Главная Обратная связь

Дисциплины:






РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 3 страница



(І. Бичко)

СВІДОМІСТЬ ІСТОРИЧНА — особливий різновид суспільної свідомості, що охоплює: соціальну пам'ять; історичні факти; історичні закони; суспільно-історичне передбачення й суспільні ідеали, які взаємодіють поміж собою і зумовлюються відповідними матеріальними й духовними чинниками життєдіяльності суспільства. З розвитком історії зростає теоретичний рівень свідомості історичної; за сучасних умов особливої ваги набуває теоретичне осмислення проблем громадянського суспільства, національних стосунків, глобалізації та інше. Аналіз свідомості історичної — це складний і тривалий процес усвідомлення людиною специфіки свого положення у світі історичного простору і часу; як індивідуальний, так і суспільний процес відтворення об'єктивної дійсності, що відповідно до світоглядно-ціннісних орієнтацій людини виступає як її історична самосвідомість минувши, дійсного і прогнозованого майбутнього. Свідомість історична в усій багатогранності аспектів і соціальних функцій становить сутність історичної культури особи, соціальної групи, нації, суспільства і виступає важливим чинником конструктивно-перетворювальної діяльності в умовах суперечливого зіткнення тенденцій плюралізму і глобалізації.

СВІНЦІЦЬКИЙ Володимир Миколайович (1937, місто Сатанів) — український філософ. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1959). Захистив докторську дисертацію (1971); професор (1972). Директор Міжнародного інституту демократії (від 2000 року), завідуючий кафедрою філософії Київського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України. Коло філософських інтересів: філософія науки, соціальна філософія (проблеми формування відкритого суспільства і розвитку демократії у пострадянських країнах).

Основні твори: "Кібернетика, мислення, життя", у співавторстві (1964); "Місто сьогодні і завтра", у співавторстві (1987); "Інституції виконавчої влади в Україні: сучасний стан та перспективи демократизації", у співавторстві (1995); "Українська демократія у контексті глобалізації" (2001) та інші.

СВІТ — все те, що оточує людину, і те, що знаходиться всередині неї; універсальна предметність, у межах якої людина вирізняє себе з-поміж інших предметів. Завдяки практичній і пізнавальній діяльності людина усвідомлює себе як суб'єкт, що створює свій власний світ (світ людини), який протистоїть зовнішньому світу, що оточує її. Водночас світ людини розпадається на світ інтерсуб'єктивного спілкування з іншими людьми та внутрішній світ людини (її душа). Виходячи з різних проекцій людини на довкілля і на саму себе, можлива детальніша типологізація світу. Розрізняють матеріальний та духовний, об'єктивний та суб'єктивний світи. Субстратно-регіональні світи (Космос, універсум, Земля, Природа), які існують незалежно від людини, доповнюють соціогенними світом (олюднена природа, техніка), світ психічних структур та знаково-семантичних форм. У свою чергу, фізичний світ розпадається на мега-, макро- і мікро- світи. Водночас духовно-практичне освоєння світу вирізняє такі форми його існування, як життєвий світ, світ повсякденного життя, світ культури тощо. Відношення людини до світу й усвідомлення цього відношення є серцевиною світогляду; теоретичною формою світу є філософія. У філософському розумінні категорія світ визначає межі абсолютності явищ від цілісної безконечності універсуму до внутрішнього світу людини. В той же час світ не може бути зведений до його конкретних проявів і ототожнений із ними. Специфіка філософського вивчення світу полягає перш за все у теоретичній відповіді на центральне питання — відношення людини до світу, людини до іншої людини і людини до світу людини. Ці відношення можуть вивчатися у різних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному, аксіологічному тощо. Ті чи інші філософські напрями акцентують увагу на певних моментах світовідношення. Наприклад, комунікативна філософія, персоналізм, роблять акцент на відношенні "Я — Інший", неофройдизм, екзистенціалізм — на людському "Я" тощо. Визначальними категоріальними характеристиками світу є цілісність, універсальність, саморозвиток, конкретна всезагальність. Наявність цих характеристик уможливлює той чи інший феномен як певний самостійний світ. Разом із тим вивчення будь-яких фрагментів світу за допомогою зазначених категоріальних характеристик надає цим категоріям світоглядного статусу.



