Главная Обратная связь

Дисциплины:






РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 11 страница



СУТНІСТЬ та ІСНУВАННЯ— дві взаємопов'язані категорії онтології, що характеризують внутрішній і зовнішній аспекти буття. Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, сукупність істотних властивостей предмета, без яких він існувати не може. Сутність не дана людині у відчуттях, а осягається мисленням. Існування, або екзистенція, — категорія онтології для позначення наявного буття предмета, котре, на відміну від його сутності, осягається чуттями; фактична даність чого-небудь. Існування певною мірою зіставне з категорією "буття" (тому їх нерідко ототожнюють), однак вживається здебільшого для характеристики зовнішніх проявів буття — предметів і явищ у їхній конкретності і нескінченній багатоманітності. Ще з часів Античності щодо змісту понять "сутність та існування" висловлювалися різні погляди, часом протилежні. Так, Платон уживав поняття "усія" без розрізнення смислів існування речей (субстанція) і недоступного для чуттів рівня цього буття (сутність). У філософії Аристотеля сутність та існування взаємопов'язані. Однак своїм неоднозначним тлумаченням сутності (у "категоріях" першою сутністю він називав одиничні речі, а в "Метафізиці" — навпаки), Аристотель заклав основи для відриву існування від сутності в епоху Середньовіччя. У цю добу проблема сутності та існування найґрунтовніше розроблялася Томою Аквінським, який учив, що тільки в Возі сутність та існування збігаються, а в усіх сущих створеного світу сутність та існування незбіжні. Дуне Скот на перше місце ставив не сутність, а неповторне індивідуальне існування. Проблема розбіжностей між сутністю та існуванням породила середньовічний реалізм з його орієнтацією на загальне (сутність) і номіналізм з його установкою на одиничне (емпіричне) існування. З томістських позицій трактували сутність та існування Декарт і Спіноза. Кант доводив, що існування не входить у визначення предмета, а знаходиться поза межами сутності і тому не може бути предикатом поняття. Гегель розглядав обидві категорії в їх діалектичному взаємозв'язку. З позицій матеріалістичної діалектики аналізує сутність та існування марксизм. В екзистенціалізмі на перший план вийшла проблема існування (екзистенції). Сартр твердив, що існування передує сутності. (Д. Кирик)

СУТРА (санскрит — нитка, висловлювання) — термін давньоіндійської релігійно-філософської традиції, яким в індуїзмі позначався стислий, афористичний твір на певну тему, а у буддизмі — більш розгорнутий опис-пояснення чогось. Сутри, як писані тексти, принципово оформились у постведичний період між VI та III століттям до нашої ери. Всі індійські релігійно-філософські системи, за винятком санкх'я, репрезентовані власними сутрами, більшість з яких була укладена засновниками цих систем. Надалі сутри вважалися базовими текстами, до яких складали різні типи коментарів. Існує різниця між значенням сутри для традицій індуїзму та буддизму. В буддизмі сутри виступають догматичними творами, бо містять слова Будди, складаючи сакральний канон як Великої колісниці, так і шляху старійшин. (Ю. Завгородній)



