Главная Обратная связь

Дисциплины:






РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 13 страница



Основні твори: "Апологія мучеників"; "Проти гностиків"; "Про тіло Христа"; "Про Воскресіння Христа"; "Про душу" та інші.

ТЕХНІКА(від грецького τεχνικός — мистецтво, майстерність, уміння) —форма перетворювальної людської діяльності, що історично розвивається і здійснюється відповідно до тієї чи іншої раціональної схеми з метою задоволення потреб людини, посилення її здібностей, визволення від влади чужих їй сил природи та суспільства. Сучасна техніка не обмежується тотальністю технічних засобів (машин, механізмів, інструментів). Вона охоплює також техніку наукових досліджень, техніку процесу навчання, техніку культури й побуту, техніку віршування, живопису, хореографії, техніку медитації, духовного життя, містичного культу та інше. У широкому сенсі техніка — не тільки засіб, яким людство може користуватися чи ні; це дійсність, яка виникає в процесі коеволюції фізико-космічної, біологічної сфер та сфери творчої активності людини. Залежно від характеру взаємозв'язку "людина — техніка" історія становлення техніки поділяється на три періоди:

1) період людино-центрованого взаємозв'язку;

2) період техно-центрованого взаємозв'язку;

3) період децентрованого взаємозв'язку.

В структурі взаємозв'язку першого періоду людина — головний агент технологічного процесу, а технічні знаряддя — це лише підсилювачі та модифікатори фізичних органів людини. В другому періоді головна роль переходить до машинної техніки; органи праці людини використовуються як технологічні елементи, які доповнюють машину. Основу взаємозв'язку людини й техніки третього періоду становлять два рівноправних агенти взаємодії "людина — техніка". Людина перестає бути фізичним придатком технологічного процесу і здобуває умови для вільного творчого застосування своїх здібностей. Розвиток самої техніки тепер не лімітується фізіологічними межами людського організму. Техніка набуває не тільки антропокультурного, а й космологічного значення, оскільки перетворює людину на космогонічну силу, здатну змінити не тільки нашу планету, а й найближчий Космос. Взаємовплив суспільства та техніки відбувається не тільки через сферу матеріального виробництва, а й через будь-яку іншу соціокультурну сферу. Революції в техніці планетарного електронно-комп'ютерного зв'язку суттєво змінюють не тільки уявлення про світ, становище людини в ньому, її світовідчуття, а й екзистенційний сенс існування людини у Всесвіті. Наприкінці епохи Модерну (головні ознаки якого — радикальна трансформація в галузі комунікації, науки, енергетики і безперервне зростання ефективності технології виробництва) виникає скептичне ставлення до проекту Просвітництва, зокрема до такої його цінності, як техніка. Нині цивілізація опиняється перед дилемою: подальше зростання загрози величним цінностям Просвітництва або ж відродження їх нормативного пріоритету. Яка саме з цих альтернатив здійсниться залежить від того, чи стане техногенне суспільство слугою, а чи паном породженої ним техніки. (В. Лук'янець)



ТИЛЛІХ Пауль (1886, Старцедель — 1965) — німецько-американський філософ, теолог, один із провідних представників екзистенційної протестантської теології. Навчався в Берліні, Тюбінгені, Бреслау, Галле. У 1931 році емігрував до Америки, де викладав в університетах Гарварда та Чикаго. Головне в філософії релігії Тилліха — це його сподівання на подолання прірви між вірою та буденним життям, екзистенційним досвідом людини. Він вважав, що екзистенційна турбота про сенс буття є свідченням внутрішнього зв'язку людини з Богом, а релігійність людини — один із найглибинніших екзистенціалів. Тому філософія культури Тилліха дуже близька до теології культури. Разом із тим, у філософії Тилліха зберігається характерний для протестантської теології принцип "незлиття" Божественного і людського; жодне людське творіння (нехай навіть це буде Святе Письмо чи установи церкви) не може претендувати на ідентичне оприявнення Бога. Філософія і теологія, за Тилліхом, щільно співіснують, доповнюють одна одну, хоч і не можуть (і не повинні) досягти цілковитого синтезу. Відмінність між філософією і теологією Тилліх вбачав у тому, що перша порушує певні проблеми та відповідає на них у межах універсальних понять і термінів, а теологія — у межах екзистенційно потрактованого буття людини перед лицем Одкровення. Перевагою теологічного "методу кореляції" перед філософією, згідно з Тилліхом, є його спроможність відкрити перспективу зближення (але не злиття) людського, або конечного, та Божественного.

