Главная Обратная связь

Дисциплины:






ПРОПОЗИЦІЙНА ЛОГІКА дивись Логіка висловлювань. 1 страница



 

ПРОСВІТА/ОСВІТА — поширення і засвоєння наукових знань, навичок, культури взагалі. Ці терміни походять від поняття "світло" і тим самим споріднені з "метафізикою світла". Знання чи, ширше, дух як світло не є метафорою, дух — це світло в матеріальному світі. Подібну точку зору зустрічаємо і в філософії Шеллінга ("Система трансцендентального ідеалізму"). Саме цим пояснюється, що головним джерелом пізнання є зорові відчуття. Є певна відмінність між просвітою та освітою, а тому існують і два напрями їх втілення. Освіта — це функція діяльності школи. Кожна людина і кожне нове покоління в певному віці проходять курс освіти, яка, отже, визначається антропологічними особливостями розвитку людини. В повному обсязі освіта поділяється на три види і періоди: початкова, середня і вища. Перша дає елементи знань, читання і письмо; друга — сукупність наукових знань про природу, суспільство і людину для орієнтації у світі; третя —зосереджує увагу на спеціалізації. На відміну від математики і музики, філософія вивчається переважно у вищій школі, хоча елементи її можуть подаватися і в середній, в курсах суспільствознавства. Відомі спроби читати філософію і в середній школі. Так, Гегель в нюрнберзький період свого життя і діяльності читав у гімназії "Філософську пропедевтику", в яку входили головні поняття його вчення. Освіта і є засвоєння культури, в тому числі і філософської, в школах, гімназіях, вузах. Просвіта має дещо інший характер. Це — освіта не поколінь, а цілих народів у певні періоди розвитку. Такі періоди називають Просвітництвом і звичайно згадують при цьому вік Просвітництва у Франції (XVIII століття) як антифеодальну ідеологію та філософію. Але Просвітництво, як і Відродження, може бути у кожного народу. Так, в Стародавній Греції його функцію виконували софістика і софісти (філософи, ритори); в Стародавньому Римі домінуючою формою була популярна філософія (Сенека, Ціцерон, Епіктет та інших); у Новий час — філософія просвітників XVII - XVIII століття у Франції, Англії, Німеччині. Оскільки мета просвіти — сформувати певний світогляд в широких колах народу чи інтелігенції, така філософія набуває популярного і утилітарного характеру. Шпет ("Нарис розвитку російської філософії") розробив концепцію, згідно з якою в Росії і Україні вона завжди була не науковим знанням, а мораллю, проповіддю, світоглядом, мала мету просвітницьку, а не творчу, ставила завдання не формувати людину, а виховувати її. Цей недолік, за Шпетом, може вважатися і її достоїнством, бо вона зверталася не стільки до абстрактних побудов, скільки до людей. Академічна філософія може виконувати освітню і просвітницьку функцію через опосередковуючі ланки — навчальні заклади,товариства знання та інше. Прикладом може бути Київська філософська школа, яку очолював Шинкарук. (М. Булатов)



ПРОСВІТНИЦТВО

а) хронологічний період кінця XVII - XVIII століття, який позначається поняттям "доба Просвітництва";

б) філософська та ідейна течія, поширена в Західній Європі у XVII - XVIII столітті, що охопила фактично всі сфери культури. Отже, Просвітництво — це загальнокультурне явище процесу історичного розвитку Європи. Термін "Просвітництво" зустрічається у працях Вольтера, Гердера, але остаточно входить у вжиток після опублікування праці Канта "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?" (1784). Історичним ґрунтом становлення просвітницької ідеології став інтенсивний розвиток наукових знань у XVII столітті. Ідеал наукового знання, що невіддільний від раціональності та оптимізму, сприяв реалізації можливостей пізнання. Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства. В основу просвітницьких суспільно-політичних теорій було покладено поняття

незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Одним із засобів утвердження ідеалів просвітництва їхні прихильники вважали розвиток історичної науки ("школи моралі й політики"). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу, різко негативне ставлення до Середньовіччя, ідеалізація Античності, історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання існування єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства. В органічному зв'язку зі всією системою знань мислителів проствітництва були проблеми виховання. Значний внесок у розвиток педагогічної науки внесли Локк, Дидро, Гельвецій, Руссо. Розвиток просвітництва мав і свою незаперечну національну специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англійське, французьке, німецьке, італійське просвітництво тощо. Серед основних течій англійського Просвітництва вирізняють:

