Главная Обратная связь

Дисциплины:






РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 14 страница



Основні твори: "Про буття і сутність" (1242-1243); "Про істину" (1256-1259); "Сума проти поган" (1260); "Про Божественні імена" (1261); "Сума теології" (1265-1272); "Про вічність світу" (1270).

ТОМІЗМ(від латинського Thomas — Тома) — релігійно-філософський напрям, що виник і розвивався на засадах тлумачення вчення Томи Аквінського. У 1277 році томізм був засуджений ортодоксальними церковно-університетськими установами Парижа й Оксфорда, але на межі XIII й XIV столітть почав енергійно відроджуватися й невдовзі повсюдно набув значного поширення і впливу. Подальший розвиток томізму пов'язаний із цілою шерегою філософів і теологів, серед яких у XV-XVII столітті увиразнюються імена італійського філософа, а згодом кардинала, Каетана (Томи де Віа) (1468-1534) та іспанського філософа й теолога Погана Томи (1589-1647). Перший зажив слави завдяки своїм коментарям до "Суми теології" Томи Аквінського; другий увійшов в історію філософії й теології і як інтерпретатор схоластичної літератури, і як видатний логік. Початок найвпливовішого етапу розвитку томізму (неотомізму, неосхоластики) припадає на середину XIX століття, що було пов'язано з енциклікою Папи Лева ХІІІ (1879), у якій офіційно проголошувалося визнання томізму як традиційної філософської доктрини католицької церкви. До видатних філософів-неотомістів XX століття належать Жильсон та Маритен.

(Н. Поліщук)

ТОТАЛЬНІСТЬ(від латиньского totus — увесь, цілий) — категорія для характеристики буття як повноти, єдності багатоманітності його проявів. Кант, включивши в свою таблицю категорій "тотальність", визначив її як "множину, що розглядається як єдність". Російська релігійна філософія для тих самих цілей використовувала поняття "соборність" (Хомяков), "Багатоєдність" (Карсавін), "моноплюралізм" (Бердяєв) та інші. Центральною категорією філософії В. Соловйова була "всеєдність", що спиралася на давню філософську традицію. Ще Ксенофан казав, що "усе єдине", а Анаксагор — що "у всьому є частина всього". Християнські містики використовували поняття "плероми" для означення сутності у повному обсязі і множинну єдність, завершену цілокупність. Ці ідеї розвивав Кузанський, пізніше — Гегель. Останній визначав тотальність як єдність, що, розгортаючись у собі, зберігає себе. У синхронічному плані тотальність виступає як ціле, що може існувати у формі системи, структури, конструкції тощо, як єдність частин у вигляді функціональних компонентів, структурних і конструктивних елементів та іншого. В діахронічному вимірі тотальність постає як збереження самоідентичності явищ у перебігу їх змін і розвитку. Проблема тотальності включає проблему цілісності, але у ній на першому місці стоїть не статика, а динаміка, не сталі структури, системи і функціювання стійких компонентів, а єдність процесів. Необхідність розрізнення цілісності і єдності (повноти) певною мірою була усвідомлена в німецькій класичній філософії (Шеллінг, Гегель), де ціле розділялося на неорганічне і органічне (таке, що саморозгортається). Така диференціація в подальшому стала нормою, причому інтерес до органічного цілого зростає: у психології у зв'язку з вивченням ментальних процесів через призму поняття гештальту, в культурології і етнографії — як результат дослідження реальних етнічних, мовних,духовних, побутових та інших еволюцій, в соціології як намагання зрозуміти соціальну динаміку через гру випадковостей, у методології науки — в контексті сприйняття комплексу наукових знань як цілісного живого організму, де нові факти, отримані в одному місці, впливають на всю наукову систему і змінюють її. Тотальність — не нерухома маса, вона не зводиться до єдності одноманітного буття-ніщо, позбавленого різноманітності та суперечностей. Тотальність — завжди індивідуалізована; це не статика і безвиразне функціювання, а трансформації і оновлення.



