Главная Обратная связь

Дисциплины:






РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 5 страница



СИНКРЕТИЗМ(від грецького συγκρητισμός — об'єднання) —нерозчленованість явища, якою характеризуються початкові стадії його розвитку, а також неприродна з'єднаність різнорідних елементів у певній цілісній сукупності, наприклад, поєднання різнорідних принципів у еклектичних філософських системах, релігійних догматів різноманітного походження в одному віровченні, різних стилів у мистецькій традиції тощо. В історії становлення філософії мали місце як синкретизм першого, так і другого роду. До синкретичних утворень відносять так звану першу або досокпатичну давньогрецьку філософію, оскільки в ній тісно перепліталися практичне знання й світоглядна орієнтація міфу, конкретні знання й міркування загальнофілософського характеру, часто з великою домішкою припущень, ніяк не узгоджених із досвідом. Розщеплення цього синкретичного утворення призвело вже в часи Аристотеля до протиставлення філософії міфові й релігії, а також до виділення конкретно-наукового й філософського підходів до осягнення дійсності. Появою синкретичних утворень нерідко закінчується в філософії протистояння альтернативних філософських доктрин: зменшення опозиційності раціоналізму й ірраціоналізму, емпіризму й раціоналізму, екстерналізму й інтерналізму, холізму й редукціонізму тощо, що дає поштовх до перегляду вихідних принципів і підходів до вирішення давно обговорюваної філософської проблеми й до виникнення нових оригінальних та перспективних філософських напрямів, вільних від внутрішніх протиріч. (Ф. Канак)

СИНТАКСИС ЛОГІЧНИЙ — розділ теоретичної логіки, що вивчає об'єктні логічні теорії: логіку висловлювань і логіку предикатів, різні формалізовані мови тощо як знакові формальні системи. Синтаксис логічний формулює правила оперування символами та побудованими з них виразами; правила добору символів та створення алфавіту формальної системи; правила поєднання символів між собою і створення формул, виділення множини правильно побудованих формул; правила упорядкування формул і побудови формальних систем шляхом виведення одних формул з інших, що подається у вигляді знакових перетворень над записами. Такі формальні системи часто називають логістичними системами. Синтаксис логічний займається лише комбінаторними властивостями символів безвідносно до їхнього смислу. Смислова інтерпретація логістичних систем вивчається в логічній семантиці. Логістичні системи виступають знаряддям перебудови змістових наукових теорій у математиці, мовознавстві, кібернетиці тощо при розв'язанні проблеми їх обґрунтування.

СИНТЕТИЧНА ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ (СТЕ) — цілісна система поглядів на субстрат, причини, рушійні сили, закономірності та наслідки еволюційного процесу, сучасний дарвінізм. Сформувалась переважно в 30- 40-х роках XX століття завдяки дослідженням Вавілова, Гаузе, Тимофеєва-Ресовського (Росія), Добржанського, Гершензона, Шмальгаузена (Україна), Елтона, Симпсона, Майра (СІІІА), Хакслі (Англія), Ренша (Німеччина) та інших. У становленні СТЕ поважну роль зіграло експериментальне вивчення екологічної диференціації виду, створення математичної теорії боротьби за існування, вчення про організм як ціле в індивідуальному та історичному розвитку. Визначальними методологічними чинниками синтезу виступили популяціоцентризм, імовірнісний аналіз та моделювання, проведення вимог точних наук у біології. Основні положення СТЕ: еволюція є процесом створення нових та підтримання існуючих пристосувань (адаптацій); найменша еволюціонуюча одиниця — популяція, головна рушійна сила —природний добір, основний матеріал для добору — мутаційна мінливість; контроль еволюції здійснюється упроцесі боротьби за існування. Структурно СТЕ складається з теорій мікро- та макро- мега- еволюції. Теорія мікроеволюції вивчає незворотні перетворення генетико-екологічної структури популяцій, які можуть привести до формування нового виду; теорія макроеволюції — походження надвидових таксонів (родів, родин, рядів, класів), основні напрями та закономірності розвитку життя на Землі; теорія мегаеволюції — походження таксонів найвищого рангу (типів, царств), виникнення самого життя та людини. СТЕ стимулювала розробку низки конкретних теорій еволюції, котрі пояснюють особливості історичного розвитку основних рівнів та форм організації живого, а також законів зміни самих законів розвитку (еволюції еволюції). Це дозволило осягнути еволюцію як єдиний і разом з тим множинний потік самоорганізації сущого. Для сучасного етапу розвитку СТЕ характерні відкриття, котрі істотно поглиблюють бачення феномена еволюції: з'ясування біохімічної єдності та спільності генетичного коду для всього живого, розуміння екологічної ніші виду як сукупності його адаптивних можливостей щодо освоєння довкілля, унікальності біо-систем дозволяють обґрунтувати хід еволюції як складної системи авторегулюючих циклів, простежити взаємодію стабілізуючої та дестабілізуючої форм природного добору, співвідношення стазису та зміни (періодів відносної стабілізації та бурхливих змін у розвитку виду). Нарешті, в межах теорії антропогенезу та вчення про біосфери сформульовано бачення людини як видової істоти, котра є домінантною в біосфері, перетворює її в свою монопольну екологічну нішу, що робить людину відповідальною і за організацію біосфери, і за темпи та напрями подальшої еволюції біоти. Водночас СТЕ не дає задовільного пояснення деяким ключовим проблемам еволюції: постання екосистем, еволюційне значення макромутацій, феномен життєвих форм (екобіоформ) тощо.(В. Крисаченко)