СУФІЗМ— містична течія в ісламі, що виникла у VIII столітті в Іраку та Сирії, згодом охопила весь мусульманський світ, а також проникла в Іспанію, Сицилію, на Балкани. Суть суфізму — любов до Бога і містичне возз'єднання людської душі з Всевишнім, яке досягається шляхом дотримання шаріату (загальномусульманського релігійного закону), аскетизму, духовного очищення. Класичне перське джерело з суфізму (аль-Худжвірі) зазначає: "Той суфій, хто для себе "помер", і живе лише істиною, уникаючи всіх людських дарунків і їхніх пут". Духовний шлях суфія — "таарік" — шлях до Бога, кінцевою метою якого є безпосереднє пізнання істини. Якщо шаріат —перший етап містичного шляху, тарікат — другий, то хакікат (істина) — третій, кінцевий, головне, мета суфіїв. Для вступу на духовний шлях суфію потрібна посвята і наставник (арабський — шейх, мюрид, персидський — пір), який, у свою чергу, на початку свого духовного життя був також висвячений наставником. Зв'язок окремих суфійських шейхів, починаючи від пророка Мухаммеда, позначається як ланцюжок — "сілсіле". Ці ланцюжки утворюються окремими суфійськими братствами (орденами). Вчення і методи різних суфійських братств відрізняються один від одного, але об'єднані кінцевою метою. Тому, коли йдеться про суфізм, мається на увазі не якась конкретна, ідеологічно єдина система поглядів і положень, доктрин і постулатів, а велика кількість течій, шкіл, гілок і відгалужень, поданих цілим спектром концепцій та ідей містичного шляху, котрі об'єднані єдиною метою. Існують розбіжності щодо самого терміна "суфізм". На думку одних вчених, слово походить від арабського "тасаввуф", що означає "очищення себе" (Керр). А.Кримський вважав, що слово походить від арабського "суф" —вовна, груба вовняна тканина, з якої виготовлявся одяг суфіїв — хирка. Суфійська хирка переходила у спадок від наставника до найгіднішого духовного сина. Така передача хирки, яка часто налічувала до сотень літ і складалася з одних латок, — символ, що виражає передачу духовної влади. Суфізм як філософсько-релігійний світогляд, що був різко опозиційним до ортодоксального ісламу, зазнавав переслідувань, хоча в результаті реформаторської діяльності аль-Газалі (1058-1111) отримав певне визнання. Газалі — викладач мусульманського права, автор відомого трактату "Відродження наук про віру", прийшов до висновку про неможливість раціонального пізнання Бога, про принципову невідповідність віри як поняття ірраціонального. Пізнання Бога, за аль-Газалі, можливе лише шляхом екстатичних переживань. Він висунув вчення про богоподібність людської душі, яка, як і Бог, є позапросторовою. Попри боротьбу офіційного ісламу з суфізмом, ідеї суфізму стрімко поширювались. Це пояснюється близькими народові етичними ідеалами суфізму, такими як чистота рук і серця, соціальна справедливість, рівність усіх людей перед Богом, утвердження добра, совісті і братства. У XI-XII столітті складається школа суфійської літератури — сукупність творів поетичних, філософських, житійних, що виражають і проповідують ідеї суфізму. Розквітає суфійська поезія на фарсі (XII-XV століття) — Саної, Аттар, Дж. Румі, Джамі. Суфізм стає філософською основою, літературною нормою класичних мусульманських літератур — арабської, перської, турецької, урду. Суфізм вже не одне століття знаходиться в полі зору дослідників (Риттер, Корбін, А. Кримський, Е. Бертельс, Ніколсон, Тримінгем, Шиммель та інші). А. Кримський присвятив ряд праць проблемам суфізму та взаємозв'язку суфізму і перської класичної поезії — "Нарис розвитку суфізму до кінця III століття Гіджри" (1896), "Мусульманство та його будучність" (1904), "Історія Персії, її літератури та дервіської теософії" (1903-1917). Суфізм сьогодні набуває популярності як на Сході, так і на Заході. Суфійська поетична традиція досягла XX століття — у творчості М. Ікбаля (Пакистан), суфізм Сепехрі (Іран). Головна настанова суфізму — аскетизм і духовне очищення —спонукає до виникнення та утворення нових суфійських братств.

(Т. Маленька)

 

СУЧАСНА ЛОГІКА — етап досліджень у логіці (починаючи від середини XIX століття), який, на відміну від традиційної логіки, характеризується принциповим застосуванням до аналізу міркувань математичних методів та значним поширенням області аналізу міркувань (математичні, практичні, темпоральні, епістемічні, деонтичні та інші). З появою відповідних напрямів (математична логіка, логіка дій, норм та оцінок, темпоральна, епістемічна, деонтична логіки та інші) виникають прикладні напрями досліджень (логічний аналіз, логічне моделювання) майже в усіх природничих та гуманітарних науках, таких як: квантова механіка, біологія, лінгвістика, психологія, соціологія, правознавство, економіка, інформатика, когнітологія тощо. З удосконаленням методів аналізу філософських міркувань з'являється як напрям сучасної логіки логіка філософська. Деякі напрями сучасної логіки (епістемічна логіка, теорія доведень та інші) становлять (разом із лінгвістичними, психологічними та кібернетичними дослідженнями) основу когнітивної науки. Поряд із теоретичними міркуваннями досліджуються також міркування, логічний аналіз яких раніше вважався взагалі неможливим (імперативні, запитальні, контекстуальні, абсурдні, суперечливі).