Основні твори: "Релігійна ситуація" (1932); "Інтерпретація історії" (1936); "Протестантська ера" (1948); "Систематична теологія". У 3 томах (1951-1963); "Мужність бути" (1952); "Динаміка віри" (1957); "Теологія культури" (1959).

ТИПОЛОГІЯ— засіб наукової класифікації за допомогою абстрактних теоретичних моделей (типів), в яких фіксуються найважливіші структурні або функціональні особливості досліджуваних об'єктів. Прикладом використання типології в конкретній науці може бути класифікація тваринного та рослинного світу в біології. Важлива особливість типології полягає в тому, що вона дозволяє охопити класифікацією не тільки пізнані об'єкти, а й вказати на можливість існування об'єктів, ще не відомих на той час науці (наприклад, періодична система елементів Менделеєва). Типологія використовується в усіх науках, але найістотнішу роль вона відіграє там, де об'єкти особливо різнорідні за своїми властивостями, — в біології, хімії, мовознавстві, психології, географії.

ТИХОЛАЗ Анатолій Георгійович (1958, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1980). Кандидат філософських наук (1984). Доцент кафедри філософії НУ "КМА". Коло наукових інтересів: історія філософії, антична і російська релігійна філософія. Автор понад 100 наукових праць.

Основні твори: "Геракліт" (1995); "Київ в історії філософії України", у співавторстві (2000); "Дванадцять тез про естетичний платонізм". Філософська думка. 2000. — № 6.

ТІЛЕСНІСТЬ (дивись Тіло)

ТІЛО (тілесність) — філософський концепт, що визначає чуттєвий характер людського буття як його невід'ємну онтологічну ознаку. Звернення до проблематики тіла є одним із головних проявів онтологічного повороту філософської думки XX століття, завдяки якому відбувається подолання редукції феномена людини до самосвідомого суб'єкта та редукції буття до сущого, властиві класичній модерній думці. Тіло фіксує присутність людини у світі через сприйняття, просторовість, моторність, темпоральність. Проблема тілесності щільно пов'язана з сутністю та генезисом західної метафізики взагалі. Виникнення метафізики пов'язане з відмовою ранньо- філософською свідомістю чуттєво даній тілесній реальності у статусі справжньої дійсності. Формулювання досократиками засадничого для західної метафізики питання "Що є все?" містить чітку апеляцію до тіла. Платон у вченні про ейдоси надає тілу насамперед онтологічного значення. У християнстві суттєво змінюється метафізичний сенс тіла через підняття на новий онтологічний щабель тіла Христа. Головною інтелектуальною подією, котра визначила долю проблеми тіла впродовж більш як трьох століть, є метафізична відмова від тіла, здійснена у філософії Нового часу. Визнання Декартом двох субстанцій, що не перетинаються "річ мисляча, але не протяжна" та "річ протяжна, але не мисляча" десоматизує людське, вилучаючи тіло з кола визначальних, сутнісних ознак людини у метафізичній версії буття. Тіло зводиться до об'єкта та організму, що обумовлює винесення його і перетворення в предмет діяльності. Цим метафізичним актом тіло передається до прерогативи природничих наук. Проте саме в надрах модерної філософії (Спіноза, Паскаль) відбувається розбудова концепту тіла як метафізичної альтернативи принципу самосвідомого суб'єкта. Перегляд засад метафізичної відмови від тіла пов'язаний з такими мислителями XIX століття, як Гегель, Маркс, К'єркегор, Ніцше, котрі використовують поняття тіла в цілях подолання дуалізму Декарта. Однак введення тіла до складу сутнісних визначень людини, обґрунтування її значення як невід'ємного виміру людського буття, відбувається лише у феноменологічній філософії XX століття (Гуссерль, Гайдеггер, Сартр, Мерло-Понті, Паточка). Гуссерль включає тему тіла до складу феноменологічного аналізу буття, вперше вводячи поняття живе тіло в протилежність тіло як фізичний об'єкт. Виявлення відмінності фізичного та живого тіла визначає подальший розвиток проблеми тіла в феноменології. Гайдеггер, перетворюючи феноменологію в онтологію, переходить від питання про тіло до питання про втілення: "Ми не "маємо" тіло, скоріше ми "є" тілесно". Мерло-Понті стверджує онтологічну значущість тіла. Метою його феноменологічного підходу стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Для Фуко концепт тіла є одним із центральних. За його допомогою Фуко розробляє тему влади. Оскільки тіло є субстанцією, що виробляє біль та насолоду, то саме через нього можна маніпулювати людиною. Він вважає, що вплив влади на тіло не лише формує його зовнішній вигляд, але й трансформує його матеріальність. Експлуатація дисциплінарними техніками "візуального тіла" складає суть цього маніпулювання. Проблема тіла є важливою для постмодерної (Лакан, Дельоз, Гваттарі, Кристєва) та феміністичної (Баталер, Іригарей, Бордо, Харвей, Гросц) філософії. Характерною рисою цих підходів є зведення тіла або до природного (біологічного) субстрату, або до соціального конструкта.