СИНТОЇЗМ (від японського — шлях богів) — національна релігія японців, що сформувалася в VI - VII столітті на базі родоплемінних анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств і духів (камі), які оживлюють всю природу, здатні втілитися в будь-який предмет і стають об'єктом релігійного шанування. Центральне божество — сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Головне в синтоїзмі — поклоніння камі, зв'язок між ними і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі —імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Тому імператор (тенно) разом з усією родиною сакралізується, а їхній культ — тенноїзм стає складовою синтоїзму. В результаті багатовікової взаємодії синтоїзму з буддизмом в Японії утворився своєрідний релігійний синкретизм. У наш час виникли численні нео-синтоїстські секти, які утверджували ідеали предків, гарантували не потойбічне, а земне благополуччя. Священна книга синтоїзму — збірник легенд "Кодзикі". Центром релігійного життя синтоїзму є храм Ясукуні в Токіо.

(Л. Филипович)

СИРЦОВА Олена Миколаївна (1957, Київ) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1979). Кандидат філософських наук (1983). У 1992 році захистила в Сорбонні (Паризький університет) диплом поглиблених студій з античної та середньовічної філософії. Автор праць із філософії досократиків, ранньої патристики, християнської гімнографії, апокрифології, історичної філософської думки Руси-України.

Основні твори: "Апокрифічна апокаліптика: філософська екзегеза і текстологія з виданням Апокаліпсису Богородиці за грецьким рукописом XI століття (2000) та інші.

