Главная Обратная связь

Дисциплины:






ПРОПОЗИЦІЙНА ЛОГІКА дивись Логіка висловлювань. 3 страница



(Р. Шульга)

РЕВОЛЮЦІОНАРИЗМ— форма радикально-екстремістської маргінальної субкультури; принцип діяльності; соціальна та особистісна налаштованість на радикально-перетворювальний активізм. Для революціонаризму характерне намагання будь-яким чином порушити статус-кво і здобутися на результат принципово (незрідка абсолютно) новий, відмінний від реально існуючого. Сама можливість появи революціонаризму криється у здатності людського розуму й уяви абсолютизації "бажаної реальності" на противагу наявній. Революціонаризм ґрунтується на волюнтаристському за своїм змістом самопроголошенні особою самої себе "творцем історії" (російський народоволець Желябов: "Історія рухається занадто повільно, треба її підштовхнути"), що спроможний рішучим особистим втручанням докорінно змінити напрями і наслідки історичного процесу. Революціонаризм спрощено тлумачить соціальну дійсність у дуалістичному дусі — як рішучу боротьбу сил "добра" (з яким носїї революціонаризму себе ототожнюють) і "зла", де не може бути місця жодним компромісам. Конфронтаційна позиція революціонаризму ґрунтується на аксіоматичному протиставленні ("або — або") без будь-яких відтінків або поступок (звідси — сприйняття суспільних суперечностей як "смертельної боротьби"). Важливою складовою революціонаризму є катастрофізм у сприйнятті соціальної дійсності — будь-які кризові прояви сприймаються гіпертрофовано загострено, як початок агонії і неминучої загибелі; отже, робиться висновок — суспільство нагально потребує радикальних, жорстких, "хірургічних" заходів для того, щоб врятуватися (таким "рятівником", власне, і вважає себе носій революціонаризму). Звідси — витоки месіанських зазіхань революціонаризму, переконаність його представників у тому, що їм визначено Провидінням виконувати особливу місію. Відповідно, інваріантною рисою різновидів революціонаризму є "знак жертовності" —бажання і готовність віддати своє життя задля майбутнього (перемоги "справи революції"). Причому, задля розпалення революційної пожежі носії революціонаристської свідомості ладні будь-що підсилити і загострити кризові прояви, керуючись відомим принципом революціонаризму "чим гірше — тим краще", тобто чим гіршими є безвихідь і поневіряння народу, тим кращим це є для "справи революції" (типовий приклад — діяльність Нєчаєва — російського революціонера початку 70-х років XIX століття). Інструментальна апокаліптика революціонаризму є однією з підвалин абсолютизації терору,покладання на радикально авторитарні методи соціальної трансформації. (В. Заблоцький)



РЕГІОНАЛІЗМ — соціальна тенденція; сучасна суспільно-політична, ідеологічна течія. Поширення регіоналізму пов'язане, з одного боку, із тиском глобалізаторських впливів (коли регіон стає одним із найважливіших чинників опору уніфікації транснаціонального економізму і масової культури), а з іншого — із природним зростанням статусу і значення регіонів в умовах децентралізації, лібералізації і загального послаблення ролі (принаймні, втрати монопольного і виняткового становища) держави у політичному, економічному і духовному житті. Регіоналізм — віддзеркалення постійно триваючих і закономірних універсальних процесів емансипації, автономізації і суверенізації соціальних суб'єктів — від окремої людини до спільнот (термін "регіоналізм" стосується спільноти регіонально-територіального характеру). Регіоналізм має як свої доктринальні витоки і аксіологічні вподобання, так і прагматичні причини (прагматична лінія регіональних угруповань). Локальність реальної дії засвідчує її значні переваги перед всеохопною марністю утопій (серед західних прихильників регіоналізму побутує вислів — "маленьке є чудовим"). Регіоналізм ґрунтується також на усвідомленні і поцінуванні регіональних соціокультурних особливостей. Реалістичний регіоналізм є необхідним доповненням, противагою і розвитком політики, яка здійснюється на національному, загальнодержавному рівні. Виважене здійснення регіональної політики є додатковим джерелом стійкості і стабільності загальнонаціональної внутрішньої політики. В той же час надання надмірного значення, абсолютизація постулатів регіоналізму може створювати передумови для сепаратизму, протиставлення партикулярних інтересів регіонів інтересам держави в цілому, що створює обопільну загрозу і для держави і для регіонів. (В. Заблоцький)