(А. Ішмуратов)

СУЩЕ— у класичній метафізичній традиції синонім буття, те, що причетне до буття (Вольф), або ж сукупність багатоманітних проявів буття (Гегель), онтологічний абсолют (В. Соловйов, Бердяєв). Із розвитком критики метафізичних традицій суще протиставляється буттю, як тому, що лежить у підґрунті і поза межами сущого (Гайдеггер). Тлумачення буття через ототожнення його із сущим, за Гайдеггером, є неавтентичним способом філософування, який втілює метафізика.

СХОЛАСТИКА (від грецького σχολή — вчений) — шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського Середньовіччя; релігійно-філософські вчення, що, на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дискурсі. Для схоластики (IX-XIV століття) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувалися на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. Водночас було висловлено багато думок, що не узгоджувались із догмами християнства, особливо під виглядом вчення про двоїсту істину. В розвитку схоластики виділяють три етапи: ранній, середній і пізній. Рання схоластики (IX-XII століття) стоїть на ґрунті нерозчленовування, взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі, вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Характеризується оформленням схоластичного методу ("так чи ні") у зв'язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розсудку і з дискусією про універсали. Визначними представниками першого періоду схоластики були Мавр, Гуго з Сен-Віктора, Алкуїн, Еріугена, Росцелін, Абеляр,Поретанський, Конш, Клервоський, Кентерберійський та інші. Середня схоластика (XIII століття) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) та теології, а також поширенням впливу вчення Аристотеля. Формується філософія великих орденів, особливо францисканського і домініканського, набувають свого завершення релігійно-філософські системи Альберта Великого, Гельського, Бонавентури, Томи Аквінського, Дунса Скота, Бекона та інших. Дискусії між послідовниками Августина, Аристотеля і Авероеса; між томістами і скотистами стосуються доказів буття Бога, божественного творіння, шляхів вирішення проблем універсалій, співвідношення віри і розуму. Це час великих філософсько-теологічних енциклопедій. Для пізньої схоластики (XIV-XV століття) характерні раціоналістична систематизація (внаслідок якої схоластика набула негативного змісту), подальше формування природознавчого та натурфілософського мислення, розробка логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточне відмежування містики від церковної теології. У зв'язку з тим, що з початку XIV століття церква вже остаточно віддала перевагу томізму, схоластика стала складовою історії томізму. Найвпливовіші представники пізньої схоластики: Альберт Саксонський, Кузанський, Буридан, Орезмський, Оккам, Данте та інші. У періоди Гуманізму, Відродження, Реформ ації схоластика перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії. (О. Алексансірова)

СХОЛАСТИКА в УКРАЇНІ— схоластична філософія в Україні розвивалася в КМА, в єзуїтських колегіумах та протестантських навчальних закладах. В єзуїтських колегіумах вона набула вигляду оновленої християнської філософії у формі "протестантської схоластики", зразком якої могла бути та її версія, яку в межах лютеранства утворив Меланхтон. У КМА була сформована православна версія постренесансної, барокової схоластики. Вона була необхідним етапом історико-філософської еволюції в Україні, де впродовж тривалого часу домінувала спіритуалістично-містична традиція. Виникнення схоластики в Україні було спричинене внутрішньою логікою розвитку вітчизняної філософської думки, а стимулювалося зовнішніми чинниками — необхідністю навчитися утверджувати в релігійній полеміці свою віру і спростовувати докази на користь іншої конфесії. В межах барокової схоластики в Україні сформувалася традиція суворого, ретельного та екзантного ставлення до думок, звичка мислити в поняттях і повага до теоретичної думки загалом. Барокова схоластика в Україні здійснила духовний синтез величезної ваги — не тільки поєднала Середньовіччя з Античністю в її ренесансній інтерпретації, а й синтезувала здобутки вітчизняної думки домогилянської доби, що тяжіли до греко-візантійських і балканських православних духовних традицій із надбаннями західної філософії різних історико-філософських рівнів — від античного до новітнього. Вона дала поштовх до розвитку в Україні власних версій раціоналістичного й ірраціоналістичного ґатунку, які на той час розвивалися західною філософією. (Я. Стратій)