СИСТЕМА(від грецького σύστημα — поєднання, утворення) — сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія. Якісні характеристики цих елементів становлять зміст системи, сукупність закономірних зв'язків між елементами — внутрішню форму, або структуру системи. Природа складових елементів і характер структури системи найрізноманітніші. Системи можуть утворювати окремі тіла, явища, процеси, що вступають між собою у взаємодію, обмінюються енергією або речовиною, виконують спільну функцію тощо; окремі думки, наукові положення, абстрактні об'єкти, між якими встановлені співвідношення взаємозалежності, підпорядкування, послідовності, вивідності тощо. Для об'єктів, які характеризуються як системи, найважливішими рисами є внутрішня розчленованість та функціональна цілісність. За природою елементів та характером структури виділяють різні види систем. Найпоширенішим є поділ систем на матеріальні, що існують в об'єктивній реальності, та ідеальні, що є виразом людської свідомості, мислення та психіки. Матеріальні включають у себе системи неорганічної (фізичні, геологічні, хімічні) та органічної природи (клітини, організми, популяції, екосистеми). Ідеальними системами є поняття, гіпотези, теорії, лінгвістичні та логічні побудови, психічні утворення тощо. Особливим класом систем, де органічно поєднані матеріальні та ідеальні елементи, є системи соціальні, соціокультурні, інформаційні. За кількістю елементів розрізняють прості та складні системи, за характером зв'язку — динамічні та стохастичні. Співвідношення між елементом і системою встановлюються як співвідношення простого і складного. Однак елемент якоїсь системи сам по собі може бути складним утворенням і характеризуватися як система. Водночас предмет, що є сам системою, може бути елементом системи вищого рівня. Тому окремі предмети і явища можуть становити цілі ієрархії системи. Так, тваринний організм, будучи складною системою, є в той же час елементом системи вищого рівня — популяції. За сучасних умов поняття "система" набуло важливого пізнавального значення. Воно застосовується в усіх науках, складаючи концептуальну основу вивчення складних явищ чи процесів природи і суспільства. В сучасній науці дослідження системи різних видів і класів здійснюється в межах системного аналізу, спеціальних теорій системи у математиці, логіці, космофізиці, біології, кібернетиці, системотехніці, синергетиці, лінгвістиці, інформатиці тощо. Існує тенденція до створення загальної теорії систем. Широко відомі загальна теорія системи Берталанфі, яка виникла першою, загальні теорії систем. Ешбі, Месаровича, Ляпунова. Загальні теорії системи досліджують логіко-методологічні принципи аналізу систем, розробляють різні стратегії системних досліджень і на цій основі формують системну методологію. Спеціальні — вивчають конкретні різновиди систем, їх виникнення та еволюцію, функціювання та трансформацію, способи їх проектування та управління ними. У наш час не існує єдиної і загальновизнаної класифікації систем. (П. Йолон)

СИСТЕМА ДИСИПАТИВНА — ключове поняття наукової парадигми Пригожина. Система дисипативна — динамічна система (природа якої може бути фізичною, хімічною, біологічною, соціокультурною та іншою), яка обмінюється з навколишнім середовищем енергією, речовиною, інформацією (процес такого обміну зветься дисипацією). У довкіллі практично всі системи — це системи дисипативні. Розглядати їх як консервативні системи, тобто такі, в яких має місце збереження енергії, речовини, інформації, можна лише приблизно. Існування системи дисипативної є проявом другого закону термодинаміки. Для всіх систем дисипативних характерна наявність виділеного напряму часу.

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ— в науці специфічна форма дослідження, пізнавальний процес упорядкування деякої множини розрізнених об'єктів і знання про них. Упорядкування здійснюється шляхом встановлення єдності і відмінності елементів, що підлягають систематизації, визначення місця кожного елемента відносно один одного. При цьому використовуються логічні операції порівняння, абстрагування, класифікації, аналізу і синтезу, опису та пояснення. Результатом систематизації є відповідна наукова система об'єктів і знань про них. Вирізняють окремі різновиди систематизації та її результатів, зокрема класифікаційні системи і таблиці, що розподіляють і описують предмети і знання про них за типами, класами, розрядами, родами, сімействами, видами тощо (наприклад, систематика в біології, періодична система елементів у хімії, таблиця елементарних часток у фізиці); інтегральні системи, що синтезують розрізнені об'єкти і поняття в цілісну систему вищого порядку за допомогою інтегруючої ідеї, при цьому відбувається приріст пізнавального смислу системи, не характерного для кожного елемента зокрема (наприклад, абстракції, асоціації абстракцій, наукові гіпотези і теорії, які інтегрують у собі великий масив пізнавального матеріалу). Як форма дослідження систематизація має велике значення і використовується в усіх науках. (П. Йолон)

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД— загальнонаукова методологічна концепція, особлива стратегія наукового пізнання і практичної діяльності, яка зорієнтовує останніх на розгляд складних об'єктів як деяких систем. Системний підхід формулює певні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного освоєння об'єкта:

а) принцип цілісності, згідно з яким досліджуваний об'єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле;

б) принцип примату цілого над його складовими частинами, який означає, що ціле визначає функції як окремих компонентів, так і системи взагалі;

в) принцип ієрархічності, який постулює субстанційну відносність розрізнення системи та її елементів, оскільки кожен елемент може виступати складним об'єктом і бути системою нижчого рівня в той час, як кожна система — виступати елементом системи більш високого рівня, внаслідок чого предметна область теорії набуває вигляду деякої ієрархії систем;

г) принцип полісистемності, за яким кожен складний об'єкт може розглядатися як деяка сукупність систем, вписаних одна в одну. Реалізуючись через множину системних понять і категорій, системний підхід розгортається в системну методологію. Теоретичною базою системного підхіду виступають загальна теорія систем і спеціальні системні теорії.