а) ідеалістичну: Шефтсбері, Берклі, Г'юм, шотландську школу здорового глузду (Рід, Бетті, Оствальд);

б) матеріалістичну: Коллінз, Гартлі, Пристлі, Толанд, Ньютон. Розвиток французького Просвітництва охоплює ранній етап (XVII століття — Лабрюєр, Ларошфуко, Декарт, Гассенді) та високе Проствіництво (XVIII століття — Монтеск'є, Маблі, Вольтер, Кондильяк, Руссо, Ламетрі, Дидро, Гельвецій, Гольбах, Марешаль, Мельє та інші). Однією з центральних подій розвитку французького Просвітництва стало видання "Енциклопедії" (1751-1780), асоціально-політичним завершенням — події Французької революції 1789 року. Просвітництво у Німеччині розпочалося доволі пізно — у XVIII столітті, що було зумовлено економічною відсталістю та відсутністю національної єдності; соціально-політичні та філософські пошуки цієї єдності стали однією з найпотужніших сполук німецького Просвітництва. До чільних представників німецького Просвітництва належать Крузій, Чирнгауз, Томазій, Баумгартен, Гаман, Якобі, Гердер, Гете, Лессинг. Просвітництво в Італії було щільно поєднано з боротьбою за національне об'єднання. Важливе місце у працях італійських просвітників займало питання про єдину літературну італійську мову. Ідеї італійського Просвітництва рельєфно відбились у працях Чезаротті, Веррі, Беккаріа, Філанджері, драматургії Гольдоні. (В. Горський)

ПРОСВІТНИЦТВО В УКРАЇНІ — ідеї Просвітництва в Україні набувають поширення з кінця XVIII століття. Спираючись на ідеологію раннього Просвітництва, відображену в творчості професорів КМА, українські філософи звертаються до вирішення проблем сутності людини, її пізнавальних здатностей, розуміння людського щастя й обґрунтування шляхів, що ведуть до його досягнення. У гносеологів-просвітників визначальну роль відіграє сенсуалізм. У соціальній проблематиці переважає інтерес до питань походження людського суспільства, нерівності між людьми, до держави, власності, релігії з позицій теорії "природного права" і "суспільної угоди". З цих позицій аналізується також місце і роль науки та філософії в житті суспільства. Зусиллями окремих гуртків (гурток Паліцина в селі Попівкана Харківщині, гурток Пассека в Кременчуці та інші) та філософів (Ковельський, Лодій та інші) проводиться значна робота з перекладів та популяризації творів видатних представників французького та німецького Просвітництва. Певна специфіка поширення просвітницьких ідей в Україні полягає у виразній орієнтації на здобутки німецького Просвітництва. Суть онтологічних та гносеологічних ідей українських речників просвітницької філософії не можна зрозуміти, не враховуючи значного впливу на них філософії Вольфа. Вольфіанська філософія, як типовий виплід німецького Просвітництва, особливо у викладі учня Вольфа Баумейстера, з другої половини XVIII століття стає ледь не офіційним посібником з філософії в Україні. В 1790 році Лодій здійснює переклад "Моральної філософії" Баумейстера, започаткувавши розробку української філософської термінології. В кінці XVIII століття це була єдина філософська книга, видана мовою, близькою до місцевої української. Лодій — один із перших, хто познайомив українську громадськість із філософією Канта, яка була своєрідним підсумком європейської просвітницької традиції. Ідеї засновника німецької класичної філософії поширюють в Харкові Якоб, Шад, в Закарпатті — Довгович. Перший у Російській імперії переклад Канта було здійснено Рубаном, що видав у 1803 році в місті Миколаєві "Кантово основание для метафизики нравов". Навіть у творчості філософів, що спиралися на ідеї французьких просвітників, яскраво виявлена тенденція до синтезу цих ідей з філософією німецького Просвітництва (Ковельський). Переважання ідей Просвітництва в філософській думці України кінця XVIII — початку XIX століття не було абсолютним. Поле їхнього впливу обмежувала в цей час філософія, що тяжіла до традиції Романтизму.