(В. Кизима)

ТОФЛЕР Елвін (1928, Нью-Йорк) — американський філософ-футуролог, соціолог, публіцист. Професор Корнельського університету, радник фонду Рокфеллера, корпорації Ай Бі Ем, інституту майбутнього. Головна тема творів Тофлера — стратегія виживання людської цивілізації в умовах прискореного наростання змін, кризових явищ, що породжені зіткненням "хвиль" цивілізаційного розвитку, зміщення влади під тиском нових надіндустріальних реалій. У книзі "Футурошок" Тофлер пропонує "теорію адаптації" — систематичне управління змінами, що має включати довгострокове планування, застосування соціальних критеріїв оцінки планування, послідовну зміну демократичних інституцій з огляду на нові соціальні цілі. Стара індустріальна система з її економоцентризмом, короткостроковим плануванням і антидемократизмом не здатна справитися з лавиною змін (футурошоками), що накочуються на людство у прискореному ритмі. Тому, згідно з Тофлером, потрібна стратегія "соціального футуризму". У наступній книзі "Третя хвиля" Тофлер характеризує кінець XX століття як зіткнення двох "хвиль": індустріальної, яка діяла в напрямі централізації та уніфікації, і суперіндустріальної, що має протилежне спрямування. Це зіткнення має своїм наслідком низку кризових явищ, які треба осмислити не як ознаки загального занепаду людської цивілізації, а як перехід до нової матриці, навколо якої формується цивілізація "третьої хвилі". На відміну від індустріального суспільства, функціювання якого пов'язане з промисловим виробництвом і ринковою економікою, цивілізація "третьої хвилі" є "трансринковою". Виникає своєрідний симбіоз — виробництво для споживання, а "електронний котедж" стає поліфункціональним осередком суспільства. Пафос книги полягає у необхідності зрозуміти напрям змін, не піддатися впливові безладу, що супроводжує ці зміни. У завершальній книзі трилогії "Переміна влади" та в наступних працях Тофлер конкретизує ідеї, започатковані раніше. Він зосереджується на тому, якими мають бути нові форми влади, яка роль знання та інформації у їх розбудові, яким чином має бути змінена уся сфера владних структур в інформаційному суспільстві.

Основні твори: "Футурошок" (1970); "Третя хвиля" (1980); "Передбачення і передумови" (1983); "Переміна влади" (1990); "Війна та антивійна" (1993).

ТРАГІЧНЕ— категорія філософії і естетики, яка характеризує нерозв'язний конфлікт, що виникає в процесі людської діяльності та супроводжується стражданням і непоправною втратою життєвих цінностей. На відміну від печального і страхітливого, трагічне обумовлене не випадковими зовнішніми силами, а внутрішньою природою явища. Трагічне передбачає вільний акт діяльності людини, її свідомий вибір, в результаті якого реалізується згубна для особистості неминуча необхідність. Трагічний діючий герой кидає виклик долі, усвідомлюючи, що він може призвести до поразки. Трагічне завжди розглядається в суспільно-історичному контексті, який зумовлює його структуру і художню форму. В Античну епоху внаслідок нерозвиненості особи — стісного начала трагічне постає у вигляді року, або долі, як безособової сили, панівної в природі і суспільстві. Взірцем розуміння трагічного в давньогрецькій філософії слугує філософія Аристотеля, яка розглядає трагічне як невіддільний момент вчення про буття. Вихід вічного розуму — нусу — за сферу вічного, де панує щастя або стан блаженності та безневинності, у сферу минущого і плинного, де починається життя з його нещастями, виною, злочинами і розплатою, супроводжується трагічним потрясінням людини від скоєного злочину, яке здійснюється через "жах" і "співчуття" і веде до катарсису (очищення). Виділення категорії "трагічне" і її філософське осмислення здійснюється в німецькій класичній естетиці. Кант і Шіллер вбачали джерело трагічного в конфлікті між чуттєвою та моральною природою людини. Шеллінг сутністю трагічного вважав боротьбу в суб'єкті свободи і необхідності, які одночасно постають як переможці і переможені. Гегель, який створив цілісну теорію трагічного, вбачає його сутність в самороздвоєнні субстанції як сфери волі та звершення. Стверджуючи розумність волі та осмисленість трагічного конфлікту, Гегель, як і німецька класична філософія загалом, дотримується раціоналістичної концепції трагічного, згідно з якою джерелом трагічного є суб'єкт та його внутрішній світ. На відміну від Гегеля, ірраціоналістична філософія Шопенгауера і Ніцше вбачають сутність трагічного у відсутності будь-якого смислу в бутті, яке споконвічно є безформним, хаотичним, ірраціональним. В XX столітті ірраціональне тлумачення трагічного як "трагічного почуття існування" стає домінуючим у філософії екзистенціалізму (Ясперс, Бубер, Гайдеггер).