(О. Гомілко)

ТКАЧУК Марина Леонідівна (1964, Чернівці) — український філософ, історик філософії. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1986). Доктор філософських наук (2000). Професор кафедри філософії та релігієзнавства НУ "КМА". Сфера наукових інтересів: проблеми теорії та методології історії філософії, історія академічної філософії в Україні, російська релігійна філософія.

Основні твори: "Філософія світла і радості: Олексій Гіляров" (1997); "Юркевич Памфил. З рукописної спадщини", упорядкування, переклад, коментар (1999); "Київ в історії філософії України", у співавторстві (2000); "Київська академічна філософія XIX — початку XX століття: Методологічні проблеми дослідження" (2000).

ТЛУМАЧЕННЯ— одне з понять, яким позначається смислотворча діяльність у культурі. Тлумачення охоплює процес розуміння та його результат (трактування), а також відповідне подання та обґрунтування. Етимологічно пов'язане зі словом "тлум" — натовп, гурт, загал, що зумовило його первинне значення: пояснення чогось "іншого" (відмінного від повсякденності та звичаєвості), що здійснюється публічно й призначається для цілої спільноти. З огляду на це, тлумачення вимагає посередництва обізнаного інтерпретатора та особливої ритуальності. Значимість і ступінь "закритості" того, що треба зрозуміти, визначають міру публічності тлумачення та ієрархічний статус посередника, який має не лише зрозуміти приховані смисли, а й зробити їх осяжними для всієї профанної спільноти. Як загальне цілісне поняття тлумачення було засвоєне від доби Античності подальшою герменевтичною традицією, спрямованою насамперед на осмислення сакральних текстів (екзегеза Святого Письма, кабалістика, протестантська теологія); останні пов'язували тлумачення з божественним натхненням, або просвітленням, що спиралося, одначе, на певні принципи й техніки інтерпретації. З розвитком герменевтики сфера її застосування десакралізується — виникають юридична та історична герменевтики, філологія, філософська герменевтика, завдяки чому поняття, що описують складний процес смислотворення уточнюються й розмежовуються. У філософії термін "тлумачення" може виступати синонімом до екзегези, інтерпретації, розуміння, пояснення. Це пов'язано зі становленням філософської герменевтики (дивись Герменевтика філософська). Тлумачення досить часто вживається у філософсько-герменевтичних текстах Дильтея, Гайдеггера, Гадамера, Рикера на позначення нерозрізненої цілості всього смислотворчого процесу, при цьому тлумачення не надається визначальної методологічної чи екзистенційної значущості. Тлумачення розглядається як проміжний процес, що супроводжує розуміння і відрізняється від інтерпретації довільністю (аж до залучення інших форм знаковості). Завдяки варіативності тлумачення сприяє розширенню горизонту бачення "іншого" та подальшому поглибленню розуміння.