(В. Горський)

ПРОСТІР І ЧАС — філософські категорії, які позначають основні форми буття матерії. Простір передає спосіб співіснування розмаїтих матеріальних утворень, час — спосіб зміни матеріальних явищ. У звичайній мові простір і час найчастіше позначають первинні загальнолюдські інтуїції, за допомогою яких сприймається та емпірично осмислюється навколишній життєвий світ людини. У науці (математиці, фізиці, біології, соціології та інших) концепції простору і часу можуть використовуватися для досягнення найрізноманітніших епістемологічних цілей: аналітичних, евристичних, експлікативних, репрезентаційних та інших. У природознавстві вони використовуються насамперед як засоби, за допомогою яких передаються вихідні онтологічні припущення про світ, на базі яких потому розробляються всеохопні наукові картини світу — евклідівська, ньютонівська, релятивістська, квантово-релятивістська та інші. Сучасні зміни припущень про простір і час зробили більш радикальний переворот у поглядах на Всесвіт. Класичне розуміння про Всесвіт як такий, що існував, існує та існуватиме завжди, у XX столітті змінилося на уявлення про Всесвіт, який еволюціонує (виник 15-20 мільярдів років тому і, вірогідно, закінчить своє існування у майбутньому). Концепції простору і часу можуть використовуватись у науці і як своєрідний просторово-часовий словник, у термінах якого здійснюється попередня реєстрація результатів наукових спостережень, вимірів, експериментів. Теоретики найрізноманітніших наукових галузей (від космології до культурології) використовують простір і час як концептуальні елементи, за допомогою яких конструюються універсальні теоретичні моделі, що призначені для понятійної репрезентації не тільки фізико-космологічних реалій, а й лінгвістичних, психічних, культурологічних феноменів. (В.Лук'янець)

ПРОСТІР І ЧАС СОЦІАЛЬНИЙ — категорії, що характеризують соціальне буття як процес поєднуючих і змінюючих один одного способів діяльностей людей. Простір і час соціальний діють на рівні буття соціальних індивідів як умови зв'язаності, безперервності, організованості соціального процесу, тобто виявляються соціальними зв'язками, що координують послідовність і поєднання людських сил, дій та їхніх втілень. У традиційних формах суспільства просторові характеристики соціального буття в основному підпорядковували собі часовий вимір. У Новий час ця залежність перевертається: час стає основним виміром соціальних якостей людей і предметів. Будь-які людські сили і здібності зводяться до середніх або необхідних затрат часу, можуть в соціальному процесі транслюватися і підсумовуватися. Прихильники філософії життя вважають, що науці вдалося перетворити в об'єкт усе, що має форму простору, бо це єдиний спосіб для неї оволодіти об'єктом. Тільки та реальність, яка не має просторової форми, може чинити опір сучасній цивілізації; такою реальністю є час, який і становить стрижень структури життя. Оволодіти часом можна, лише увійшовши в його течію (примусово це зробити не можна). Для різноманітних інтерпретацій часу філософією історії спільним є протиставлення "живого" часу часові "опростореному" (як послідовності моментів "тепер", що є індиферентними до тих явищ, які в ньому протікають). Проблема соціального та історичного часу — одна з центральних у філософії Бергсона, Дильтея, Літта, Ортеги-і-Гассета, Гайдеггера.