ТРАДИЦІЯ — поняття, що визначає різноманітні форми впливу минулого на сучасне й майбутнє. Вирізняють, зокрема, соціокультурні форми традиції — звичай, стереотип, ритуал, обряд, які притаманні суспільним стосункам від часів виникнення суспільства. Як філософсько-методологічна проблема традиція постала у добу Нового часу (Декарт, Бекон, Гоббс). Проте лише Монтеск'є та пізніше Гегель чітко окреслили два важливих для філософського розуміння питання: про ставлення до минулого та про буттєву залежність людини від минулого. У сучасній філософії традиція розглядається як проблема доцільності використання досвіду минулого в інноваційних процесах сучасного та як проблема впливу соціокультурних та індивідуальних форм минулого на формування людського досвіду. Онтологічний підхід до традиції найбільш фундаментально розроблений у філософії Гуссерля, Гайдеггера. Зокрема, Гуссерль визначає традицію як буттєву єдність часу та здійснення майбутнього на основі постійного осучаснення минулого. В межах соціальної та екзистенційної антропології розглядаються питання щодо ролі традиції в конституюванні соціокультурних та етнічних груп, впливу міфологізованих виявів минулого на розвиток сучасної культури, значення традиції у формуванні світоглядних цінностей та переконань.

ТРАНКВІЛІОН Кирило (Транквіліон-Ставровецький) (? — 1646) — український церковний діяч, богослов, письменник, проповідник, друкар, перекладач з грецької мови. Працював та викладав у Львівській і Віленській братських школах, Острозькому науково-освітньому центрі. Заснував свою друкарню, де друкував усі свої книги. Його "Зерцало богословії" (1618) та "Євангеліє учительне" (1619) були засуджені київським митрополитом та московським урядом як неправославні. В 1626 році прийняв унію і став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де надрукував свій останній твір — "Перло многоцінне" (1646). В поглядах Транквіліона поєднуються ренесансна настанова пізнання Бога, природи і людини та традиційна православна настанова морального самовдосконалення людини. В трактаті "Зерцало богословії" Транквіліон виділяє чотири світи: світ духовних сутностей, видимий світ, або природу, малий світ, або людину, та світ зла. В кожному зі світів він виділяє дві натури: видиму та невидиму. Уявлення про двонатурність світу разом із уявленням про природу як самодостатній світ з власними законами наближає Транквіліона до пантеїзму Відродження. Людину Транквіліон розглядає як мікрокосм, малий світ, де є все, що і у великому світі. Людина, яка складається з божественного та природного начал — тіла та розуму, керуючись своїм розумом, може і повинна, згідно з Транквіліоном, через самопізнання і праведне життя піднятися до Бога. Акцентуючи увагу на тлінності земних цінностей та вічності небесних, Транквіліон не заперечує важливості земного життя людини, він схильний до визнання ренесансної гармонії душі та тіла. Подвижництво, вважає він, не в аскетизмі, а в сумлінному виконанні своїх обов'язків. Проповіді, духовна проза та поезія Транквіліона є взірцем української барокової літератури.

Основні твори: "Зерцало богословії" (1618); "Євангеліє учительне" (1619); "Перло многоцінне" (1646).

 

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛІЇ— в метафізиці — властивості сущого, необхідно притаманні йому як такому, трансцендентальні визначення буття сущого. В ієрархії понять трансценденталії є більш загальними по відношенню до категорій, тобто вищих родових понять; отже, трансценденталії є такими, що виходять поза межі. Традиційно трансценденталії називають єдине, істину,благо. Деталізувати вчення про суще і збільшити число трансценденталій намагалися Тома Аквінський, Дуне Скоти, Лотце.