(В. Загороднюк)

СВІТОВІДНОШЕННЯ — наріжний концепт філософської гуманістики, зміст якого характеризує єдність людини зі світом, розмаїття їхніх об'єктивних зв'язків, особливості людського способу буття, смислову єдність і взаємоопосередкованість різних форм освоєння світу людиною, сфокусованих у її персональному універсумі, котрий обіймає розмаїття особистісних світів та способів самовизначення людини. Світовідношення репрезентує людську здатність упродовж усього життєвого шляху залишатись у стані спроможності щодо обставин власного життя. Серед трьох різновидів цінностей, котрі репрезентують смисложиттєву насиченість людського існування, — ціннісні витворення, переживання, ставлення, саме останні є домінантними (особливо у кризових ситуаціях). Вони випромінюють особистісну смислоспроможність суб'єкта світовідношення, яку і позначає українське слово "ставлення". У філософському розумінні світовідношення набуває людських ознак, завдячуючи взаємопов'язаності його діяльно-творчої та смислоціннісної визначеностей. Акцентуючи на здатності філософії осягати таку амбівалентність визначеностей світовідношення, Кант підкреслював, що філософія обіймає дві сфери, взаємодією котрих опікується, — природу й свободу, підпорядковуючи усе розмаїття людського самовиявлення "суттєвим цілям", але розглядаючи останні лише як засоби стосовно "найвищої цілі" — "все призначення людини". Спроби з'ясувати діяльно-творчу природу людського світовідношення сягають ще давньофілософського розуміння терміна "відношення": воно є антропоморфним, позаяк фіксує активність того, що відноситься, стосовно реального предмета відношення, а також стосовно змісту самого відношення. Аристотель виокремлює:

1) відношення того, що діє, до того, що зазнає дії (переважаючого — щодо переваженого);

2) відношення того, що діє, до змісту дії (вимірюючого — щодо міри, пізнаючого — щодо пізнання, сприймаючого — щодо сприймання).

Світовідношення пов'язане із здатністю людини подвоювати світ на існуючий та належний (роблячи останній нормотворчим началом повсякденної життєдіяльності), а також із здатністю відділяти себе від своєї життєдіяльності. Тим самим людина виходить за межі наявного буття, проблематизує світ і спосіб свого існування в ньому, робить себе ініціюючим центром світовідношення. Завдяки цілепокладальній предметній і символотворчій діяльності вона формує світ олюдненої природи. Утвердження спроможності людини як суб'єкта світовідношення — засаднича ідея новоєвропейської культури. Масштабність самовизначення такого суб'єкта втілює тріада "я знаю — я існую — я можу". Проте згодом ідеал "Фавстової людини" обертається переважанням раціонально-активних світоглядних настанов, екстравертної активності й відповідно — світоглядної зарозумілості істоти, котра прагне панувати над світом. Екологічна й відповідно антропологічна криза сьогодення надзвичайно загострюють питання про світовідношення, засноване не на стратегії панування, підкорення, підпорядкування, а на стратегії взаємності ("партнерства").

(В. Табачковський)

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ — релігії, які в ході історичного розвитку подолали етнонаціональні межі, умови та політичні зв'язки й набули відкритості для всіх. Такими релігіями, поширеними серед кількох або багатьох народів, є християнство, іслам, буддизм. Для християнства, зокрема, "нема вже ні іудея, ні язичника; нема раба, ані вільного; нема чоловічої статі, ані жіночої". Спільні риси світових релігій: космополітичний характер, ідея рівності всіх перед Богом, відмова від вузьконаціональної обрядовості, спрощення процедури прилучення до нової віри; їм властиві також місіонерська активність, намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень (прозелітизм). Однією з найважливіших рис таких світових релігій, як християнство та іслам, є віра в єдиного Бога з його культом абстрактної людини, зумовленим відношеннями товарного виробництва. Світові релігії сформувалися в умовах великих, світових імперій. Різні напрями у світових релігіях за конкретно-історичних умов набули етнонаціональних особливостей, а ідеї космополітизму не заважають їхнім церквам бути знаряддям утисків національних меншин. (Б. Лобовик)