СЦІЄНТИЗМ і АНТИСЦІЄНТИЗМ— дві протилежні світоглядні позиції, які утвердились одночасно в філософії науки в кінці XIX століття. Сцієнтизм ґрунтується на тезі про наукове знання й наукову істину як найвищу культурну цінність. Наука оголошується представниками сцієнтизму найважливішим засобом адекватної орієнтації людини у світі, чинником безмежного економічного зростання і соціокультурного прогресу. Ідеалом для сцієнтизму є не будь-яке наукове знання, а перш за все те, що здобувається за допомогою конкретно-наукових методів. Форми соціального і гуманітарного знання опиняються поза орієнтацією людини. Антисцієнтизм виник як реакція на перебільшення ролі науки у житті суспільства. Наголошуючи обмеженість можливостей науки, він у своїх крайніх проявах розглядає науку як ворожу дійсній сутності людини силу. Така позиція обумовлена глобальними екологічними катастрофами, породженими сучасним науково-технічним прогресом. Постчорнобильська екзистенційна ситуація зумовила розчарування людства у позитивних наслідках наукових досягнень, страх щодо існування сучасної цивілізації. Позицію антисцієнтистів захищають і поділяють філософія життя, екзистенціалізм, герменевтика та інше. Сцієнтизм і антисцієнтизм абсолютизують різні сторони соціальної ролі науки: сцієнтизм — значення науки як еталона і взірця для культури і суспільства; антисцієнтизм — відповідальність науки за різні соціальні антагонізми і катаклізми. Наука, як і будь-яка інша форма людської діяльності, несе в собі і позитивний, і негативний потенціали, використання яких чи, навпаки, усунення залежить від цілісної, гармонійної діяльності суспільства.

СЮНЬ ЦЗИ (Сюнь Куан, Сюнь Цин) (близько 313 до нашої ери, держава Чжао, сучасна провінція Шаньсі — близько 238 до нашої ери) — давньо- китайський філософ, представник конфуціанства. Зазнав впливу легизму, даосизму та моїзму. Автор 23 із 32 розділів трактату "Сюнь-цзи". Вчення Сюнь Цзи є філософською обробкою етико-соціальної доктрини Конфуція. Воно асимілювало ряд елементів інших філософських систем і становить ідейний синтез найбільш відповідних китайському суспільству III століття до нашої ери філософських ідей. Основа вчення Сюнь Цзи полягає в тезі про споконвічно недосконалу природу людини. Але вона підлягає виправленню через спрямовані зусилля, виховання та освіту, дотримання доброго та відкидання злого. Керівництво "темпераментом" людини (творінням ці — як орієнтованого духу людини) необхідно здійснювати за допомогою ритуалу (лі), основний принцип якого зводиться до соціальних та етичних відмінностей, що засновані на непорушній ієрархії. Вчення Сюнь Цзи значно вплинуло на подальше формування філософської думки Китаю, зокрема на розвиток матеріалістичних тенденцій.

ТАБАЧКОВСЬКИЙ Віталій Георгійович (1944, Христинівка, Черкаська область) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1968). У 1981 році захистив докторську дисертацію. Від 1968 року працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1972-1983 роказ, від 2001 року — заступник головного редактора журналу "Філософська думка". З 1997 року — голова Антропологічного відділення Українського філософського фонду. Ініціатор і організатор щорічника "Філософсько-антропологічні читання", присвяченого видатним постатям вітчизняної та світової теоретико-антропологічної думки. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Коло наукових інтересів —екзистенційно-персоналістична антропологія; історична антропологія; людинотворчий і культуротворчий потенціал практики; співвідношення предметного змісту та форми людського світовідношення.

Основні твори: "Криза буржуазного раціоналізму і проблема людської особистості" (1973); "Критика ідеалістичних інтерпретацій практики" (1976); "Людина — Екзистенція — Історія" (1976); "Людське світовідношення: даність чи проблема" (1993); "У пошуках невтраченого часу: Роздуми щодо інтелектуальної спадщини українських філософів-шістдесятників" (2002).