(П. Йолон)

СИТНИЧЕНКО Людмила Анатоліївна (1954, село Тарган Київської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка(1976). Кандидат філософських наук (1986). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: сучасна німецька філософія, політична антропологія, етика та практична філософія. Відомий в Україні перекладач творів таких провідних філософів сучасності, як Ясперс, Габермас, Апель, Козловський, Гьоффе.

Основні твори: "Людське спілкування в інтерпретаціях сучасної західної філософії" (1990); "Першоджерела філософії комунікації", у співавторстві (1996) та інші.

СИТУАЦІЯ— безпосередній результат взаємодії духовної і природної реальностей, що виявляє себе своєрідною "інерцією" природного буття стосовно активності духовної енергії людського існування (екзистенції) у його прагненні подолати "опір" природи щодо освоєння її людиною. Ситуація слугує своєрідним "лакмусовим папірцем" оприявнення протистояння свободи і необхідності, як специфічних детермінант духовної і природної реальностей. Це означає, що свобода існує тільки в ситуації. Не зустрічаючи "опору" своїй діяльності, людина (а отже, і її свобода) "розчиняються у небутті", оскільки зникає "дистанція" між метою та її здійсненням. У свою чергу, сама ситуація має сенс лише у відношенні до свободи. Так, ситуація виявляє себе вже самим фактом народження людини у певний час у певному місці (людина не вибирає факт свого народження). До ситуації належить і все минуле (людина не здатна змінити своє минуле), просторово-часові обставини людського існування, здобутки духовної і матеріальної культури попередніх поколінь та інше. Але людина може надавати названим виявам ситуації іншого значення або іншого продовження — у цьому реалізується її свобода. Свобода (і подолання ситуації) не залежить від успішності самої дії. Навіть "закутий у кайдани в'язень" (Сартр) залишається свободним, адже він не позбавлений здатності вибору (а тому і свободи). Він може або погодитись із фактом свого ув'язнення (примиритись із ситуацією), або не погодитись і бути щомиті готовим до втечі. Ситуація, отже, є мінливим феноменом, постійно порушуваною (через задання їй людиною все нових і нових значень) і водночас так само постійно відновлюваною "рівновагою" духовної і природної складових буттєвої гармонії. Принципове порушення цієї рівноваги (екологічна криза, ядерна війна тощо) загрожує знищенням самого людського світу. (І. Бичко)

СКАНДГА (санскрит — множина, сукупність) — поняття індійської релігійно-філософської традиції, яке набуло найбільшого поширення в буддизмі, позначаючи п'ять складових елементів (груп) існування:

1) фізичну форму, що володіє відчуттями;

2) відчуття-емоції;

3) сприйняття-уявлення;

4) ментальні утворення, кармічні вольові імпульси;

5) свідомість, здатність до мислення.

Сукупність функціювання цих п'яти скандиг виступає у буддизмі еквівалентом "Я" людини, замінюючи поняття душі. (Ю. Завгородній)

СКВОРЦОВ Іван Михайлович (1795, село Ститково Нижньогородської губернії — 1863) — український богослов і філософ. Закінчив Нижньогородську семінарію і Санкт-Петербурзьку духовну академію. Від 1817 року — в КДА. Викладав фізику, математику, увесь цикл філософських наук. Перший професор філософії поновленої академії, завідуючий кафедрою історії церкви та канонічного права, викладач богослов'я, а з 1850 року — ще й логіки та психології в Київському університеті (1835-1859). З класу Скворцова вийшли майже всі філософи Київської школи. Священик (1820), протоієрей (1849) Києво-Софійського собору. Від 1859 року повністю віддається священству. Редактор "Киевских епархиальньх ведомостей" (1861). Автор богословських книг, релігійних публікацій, статей з історії філософії, посмертно оприлюднених (1869) лекційних "Нотаток з моральної філософії". Скворцов — останній професор академії, який ще викладав якийсь час вольфіанство і один з перших серед тих, хто закладав у Києві підвалини нового філософського мислення. Поповнив бібліотеку академії творами Канта, Фіхте та інших, захищав філософію й водночас опонував їй. Взагалі не прихилявся до жодного з філософів. Його зразками для наслідування були отці церкви — богослови, але й, за переконаннями Скворцова, філософи, речники одкровення (Євангелія), друзі розуму. Вітав "християнське вживання філософії" і не приймав філософського витлумачення, зокрема Кантом, релігії "в межах одного розуму". Вважав, що філософія була і залишається любов'ю (прагненням) до істини, але в жодному разі не самою істиною, яку треба шукати в Новому Заповіті, у Христа. Скворцов знав і викладав різні філософії, але вчив однієї — "філософії Ісуса".