СВІТОГЛЯД — самовизначення людини щодо її місця у світі та взаємовідносин з ним. Світогляд — духовно-практичне утворення, засноване на співвіднесенні наявного, сущого та уявного, бажаного, належного,синтез досвіду, оцінки знання та переконань, зорієнтованих на ідеали. Світогляд —форма самосвідомості людини і суспільства; національний космопсихологос. Світогляд — форма і спосіб сприйняття суб'єктом світу через потреби розвитку особистості. Світогляд — система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльність індивіда або соціальної групи та органічно включаються у людські вчинки й норми поведінки. Структурно світогляд поділяється на такі рівні: світобачення — на основі принципів (антропоцентризм, гуманізм, монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм тощо); світовідчуття — на основі досвіду (індивідуального, сімейного, групового, етнічного, класового, суспільного і загальнолюдського); світорозуміння — формується на основі знання; світоспоглядання — на основі мети, цілі, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності (нужда — потреба — інтерес — мета — засоби — результати — наслідки); світосприйняття — на основі цінностей (щастя, любові, істини, краси, добра, свободи, справедливості тощо). У різні історичні епохи формувалися головні структурні системи: космоцентрична, спрямована на пошуки єдиної сутності світобудови; теоцентрична, в якій панує віра в надприродні сили;антропоцентрична, зв'язана з усвідомленням людини центром Всесвіту, розкриттям можливостей розвитку особистості. Історичні типи світогляду також вказують на його соціально-історичну структуру. «Міфологічний світогляд ґрунтується на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені з притаманними йому рисами — тотемізму, антропоморфізму, анімізму, символізму, фетишизму. Філософський світогляд узагальнює досвід, знання, цінності, волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метою проникнення в сутність буття Всесвіту та буття людини; він є раціонально-теоретичною рефлексією підґрунтя всіх видів людської життєдіяльності, постійно поновлюваними відповідями на вічні смисложиттєві запитання: що, як, куди, чому, для чого тощо. Релігійний світогляд ґрунтується на обожненні надприродних сил, жорсткому поділі на духовний і тілесний, земний і небесний, горішній і долішній, природний і надприродний світи, де долається антропоморфізмом, а час набуває стріловидного вигляду, постулюється ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму. Науковий світогляд ґрунтується на експериментальних та теоретичних знаннях про світ у цілому, які характеризуються об'єктивністю, істинністю, загальною значущістю, цілеспрямованістю, відтворюваніс- тю, детермінованістю, необхідністю, ефективністю у змінах природно-історичної дійсності. Мистецький світогляд ґрунтується на художніх образах та витворах мистецтва, матеріальних та духовних цінностей, задовольняючих естетичні потреби людини і суспільства відповідно до смаків, переконань, ідеалів. Світоглядні переконання, які пройшли крізь серце людини, пережиті й вистраждані нею, опосередковані власним досвідом, тобто такі, що беруть участь у формуванні життєвої позиції. Світогляд націлює на ідеал — ідею, що стала предметом почуття. (В.Діденко, В. Табачковський)