РЕГІОНАЛІЗМ БІОЛОГІЧНИЙ — напрям радикальної екологічної філософії (або радикального екологізму), в основі якої лежать ідеї повернення до землі, перехід до екологічно прийнятних технологій, соціального анархізму та фемінізму. Теоретики біорегіоналізму прагнуть об'єднати розрізнені радикальні течії, виносячи цей напрям за межі власне екологізму і покладаючи на нього вагомішу місію, ніж саме лише збереження дикої природи. Визначальні засади біорегіоналізму описані Сейлом у книзі "Мешканці Землі: біорегіональне бачення", Доджем у книзі "Жити життям: деякі біорегіональні теорії та практика". Біорегіоналізм надає особливої ваги біологічним системам, які є джерелом фізичного існування та ґрунтом, з якого виростає і на якому тримається людська духовність. Біорегіоналісти виступають за перезаселення окремих територій в різних регіонах планети невеликими злагодженими громадами, які дотримуватимуться збалансованого, стабільного і самодостатнього способу життя й господарювання в цілковитій гармонії з природою даної місцевості, вірять, що коли бодай одна людина чи група людей або громада будуватимуть своє життя згідно з принципами їхньої теорії, то це стане підставою говорити про успіх. (Т. Гардашук)

РЕДУКЦІОНІЗМ (від латинського reductio — повернення, відновлення) —науково-дослідницька методологія, тип наукового (теоретичного) мислення, в більш широкому сенсі — філософсько-світоглядна позиція, які при вирішенні науково-пізнавальних, логіко-методологічних або світоглядно-філософських проблем орієнтовані на принцип редукції, тобто на зведення тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів або сутностей даного типу, до тверджень (понять, теорій), що стосуються об'єктів якісно іншого типу. Редукціонізм спирається на ідею гомогенності буття, єдності знання (науки, наукового методу), універсуму в цілому, припускає можливість елімінації якісної відмінності між формами (рівнями) буття і водночас постулює існування деяких базисних (фундаментальних, засадничих) сутностей (рівнів буття, типів знання), стосовно яких інші сутності (типи знання) є вторинними, похідними, мають феноменальний характер. В конкретно-науковому дослідженні редукціонізм представлений передусім методологією елементаризму (властивості і структуру цілого розглядають як зумовлені властивостями елементарних сутностей, з яких складається ціле; наприклад, в хімії — хімічні елементи, хімічна атомістика, в фізиці — атоми, елементарні частки, чотири типи фундаментальних фізичних взаємодій; в біології — ген, клітина, організм, в соціології — індивід, соціальна дія). Інша форма редукціонізму — концептуальний (теоретичний) монізм (фундаменталізм, універсалізм) — заснована на припущенні, що процеси і явища досліджуваної області можуть бути описані і пояснені за допомогою понять (уявлень), законів і теорій, що стосуються "базисної" області (наприклад, у фізиці — ідеологія механіцизму, в біології — фізикалізм, в соціології — психологізм і концепції соціобіології). На ідеологію редукціонізму спиралися дослідження з обґрунтування математики (Кантор: ідея редукції математики до теорії множин; "логіцизм" Фреге і Рассела), а також філософія науки логічного позитивізму (програма створення єдиної науки шляхом запровадження єдиної для всіх наукових дисциплін "уніфікованої" мови, на яку можна було б перекласти будь-яке наукове твердження). Плідність стратегії редукціонізму в певних випадках підтверджує історія науки, але вона також виявляє відносність, обмеженість радикального (догматичного) редукціонізму як єдино наукової і єдино ефективної методології. "Помірний", або "евристичний", редукціонізм орієнтує на оптимальне використання методів редукціонізму, але не заперечує якісної (онтологічної) специфіки досліджуваної сфери реальності і можливості використання конкуруючих з редукціонізмом антиредукціоністських програм, заснованих на ідеях голізму, органіцизму, системного підходу, цілісності, тотальності, емерджентності, що пов'язані з концептуальним (теоретичним) плюралізмом, запереченням універсалізації якоїсь теорії, принципом нередукованості теорій "вищого рівня" до теорій "нижчого рівня", втілюють концепцію якісної ієрархічності, суттєвої гетерогенності буття і знання. (В. Свириденко)