СКЕПТИЦИЗМ(від грецького σκεπτικός — недовірливий) —гносеологічна позиція, яка полягає в сумніві щодо існування істини і надійних критеріїв її встановлення, в недовірі до певних поглядів і уявлень. Започаткований у Древній Греції Піроном з Еліди, скептицизм проходить три періоди:

1) ранній скептицизм (Пірон і його прихильники);

2) скептицизм платонівської Академії (Аркесилай, Карнеад);

3) пізній скептицизм (Агрипа, Секст Емпірик та інші).

Пірон сформулював основні аргументи проти можливості достовірного знання, суть яких полягала в наступних тезах: одні й ті самі речі у різних людей викликають різні відчуття; одні і ті самі люди у різних станах і різними органами почуттів сприймають речі по-різному. Тому отримати достовірне знання і раціонально обґрунтувати норми поведінки неможливо. Скептицизм епохи Середньовіччя і особливо Відродження відігравав роль критики церковного догматизму (Абеляр, Еразм Роттердамський, Монтень). Скептицизм цього періоду був непослідовним і суперечливим: користуючись аргументами прихильників Пірона проти розуму, він водночас стверджував безмежні можливості знання. Відштовхуючись від тези скептиків про неможливість отримати достовірне знання, Декарт робить методичний сумнів вихідним пунктом пізнання, тим самим обертаючи його на користь розуму. Крайньої форми скептицизм набирає у філософії Г'юма, який, на відміну від античних скептиків, що ставили під сумнів істинність знань, стверджував сумнівність самого існування об'єктивного світу. В подальшому розвитку філософії ця тенденція постала у вигляді агностицизму (Кант, Марбурзька та Баденська школи неокантіанства, позитивізм та неопозитивізм), який стверджує принципову непізнаванність світу і внаслідок цього суто символічний характер пізнання. (Л. Озадовська)

СКОВОРОДА Григорій Савич (1722, село Чорнухи Полтавської області —1794) — український філософ, письменник. Народився в козацькій родині. Закінчив сільську школу, після чого у роках 1734-1741, 1744-1745 та 1751-1753 навчався у КМА, де здобув ґрунтовну, в тому числі й філософську освіту. У 1745-1750 роках Сковорода разом з посольською місією генерал-майора Вишневського відвідав Токай (Угорщина), Офен (Буду), Пресбург (Братиславу), Відень, імовірно Італію та Німеччину. Повернувшись в Україну, з 1753 року викладав поетику у Переяславському колегіумі. Застосований Сковородою новий метод навчання й виховання, що полягав в індивідуальному підході до своїх учнів з метою виявлення і плекання їхніх вроджених здібностей, спричинився до ускладнення його стосунків з єпископом Никодимом Стрибницьким та до звільнення з колегіуму. У 1757-1759 роках Сковорода працює домашнім учителем у дідича Степана Томари, у 1765-1766 роках викладає у Харківському колегіумі. Впродовж цього часу подорожує до Москви, пішки обходить усю Слобідську Україну, 1764 року відвідує Київ, де відмовляється від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври вступити до монастиря. Зрештою залишає викладацьку працю в Харківському колегіумі і обирає життя мандрівного філософа- проповідника. Філософія Сковороди належить до загальноєвропейської філософської традиції і водночас є закономірним наслідком розвитку української думки XVI-XVIII століття. У його спадщині присутні ідеї Античності, патристики, німецького містицизму. Частково відчувається вплив Вольфа, Спінози, Мальбраниіа. Очевидним є тяжіння Сковороди до української містичної традиції у філософії, що виявилося, зокрема, у вченні про духовне Преображення людини; про життя в істині. Характерними рисами філософії Сковороди є її діалогізм і бароковий символічно-образний стиль мислення. Засадничою є концепція про дві натури і три світи, найважливішою проблемою — проблема людського щастя. Згідно з концепцією Сковороди про дві натури і три світи, світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи, яка все існуюче поділяє на три види буття, або світи — великий (макрокосмос), малий (мікрокосмос) і символічний — Біблія. Шлях пізнання невидимої натури — Бога через пізнання людиною самої себе, своєї "внутрішньої людини", на думку Сковороди, можливий і єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-, мікро- космосу і Біблії. Виходячи з неї, Сковорода вважав "внутрішню людину" водночас індивідуальною й надіндивідуальною (космічною). Людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи, а розшифровування біблійної символіки водночас із відчайдушною боротьбою людини із власною "злою волею" скеровує її на правильний шлях пошуку Бога — невидимої натури, тобто істини і добра. Розв'язання проблеми щастя Сковорода бачить через нове народження людини, що має ознаки містичного переображення, розкриття її божественної суті, виявлення закладеного у неї Богом таланту, що забезпечує їй, зрештою, працю за покликанням. Сковорода був переконаний, що духовне відродження людей, здійснення ними спорідненої праці автоматично призведуть до злагодженого функціювання суспільства. Філософії Сковороди властиве зосередження на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці, акцентування і піднесення в людині її духовної першооснови.