СВОБОДА — особливий спосіб детермінації духовної реальності. Оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування (екзистенції), свобода безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому свобода насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки , які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності (Спіноза, Гегель). Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історично змінну міру практичного "одуховлення" ("олюднення") природи і "оприроднення" людського духу. Атрибутивними ознаками свободи як духовного феномена є вибір (адже духовний "простір" є плюралістичним "полем можливостей") і відповідальність (корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні свобода як "пізнана необхідність" ("фаталістична свобода") є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) свободою. Інший (теж формальний, через блокуючий вплив на свободу необхідності) різновид свободи — "контингентна" свобода ("сваволя" або "випадковість") — має здатність "вибирати" лише формально, адже тут ідеться про множину рівноцінних (однакових) "виборів", визначуваних не волею суб'єкта свобод, а киданням "жеребу" (так званий принцип "Буриданового віслюка"). Зрозуміло, що поряд із "фаталістичною" свободою і цей її різновид (запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а й відповідальності; обидва є своєрідними "відображеннями" необхідності у свободі, варіантами "квазісвободи". І лише "емпірична" свобода, що базується на вольовому виборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінність визначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і тому відповідальною) свободою, яку Кант визначає як "здатність самочинно починати ряд подій". Всі названі різновиди свободи (як реальні, так і "квазіваріанти") є результатами раціональної (з позицій логічної необхідності) оцінки можливостей (неможливостей) діяти у ситуації. І, нарешті, ще один різновид свободи, який базується на виборі ще не існуючих наявно можливостей і тому вимагає їх попереднього (дораціонального) творення. Це "екзистенційна" (уґрунтована у найглибшій суті людського-екзистенційного існування), або "тотальна" (Сартр) свобода. За Сартром, ми не обираємо бути свободними — ми засуджені до свободи; засуджена до свободи людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразом екзистенційної свободи можна вважати те, що Паскаль називав "логікою серця", на противагу "логіці голови". Вперше була запропонована (як найбільш адекватне своїй духовно-людській суті розуміння) К'єркегором. Останній характеризував екзистенційну свободу як "парадоксальну", навіть "абсурдну", на тій підставі, що така свобода є безпосередньою демонстрацією духовної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У XX столітті екзистенцій на свобода фактично продемонструвала себе у різних виявах творчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідові геометрії Лобачевського і Римана), у низці "божевільних ідей" нової фізики (Ейнштейн, Бор, Гайзенберг, Дирак та інші), філософсько-літературній творчості Сартра ("Нудота"), Гайдеггера ("Лист про гуманізм"), Камю ("Міф про Сизифа"). Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної свободи є історичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував Сартр, не є чимось подібним до прикордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблять люди; хоч ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йому іншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії є унікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюване у ньому. (І. Бичко)

СВОБОДА в етиці — здатність людини вільно визначати підстави своїх дій і відповідно реалізувати себе. Етичний аспект свободи відбиває можливість суб'єктивно значущого вибору самих намірів людини; він безпосередньо стосується самого людського суб'єкта, його волевиявлення й лише опосередковано — соціальних обставин його життєдіяльності. Поза припущенням подібного внутрішнього аспекту свобода — ідея морально відповідальної поведінки людини — втрачає свій ґрунт. Проте, як зазначав іще Кант, в етичному плані особа не тому має виконувати належне, що усвідомлює себе вільною, а тому, що осягнення власного обов'язку наближає її до усвідомлення свободи, необхідної для того, щоб цей обов'язок виконати. Подібним чином свідомість моральної свободи актуалізується почуттям любові, іншими морально-ціннісними переживаннями. Подібна деонтологічно-ціннісна презумпованість етичної свободи надає їй самій статусу обов'язковості: в етичному відношенні людина мусить бути свободною, щоб мати змогу робити належний вибір, приймати рішення, нести відповідальність за свої дії. Якщо свобода дії, свобода творчості принципово налаштовують людину на вихід за межі будь-якої наявної ситуації, на здолання пов'язаних з останньою обмежень, то свобода в етичному сенсі передбачає протилежну орієнтацію суб'єкта: її "вектор" спрямований всередину безпосередньої людської ситуації, на утвердження відповідальної причетності до неї і вибір певної позиції в ній. Зазначена причетність не є рівнозначною самовіддачі сліпому плинові буття: етична свобода протистоїть як титанічному пафосові безмежного самоутвердження суб'єкта, так і розчиненню останнього в буттєвій стихії, що унеможливлює совісний самоконтроль і відповідальність людини. Особистість засвідчує тут свою непідлеглість буттю загалом свободою щодо себе самої, щодо власного буттєвого "Я". І навпаки, вільно обираючи адресата своєї онтологічної причетності, вона в такий спосіб конституює саму себе як суб'єкта моральної відповідальності, обов'язку і любові. Завбачувана етична свобода імплікує зверненість до фундаментальних засад людського воління, можливостей самодистанціювання і самоідентифікації людини. Таким чином, етичний аспект свободи розкриває свій сутнісний зв'язок із проблемою свободи волі. Формуючи підвалини моральної самореалізації особистості, етична свобода стає дедалі актуальнішою на рівні людських спільнот — соціальних груп, націй, суспільств, перед якими на тлі сучасних глобальних проблем виразно вимальовується необхідність вибору основоположних ціннісних орієнтирів їхнього розвитку і діяльності. За умов екологічної кризи, зростаючих перетворювальних і руйнівних можливостей людської практики ці керівні цінності вже не можуть зберігати традиційний статус чогось "природно встановленого", а потребують відповідального, критично вивіреного ставлення до себе і, отже, зростаючою мірою апелюють до етичної свободи людей, що їх обирають. (В. Малахов)