(Л.Архипова)

ТОДОРСЬКИЙ Симон (Теодоровський Симеон) (1700, поблизу Києва — 1754) — український мислитель, вчений-філолог. Народився в сім'ї козака Переяславського полку, початкову освіту здобув удома. 1717 року поступив до КМА, де навчався до 1727 року. Маючи нахил до вивчення орієнталістики, вирішив продовжувати освіту за кордоном. Прямуючи в Європу через Петербург і Ревель, ймовірно, познайомився з Прокоповичем, який неодноразово допомогав йому в подальшому житті. Потрапивши до Німеччини, в університеті міста Галле, вивчав гебрейську, сирійську, арабську та халдейську мови і культури під керівництвом Міхаеліса. Одночасно Тодорський зблизився з пієтистами і почав відігравати в їхньому середовищі помітну роль. На прохання їхнього чільного діяча Франке переклав з німецької мови на українську програмовий твір пієтизму Арндта "Чотири книги про правдиве християнство", яка вийшла друком 1735 року. Переклав він і інші твори Арндта, Франке. Ці переклади Тодорського розшукав Чижевський і результати їх дослідження опублікував у праці "Українські друки в Галле" (Краків — Львів, 1943). Тодорському імпонували ідеї пієтистів про необхідність передумови всього людського життя на засадах християнства. Розв'язання цієї проблеми, на думку Тодорського, повинно здійснюватися через внутрішні зусилля кожної людини. Тому центральними в його роздумах є такі поняття, як "внутрішня людина", самопізнання, духовне і моральне вдосконалення, теозис. Після Галле Тодорський ще рік провчився в університеті міста Ієни, де викладав друг Прокоповича, відомий теолог, філософ і правознавець Буддей. В останні роки навчання в Німеччині Тодорський отримував стипендію від тогочасного Київського митрополита Заборовського. Повернувшись на батьківщину, Тодорський став ординарним професором в КМА, викладачем німецької, грецької та гебрейської мов. Одночасно продовжував розпочату ще в Галле підготовку до друку українського корпусу Біблії (видана 1751 року так звана "Єлисаветинська Біблія"). Тодорський був учителем Сковороди і справив значний вплив на формування його філософських поглядів. 1740 року Тодорський постригся в ченці і розпочав проповідницьку діяльність у Братській та Лаврській церквах, згодом став єпископом Псковським і Нарвським та наставником у православній вірі майбутніх російських царів Петра III та Катерини II. В цей час він спілкується з О. та К. Розумовськими і має певний вплив на українські справи. Перекладацька, професорська та проповідницька діяльність Тодорського сприяла розвиткові української культури, особливо етико-антропософського напряму в тогочасній філософії.

ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (1889, Лондон — 1975) — англійський історик, філософ. Освіту отримав в Оксфордському університеті. Викладав у Лондонській школі економіки, понад 40 років (від 1925 року) очолював Королівський інститут міжнародних відносин. Філософські інтереси Тойнбі були зосереджені у сфері дослідження проблем філософії історії. Базовою ідеєю філософсько-історичної теорії Тойнбі була ідея існування локальних, відносно замкнених цивілізаційних спільностей (спочатку Тойнбі виділив 21 таку спільність, а потім зупинився на 13), кожна з яких має свою власну історію. Сукупність історій цих цивілізаційних спільностей (стисло-цивілізацій) утворює всесвітньо-історичний процес. У перебігу історії усіх цивілізацій Тойнбі виділяє наступні етапи: виникнення, ріст, надлом, деградація та дезінтеграція, які характеризуються ним з позицій варіанта філософії життя Бергсона: виникнення й ріст цивілізацій пов'язуються з енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція — з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму, накладаючи на них відбиток власної унікальності. Згідно з Тойнбі, попри всю неповторність кожної з цивілізацій, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон "виклику та відповіді". За цим законом, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям обдарованої здібностями й чеснотами так званої "творчої меншості". Ці ідеї через механізм соціального наслідування поширюються серед пасивної більшості і втілюються нею в життя. Однак з плином часу "творча меншість" може втратити здатність генерувати ідеї, що є адекватними викликові історичної ситуації, разом з цим — моральний авторитет. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти набуває суто формального характеру й починає спиратися на апарат примусу. Відповідно, більшість перероджується у "внутрішній пролетаріат", визначальними рисами якого є паразитарний спосіб життя (з вимогами "хліба і видовищ"), неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільства і, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. За таких умов (до яких долучається загроза від варварської периферії, або "зовнішнього пролетаріату") відбувається надлом відповідної цивілізації з наступною її деградацією та розпадом. Втім, за Тойнбі, пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають поставати як непередвизначені й неминучі щаблі її загибелі. Під впливом нових "творчих меншостей" може відбутися духовне, а пізніше й цілісне відродження цивілізації. Крім того, уникнути розпаду можна також шляхом "єднання в духові", через залучення до вселенської релігії на основі об'єднання вже наявних світових віровчень і переходу на рівень світової цивілізації.