РЕДУКЦІЯ— в предметному розумінні редукція — це дії або процеси:

а) зменшення об'єктів (аж до їх зникнення), зменшення певної кількості (величини);

б) відновлення об'єкта, його властивостей, стану;

в) спрощення структури об'єкта.

Термін "редукція" набув особливого значення у феноменології Гуссерля: редукція означає спосіб аналізу структури і змісту свідомості, який полягає у виключенні зі сфери предметного розгляду всього емпіричного, зовнішнього по відношенню до "чистої свідомості". В методологічному відношенні редукцію розуміють як окрему пізнавальну дію (операцію, процедуру), яка може набувати різних форм:

а) Редукція як "зведення складного до простого";

б) Редукція як зведення цілого до його частин, тобто методологія елементаризму;

в) Редукція як зведення проблеми вивчення певного типу явищ до використання знань, що стосуються більш "фундаментальної" сфери явищ (редукція хімічних явищ до законів і принципів фізики, редукція явищ спадковості до сфери біохімічних, біомолекулярних процесів та інше) — редукція тісно пов'язана із процедурами інтерпретації, співвідношенням наукових мов різних наукових дисциплін, "перекладом" з однієї мови на іншу; за цим стоїть співвідношення відповідних понятійних систем. У багатьох випадках редукція може розглядатись як процедура, "обернена" до процедури пояснення. Так, редукція теорії Т, до Т2 означає, що поняття і закони (принципи) теорії Т, одержують своє обґрунтування (пояснення) або інтерпретацію через поняття і закони теорії Т2, яка відіграє роль більш "фундаментальної" (наприклад, співвідношення акустики і механіки). Редукція широко використовується в природничих і соціогуманітарних науках, в математиці і логіці. Наприклад, до редукції вдаються як до методу, що дозволяє спростити процедуру доказу, зокрема шляхом приведення певної тези до нісенітниці: для спростування деякого твердження роблять припущення, що дане твердження істинне, і шляхом дедукції одержують висновок, який є абсурдним (суперечить безсумнівно істинному твердженню). Проте редукці як метод дослідження чи мислення має свої границі, потребує достатньо високої методологічної культури, оскільки вона налаштована на нівелювання відмінностей між різними сферами явищ (типами сутностей, об'єктів). Редукція зберігає свою методологічну цінність лише за умови врахування того, що гомогенність (однорідність) дійсності є такою ж її важливою рисою, як і її гетерогенність (неоднорідність). Абсолютизація редукції призводить до недооцінки специфіки досліджуваних об'єктів (сфер дійсності) і породжує радикальний ("догматичний") редукціонізм (наприклад, панмеханіцизм, панфізикалізм, пансоціологізм та інше). (В. Свириденко)