(С. Йосипенко)

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ЛОГІКА — неформальна логіка, створена Кантом для з'ясування структури пізнання та його меж. Згідно з Кантом, речі в собі діють на чуттєвість людини і породжують відчуття. Останні поєднуються з формами споглядання, простором і часом, які наявні в суб'єкті і впорядковуються ними. Такий синтез форм споглядання з чуттєвими даними Кант називає явищем і вважає його матеріалом пізнання. Пізнання є другий синтез — явищ з апріорними формами мислення, тобто категоріями. Цей синтез породжує об'єкти або предмети, сукупність яких називається природою, а знання про неї — досвідом. Досвід Кант вважає єдино можливим видом дійсно наукового знання; він і окреслює межу теоретичного пізнання взагалі. Але людина бажає знати й про те, що лежить за його межами, а отже, і за межою чуттєвості. До такого знання вона може доходити лише за допомогою мислення або "чистого розуму". Критикою чистого розуму Кант називав доведення неможливості й ілюзорності такого знання. їх проявом є суперечності, в які впадає при цьому розум. Найбільш значущі суперечності, розкриті Кантом, це — антиномії. Усього він нараховував три об'єкти, з приводу яких суперечності виникають: світ в цілому, Бог, душа людини. Вчення про суперечності чистого розуму Кант назвав "трансцендентальною діалектикою". Його діалектика становила складову частину "трансцендентальної логіки" і справила найбільший вплив на подальший розвиток діалектичного мислення у Фіхте, Гегеля та інших мислителів. На відміну від них, діалектика Канта має негативний характер, виражає межі людського пізнання, які можуть бути подолані, згідно з Кантом, лише за допомогою "практичного розуму", який втілюється в моралі і релігії. В цілому проблематика трансцендентальної логіки Канта не втратила свого значення і до нашого часу. (М. Булатов)

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ІДЕАЛІЗМ—термін філософії Канта, який позначає ідеалістичне тлумачення форм пізнання — споглядання (простору і часу) і мислення (розсудкових понять або категорій). Тому Кант називав його також "формальним ідеалізмом з метою відрізнити від "матеріального", тобто звичайного ідеалізму (котрий сумнівається в існуванні самих зовнішніх речей або заперечує його)". Матеріальний ідеалізм Кант поділяв на два різновиди: 1) проблематичний ідеалізм Декарта, який сумнівається в існуванні зовнішніх речей, тобто ставить проблему буття поза свідомістю, але не допускає ніякого остаточного її розв'язання до того, як буде винайдений достатній для цього доказ;

2) догматичний ідеалізм Верклі, згідно з яким речі в просторі — лише плід уяви.

Саме з приводу даної форми ідеалізму Кант вважав "скандалом для філософії і загальнолюдського розуму необхідність приймати лише на віру існування речей поза нами (від яких ми отримуємо весь матеріал знання навіть і для нашого внутрішнього почуття) і неможливість протиставити будь-який задовільний доказ цього існування". Кант був упевнений, що винайшов такий доказ у своєму трансцендентальному ідеалізмі, і в другому виданні "Критики чистого розуму" намагався його підсилити, написавши спеціальний параграф "Спростування ідеалізму".(М. Булатов)