ТАБУ — комплекс уявлень, пов'язаний з певною системою приписів і заборон, накладених на людей, тварин, рослини, предмети, дії чи слова, за порушення яких має настати надприродне покарання. Табу є універсальною формою регламентації і регуляції життя первісного суспільства. Система табу, формуючись як релігійно-правове відношення, зазнає певних історичних трансформацій, секуляризується й стає смислоутворювальним чинником також світських правових відношень. (О. Бучма)

ТАВТОЛОГІЯ(від грецького ταυτο — те саме; λόγος — слово) —

1) У традиційній логіці — визначення, що повторює в іншій формі раніше сказане.

2) В логіці математичній — правильно побудована формула числення висловлювань, яка має значення "істина" для всякої системи істиннісних значень її змінних.

ТАЙЛОР (Тейлор) Едуард Бернетт (1832, Лондон —1917) — англійський етнограф, релігієзнавець, культуролог. Дослідник первісної культури і релігії, разом із Спенсером заклав основи еволюціоністської теорії розвитку культури. За Тайлором, в основі розвитку знаходиться поступальний еволюційний процес змін ("реформ"), що охоплює вірування, культ, види мистецтва та інші матеріальні й духовні явища в суспільному житті. Тайлор розвинув концепцію так званої анімістичної релігії. Згідно з цією концепцією, віра в духів (що можуть існувати поза тілом), у душу та в різні надприродні істоти — це первісне джерело й основа, або засадничий мінімум, виникнення релігії, що сформувався в уяві дикуна-філософа. Елементи цього "мінімуму" у різних формах оприявнювалися також і в подальшому розвитку релігії та культури в цілому. Тайлор був прихильником ідеї існування генетичного зв'язку між первісними та розвинутими релігіями.

Основні твори: "Первісна культура". Том 1-2 (1871).

ТАЇНА— феномен граничних меж людських зусиль в розкритті, з'ясуванні природи певних явищ чи "інформаційної безмовності" щодо їх сутності та місця в загальній картині пізнання чи відповідних форм життєвої сфери. Як феномен лімітності певних уявлень, таїна фіксує кордони (що історично нерідко поставали у релігійному, сакральному забарвленні) між світами різної природи. В такому розумінні таїна — це пункт зустрічі олюдненого буття із зонами позалюдської стихійності, знання про які закодоване через непідготовленість суб'єкта для їхнього осягнення та відсутності у нього певних засобів їх розкриття. Цим таїна відрізняється від речей у собі, які підлягають освоєнню практичним розумом. У раціональному розумінні таїна породжується самим зростанням пізнання, яке дає не тільки позитивні результати, а й розширює сферу знання про незнане, бо, з одного боку, спростовує частину старого знання, а з іншого — збільшує проблемне поле людського освоєння світу. Ця обставина була підкреслена ще Сократом та теоретично усвідомлена Кузанським у його концепції про "вчене незнання". У наш час, коли в значних масштабах розширюються обсяги так званого проблемного, позакритефіального знання, що не піддається емпіричній перевірці чи навіть дедуктивному доведенню, ідея "вченого незнання" стає актуальною. З евристичного боку, таїна може виступати символом небезпечного знання на кшталт усвідомлення терміну "кінця світу" чи людського життя, високої імовірності поразки чи хаосу, ходіння по краю безодні, тобто інформації, що паралізує волю до дії. У філософській антропології визнання таїни, тобто того, чого особа не знає про себе, або того, що не знають про неї інші, робить людину більш зрозумілою, ніж самовдоволена віра у точну модель, яка і є її сутністю. (С. Кримський)

ТАЇНСТВА релігійні (латинською Sacramentum) —

1) Таємне, утаємничене, "незбагненне навіть ангелам" (за Біблією), видима дія, за допомогою якої незрима благодать Божа може передаватися віруючим. 2) Певні обумовлені Церквою культові дії, за допомогою яких засвоюється невидима сила Божа і закликається благословіння Боже: на зовнішнє життя і діяльність людини. До IV століття до таїнств релігійних відносили будь-яку культову дію, що породжувала відчуття святості. У православ'ї і католицизмі визнається сім таїнств: хрещення; причастя (євхаристія); покаяння (сповідь); свяіценство; миропомазання; малосвяття (соборування); шлюб. У католицизмі вони не є рівнозначними. Кожне з таїнств релігійних має певний догматичний зміст, який, однак, не визнається більшістю протестантських церков, де таїнства релігійні розглядають як звичайні обряди. (О. Саган)