СВОБОДА ВОЛІ — здатність суб'єкта вільно визначати сутнісні підстави власного воління; своєрідна похідна від волі загалом, що уможливлює морально- етичну значущість останньої. Філософська проблема свободи волі висуває питання не про те, як людині "дати волю" власній волі (що можна вважати лише однією з граничних її інтерпретацій), а про завбачувану в людині здатність бути вільною від примусовості власної волі і, отже, свободно й відповідально обирати власні мотиви і цінності і, зрештою, власне діюче "Я". Аналітичний інтерес до проблеми свободи волі проходить крізь усю історію філософії, від софістів і Сократа до таких напрямів філософської думки XX століття, як персоналізм, екзистенціалізм, сучасна філософія релігії та інші. Проблема свободи волі не заторкує можливості реалізації самої дії суб'єкта на підставі наявного волевияву; йдеться лише про самий цей волевияв і його внутрішні підстави. Цілком очевидно, що людина, яка не є свободною відносно власного воління, нездатна й відповідати за свої дії, не є їхнім "автором",що підриває основи людської духовності й моралі. Тим часом визнання свободи волі пов'язане з цілою низкою філософських проблем, серед яких: загроза "дурної" безконечності при розгляді граничних підстав "воління самої волі"; обмеженість антитези індетермінізму і фаталізму для осмислення ситуації, в якій ідеться саме про подолання "фатальної" приреченості волі на самореалізацію; необхідність суміщення концепції самототожності суб'єкта (без чого годі говорити про його самовизначення) і концепції дистанціювання "Я" обираючого від "Я" як предмета вибору (поза якою в даному контексті поняття "свобода" втрачає свій сенс). У царині теології до цього додається ще специфічна проблематика поєднання людської свободи волі й божественної предестинації (дивись Августин), теодицеї та іншого. Справжня свобода волі як здатність людини обирати власне воління передбачає не байдужість до конкретного змісту останнього, а глибину й багатомірність самої людської суб'єктивності.

(В. Малахов)

СВОБОДА і НЕОБХІДНІСТЬ — філософські категорії, що відбивають одну з основних властивостей людини — суперечливе відношення об'єктивних законів природи та суспільства і піднесення над ними завдяки свідомій діяльності. Ця проблема виникла ще в античній філософії, міфології і літературі. Класичним виразом відношення свободи і необхідності був цикл легенд про Едипа та їх відтворення в Софоклових трагедіях, де свобода індивіда цілком поглиналася сліпою необхідністю долі, фатуму, року. Епікур першим зробив спробу теоретично подолати таку необхідність, припустивши у своїй атомістиці самочинне, довільне відхилення атомів від прямої лінії, що було підставою для пояснення реальної свободи людей. У Новий час ця проблема отримала нові імпульси для свого осмислення завдяки розвитку знань про закономірні зв'язки дійсності і активності людей в їх теоретичному і практичному освоєнні. Спіноза визначив свободу як пізнання необхідності. Така свобода мала етичний зміст: пізнаючи речі як необхідні, душа набуває більшої влади над своїми пристрастями, афектами і менше страждає від них. Аналогічне визначення свободи дав Гегель, який поклав його в основу розуміння історії: на його думку, всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який потрібно пізнати в його необхідності. В історичному плані свобода постає як властивість свободної діяльності людини і не зводиться до її пізнання. Це знайшло відображення у трактуванні її Енгельсом: свобода полягає в заснованому на пізнанні необхідностей пануванні людини над собою й над зовнішньою природою. Наведені визначення мають певний сенс, бо без свідомості, пізнання і реальної діяльності свободи не існує. Але вони й обмежені, бо сукупність зв'язків дійсності не вичерпується необхідністю. Розширення і поглиблення поняття свободи відбулося після того, як було доведено, що необхідність пов'язана з випадковістю, можливостями, умовами як атрибутами дійсності і діяльності. Наявність можливостей дозволяє робити вибір серед них. Залежно від умов існування людини свобода завжди має ситуативно й історично обумовлений характер і зміст. Абсолютна свобода, тобто свобода без будь-якої детермінації (дивись Детермінізм), приписується лише Богові або людині в деяких варіантах негативної діалектики. (М. Булатов)