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ і ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ— поняття філософії Канта: трансцендентальний означає: той, що зумовлює можливість пізнання, відповідає на питання: "Як можливе пізнання?", трансцендентний — той, що лежить поза межами свідомості й пізнання. Ці поняття пов'язані з двома межами у пізнанні, що їх визнає Кант. Першою є межа між формами споглядання (простором і часом) та мислення (категоріями) і явищем як об'єктом пізнання. Форми споглядання і мислення разом із необхідною єдністю свідомості ("Я") знаходяться по цей бік досвіду, передують йому та його обумовлюють, що і робить їх трансцендентальними. Другою межею у пізнанні, за Кантом, є межа між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називає трансцендентними, тобто потойбічними. В обох поняттях Кант виявив певні риси реального пізнання: активний дієвий характер суб'єкта, носія пізнавальної діяльності, і відмінність явищ від речей в собі. Перебільшення Кантом різкості зазначених меж мало певні підстави: він досліджував не формування пізнання, починаючи з дитячого віку, а пізнавальну діяльність зрілої людини, власне вченого, у якого і форми споглядання, і категорії, і єдність самосвідомості давно сформувалися і передують досвіду, і який вирішує наукові проблеми: "Як можлива математика, природознавство, метафізика?" Кант повністю усвідомив також той факт, що людина — найбільш важлива істота серед речей світу, що для пізнання вона має не менше значення, ніж об'єкти, і, отже, образи чи поняття є синтезом цих двох факторів пізнання. Поняття трансцендентного вийшло на одне із перших місць у західній філософській думці XX століття і пов'язане у ній передусім із сферою людського буття. При усій різнобарвності в інтерпретації даного поняття різними філософськими напрямами їх об'єднує думка про специфіку людської природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об'єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Зокрема, йдеться про особливості гуманітарного пізнання у порівнянні із природничо-науковим, протиставлення ідіографічного та номотетичного методів (неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (Шелер та його послідовники) людина розглядається в ракурсі біологічної недостатності, що виводить людину за межі її просторово-часової організації, її чисто тваринних потреб. Людина характеризується як істота, яка "трансцендує" саму себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понаджиттєва здатність, яка виражає можливість безмежного трансцендування. Значну увагу проблемі трансцендентного приділили представники екзистенціалізму. Гайдеггер визначає трансцендентне як фундаментальну характеристику людини, що дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності і реалізовувати через проходження низки граничних, межових ситуацій (страх, турбота, вибір і рішення, совість тощо) істину буття. Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесенні сьогодення до масштабів трансценденції, бо лише це уможливлює реалізацію ідеї свободи. Шлях трансценденції — це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі. В західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі) терміном "трансценденція" позначають надприродне, потойбічне, що виходить за межі того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке розкривається через віру. В атеїстичному екзистенціалізмі (Сартр, Камю) трансцендентне тлумачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою спонтанного творення людиною самої себе. Згідно з неофройдизмом (Фромм та інші), людина зазнає постійної потреби трансцендування, перевищення свого становища пасивної істоти.

(М. Булатов)

ТРІАДА (тріадичність) — зовнішня форма діалектичного методу, полягає у покладанні тези, висуненні антитези і подальшому їх синтезі. Вперше тріаду помітив і подав у своїй таблиці категорій Кант. Фіхте розробив її у структурі свого науковчення. Аналіз антитези привів його до ідеї антитетичного методу. Свій власний метод він називав синтетичним, бо головним завданням вважав синтез протилежностей, в кінцевому підсумку — доведення тотожності найбільш загальних із них — суб'єктивного і об'єктивного. Велику роль відігравала тріада в філософії Гегеля, особливо в пізніх творах, насамперед в "Енциклопедії філософських наук", коли його діалектика втратила пошуковий сенс і набула формального характеру. Живий зміст її перетворився на штамп. Таку ж тенденцію спостерігаємо у вченні Шеллінга. Вона є невід'ємною рисою будь-якого вчення, яке стає зрілим і старіє. Раціональним змістом тріади є те, що більшість філософських понять полярні чи протилежні, але в той же час потребують доповнення одне одним і синтезування в певному цілому. (М. Булатов)

ТРОПИ (від грецького tropes — зворот) —

1) Слова і звороти, вжиті в переносному значенні.

2) В історії філософії — назва аргументів, на основі яких представники античного скептицизму критикували тогочасні філософські системи, обґрунтовуючи неможливість об'єктивного пізнання світу людиною. Найбільше (10) тропів подав Кноський у "Восьми книгах про пірронізм" (близько 200 року). За допомогою тропів скептики намагалися довести необ'єктивність пізнання, оскільки воно, на їхню думку, залежить від життєвих обставин людини, яка пізнає світ, від стану її органів чуття, від впливу на людину традицій і звичок, а також від стану самих об'єктів пізнання й від ставлення того, хто сприймає, до сприйманого. Тому, спираючись на тропи, скептики закликали утримуватися від категоричних суджень про світ. Незважаючи на хибність тропів скептиків, вони відіграли на певному етапі позитивну роль у боротьбі проти різних форм догматизму, особливо релігійного, проти сліпого схиляння перед авторитетами, обстоюючи свободу думки й закликаючи не сприймати нічого на віру.

