її мислення є серцевиною світу, бо воно є внутрішнім у людині, а сама вона є внутрішнім у природі, її концентрація і ядро — мікрокосм. Мислення таким чином і зовнішнє щодо природи і внутрішнє в ній. Із зовнішнім буттям мислення пов'язане опосередковано, через органи почуття; з внутрішнім буттям, властивістю якого воно є, — безпосередньо: воно "розлите" по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні і з середини. Проявом останнього є апріорне в нашому мисленні, вроджені зародки категоріальних та інших форм, які виявила генетична психологія і які розвиваються під впливом діяльності і спілкування.

4) Близькою до цієї точки зору була позиція Гегеля. Тотожність мислення і буття — принцип його логіки — означає, що мислення знаходиться в середині, в серцевині буття і тому існує у подвійному вигляді: як усвідомлене в людині і несвідоме в навколишньому світі. Сама єдність при цьому теж має два значення: оскільки людське мислення вбирає властивості зовнішнього світу, ідеалізує і узагальнює їх, виникає єдність мислення і буття на боці мислення, в самому мисленні. Оскільки ж визнається його існування поза людиною, воно тотожне буттю на боці останнього. В процесі пізнання така тотожність є не статичним фактом, а поступовим збігом суб'єктивного мислення і змісту буття: послідовність категорій спрямована від абстрактних і поверхових до більш конкретних і глибоких, в своїй сукупності вичерпує категоріальні визначеності світу і переводить їх у систему форм мислення (дивись Діалектична логіка). (М. Булатов)

ПРИНЦИПОВА КООРДИНАЦІЯ — одне з основних положень вчення Авенаріуса про співвідносний зв'язок, нерозривну єдність "Я" і "не Я", "Я" і середовища, тобто суб'єкта і об'єкта; адже їх ми завжди знаходимо разом. "Я" називається центральним членом координації, середовище — протичленом. Дане положення — варіація "закону свідомості" Фіхте: "Без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта". В свою чергу, це частковий випадок загального принципу діалектики: протилежності невіддільні одна від одної; без позитивного не існує негативного, без єдності — множини, без явища —сутності, без суб'єкта — об'єкта і так далі. Наведений закон має два тлумачення: матеріалістичне та ідеалістичне. З точки зору матеріалізму, об'єкт — це фрагмент дійсності, або річ, на яку спрямована пізнавальна або практична діяльність, а носієм її є суб'єкт. Якщо діяльність зникає, річ перестає бути об'єктом, але не зникає взагалі, а стає річчю в собі. Остання й відмежовує матеріалізм від ідеалізму. Ідеалізм вважає, що суб'єкт породжує не лише визначення об'єкта-речі як такої, що сприймає діяльність, а й увесь його зміст та склад, його субстанцію. Тому тут і саме протистояння об'єкта і суб'єкта породжується останнім. "Закон свідомості" Фіхте чи Авенаріуса без визнання речі в собі (яка може існувати поза свідомістю) є основним принципом суб'єктивно-ідеалістичної діалектики. (М. Булатов)

ПРИНЦИП УНІВЕРСАЛІЗАЦІЇ — уперше введений Кантом як принцип, що визначає виправданість моральної норми у відповідності до того, наскільки вона може претендувати на всезагальність. Відповідно до цього Кант формулює категоричний імператив: "Чини так, щоб максима (правило), якою керується твоя воля, могла б стати принципом загального законодавства" (тобто була визнана моральною усіма). В сучасній філософії моралі (Геєр, Зінгер) принцип універсалізації поширюється не лише на правила дії, а й на самі дії, визначаючи їх легітимність: не слід чинити дії, всезагальне здійснення яких має негативні наслідки. Відтак цей принцип застосовується не тільки до максим чи норм, а й безпосередньо узагальнює саму діяльність. Принцип універсалізації відіграє важливу роль і в комунікативній філософії. Поєднуючи телеологічний та деонтологічний виміри етики, Габермас наступним чином формулює загальнозначущість норми: "Кожна значуща норма повинна відповідати умові, що наслідки та побічні наслідки, котрі згодом виникатимуть із її всезагального застосування при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками". Бьолер конкретизує цей принцип: лише ті норми, практика, проекти можуть визнаватися легітимними, які (за умови знання їхніх наслідків та побічних наслідків) могли б бути без примусу визнані в процесі аргументації усіма можливими учасниками дискурсу. Принцип універсалізації поширюється і на інші інтенції людини —легітимацію проектів, програм, наукових досліджень тощо, які можуть мати негативний вплив на життєвий світ людини. (А.Єрмоленко)