ТАЛАНТ(від грецького τάλαντον — терези) — яскраво виявлені здібності людини у певній сфері діяльності, міра актуалізації її особистості. Показниками таланту є продукти творчості — цивілізаційно-технічної чи духовно-культурної, які вирізняються оригінальністю та новизною. Особливості таланту вияскравлюються при зіставленні його з феноменом геніальності. Талант, як правило, обмежений однією сферою діяльності, геній тяжіє до універсальності. За Гегелем, "талант є специфічною, а геній —загальною здатністю". Вейнінгер зазначає, що талановитість є спадкоємною, іноді родовою особливістю (музично обдарована сім'я Бахів), геній — це суто індивідуальний феномен (Йоганн Себастьян Бах). В залежності від своєї соціальної та моральної спрямованості талант може мати як конструктивні, так і деструктивні вияви. (С. Крилова)

ТАНЧЕР Віктор Володимирович (1943, Сизрань, Росія) — український соціолог, соціальний філософ. Закінчив факультет журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, аспірантуру інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1970). Доктор філософських наук (1986), професор (1998), академік-засновник Української академії політичних наук. Завідуючий відділом історії, теорії та методології соціології інституту соціології НАНУ. Коло наукових інтересів: історія класичної та української соціології, дослідження процесів соціальної трансформації, модернізації, постмодернізму, неоелітизму, соціології політичних рухів. Має понад 120 наукових праць.

Основні твори: "Масова культура" проти мас" (1972); "Соціологічна теорія сьогодні", у співавторстві (1992); "Сучасна американська соціологія", у співавторстві (1994); "Курс історії теоретичної соціології", у співавторстві (1995); "Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору", у співавторстві (1997); "Соціологія", у співавторстві (1999) та інші.

ТАРАСЕНКО Микола Федосійович (1939, село Горностаївка Херсонської області — 1995) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Після закінчення аспірантури і захисту кандидатської дисертації працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976-1986). У 1987 році захистив докторську дисертацію У 1987 - 1995 роках — декан філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Член-кореспондент Академії педагогічних наук України. Коло наукових інтересів — філософсько-світоглядні та соціально-культурні регулятиви відношення "людина — природа", проблеми екології.

Основні твори: "Філософські аспекти відношення "людина — природа" (1975); "Природа, культура, технологія: Філософсько-світоглядний аналіз" (1985).

ТАРСЬКИЙ(Тайтельбаум), Альфред (1901, Варшава — 1983) — польсько-американський логік і математик, один із найвидатніших представників Львівсько-варшавської логіко-філософської школи. Навчався у Варшавському університеті під керівництвом Лукасевича і Лесневського. В 1924 році отримав ступінь доктора філософії за дисертацію "Примітивні терміни логістики". До 1939 року — доцент і ад'юнкт-професор Варшавського університету. Від 1939 року — у США. У 1942-1968 роках викладав на математичному факультеті Каліфорнійського університету у Берклі (з 1946 року — професор математики). Був членом Національної академії наук США, Королівської нідерландської національної академії наук, Британської академії. З ім'ям Тарського пов'язані значні результати у розвитку метаматематики (разом із Гільбертом вважається її засновником): запропонував аксіоматичну теорію довільних формальних систем; аксіоматизував теорії, що ґрунтуються на класичній пропозиційній логіці. Започаткував формальну семантику, обґрунтував перехід від синтаксичної до семантичної парадигми в логіці. У роботі "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935) сформулював семантичний метод побудови адекватної реальності і формально коректного визначення терміна "істинне висловлювання" для різних типів формалізованих мов. У галузі семантики запропонував також теоретико-множинну інтерпретацію пропозиційних числень, зробив значний внесок у розробку теорії моделей. Тарський здійснив систематизацію семантичних і синтаксичних теорій визначеності. Важливих результатів досягнув у дослідженні проблеми розв'язання та в аналізі нерозв'язуваних теорій. Низка праць Тарського присвячена розробці інтуїціоністської та модальної пропозиційної логіки.