ТРУБЕЦЬКОЙ Євген Миколайович (1863, Москва — 1920) — російський філософ, правник, культуролог, громадський діяч, публіцист. Навчався на юридичному факультеті Московського університету. Магістр (1892), доктор філософії (1897). Обіймав посаду професора Київського, а потім Московського університетів (1905-1917). Після Жовтневого перевороту в Росії виїхав із Москви, був противником більшовизму. Філософська еволюція Трубецького пройшла кілька щаблів: нетривале захоплення позитивізмом, вивчення філософії Фішера, Шопенгауера і, нарешті, перехід на позиції філософії всеєдності В. Соловйова. Згодом, певною мірою звільнившись від впливу Соловйова, Трубецькой виявив значну філософську самобутність. Головною проблемою філософської творчості Трубецького була проблема сенсу життя, яку він аналізував у моральному, онтологічному та гносеологічному аспектах. Погоджуючись із підходом Соловйова до проблеми Софії, критично ставився до софіології через наявність у ній елементів пантеїзму.

Основні твори: "Релігійно-суспільний ідеал християнства у V столітті" (1892); "Свобода і безсмертя" (1906); "Соціальна утопія Платона" (1908); "Світогляд Володимира Соловйова". Том 1, 2 (1913); "Анархія і контрреволюція" (1917); "Смисл життя" (1918).

ТРУБЕЦЬКОЙ Сергій Миколайович (1862, Калуга — 1905) — російський релігійний філософ, публіцист, громадський діяч. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету. Доктор філософії, професор Московського університету (1900), у 1905 обраний ректором. Зазнав впливу слов'янофільства, ідей Хомякова, Достоєвського, В. Соловйова. Глибоко вивчав західноєвропейську філософію — Платона, Аристотеля, Екхарта, Фіхте, Шеллінга, Канта, Гегеля. Розробив власну філософську концепцію "конкретного ідеалізму", що базувалася на "законі універсальної співвідносності". Згідно з останнім, усе суще підлягає необхідному зв'язку "співвідносності", а саме — просторово-часова багатоманітність залежить від логічної або ідеальної єдності, але обидві, з одного боку, вкорінені в абсолютному духові, а з другого — утворюють джерело його потенційних можливостей.

Основні твори: "Метафізика у стародавній Греції" (1890); "Позірне язичництво та хибне християнство" (1891); "Вчення про Логос в його історії: філософсько-історичне дослідження" (1900).

ТУГА— екзистенційна ситуація граничного буття, в якій людина переживає неадекватність власної життєвої стратегії виклику буття і втрату автентичності. Туга є симптомом самотрансцендування (дивись Трансцендентальний і Трансцендентний) — передусім у формі культуротворчості. За висловом Гайдеггера, "тугою відкривається суще в цілому". Однак у просторі туги межі уявляються безвихіддю, і тоді людину охоплює байдужість і відчуття абсурдності власного буття. У стані туги людина вже не може перебувати в лещатах буденності й прагне перейти в іншу площину буття. Це — прорив до власного автентичного існування, екзистенції — того, що протистоїть безособовому перебуванню та виступає буттям людини на межі, граничним буттям. Туга є переживанням оголеності своїх онтологічних коренів, які втрачають ґрунт буденності; осягнення приреченості на доконечний вихід у простір духовно-культурного буття.

(Н. Хамітов)

ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ Михайло Іванович (1865, село Сопониківка, Харківська губернія — 1919) — український економіст, соціолог. Закінчив фізико-математичний, юридичний факультети Харківського університету. Магістр (1894), доктор (1898) політекономії. Тривалий час працював у Петербурзькому університетіті (1895-1899, 1905-1917). Від середини 1917 року до початку 1918 року обіймав посаду міністра фінансів, торгівлі та промисловості Української Центральної Ради. Активний учасник створення Української АН; був фундатором її соціально-економічного відділу. У 1919 році очолив Українське наукове товариство економістів. В останній період життя — професор, декан юридичного факультету заснованого в Києві Українського державного університету. Значний вплив на формування економічної концепції та соціально-філософських поглядів Тугана-Барановича справили економічні вчення Маркса і Рикардо, а також ідеї Баденської школи неокантіанства (Віндельбанда, Рикерта), соціально-філософського лібералізму Дж. Ст. Мілля. Для Тугана-Барановського характерні пошуки шляхів поєднання політекономії з етикою, віднаходження у сфері економіки вагомої ролі для людської особистості. Відштовхнувшись від ідей марксизму, згодом перейшов до його критики. Схилявся до релігійно-морального обґрунтування перспектив суспільного розвитку. Визначав свій підхід до розробки політекономії як можливість третього напряму в економічній теорії, "який не збігається ні з марксизмом, ні з теорією граничної корисності, але є певною мірою синтезом їх обох". Наріжним принципом життя і вчення Тугана-Барановського був категоричний імператив Канта — ствердження самоцінності людини і неприпустимості використання її як засобу. Соціалістичні погляди Тугана-Барановського поєднують ідеї утопічного, науково-критичного та етичного соціалізму. Класові засади соціалізму намагався замінити загальнолюдськими. Вбачав опертя соціалістичної перспективи у суперечності між спроможністю капіталізму до неперервного й ефективного економічного розвитку та його невідповідністю моральному й соціальному ідеалові людини.