Основні твори: "Наркіс. Розмови про те: пізнай себе" (1798); "Вступні двері до християнської добронравності" (1806); "Байки харківські" (1837); "Убогий жайворонок" (1837); "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною, про це: легко бути добрим" (1839); "Сад божественних пісень" (1861); "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)" (1894); "Розмова, названа алфавіт, або буквар миру";"Вдячний Єродій" (1894); "Суперечка біса з Варсавою" (1912); "Діалог. Назва його — потоп зміїний" (1912) та інші.

СКОТ Іоан Дуне (близько 1266, Макстон, Шотландія — 1308) — шотландський філософ, критик томізму, теолог. Навчався в Оксфорді; викладав у Оксфордському і Паризькому університетах. Скот — автор багатьох творів, знаний не тільки як коментатор Аристотеля, Порфирія і Петра Ломбардського, а й оригінальних ідей. Скот виступав проти спроб примирення теології і філософії. Він проводив чітке розмежування між ними за предметом (Бог чи буття), методом (переконання чи дискурс), логікою (одкровення або абстракція) і метою (спасіння або пізнання). Філософію має цікавити Бог як першобуття, першосуще. Першосуще існує актуально, що робить можливим "бування" усього іншого. Докази буття Бога, за Скотом, — це докази існування нескінченного буття. Доказ не може бути апріорним і виходити з визначення поняття Бога; він може бути тільки апостеріорним, тобто вести розум від наслідків до їх причин. З існування Першого Буття виводиться можливе буття як акт свободної Божественної волі. Стосовно процесу пізнання та взаємодії суб'єкта й об'єкта визнає чуттєве пізнання та узагальнюючу роль інтелекту. В людині над усіма видами діяльності панує не розум, а воля. Тому знання — не причина бажання, а тільки його умова. Розум вказує на можливість вибору, проте вибір робить воля. Чим ближче людина до Бога, тим імовірнішим стає співпадання воль, тим більшим для людини є шанс на спасіння. Скот — концептуаліст; визнавав реальним існування одиничних речей. Проте реальність їх усвідомлюється завдяки родам і видам буття. Бо рід і вид — це перш за все реальність зв'язків, тобто суто загальне (універсалія). Реальність одиничного дана через роди і види (які споконвічно існують), бо якби одиничне було дано нумерично, то у природі панував би хаос.

Основні твори: "Оксфордський твір"; "Трактат про першопочаток" та інші.