ПРИРОДА— гранично абстрактне поняття, що позначає все суще, об'єктивну матеріальну реальність у всій багатоманітності форм її виявів; характеризується універсальністю й самодостатністю. Поняття природа є багатозначним. Обсяг його значень можна класифікувати наступним чином. 1) Зовнішня об'єктивна реальність, синонім понять "матерія", "Всесвіт", "універсум". У цьому варіанті поняття природи сформулювалося в Стародавній Греції. На його позначення в античній філософії вживався термін "фюсис". Античні натурфілософи (досократики) розглядали природу як Космос з його безконечним переплетінням зв'язків та взаємодій, віковічним взаємопереходом якостей, станів та стихій.

2) Континуум умов існування людини та суспільства — природне середовище, географічне середовище; унікальне вмістилище людської культури; загалом усе те, що протистоїть людині і з чим вона стикається у процесі своєї життєдіяльності. В цьому аспекті природа тлумачиться в широкому діапазоні, межовими значеннями якого є:

а) інертне утворення, яке вимагає приборкання, установлення над ним влади людини (що "вийшла з природи") і протистоїть їй як ворожа стихія;

б) недосяжний для соціальних утворень ідеал гармонії й мудрості.

3) Об'єкт людського пізнання (природознавства). Історично склалося так, що в процесі виокремлення наук про природу з синкретичного комплексу знань, що формувався в Античності, відбувалось і подрібнення цілісної картини світу на окремі її фрагменти (фізичний, біологічний щаблі, природа неорганічна, органічна та інше). Створився чіткий стиль наукового мислення, якому були властиві точність та однозначність формулювань, об'єктивістська інтенція на осмислення природи "такою, якою вона є" незалежно від емоцій, потреб і сподівань дослідника. Більшість напрямів сучасного природознавства зберегли багато у чому класичну методу "допитувати природу", препарувати її (як під час експериментів, так і концептуально), а не дослухатися до неї. Проте об'єктивізм, аналітичність, чітка позиція в системі класифікації наук — усі ці безсумнівні досягнення класичного природознавства помітно втрачають свою вагу. Дослідження нерівноважних комплексних систем (у тому числі й екологічних) висувають на перший план такі засоби та риси наукового аналізу, як статистичність, нелінійність, варіабельність, полісемантичність, режим співіснування альтернативних наукових теорій. Природа в сучасній системі природознавства отримує тлумачення цілісного оточення із залученням соціально-культурних компонентів.

4) Внутрішня закономірність (незрідка природжена властивість) природних речей та явищ, а також феноменів соціальної дійсності — природа світла, природа капіталу, природа людини та інше. (М. Кисельов)

ПРИРОДА ЛЮДИНИ — сталі, незмінні риси, спільні задатки й властивості, котрі репрезентують особливості людини як живої істоти і притаманні їй в усі часи незалежно від біологічної еволюції та історичного процесу. Людинознавчі уявлення здебільшого тяжіють до двох альтернативних поглядів на природу людини: як на повноту доброчесності й істини, втраченої на шляхах історичної еволюції, або як на піддатливий "сирий матеріал", що йому надає форми лише культура й історія. Консерватизм використовував ідею людської природи для протидії соціальним змінам, прогресизм схилявся до висновку, що будь-які зміни в людині можливі лише через відсутність природи людини (Морен). Заперечують природу людини також представники антропологічного релятивізму, соціоцентризму, нерідко — релігійні філософи. (В. Табачковський)