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО — галузь гуманітарної науки, об'єктом вивчення якої є такий особливий стан людини, що стосується її самовизначення у світі через віднайдення в собі того, що єднає її з трансцендентним. Предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, її функціональність. Якщо об'єкт релігієзнавства відносно сталий, то предмет його збільшується в обсязі і дещо змінюється в часі. Різні світоглядні позиції, слідування відмінним культурним традиціям, навіть громадські оцінки характеру наукової діяльності спричинюють різноманіття дослідницьких установок релігієзнавців, їх теоретичних цілепокладань. Працюючи в одній і тій самій предметній сфері, вони можуть застосувати різні норми пізнання —світські чи богословські. Звідси поділ релігієзнавства на академічне і богословське. На відміну від першого останнє входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності. Світськість академічного релігієзнавства не означає його ворожості щодо релігії. Особливістю світового релігієзнавства є дотримання принципу нейтральності щодо релігії, чого немає в богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, ще має конфесійну зорієнтованість. Релігієзнавство є єдиною і водночас багатодисциплінарною сферою гуманітарного знання. Його структурними системами є філософія й феноменологія релігії, історіософія і історія релігії, психологія і етнологія релігії, географія і соціологія релігії. Однією з актуальних.для кожної релігійної системи є проблема свободи волі людини. Останнім часом розвивається герменевтичне і компаративне релігієзнавство, культурологія і політологія релігії. Як і будь-яка інша наука, релігієзнавство має свої закони, принципи, систему категорій. Сучасне академічне релігієзнавство характеризують такі риси, як світоглядний плюралізм, позаконфесійність, відкритість, історизм, системність, поліметодичність, творчий характер.

(А. Колодний)

РЕЛІГІЙНА СВІДОМІСТЬ — спосіб ставлення віруючого до світу, зв'язків з ним через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких становить віра в надприродне. Важливими ознаками релігійної свідомості є її образність, символічність, діалогічність, глибока інтимність, складне й суперечливе поєднання ілюзорного і реалістичного, емоційна насиченість, активний вплив на вольові стани особи і колективу віруючих. Як світорозуміння, релігійна свідомість в історичну добу існує на буденному і теоретичному рівнях. Релігійні почуття, відрізняючись від звичайних предметом переживань, можуть бути психологічно як негативними (релігійний страх, розгубленість, розпач тощо), так і позитивними (релігійна любов, благоговіння, радість та інше). Релігійна свідомість — компонент єдиного плану специфічного практично-духовного способу входження людини в світ. Зароджується в первісних своїх формах у ранньородовому суспільстві та розвивається тривалий час як складник синкретичного світорозуміння і світоставлення; еволюціонує як осібний елемент свідомості і релігійного комплексу з виділенням індивіда з родового колективу й формуванням особистісних якостей людини в соціально диференційованому суспільстві. Головною проблемою релігійної свідомості є проблема людини — її існування, смислу буття, життя і смерті, добра і зла. (Б. Лобовик)

РЕЛІГІЙНІСТЬ — поняття, що характеризує якісну і кількісну визначеність (ступінь, рівень, характер) суб'єктивного засвоєння релігійних ідей, цінностей, норм та їхній вплив на поведінку, життєдіяльність віруючих, релігійної спільноти. Релігійність можна розглядати як ціннісно-життєву орієнтацію, суб'єктивну якість свідомості індивіда, його внутрішню здатність до реалізації релігійних установок. Сутність релігійності розкривається через визначення її ступеня, рівня й характеру. Ступінь релігійності — це рівень засвоєння індивідом, групою релігійних ідей, норм, цінностей, тобто рівень інтенсивності релігійних ознак. Рівень релігійності — поняття, яке відображає певну величину екстенсивності поширення релігії (релігійних ознак) серед населення (села, міста, регіону, країни), соціально-демографічних груп (робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді та інших). Характер релігійності — показник, що дає можливість визначити якісні особливості, певні відмінності та специфіку релігійності серед віруючих —прихильників різних конфесій, а також окремих регіонів. Соціологічне визначення ступеня, рівня, характеру релігійності уможливлює класифікацію віруючих, їх типологізацію за ознаками, а також стану, динаміки релігійності в тому чи іншому населеному пункті, соціально-демографічній групі. Релігійність поділяють на два види: церковну й позацерковну. Церковна релігійність постає як результат інституційно орієнтованих приписів релігійної соціалізації. Позацерковна релігійність — це підсумок власних шукань індивіда, його релігійного самовизначення, засвоєння релігійних цінностей. Релігійність як сакрально-світоглядна характеристика особистості чи груп відображається через систему кількісних і якісних показників, одержаних в результаті соціологічних досліджень. (М. Бабій)