ПРОТАГОР(близько 480-410 до нашої ери) — давньогрецький філософ, засновник античної софістики. Родом з Абдер, навернений до занять філософією Демокритом, Протагор зажив с лави як вчитель красномовства (за своє навчання першим серед філософів почав брати платню). Тривалий час жив в Афінах, де зазнав звинувачень у "несвятотливості" (нечесті) через сумнів у існуванні богів, висловлений в одному з його творів. Потому змушений був залишити Афііни і, подорожуючи до Сицилії, потонув. Протагор належить засаднича для софістики теза: "людина є мірою всіх речей: існуючих у тому, що вони існують, неіснуючих — у тому, що вони не існують". Цей онтологічний принцип став основою софістичного твердження про опінію як єдино можливу і універсальну форму існування знання. З цього онтологічного принципу постають дві важливі тези: по-перше, відкидається прихована "сутність речей" як їх "справжня дійсність": існує лише те і таке, що і як нам дано, явилося. Явлення тотожне буттю, ніякого іншого світу поза явленим немає. По-друге, єдино можливою та універсальною формою існування знання може бути лише опінія, яка відбиває якраз досвід сприйняття даного. Відтак критерій істини стає відносним, релятивізується: "якою мені здається кожна річ, така вона і є для мене, а якою тобі, така ж вона, в свою чергу, для тебе". Завдяки цьому будь-яка істина позбавляється безумовності і стає відкритою для обговорення, випробування та перегляду. Принцип існування знання у формі опінії доповнюється принципом софістичного дискурсу (спілкування, обговорення, інтелектуального змагання) як засобу пошуку і надбання істини. Звідси — виняткове значення риторики для мислення, оскільки вона є мистецтвом викладу та обстоювання власної думки, полемічної вправності тощо. Риторика відіграє засадничу роль у житті суспільства, оскільки забезпечує можливість спільного існування людей з різноманітними, часто конфліктними інтересами та прагненнями. Завдяки риториці досягається узгодження різноманітних людських інтересів та суспільна злагода; вона є формою підпорядкування людського буття таким чинникам, як сором і справедливість, без яких не може існувати спільність людей. На відміну від поширеного стереотипу, котрий виставляє софістику як синонім свавільного і штучного оперування змістом понять, відірваного від значень дійсності, давньогрецькі софісти, і Протагор зокрема, вбачають головне завдання своєї діяльності у навчанні людей доброчесності. У цьому їхня думка збігається з етичною настановою Сокра та. Заслугою Протагора та загалом античної софістики став перегляд з точки зору неупередженого і вільного у своїх судженнях розуму всіх узвичаєних поглядів, авторитетів, звичаїв. Софісти в умовах Давньої Греції здійснили культурну справу Просвітництва.

Основні твори: "Про істину"; "Про Богів"; "Антилогіка".

ПРОТИЛЕЖНОСТІ— визначеності, які виключають, проте й обумовлюють, і доповнюють одна одну. Їхніми різновидами є сукупність полярних категорій, таких як буття і небуття, сутність і явище, форма і зміст тощо. Протилежності — спеціальний предмет дослідження філософії взагалі й діалектики зокрема — як її складової частини. Протилежності — відмінності, що доведені до крайньої межі, найбільш узагальнені (загальне якраз і вивчає філософія). Відмінностей завжди багато, бо кожну властивість можна порівнювати і співвідносити з багатьма іншими, а протилежності — завжди лише дві. Так, кольорів з відтінками безліч, а до протилежностей належать лише світло і темрява. До того ж, філософія вивчає не будь-які протилежності, а протилежності як "суттєві відмінності" (Гегель), що відбивають фундаментальні властивості світу і буття людини, їхні сутнісні риси. Дійсність суперечлива, складна і містить в собі як позитивне, так і негативне. В той же час існує певна асиметричність протилежностей, принаймні тих, що визначають основні цінності людського життя і відповідні атрибути світу. Так, до загальнолюдських цінностей відносяться істина, добро, краса, свобода і таке інше, а не їхні антиподи. Протилежності відрізняються у формальній логіці і діалектиці. (М. Булатов)

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА — сукупність моральних норм, що характеризує поведінку людини у професійній сфері, а також галузь етики, предметом якої є визначення і обґрунтування таких нормативних систем. Професійна етика розвивається на основі узагальнення практичної діяльності представників різних професійних груп, що підсумовується у писаних і неписаних кодексах поведінки, а також у формі певних теоретичних висновків. Виникнення і формування професійної етики обумовлене підвищеними або специфічними моральними вимогами до деяких видів професійної діяльності. Йдеться, зокрема, про існування таких професійних сфер, у яких сам процес праці заснований на ретельному узгодженні дій його учасників, що загострює потребу в солідарній поведінці. Особлива увага приділяється моральним якостям працівників тих професій, які безпосередньо стосуються людини та її життя або пов'язані з правом розпоряджатися значними матеріальними цінностями. Своєрідні моральні ризики і проблеми властиві сфері послуг, транспорту, управління, охорони здоров'я, виховання та інше. Окремим різновидам професійної діяльності відповідають специфічні форми професійної етики, кодекси поведінки, які диктують певний тип моральних відносин. Характерною особливістю змісту таких кодексів є те, що він не являє собою просту конкретизацію загальноетичних настанов, а формується на засадах творчого етичного осмислення певної фахової галузі. Через це, зокрема, такі різновиди професійної етики, як лікарська етика, етика науки, бізнесова етика тощо стають нині важливим і незамінним чинником нарощування етичного знання в цілому. Відіграючи позитивну роль у житті суспільства загалом, кодекси професійної моралі здатні завдяки рівневі їх визнання з боку фахівців підтримувати сталий порядок морального життя, що особливо важливо в періоди соціальної напруги і послаблення впливовості простих моральних заповідей. (О. Левицька)