Основні твори: "Дослідження історії". У 12 томах (1934-1954); "Випробування цивілізації" (1948); "Світ і Захід" (1953); "Історичний підхід до релігії" (1956).

ТОКВІЛЬ Алексис (1805, Верней — 1859) — французький історик, соціальний філософ, політичний діяч. Закінчив факультет права у Парижі (1830). У 1831 році разом із Бомоном розпочав свою славенту подорож до США з метою вивчення реформ в управлінні в'язницями. Невдовзі зацікавленість Токвіля як правника у пенітенціарній справі переросла у глибокий інтерес до суспільно-політичних процесів, становлення американської демократії. Результатом реалізації цього інтересу стало фундаментальне дослідження "Демократія в Америці", що зажило слави у наступні десятиліття і століття класичного здобутку у галузі вивчення проблеми демократії. Філософські погляди Токвіля концентруються навколо ідеї свободи, адже справжня і єдина чеснота, за Токвільом, — це та, що заснована на свободі. Але любов до свободи, наголошував він, не вичерпується ненавистю до рабства чи тягою до матеріального добробуту. Крім того, вона не пов'язана з прагненням до привілейованого соціального статусу. Свобода — самодостатня, є сама по собі благом, за яке слід боротися неухильно, незважаючи на будь-які перешкоди й небезпеки. За Токвільом, створений для рабства той, хто шукає в свободі щось, окрім неї самої. Із сім'ї переконаних роялістів, аристократ за походженням і вихованням, Токвіль, з одного боку, відкидав елітаризм і був переконаний в історичній приреченості класичних форм монархічного та аристократичного ладу, традиційних форм індивідуалізму. З іншого боку, дійшовши висновку, що час привілеїв аристократії пройшов і настає епоха суспільств, атрибутивною рисою яких є соціальна рівність, Токвіль свідомо виступив ідеологом демократії. Водночас він бачив небезпеку встановлення демократії й соціальної рівності ціною знеособлення людини, перетворення її на елемент "більшості". Крім того, Токвіль застерігав проти створення за демократичного ладу умов, коли встановлюється всевладдя "більшості" та поширюється свавілля державних службовців. Противагою цим тенденціям слугують характерні для демократії свобода слова й преси, формування різноманітних асоціацій та політичних об'єднань. Пошук шляхів і засобів оптимізації співвідношення свободи і рівності (чи нерівності), держави і суспільства загалом, політичної системи та окремої людини становить лейтмотив всіх політичних роздумів Токівля.

Основні твори: "Демократія в Америці" (1835).

ТОЛАНД Джон (1670, Лондондеррі — 1722) — ірландський філософ. Навчався у Глазго, Единбурзі, Оксфорді. Виступаючи з позицій захисту християнства, Толанд прагнув обґрунтувати тезу про те, що віра потребує підтвердження розумом, оскільки йому не суперечить. Ірландський парламент сприйняв цю тезу як наступ на релігію і засудив книгу Толанда "Християнство без таємниць" як антирелігійну. Толанд змушений був виїхати до Англії. Толанд першим у філософії Нового часу обґрунтував вчення про рух як суттєву властивість матерії, розрізняючи в ньому два прояви: рух як внутрішню активність матерії, що є джерелом багатоманітності в природі, і рух як переміщення у просторі, яке є лише модифікацією цієї активності. Толанд підкреслював абсолютний характер руху матерії і відносний характер спокою, вважав, що спокій теж можна розглядати як рух. Що стосується природи та Всесвіту в цілому, то вони є вічні і незмінні. У праці "Пантеїстикон" Толанд схиляється до пантеїзму та гілозоїзму, визнаючи одухотвореність усієї природи. Безкінечний і вічний Всесвіт, за Толандом, управляється "духом Всесвіту", "душею Всесвіту", які називають також Богом. У дискусії із прихильниками соціанства Толанд увів у філософський обіг термін "пантеїзм".