 

РЕЛІГІЯ (від латинського religio — побожність) — духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Витоки релігії тлумачаться по-різному, відповідно до певних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів релігія є продуктом фантазії і розвивається від фетишистських та анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. За такого підходу надприродне виступає не більш як ідея, заперечується реальна наявність у бутті як людей, так і всього Всесвіту Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить поза світом явищ й відкривається кожному через внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного. Саме з останнім пов'язане історичне різноманіття релігії, етапи її розвитку й форми вияву. Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв'язків з ним. Тому релігія виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Головна суть релігії полягає в тому, що вона слугує засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію (так зване ейдетичне бачення). В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до певних граничних основ особистого буття. Природні й історичні об'єкти одержують в релігії роль знакових означень людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії незбагненних, реально існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті людини свої функції саме завдяки тій "вісті", яку вони несуть. Ці символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому Всесвіті Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму, що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і власне існування людини. Понятійна фіксація змісту символічної системи релігії, вироблення релігієзнавчої мови — актуальна проблема сьогодення. (А. Колодний)

РЕЛЯТИВІЗМ (від латинського relativus — відносний) — методологічний принцип наукового, культурологічного, філософського мислення, світоглядно-філософська позиція, що виявляється в абсолютизації відносності змісту і значення феноменів духовної культури та соціального життя (знань, норм, цінностей, традицій, соціальних інститутів), в абсолютизації їхньої залежності від суб'єкта, від різних умов та ситуацій. Релятивізм заперечує будь-які абсолюти в сфері соціальних явищ та цінностей культури, наголошує на мінливості, плинності, історичності, плюральності духовного світу людини, її знань та уявлень, форм її соціального буття. Релятивізм представлений у двох основних формах: когнітивний (гносеологічний) релятивізм, який стосується сфери знання, проблеми істини, та власне культурологічний релятивізм (стосується сфери цінностей та соціально-культурних явищ). Когнітивний релятивізм був вперше обґрунтований софістами (V століття до нашої ери). Спираючись на тезу: "Міра всіх речей — людина" (Протагор), софісти стверджували відсутність загальноприйнятої (єдиної або об'єктивної) істини: є лише відносні істини за міркою даного суб'єкта. Софісти заклали основи також культурного релятивізму, посилаючись на факт існування різних (несумісних) релігійних уявлень, звичаїв, норм (зокрема в сфері моралі — так званий етичний, або моральний, релятивізм). Когнітивний релятивізм спирався на культурологічний та етичний релятивізм, але водночас слугував теоретичним обґрунтуванням останнього. В філософії Нового часу домінувала антирелятивістська, раціоналістична духовна орієнтація (ідея об'єктивної, абсолютної істини, пошук абсолютного обґрунтування етики та релігії). Релятивізм відроджується в XIX столітті у зв'язку з критикою засад класичної філософії та формуванням некласичної філософії, розвитком історичної науки та пов'язаних з нею соціогуманітарних наук, революцією в природознавстві (кінець XIX — перша чверть XX століття). Посилення позицій радикального релятивізму в духовній ситуації кінця XX століття знайшло свій вияв у постпозитивістській філософії науки ("історична школа": Кун, Лакатос, Феєрабенд, Тулмін та інші) як прояв "філософії постмодерну", де релятивізм перетворений у фундаментальний принцип філософського дискурсу та світобачення (Фуко, Ліотар, Бодріяр, Деррида, Рорті та інші). Прибічники сучасного релятивізму розглядають науку, філософію, культуру з позицій конвенціоналізму та прагматизму — як сукупність окремих "парадигм", "концептуальних каркасів","дискурсивних практик", "контекстів", які автономні, несумірні один з одним (у кожному з них своя істина). Подібне розчленування на окремі самозамкнені, самодостатні, "закриті" соціально-культурні утворення стосується також історії, розвитку цивілізації. Критики релятивізму (Ортега-і-Гассет, Поппер, Башляр, Коллінгвуд, Габермас, Ясперс, представники марксистської традиції) вказують на внутрішню суперечливість релятивізму (заперечуючи існування об'єктивної істини, релятивізм має заперечувати і власну претензію на істину). Радикальний релятивізм вступає у суперечність з імперативами розвитку сучасної цивілізації (необхідність подолання відчуженості між етносами, культурами, цивілізаціями, досягнення взаєморозуміння, консенсусу, об'єднання зусиль на основі об'єктивних знань, загальновизнаних ідеалів, принципів). (В. Свириденко)