Основні твори: "Поняття істини в мовах дедуктивних наук" (1933); "Поняття істини в формалізованих мовах" (1935); "Вступ до логіки і методології дедуктивних наук" (1941); "Нерозв'язувані теорії", у співавторстві (1953); "Логіка. Семантика. Метаматематика" (1956); "Зібрання творів". Том 1-4 (1981); "Формалізація теорії класів без змінних", у співавторстві (1983).

ТАТАРКЕВИЧ Владислав (1886, Варшава — 1981) — польський історик філософії, історик естетики і мистецтва, аксіолог. У кожній із цих царин залишив оригінальні праці (новаторські з історії естетики); багато з них опубліковані іноземними мовами. У 1903 році студіював на факультеті права Варшавського університету, з якого після третього семестру (1905) був виключений за участь у студентському мітингу протесту. Нетривалий час студіював у Цюриху і Берліні. У 1907-1910 роках вивчав філософію в Марбурзі під керівництвом Когена і Наторпа, де захистив докторську дисертацію. У 1911-1912 роках перебував на додаткових студіях в Парижі. Габілітувався у Львівському університеті в 1919 році ("Про абсолютність добра", Варшава, 1919). Був професором чотирьох польських університетів — у Вільно, Познані, Кракові і найтриваліше — у Варшаві (1915-1919 роках, 1923-1960 роках, з перервами у 1939-1945 роках — війна та у 1950-1956 роках — з політичних міркувань). Доктор Люблінського католицького університету (1976). Найбільше задоволення отримував від дослідження минувшини у філософії і естетиці. В обох царинах спирався насамперед на факти, аби шляхом опису, співставлення та виявлення відповідних впливів дійти до їхнього пояснення і встановлення спільних проблем та напрямів у філософському, естетичному і етичному мисленні. Займаючись великими відтинками часу, намагався збагнути та виявити в окремих епохах дві творчі тенденції: максималістичну (синтез, система) та мінімалістичну (думка аналітична, критична). В історико-філософських дослідженнях був прихильником методу, опертого на пояснення і розмисли.

Основні твори: "Історія філософії". Том 1-2 (1931), том 1-3 (1948-1950); "Зосередженість і марення: Студії в галузі естетики" (1951); "Історія естетики". Том 1-З (1960-1967); "Про щастя" (1947); "Шлях до філософії та інші філософські трактати" (1971); "Шлях через естетику" (1972).

(Ч. Гломбік)

ТВАРДОВСЬКИЙ Казимір Єжі Адольф (1866, Відень — 1938) — польський філософ, засновник Львівсько-варшавської логіко-філософської школи, вчитель кількох поколінь польських філософів. У 1886-1889 роках студіював філософію у Віденському університеті у Брентано. Подальшого підвищення професійного рівня набув у Відні під керівництвом Зіммермана. У 1891 році захистив докторську дисертацію, у 1894 році габілітувався. Ця праця вважається однією з найважливіших у його науковому доробку. Невдовзі, у листопаді 1895 року, Твардовський отримав звання професор на філософському відділенні Львівського університету, з яким від того часу був незмінно зв'язаний аж до виходу на пенсію у 1930 році, але й після того залишався у статусі почесного професора. Був також доктором Варшавського (1929) і Познанського (1930) університетів. Спрямовував дослідження філософії як науки, що визначає цілі, доступні науковому аналізу. Твардовський зосередив увагу насамперед на аналізі психічного розуміння пізнавальних актів, вбачаючи в психології засади філософії. У львівський період відійшов від психологізму, а висунуті ним у той час нові ідеї близькі до філософії науки й відносяться (чи дотичні) до абсолютизму в теорії істини й аксіології, розробки основ теорії мови й теорії понять. Твардовський справив вирішальний вплив на відновлення стилю і методу занять філософією у Польщі шляхом заснування міжнародно визнаної філософської школи; на виховання визначних філософів, які просунули далі працю в галузі філософії і логіки на кафедрах польських університетів; утворення у Львові Польського філософського товариства (1904); на ініціювання з'їздів польських філософів, з яких перший відбувся у Львові у 1923 році.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...