ПРОФЕСІЯ — соціальний феномен, що існує у вигляді специфічних, як правило, інституціалізованих форм — свідомості, діяльності, відносин, а також норм, цінностей та організацій, що пов'язані із систематичним виконанням індивідами суспільно корисних дій. Смислове поле поняття професії вперше окреслюється у філософії Платона, який поділяє усю суспільно корисну діяльність на три основні групи — виробників, захисників та наставників (правителів) відповідно до вроджених схильностей кожного члена суспільства. Правильне обрання професії залежить від правильного суспільного виховання і сприяє не лише досягненню суспільного блага і справедливості ("кожному своє"), але й щастя, або індивідуального блага. В сучасній філософській думці ґрунтовна тематизація проблеми професійної діяльності здійснена у праці Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму", в якій розкрито значення релігійної мотивації професійної поведінки в становленні сучасного суспільства. Професія відповідно до християнської традиції (особливо — у ранніх протестантських вченнях) розглядається як покликання, Богом вказане призначення для індивіда на все його життя. Професія — це завдання Бога людині, тому його необхідно виконувати із максимальною мобілізацією усіх зусиль, не відволікаючись на інші справи (у тому числі й інші професії). Таке сприйняття професійної діяльності слугувало могутнім стимулом розвитку капіталістичних відносин. Своєрідну інтерпретацію вчення про професійну діяльність запропонував Сковорода у вченні про "сродний труд"; осердям цього вчення було самопізнання людини та здобуття нею щастя завдяки духовним пошукам та моральній міцності у виборі і здійсненні обраної діяльності. Відмітною рисою вчення Сковороди є розробка ним концепції божественної справедливості, за якою благодать розподіляється (з надлишком) тією мірою, якою людина пізнала саму себе та знайшла свій "сродний труд". Маркс вбачав небезпеку в однобічній фаховій спеціалізації (яку він називав "професійним кретинізмом"), адже така спеціалізація призводить до гіпертрофованого розвитку одних здібностей людини на шкоду іншим і обертається, зрештою, формою відчуження. Дюркгейм розглядає розподіл праці на основі професійної діяльності як основу соціальної солідарності сучасного суспільства, а професійні об'єднання (корпорації) — найсильнішою формою соціального зв'язку, основою суспільної моралі. Сорокін розглядає професії як один з основних критеріїв соціальної стратифікації (поряд з економічними та політичними критеріями), а отже —як одну із чільних змінних суспільного життя; аналізує значення професії для проявів соціальної мобільності індивідів та соціальних груп. Бенедикт та деякі інші соціологи розглядають поділ на професії з переважанням інтелектуальної праці та професії з переважанням фізичної праці як засади основного класового поділу сучасного суспільства; на їхню думку, питома вага носіїв професій першого типу має в сучасному суспільстві тенденцію до перетворення на стійку більшість. (М. Бойченко)