Основні твори: "Промислова криза в сучасній Англії" (1894); "Російська фабрика в минулому і сучасному" (1898); "Теоретичні основи марксизму" (1905); "Сучасний соціалізм в його історичному розвитку" (1906); "Соціальні основи кооперації" (1916).

ТУЛМІН Стівен Еделстон (1922-1997) — англійський філософ. Спрямованість його дослідницьких інтересів визначала епістемологічна проблематика, насамперед теорія поступу науки, концепція наукової раціональності. Опонуючи неопозитивістському (Поппер, Кун) розумінню сутності наукового мислення як адекватності логічним нормам (наука —логічна система, що підлягає верифікації), Тулмін пропонує концепцію науки, що заснована на принципі її "розуміння". За Тулміном, "розуміння" є відповідністю наукових узагальнень стандартам ("матрицям"), які прийняті у певному науковому співтоваристві ("колективне розуміння"). Наука у його інтерпретації являє собою сукупність "історичних популяцій" логічно незалежних понять і теорій з притаманним лише їм сенсом, структурою, особливостями поступу. За своєю природою наука — дуальне утворення, її складові — сукупність інтелектуальних дисциплін ("раціональні ініціативи" вчених) та професійні інститути — пов'язані принципом доповняльності (зовнішні та внутрішні аспекти науки). Розвиток науки, згідно з Тулміном, —аналог процесу біологічної еволюції, адже у наукових популяціях, як і в природі, спостерігається консервативне збереження накопиченого знання ("виживання") та інноваційні зміни ("мутації"). Поступ наукових теорій спричиняється і стимулюється їхньою невідповідністю "матрицям", що сприймається як "аномалія", яка потребує виправлення. "Еволюційна епістемологія" Тулміна рішуче заперечує раціоналістичний догматизм ("система", "норма", "об'єктивність"). Еволюційно-біологічний спосіб інтерпретації науки, або "неораціоналізм", Тулміна визначив і його ставлення до проблеми істини, яку він прагнув розв'язати на засадах прагматизму та інструменталізму.

Основні твори: "Дослідження місця розуму в етиці" (1950); "Філософія науки" (1953); "Людське розуміння" (1972); "Пізнання та діяння" (1976).

ТУПТАЛО Данило Савович (святий Димитрій, митрополит Ростовський) (1651, Макарів, Київщина — 1709) — український церковний діяч та мислитель, канонізований у 1757 році. Як мислитель розвивав традиційне для української філософської культури вчення про двонатурність людини, намагався в межах теології розв'язати проблему структури діяльності людини в єдності її пізнавальних та вчинкових функцій. Переображення має у Туптало не гностичний, а етичний характер і здійснюється як наслідування Христу в земному житті, в тому числі через активну діяльність людини в суспільстві. Головною чеснотою християнина вважав любов, яка, на відміну від інших традиційних чеснот християнства — віри та надії, є не пізнавальною орієнтацією чи станом душі людини, а її діяльним виразом. Любов як принцип діяльності є, за Туптало, головним способом відношення людини до Бога та інших людей; спасіння є результатом любові, що свідомо здійснюється людиною у земному житті. Пропонував зробити християнську етику основою суспільної моральності, переосмислити значення Церкви у житті людини та суспільства, переорієнтувати діяльність священнослужителя з переважно літургічної на служіння людині, опікування її станом та проблемами. Церкву розумів не тільки як форму містичного єднання людей, а як суспільну інституцію, однією з функцій якої є соціальне служіння та відповідальність за моральний стан суспільства. Створив оригінальну просвітницьку модель державного управління, де державою править просвічений монарх на основі християнської етики, а духовенство виконує роль просвітителів суспільства та морального судді.





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...