СВОБОДА СОВІСТІ — одна з фундаментальних, загальнолюдських цінностей, важлива філософська, правова категорія. Свобода совісті постає як суспільний феномен і перебуває в нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Як поняття свобода совісті відбиває умови, за яких можливе вільне світоглядне самовизначення особистості, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. В філософському аспекті свобода совісті — особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками, а лише за велінням власної совісті самовизначення в духовній сфері. У філософській інтерпретації свобода совісті характеризується як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті, волі індивіда, спрямована на його самовизначення в світоглядній сфері щодо граничних життєвосмислових засад свого буття. Свобода совісті — атрибут особистості. Історично поняття свободи совісті конституювалося як категорія права і тісно пов'язане із становленням, розвитком суспільства, держави та їхнім ставленням до світоглядних орієнтацій людей і передусім релігії. В релігієзнавстві свобода совісті розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях її ставлення до релігії, тобто право особистості на свободу мати, приймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; свободу індивідуально або спільно з іншими, публічно або ж приватно сповідувати свою релігію чи вірування, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах, вільно поширювати свої релігійні чи арелігійні погляди та переконання. Право на свободу совісті проголошується в конституціях, інших законодавчих актах більшості держав світу. В Україні право на свободу совісті гарантується Конституцією України, законом "Про свободу совісті та релігійні організації", рядом інших нормативних актів. (М. Бабій)

СВЯТА РЕЛІГІЙНІ — урочисте вшанування певних надприродних сил, богів, окремих святих чи визначних осіб, а також певних подій церковної чи світської історії, що супроводжується відповідними релігійними обрядами, церемоніями і може тривати від кількох годин до кількох днів, упродовж яких у більшості релігій заборонено виконувати певні фізичні роботи. За своїм значенням і рівнем вшанування свята релігійні можуть мати ієрархічну структуру, наприклад, поділятися на малі, середні та великі. У світових та багатьох інших релігіях формування більшості свят релігійних здійснювалося на основі релігійного та етноконфесійного синкретизму. Свята релігійні можуть проводитися в один і той самий день року або ж зміщуватися в календарі залежно від певних, визначених конфесією ознак.

(О. Саган)

СВЯТІСТЬ

1) вищий ступінь онтологічної досконалості, що започатковує надприродну єдність могутності, праведності і краси;

2) здатність божественного начала чинити очисний перетворювальний вплив на навколишнє буття;

3) властивість конечної істоти (людини) внаслідок самозречення набувати якостей провідника зазначеного надприродного впливу.