ПРУДОН П'єр-Жозеф (1809, Безансон — 1865) — французький філософ, публіцист, суспільно-політичний діяч, один із засновників анархізму. Народився у сім'ї робітника-бондаря, зазнав поневірянь і злиднів. Учасник і свідок революційних подій 1848 року, Прудон після поразки революції та розчарування в політиці написав низку праць, у яких виклав концептуальне обґрунтування анархічної теорії. Прудон не був революціонером і досить послідовно захищав дрібних власників, активно полемізуючи з прихильниками комуністичної ідеї. Чільна проблематика творчості Прудона стосувалася шляхів забезпечення народного добробуту через винайдення і втілення в життя оптимальної економічної організації суспільства. Прудон виступав проти держави з її "правовим абсолютизмом", віддаючи перевагу так званому "мютюелістичному суспільству", що ґрунтується на безупинному переговорному процесі зацікавлених суб'єктів, їхній обопільній толерантності і суспільній праці без застосування примусу з боку держави. Прудон, з одного боку, виступав критиком приватної власності, ринку, з іншого — вкрай критично ставився до комуністичних проектів, у яких вбачав небезпеку ще більшу, ніж приватновласницький капіталізм. Прудон застерігав, що комунізм — це суспільство, в якому слабкі пригноблюватимуть сильних, ліниві — працьовитих та інше. На його думку, такий потворний лад є принципово несумісним із свободою. Етичне осердя і критеріальна цінність анархізму Прудона — вільна особистість, її неутиснений і повний розвиток. Необхідною умовою анархістського устрою Прудон вважав наявність незалежних і неупереджених суджень, вміння і готовність людей їх висловити. На більш зрілому етапі життя і творчості Прудон переглянув свої ранні анархістські погляди (зокрема ідею "соціальної ліквідації" держави і заміни її договірними відносинами громадян), визнавши їх нездійсненність, та почав схилятися до ідей федералізації і децентралізації держави, зокрема шляхом створення на підмурку держави дрібних і відносно самодостатніх автономних областей.

Основні твори: "Що таке власність?" (1840); "Система економічних суперечностей, або філософія злиденності" (1846); "Загальна ідея революції у XIX столітті" (1851); "Філософія прогресу" (1853); "Про справедливість у революції та церкві" (1858).

ПСЕВДО-ДІОНІСІЙ АРЕОПАГІТ — ім'я невідомого автора, що увійшов в історію філософії як Діонісій, член Ареопагу — судової колегії в стародавніх Афінах. Представник пізньої патристики, християнський мислитель V — початку VI століття. Вірогідних біографічних даних украй мало. Письмові твори, що збереглися: "Про містичне богослов'я", "Про божественні імена", "Про церковну ієрархію", "Про небесну ієрархію" та 10 послань, написаних від імені згаданого в "Діяннях апостолів" Псевдо-Діонісія Ареопагіта —освіченого афінянина І століття, наверненого в християнство проповіддю апостола Павла в афінському Ареопазі. Вчення, викладене в "Ареопагітиках" (працях Псевдо-Діонісія Ареопагіта), є однією з обґрунтованих спроб синтезу ідей християнства й неоплатонізму. Релігій но-філософські роздуми Псевдо-Діонісія Ареопагіта побудовані на широкому використанні текстів неоплатоніка Прокла. Засновані на неоплатонізмі апофатичні твердження про неможливість визначення і, тим більше, опису Бога ("Про містичне богослов'я") дещо пом'якшуються (й деінде переосмислюються) через з'ясування можливостей і меж богопізнання шляхом сходження ієрархічними щаблями відповідних аналогій ("Про божественні імена"). Символічно потрактована неоплатонічна онтологія набуває соціального змісту в тезі про підпорядкування церковної ієрархії небесній. Церква постає у Псевдо-Діонісія Ареопагіта як досконала, позбавлена суперечностей, а отже, і динаміки спільнота людей, що існує у відповідності з найзагальнішими законами всього сущого; як ієрархія людей, що є безпосереднім продовженням ієрархії ангелів, відображенням Божественного, небесного світла в душах гідних людей. Метафори світла й любові належать до найуживаніших в "Ареопагітиках". Їх філософський сенс полягає у встановленні моментів символічного взаємозв'язку Божественного та людського рівнів буття. За Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, освітлення людської істоти Божественним світлом знаменує момент осягнення нею любові до ближнього як найголовнішої підвалини людського буття та неможливість пізнати розумом джерело цього буття (Бога). Ідеї Псевдо-Діонісія Ареопагіта наклали значний відбиток на середньовічну духовну культуру в цілому та філософію зокрема. Вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта про зло як позбавленість блага, щось несамостійне привернуло увагу Томи Аквінського. У візантійському православ'ї спадщина Псевдо-Діонісія Ареопагіта отримала офіційне визнання (завдяки інтерпретації Йоанна Скіфопольського та Максима Сповідника). Впливу Псевдо-Діонісія Ареопагіта зазнали Дамаскін, Еріугена, Альберт Великий, Кузанський, Фічіно, Сковорода.