Основні твори: "Християнство без таємниць" (1696); "Життя Мільтона" (1698); "Пантеїстикон" (1720).

ТОЛЕРАНТНІСТЬ(від латинського tolerantia — терпимість) — термін, що ним позначають доброзичливе або принаймні стримане ставлення до індивідуальних та групових відмінностей (релігійних, етнічних, культурних, цивілізаційних). Світоглядною основою толерантності є поцінування різноманітності — природної, індивідуальної, суспільної, культурної. Межі допустимої толерантності залежать від соціальних норм, що діють в даному суспільстві (і, отже, в своїй основі мають культурне походження); однак в межах діючих соціальних норм можливі більш толерантні і менш толерантні варіанти особистої та групової поведінки. Зокрема, окремі особи чи групи осіб можуть виступати ініціаторами перегляду таких звичаїв та норм, які вони оцінюють як жорстокі (нетолерантні). Тема толерантності у європейській філософській традиції започаткована найбільшою мірою стоїками; далі вона знайшла своє продовження у Ціцерона. У період Середньовіччя абсолютизація віри за рахунок розуму стала джерелом релігійної нетерпимості. Наслідком цього стали релігійні війни та нетерпиме ставлення до таких поглядів та наукових відкрить, які суперечили християнському віровченню. У період Просвітництва тема толерантності стає центральною темою політичної філософії (Локк): модерне громадянське суспільство формувалося на основі долання нетерпимості до поглядів, ідей та вірувань. Але абсолютизація розуму та наукового пізнання як основи толерантності містила приховану тенденцію перетворення цього розуму (у його певній інтерпретації) на вкрай нетерпимий та агресивний. Досить тут вказати на фанатичний атеїзм, представлений у своїх крайніх формах російським комунізмом (більшовизмом). В сучасній Україні тема толерантності, зокрема межі толерантності, є важливою в контексті ідеологічного плюралізму та міжетнічних і міжнаціональних стосунків. У філософії однією із перспективних концепцій, яка пропонує основу для толерантного розв'язання різного роду конфліктів (в тім числі щодо цінностей), є комунікативна філософія. (В. Лісовий)

ТОЛСТОЙ Лев Миколайович (1828, Ясная Поляна — 1910) — російський письменник,релігійний мислитель, філософ-мораліст. Світогляд зрілого Толстого формувався і розвивався під впливом Євангелія, деяких східних релігій, філософських ідей Аврелія, Епіктета, Сєнеки, Ціцерона, Йоанна Златоуста, Паскаля, Руссо, Ларошфуко, Канта, Сковороди, Шопенгауера, Емерсона, Торо та інших. Засновник релігійно-філософського вчення ("толстовства"), спрямованого на розв'язання смисложиттєвих проблем людського існування засобами нової, "істинної" релігії ненасильництва, добра, всезагальної любові. До систематичної розробки цього вчення Толстой береться досить пізно — в кінці 70 — на початку 80-х років після пережитої ним глибокої духовної кризи. Толстой дійшов висновку, що реалізуючи себе як вільна істота у своєму особистому внутрішньому, духовному житті, "неминуче виконує приписані їй закони", у житті зовнішньому, стихійному, "ройовому", "слугує знаряддям досягнення "історичних загальнолюдських цілей". В царині зовнішнього життя, куди Толстой включав економіку й політику, державу, культуру й церкву, свобода і мораль неможливі, бо тут кожне явище і дія зумовлені попередніми і є ланкою низки нейтральних в ціннісному плані каузальних взаємодій. Лише віддавши перевагу внутрішньому життю, людина може досягти свободи й жити згідно з ідеалами істини, добра і краси. Втілення цих ідеалів він пов'язував із встановленням спільного володіння землею, простим селянським способом життя, самовідданим служінням Богові й людям. Бога Толстой сприймав і розумів не ортодоксально, а ґрунтуючись на власному розумінні внутрішнього, духовного життя людини. До Бога він прирівнював світове надіндивідуальне життя й вічну цілісність і гармонійну єдність духа й матерії. Релігійне ж спасіння, залучення до вічного життя, царства небесного тлумачив не як прийдешній Страшний Суд, а як подолання власної індивідуальної суб'єктивності й злиття зі світовим, спільним загальнолюдським життям, яке має здійснюватися персонально кожним віруючим "тепер і тут", в час його життя. Філософію, науку й мистецтво Толстой вважав неспроможними відповісти на найглибше й найважливіше питання — про сенс людського життя. Можливість його розв'язання він пов'язував не зі спеціальними студіями, а з ясним розумом, чистим сумлінням й іншими моральними чеснотами, наголошував, що тільки в царині етичній можливий справжній поступ знань — істинних і життєзначущих. Перед смертю скептицизм Толстого набуває всеосяжного характеру, мислитель відмовляється в цей період від ідеалізації не лише культури, а й природи, землеробського способу життя й навіть праці та сім'ї, пов'язуючи християнський ідеал з поняттям нірвани як небуття.