Слов'янські лексеми, що позначають святість, пов'язані з індоєвропейськими "зростання", "набухання", "підсилення" (Топоров); європейською імплікує значення "відокремленості", "очищеності", "недоторканності"; латинською "непорушності", "встановлення", "узаконення". За основоположним релігійним уявленням, святість постає передусім як атрибут Бога; її необхідними корелятами виявляються: святість як переображення тварного світу (поняття "святого місця", наприклад, єрусалимського Храму або Печерського монастиря в Києві тощо) і святість як цілісна характеристика людини, що досягла "обоження". У світській літературі терміни "святість", "святий" характеризують вищий ступінь моральної досконалості людини; значення онтологічної могутності зникає, натомість акцентуються жертовність, несхибність і непорушність моральних засад, духовна краса. За Левінасом, "заклик святості" у цьому розумінні передує турботі існування й асоціюється з "пріоритетом іншого переді мною". Аксіологічним втіленням ідеї святості постають святині. На відміну від цінностей, святині мають значно вищий рівень онтологічної вкоріненості, а отже, здатні ангажувати людей незалежно від їхнього власного вибору. Через це проблема толерантності у сфері співіснування святинь постає незрівнянно гостріше, ніж у сфері цінностей. (Т. Чайка)

СЕКСТ ЕМПІРИК (друга половина II — початок III століття) — пізньоантичний систематизатор скептицизму, римський лікар. Головні твори — "Проти вчених", "Три книги Піронових положень" — збереглися до наших часів. Головним чином на них ґрунтується уявлення про античний скептицизм взагалі, оскільки твори інших скептичних мислителів повністю втрачені. Секст Емпірик виступає послідовником класичного скептицизму Піронового ґатунку. Він критикує Карнеада і загалом академічний скептицизм за догматичну впевненість у недосяжності істини. Справжній сенс скептичної позиції полягає в утриманості від судження про істину чи хибність нашого знання, завдяки чому досягається відкритість мислення і життєвої позиції, тобто не знищується, а підтримується і відтворюється здатність до пошуку істини. Цим унаочнюється хибність поширеного уявлення про скептицизм як нездоланний і постійний сумнів щодо можливості пізнати істину. Основу скепсису становить не сумнів, а незворушність духу. Скептицизм не подібний до звичних філософських шкіл, зорієнтованих на певне вчення. Він втілюється в орієнтації мислення на відмову від будь-якого вчення. Тому Секст Емпірик включає до числа предтеч скептицизму багатьох філософів і поетів минулого. Він також упорядковує систему скептичних тропів, сформульованих Енесидемом та Агрипою, що виявляють невірогідність людського знання.

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ(від латинського saecularis — мирський, світський) —суспільна тенденція, яка відображає зменшення впливу церкви, її інституцій та релігійної ідеології на життя суспільства в усіх його проявах. Зростання масштабів і глибини секуляризації є одним із визначальних векторів загальносвітового розвитку, формою соціальної емансипації, чинником всеохопної модернізації, що трансформує (і почасти руйнує) усталену цілісність традиційних суспільств. Проявами секуляризації, зокрема, вважаються: відокремлення церкви від держави (а також освіти від церкви), законодавче обмеження впливу церковних інституцій на духовне, ідеологічне і політичне життя. Передумови секуляризації формувалися за доби Відродження, Реформації, всією багатовіковою історією вільнодумства і скептицизму. Філософські засади секуляризації особливо активно розроблялися за часів європейського й американського Просвітництва, у річищі якого зусиллями Вольтера, Дидро, Монтеск'є, Д'Аламбера, Гельвеція, Кондорсе, Руссо, Кондильяка, Пейна та інших були створені умови для виникнення і подальшого розвитку нерелігійних ідеологій. Секуляризація є однією із важливих складових сучасного загальноцивілізаційного еталона, позаяк передбачає індивідуальну моральну автономію, свободу совісті, віротерпимість і толерантність, невтручання держави у релігійні справи громадян, повагу до релігійних переконань і почуттів тощо. Розвиток секуляризації сприяє звільненню суспільства від крайніх форм клерикалізму і релігійної дискримінації, свободі самовизначення людини у сфері віри і сумління. Характерний прояв секуляризації в умовах сучасності — зростання релігійного та атеїстичного індиферентизму, послаблення впливу релігійної свідомості на поведінку людей, переплетення (а то й підміна) зацікавлень нетрадиційними (зокрема східними) релігіями із пошуками екзотики й езотерики. (В.Заблоцький)





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...