РЕНАН Ернест Жозеф (1823, Трег'є, Кот-дю-Нор — 1892) — французький філософ, семітолог, історик релігії, письменник. Навчався в колежі Трег'є. У 1926 році був призначений на посаду професора філології в Колеж де Франс, але невдовзі був звільнений за ідеї, які найповніше були втілені у його книзі "Життя Ісуса": Ісуса Христа Ренан зобразив не як Бога, а як видатну людину, морального героя, що володів даром впливати на долю людей та вести їх за собою. Наступні історичні праці Ренана містили раціоналістичну критику Біблії, підготували засади міфологічної школи трактування особи Ісуса Христа; піддали історичному аналізу Новий Заповіт, встановлювали хронологію його написання.

Основні твори: "Життя Ісуса"(1863); "Історія походження християнства". Том 1-8 (1863-1883); "Філософські діалоги і фрагменти" (1876); "Історія ізраїльського народу" (1887-1893).

РЕФЛЕКСІЯ (від латинського reflexio — обернення назад) — самосвідомість і самопізнання, співвідносність елементів мислення і дійсності. Першою рефлексією пробудженої свідомості, зафіксованою в Біблії, було те, що люди помітили — вони голі. Це дуже важлива риса, бо саме нею людина відрізняється від тварини — остання не знає сорому. Поглибленням даного спрямування думки є обернення її на весь духовний світ людини. Класичною є антична установка: "Пізнай самого себе", котра мала також зміст відходу від натурфілософії до антропології і робила індивіда головним предметом філософії. Подальший крок зробив Аристотель: дійшов найвищого поняття "мислення мислення". У своїй логіці він вперше дослідив його як систему понять і категорій, суджень, силогізмів, піддав критиці порушення логічних законів і вимог софістами і так званими діалектиками. В Новий час Локк переніс поняття рефлексії на пізнавальний процес як такий, розкрив її як джерело пізнання. Все воно походить від досвіду, а останній поділяється на два види: відчуття і рефлексія — внутрішнє сприйняття діяльності нашого розуму, з якої він отримує ідеї мислення, сумніву, віри, міркування тощо. Це джерело ідей людина має повністю всередині себе, і воно може бути назване внутрішнім почуттям. Вагому теорію рефлексії розробив Гегель. Він виділив і дослідив три загальних види рефлексії: рефлексія покладання, рефлексія зовнішня, рефлексія визначення. Покладання — це надання чому-небудь буття. Воно важливе тому, що в мисленні не можна рухатися, не визнаючи істинності того чи того положення. Зовнішня рефлексія називається ще обумовлювальною. Прикладами її є полярні категорії: позитивне передбачає негативне, і навпаки; так само форма і зміст, явище і сутність, конечне і безконечне тощо обумовлюють одне одного, не можна їх мислити окремо, ізольовано. Рефлексія визначення виражається у визначеннях, розкритті властивостей предмета через відношення до інших предметів. Загальні види рефлексіії — це форми співвідносності понять, думок, свідчення того, що вони не існують без взаємного зв'язку. Від них Гегель відрізняв більш конкретні — рефлексивні визначення. В формальній логіці і математиці звичайно наводиться одне з них і під рефлексивністю тут розуміють тотожність: А = А, або А є А. У Гегеля вона одна з багатьох: тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, основа; до останньої належать: форма і сутність, форма і матерія, форма і зміст, також формальна, реальна і повна основа; завершуються рефлексивні визначення категорією умови: при наявності однієї або всіх умов чи обставин прихована суть, можливість переходять в існування, стають явищем. Інші групи рефлексивних визначень дають "Явище" і "Дійсність" (назви другого і третього розділів "Вчення про сутність" "Науки логіки" Гегеля, адже, на думку філософа, так званої сутності і є так звана рефлексія). В реальній дійсності не існує цілком ізольованих речей та істот, елементів, начал, причин тощо. Мислення розриває універсальні зв'язки, в яких вони знаходяться. Оскільки ж мислення прагне до об'єктивності, то повинно ці зв'язки відтворити в самому собі. Рефлексія та її різновиди і є інтелектуальними засобами такого відтворення.