СКРИПНИК Микола Олексійович (1872, слобода Ясинувата Катеринославської губернії — 1933) — український державний і партійний діяч, академік Всесоюзної Комуністичної Академії. Закінчив реальну школу, навчався в Петербурзькому технологічному університеті. Очолював ряд наркоматів, зокрема внутрішніх справ (1920), юстиції (1922-1927), освіти (1927-1933), заступник голови РНК України і голови Держплану (1933). Член ЦК КП(б)У і Політбюро ЦК КП(б)У. Організатор і фактичний керівник Українського інституту марксизму, від 1932 року — ВУАМЛІНу, головний редактор УРЕ. Був переконаним пролетарським інтернаціоналістом, але водночас і українцем, що вперто боронив права українського народу від російського централізму: 1918 року відстоював створення самостійної КП(б)У, 1922 року замінив у проекті Союзу поняття "союзна держава" на "союз держав" тощо. Теоретик національного питання і вождь політики українізації. Заснував (1926) при Українському інституті марксизму кафедру національного питання, очолив її і перетворив на дослідницький центр всесоюзного значення. Вважав українізацію "найважливішою проблемою радянського уряду". Пропагував видання творів Винниченка, протестував проти конфіскації його гонорарів (1932), був частіше союзником, ніж опонентом діячів українського відродження.

Основні твори: "Статті й промови". Том 2, частина 1 (1929), Том 1, 4, 5 (1930), Том 2, частина 2 (1931); "За ленінську філософію" (1931); "Вибрані твори" (1991).

СКУРАТІВСЬКИЙ Вадим Леонтійович (1941, село Бакланова Чернігівської області) — український філософ, культуролог, мистецтвознавець, літературний критик. Закінчив факультет романо-германської філології КНУ ім. Т. Шевченка. Кандидат філологічних наук (1971), доктор мистецтвознавства (1997), професор (2001). Член-кориспондент Академії мистецтв України (2001). Професор кафедри телережисури Київського інституту театрального мистецтва, доцент кафедри історії НаУКМА. Основні наукові зацікавлення лежать у галузях загальної історії, історії культури та мистецтва, філософії культури та історії, літературознавства та мистецтвознавства.

Основні твори: "Мистецькі проблеми в німецькому романі XX століття" (1972); "Поет-патріот Шандор Петефі" (1972); "Етюди з світової літератури" (1995); "Історія культури" (1996); "Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX століття: Генеза. Структура. Функція". Частина 1-2 (1997); "Проблема авторства "Протоколів сіонських мудреців" (2001).

СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпифаній (?-1675) — український культурно-освітній і церковний діяч, філософ-гуманіст, професор КМА, письменник, перекладач і проповідник. Народився, очевидно, на Поділлі або на Волині, освіту здобув у Київській братській школі та в кількох європейських академіях. По завершенні освіти (найвірогідніше, 1639/40 року) став викладачем Київської братської школи, де читав курс латинської мови. Перейшовши 1642 року до Києво-Братського монастиря, протягом семи років викладав студентам КМА латинську, грецьку та старослов’янську мови. На прохання російського царя Олексія Михайловича Славинецький 1649 року виїхав до Москви, де організував і очолив Греко-латинську школу неподалік від Чудівського монастиря, в якому й перебував від 1651 року. Написав понад 150 праць різного характеру, оригінальних і перекладних, присвячених головно поширенню освіти й науки, моральності й культури. 1663 року перевидав у Москві "Острозьку біблію" з власною передмовою. За дорученням Собору 1674 року здійснив новий переклад Біблії російською мовою, крім того, виправив і надрукував "Служебник", "Часослов", "Псалтир" та інші. Славинецький був у Москві одним із перших церковних проповідників, викладачем патріаршої школи. Автор твору "Громадянство звичаїв дитячих" ("Громадянство звичаїв добрих") за зразком амстердамського видання твору Коменського. Основна праця Славинецького — "Лексикон латинський" та "Лексикон словено-латинський" (у співавторстві з Корецьким-Сатановським), зразком для яких послужив найпопулярніший тоді словник відомого італійського лексикографа епохи Відродження Калєпіна. Був прихильником орієнтації на західноєвропейську освіту, науку та культуру з опорою на свої місцеві, національні традиції та звичаї. Найбільшою цінністю людини вважав її розум, а основним рушієм суспільного розвитку —відповідно науку, освіту та особисту працю кожного члена суспільства.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...