Основні твори філософського змісту: "Чим людина живе" (1881); "Сповідь" (1882); "То що ж нам робити" (1883); "Що таке мистецтво" (1899); "Вірте собі" (1906); "Війна і мир" (1865); "Воскресіння" (1899).

ТОМА АКВІНСЬКИЙ (Аквінат) (близько 1225 (27), поблизу Неаполя —1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнського аристотелізму, монах-домініканець (з 1244 року), у 1567 році визнаний "п'ятим учителем церкви". Сформулював п'ять доказів існування Бога. По-перше, Бог — це непорушний рушій, бо, згідно з аргументом Аристотеля, рух передбачає непорушного першорушія; по-друге, ланцюг причин та наслідків не може йти у нескінченність, отже, необхідно припустити існування першої причини — Бога; по-третє, мусить існувати остаточне джерело будь-якої необхідності, бо випадкове припускає існування необхідного; по-четверте, всі предмети розрізнюються якісно і за мірою досконалості, тому повинно існувати щось, що б було найвищою мірою реальності та досконалості; по-п'яте, ми бачимо, що навіть неживі речі служать певній меті, і ту мету має визначати якась істота, що існує поза тими речами, бо тільки живе може мати внутрішню мету. Все кінечне створене з нічого, причому Бог вибрав кращий з можливих світів. Душа людини як інтелектуальна субстанція нематеріальна і незнищенна; ангели не мають тіл, а в людині душа поєднана з тілом. Душа — форма тіла, згідно з Аристотелем. Тома Аквінський повторює не тільки визначення Аристотеля (душа є ентелехією), а й поділ функцій душі, одначе при цьому розумові приписуються всі душевні функції — пізнавальна, рослинна та відчуваюча. Вся душа цілком присутня в кожній частині тіла. Душі тварин, на відміну від людських, не безсмертні. В тлумаченні процесу пізнання Тома Аквінський прямує за Аристотелем, відмовившись від уявлення про природжене знання; в етиці він також прямує за Аристотелем, зокрема, у визначенні та розподілі доброчесностей. До чотирьох кардинальних доброчесностей древніх додає три теологічні: віру, надію та любов. Зло ненавмисне не є сутністю, його породжує причина випадкова й сама по собі добра. Божественне Провидіння не виключає зла, випадковості, свободи волі, таланту або удачі. Свободу волі Тома Аквінський розуміє у сенсі психологічного детермінізму. Вибір залежить від нас, проте в добрі ми не вільні, бо потребуємо благодаті. Оригінальність Томи Аквінського полягає в пристосуванні Аристотеля, майже не змінюючи його, до християнської догми. В той час Тому Аквінського вважали сміливим новатором; навіть після смерті чимало його тверджень було засуджено Паризьким та Оксфордським університетами. В історію філософії Тома Аквінський увійшов як видатний систематизатор.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...