ПРИРОДНЕ Й ШТУЧНЕ — опозиції, що характерні для змісту і наслідків свідомої цілеспрямованої діяльності людини в природі. Природним називають усе, що виникло, існує, змінюється без втручання людини, що не детерміноване людською діяльністю. Природне у цьому сенсі визначало довкілля людини, допоки суспільне природокористування не набувало універсального й глобального характеру, тобто утримувалося в межах так званого традиційного способу господарювання. За сучасних умов природне в досить широких, хоча і не абсолютних межах, виявляється неминуче втягнутим у сферу людської діяльності, а то й детермінується нею. Друга опозиція — штучне — стосується усього того, що є результатом пізнавально-творчої діяльності людини та матеріалізації її здобутків (наприклад, техніка), того, що становить людський витвір, предмет належності і продукування культури. З одного боку, зростання маси штучного в довкіллі є показником рівня розвитку цивілізації (у розумінні зростання людської могутності в природі). З другого боку, зміна в процесі вселюдського поступу пропорцій між природним і штучним (масив другого швидко зростає, тоді як царина незайманої природи неухильно скорочується) набирає загрозливого характеру через підпорядкування природного штучному, що виявляється, зокрема, у зростанні темпів та обсягу забруднення екологічного середовища існування людства. Показником серйозності окресленої ситуації є подальше поглиблення екологічної кризи та деградації природного довкілля, виникнення непередбачуваних катастроф тощо. (Ф. Канак)

ПРИРОДНЕ (природжене) ПРАВО — сукупність загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечує рівність можливостей існування та розвитку кожної людини у суспільстві. Своїми витоками концепція природного права сягає давньогрецької філософії, коли при розгляді проблем існування суспільного устрою та суспільної моралі мислителі зіткнулися з дилемою: чи політичні ідеали та мораль універсальні, загальнозначимі чи вони мають відносний характер? Були запропоновані дві протилежні, взаємовиключні концепції:

1) право та мораль мають абсолютний, універсальний характер через природне ("природжене"), або божественне, походження — концепція природного права;

2) мораль та право обумовлені специфічними реаліями суспільства —політичними, економічними, історичними, а тому мають відносний характер — концепція так званого позитивного, або світського права. Концепція природного права започаткована у вченні Платона про ідеальну державу, в якій право та мораль мають універсальну, або абсолютну, природу, оскільки ґрунтуються на ідеї добра, або блага, яка знаходить втілення в невизначено-множинних варіантах земного буття. На відміну від Платона, софісти (Фрасимах, Горгій, Протагор) вважали мораль та право породженими суспільством,а тому відносними і настільки ж багатоманітними, як судження про смаки. Аристотель займав помірковану позицію у питанні про природу права, вважаючи етичні та правові концепції практичними дисциплінами, мета яких полягає у формуванні раціональних соціальних взаємодій, які дозволяють людині брати участь у суспільному житті згідно з власними здібностями, нахилами та уподобаннями. Концепція природного права відігравала велику роль в культурі Нового часу та епохи Просвітництва (Монтеск'є, Вольтер, Гольбах) для захисту ідеї рівності всіх громадян у суспільстві та їхніх прав на економічні, політичні, релігійні свободи. Вершиною концепції природного права та її трансформацією є категоричний імператив Канта, під яким розуміється деяке безумовне моральне веління, яке вимагає від людини неухильно слідувати моральному приписові: "поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства". Гегель категорично виступив проти теорії природного права в поясненні природи держави та відносин людей у суспільстві, критикуючи етичну та правову концепцію Канта за формалізм та позаісторичність. За Гегелем, правові та етичні категорії вкорінені у суспільному житті. Сучасні правові теорії долають різке розмежування концепцій природного права та позитивного, світського права. Звернення до концепції природного права дозволяє уникнути релятивізму та скептицизму, які виникають в разі відмови від неї. Ідея позитивного, або світського, права дозволяє позбавитися догматизму, коли постулюється універсальний правовий закон без урахування його зв'язку з конкретними умовами (за висловом Монтеск'є, "дух законів" завжди спирається на взаємозв'язок природного права та соціального середовища, що спричиняє відповідні формулювання універсального закону). У сучасному праві розрізняють природне право людини, природне право сім'ї, природне право нації, які мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів. Природне право людини — це певні можливості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які забезпечують гідне існування людини як фізичної, культурної, політичної істоти та її збереження і розвиток як особистості, індивідуальності з власним психо-емоційним сприйняттям світу. (Л. Озадовська)





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...