ПСИХІКА (від грецького ψυχή — душа) — особлива форма відображення суб'єктом об'єктивної реальності і, одночасно, особлива суб'єктивна реальність із власними іманентними закономірностями. Психіка — основний предмет психології як науки. Поняття психіки укорінене у давньогрецькій "псюхе" (душа). У Гомера слову "псюхе" надається два сенси:

1) життєва сила, що полишає людину в момент смерті;

2) примара, що блукає у підземному царстві Аїда по смерті. У піфагореїзмі та орфізмі "псюхе" усвідомлюється як "даймон" — безсмертна істота, що мандрує в тілах людей та тварин, доки не очиститься і не покине тілесний світ. У неоплатонізмі "псюхе" протиставляється розуму ("нусу"); вона є опосередкуванням між світом розуму та тілесним світом. Психіка людини —складна система взаємодії свідомого та позасвідомого, в якій свідоме, завдяки рефлексії та волі, може впливати на позасвідоме. Свідомість людини здатна не тільки витісняти, а й сублімувати імпульси позасвідомого. Ці ідеї утворюють основу вчення про психіку у психоаналізі і стають архетиповими для багатьох традицій психології у XX столітті. На цілісному характері психіки наголошує гештальтпсихологія. В екзистенційній психології психіка протиставляється екзистенції. На підставі поєднання ідей, психоаналізу та відповідним чином протрактованих концептуальних надбань екзистенціалізму психіка людини подає як специфічне буття, яке є опосередкуванням між світом особистості та соціальним і тілесним світами.

(Н. Хамітов)

 

ПСИХОАНАЛІЗ — вчення про позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію позасвідомого і свідомості. На цій теоретичній основі ґрунтується практика психоаналізу — стратегія спілкування аналітика і пацієнта, яка приводить до розв'язання внутрішніх конфліктів і звільнення від глибинних психічних травм і комплексів через їх усвідомлення. Основи теорії психоаналізу були розроблені Фройдом, який визначив цю теорію як матапсихологію. Основу її становить вчення про "Воно" (позасвідоме або підсвідоме), "Я" (свідомість або "Его") та "Над Я" ("Супер-Его" або "Цензор"). Позасвідоме, за Фройдом, — джерело сексуальної енергії —лібідо, що є основою всіх психічних процесів. Свідомість формується під впливом зовнішньої реальності — передусім під впливом спілкування з батьками. Позасвідоме та свідомість перебувають у постійному конфлікті, який розв'язується через витіснення — повернення позасвідомих імпульсів у своє джерело та сублімацію — вихід їх у реальність у формі артефактів культури. "Над Я" ("Цензор") — це сфера позасвідомого, яка контролює дії свідомості і пов'язана з образом одного з батьків. Від 30-х років XX століття поняття "психоаналіз" виходить за межі вчення Фройда, яке отримує назву ортодоксального психоаналізу. Це відбувається передусім завдяки діяльності Юнга, Адлера, Фромма, які продовжують і трансформують ідеї Фройда. Юнг, який називає своє вчення аналітичною психологією, розробляє поняття колективного позасвідомого та його архетипів — глобальних структур психіки, що визначають поведінку будь-якого представника людського роду. Адлер досліджує потяг до влади як компенсацію та надкомпенсацію відчуття неповноцінності. Фромм вводить у теорію психоаналізу поняття відчуження людини, виходячи на проблему некрофільної та біофільної орієнтації індивіда. На ґрунті психоаналізу сформувався особливий різновид етики —психоаналітична етика. Її головне призначення — регламентація відносин психоаналітика та пацієнта. Відправним принципом цієї етики є те, що психоаналітик не має права розголошувати будь-які дані про свого пацієнта без його дозволу, адже до психоаналітика звертаються психічно здорові люди, які цілком відповідають за свої дії і прагнуть набути особистісної аутентичності. У широкому сенсі вислів "психоаналітична етика" стосується етичних концепцій представників психоаналізу. (Н. Хамітов)





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...