(М. Булатов)

РЕФОРМА СОЦІАЛЬНА (від латинського reformo — перетворюю) —перетворення, нововведення, перевлаштування певної сторони суспільного життя (порядків,інститутів, організацій, закладів), без докорінної зміни засад існуючої соціально-політичної структури і наявного соціального ладу. Досліджувана в історичному плані реформа соціальна протистоїть соціально-політичній революції, яка неминуче пов'язана зі зламом самих основ функціювання економічних, соціальних, політичних та ідеологічних інститутів даного суспільства. В умовах розвинутого, соціально диференційованого суспільства реформи соціальні можуть бути дуже різноманітними; суперечливими і за змістом, і за формами здійснення, і за впливом на перебіг соціальних процесів. Будучи спрямованими на прогресивні зміни у суспільному процесі, реформи соціальні постають водночас і як міра, покликана зберегти існування певного суспільства, суспільного ладу, тих чи тих соціально-політичних, економічних чи ідеологічних структур, інститутів, установ тощо. У процесі побудови, функціювання і подальшої поступальної зміни суспільства чи його відповідних утворень відносна протилежність реформ соціальних та соціальної революції не усувається. Як доводить новітня історія, в індустріальному та постіндустріальному суспільстві перебудова усталених економічних, соціальних, політичних та організаційно-ідеологічних структур вимагає не тільки реформ соціальних, а й призводить за певних умов до корінних, революційних змін. Але і за подібних обставин докорінні перетворення у суспільстві здійснюються з опертям на комплекс реформ соціальних в усіх основних сферах суспільного життя. Співвідношення реформи соціальної та соціальної революції — одна з наріжних теоретичних і практичних проблем сучасного суспільствознавства і політичного життя, без теоретичного з'ясування якої не можна правильно зорієнтуватися в перспективах радикальних суспільних змін у сучасному світі. Це, зокрема, такі питання, як співвідношення прогресу, регресу та циклічності, теоретичних та моральних засад, суспільного поступу, місця та ролі компромісів у революції й реформуванні їхнього впливу на долю і щастя людей, інтереси яких зачіпають як реформа соціальна, так і соціальна революція. Спрощений, прямолінійний підхід до цієї проблематики, притаманний догматичному суспільствознавству, нині дедалі більше витісняється принципово новими уявленнями, в яких значення соціальної революції вже не гіпертрофується і не ідеалізується, а об'єктивно з'ясовується її суперечливий характер, нерозривність її зв'язків з комплексом реформи соціальної в контексті одного й того ж соціально-історичного процесу.

(І. Бойченко)

РЕФОРМАЦІЯ (від латинського reformatio — перетворення, поліпшення) — широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, який охопив у XVI столітті майже всі країни Європи. За своєю антифеодальною, передбуржуазною сутністю реформація тотожна Відродженню, але їхній розвиток проходив у різних формах. Зміст поняття реформація включає такі елементи:





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...