Главная Обратная связь

Дисциплины:






Філософський зміст трагедії Гете «Фауст»: джерела сюжету, проблематика, композиція, система образів.



Вершинним злетом письменницьких пошуків Гете стала філософська трагедія «Фауст», над якою він працював більшу частину свого життя і яка стала своєрідним підсумком його болючих роздумів над проблемами сенсу людського життя, його моральних цінностей і духовних запитів. Гетевський «Фауст» — це і своєрідний підсумок ідейних пошуків усієї доби Просвітництва, і водночас один з найвидатніших творів світової літератури, який, за словами Олександра Пушкіна, «є найвеличнішим творінням поетичного духу, представником новітньої поезії, як "Іліада" є пам'яткою класичної давнини».

Задум трагедії. Образ Фауста, подібно до образів Прометея, Дон Жуана, Дон Кіхота, Гамлета, належить до так званих «вічних» образів людства, тобто таких образів, які найбільш виразно і яскраво концентрують у собі сутність певних сторін людської природи, втілюють певний тип людської поведінки. Образ Фауста символізує передусім непереборну жагу людини до пізнання, до осягнення таємниць природи і всесвіту, до усвідомлення сенсу власного існування та місця людини в загальній картині світобудови. Водночас образ Фауста має й історичну основу. Справжній Фауст, ім'я якого — Йоганн Георг, народився наприкінці XV ст. в одному з провінційних німецьких містечок. Вчився в університеті, був знайомий з видатним німецьким гуманістом Ульріхом фон Гуттеном, деякий час учителював, а згодом мандрував Німеччиною, здобувши славу лікаря, алхіміка, астролога. Дивовижні знання та вміння Фауста спричинили чутки про його зв'язок з дияволом, а його трагічна смерть (він загинув близько 1540 р. від вибуху під час своїх нічних занять алхімією) породила легенду про те, що диявол буцімто задушив Фауста і забрав його душу, яка, згідно з угодою, була платнею за отримані від диявола знання.

В Німеччині легенда про Фауста була дуже популярною, її перший літературний запис зробив відомий книготорговець Йоганн Шпіс, видавши у 1578 р. у Франкфурті-на-Майні так звану народну книгу про Фауста — «Історію про доктора Фауста, славнозвісного чародія та чорнокнижника». Першу драматургічну обробку легенди про Фауста здійснив знаменитий сучасник Шекспіра, англійський драматург Крістофер Марло, створивши трагедію «Трагічна історія доктора Фауста» (видано в 1604 р.).

Поряд з іншими літературними обробками фаустівський сюжет здобув надзвичайну популярність і в народному театрі, особливо в лялькових виставах, глядачем яких у дитинстві був і Гете. Так відбулось перше знайомство письменника з Фаустом.

«Фауст» стане головною поетичною книгою Гете. Перший задум твору про знаменитого чорнокнижника виник у Гете ще в юнацькі роки. Роботу над першим варіантом твору під назвою «Прафауст» не було завершено. Другий варіант, знову ж таки незакінчений, надруковано у 1790 р. — «Фауст. Фрагмент». І лише за два наступні етапи роботи над твором Гете завершує задум, який вилився у величну філософську трагедію «Фауст» (1797 р. — початок роботи над першою частиною «Фауста», 1808 р. — надруковано першу частину «Фауста», 1825 р. — робота над другою частиною «Фауста», 1832 р. — надруковано другу частину «Фауста»).



Історія написання "Фауста" ретельно досліджена гетезнавцями. У ній прийнято виділяти чотири періоди:

 

1. XVII 73—XVII 75 рр. Написаний у ці роки текст не призначався самим Гете для друку. Він зберігся випадково і був названий ученими "Прафауст".

 

2. XVII 88—XVII 90 рр. Підготовлений у ці роки текст сам Гете надрукував у XVII90 році під назвою "Фауст. Фрагмент".

 

3. XVII 97—XVIII 08 рр. Гете написав як окремий епізод "Фауста" твір "Гелена", проте залишив його ненадрукованим. У XVIII 08 році вийшов друком увесь "Фауст-1".

 

4. XVIII 25—XVIII 31 рр. У XVIII 28 р. Гете надрукував "Гелену". У XVIII 31 році закінчив другу частину (вона була надрукована XVIII 32 р. уже після смерті поета). Твір отримав назву "Фауст. Трагедія", тексту надано остаточного вигляду. Віднині до нього входять: "Присвята", "Пролог у театрі", "Пролог на небі", "Перша частина трагедії", "Друга частина трагедії в п'яти актах".

Особливості проблематики і жанру. Звернувшись у своїй трагедії до народної легенди про Фауста, Гете суттєво переробив і доповнив її ключові сюжетні епізоди та образи. Зокрема, він увів до сюжету свого твору постать Маргарити та історію її трагічного кохання до Фауста.

Сюжет твору наповнюється складною філософською проблематикою, в якій знаходять свій відгук основні ідеї Просвітництва, а головний герой, Фауст, з алхіміка і чародія народних легенд, який запродав душу дияволові, перетворюється на допитливого вченого-експериментатора, що сміливо повстає проти інертного схоластичного мислення середньовічної епохи і, подібно до титанів Відродження, прагне не лише осягнути думкою складні закони світобудови, а й підпорядкувати їх практичним потребам суспільного розвитку людства.

Коло проблем, що їх порушує у своєму творі Гете, надзвичайно широке. Це і вічні філософські питання життя та смерті, знання та моралі, суспільного та духовного призначення людини, і роздуми над таємницями всесвіту та можливістю їх пізнання, над сенсом буття та силою розуму людини. Зважаючи на майже 60-літній відрізок часу, впродовж якого писалася трагедія, її проблематика досить суттєво змінювалась під впливом еволюції поглядів її автора. Якщо в першій частині «Фауста» яскраво виявили себе «штюрмерські» просвітницькі уподобання (наприклад, популярний серед штюрмерів сюжет про зваблену і покинуту дівчину), то в другій частині виразно виявляються поетика та естетика класицизму (широке звернення до мотивів та образів античної міфології), а в заключній сцені «Фауста»

Гете віддає шану новому, романтичному світогляду (образ містичного хору, який відкриває Фаустові католицькі небеса).

Відповідно до характеру проблематики, сам Гете визначив жанр свого твору — філософська трагедія. Від жанру класичної трагедії гетевський «Фауст» відрізняється, по-перше, тим, що цей твір у цілому не розрахований на сценічне втілення, і, по-друге, тим, що, крім власне драматичних ознак, має численні ознаки епосу та лірики, які перетворюють «Фауста» на подобу драматичної поеми. Як і поема, «Фауст» побудований у вигляді деталізованої розповіді про обставини конфлікту героя із соціальним середовищем. Але якщо в поемі історію героя розповідає автор, то в Гете, згідно із законами драматичного жанру, вона подається в діалогах персонажів і увага акцентується не на їхніх діях, а на суперечностях їхніх характерів. Безкомпромісна загостреність конфлікту гетевського твору додає йому яскравого трагічного пафосу, а концептуальність, глибина та узагальнено-сим-волічний характер проблематики твору зумовлюють філософську визначеність його змісту.

Сюжет і композиція. «Фауст» має складну побудову. Композиційно твір ділиться на дві великі за обсягом частини (перша — 25 сцен, друга — 5 дій). Події першої частини твору відбуваються в середньовічній Німеччині, а в другій частині часові та просторові межі сюжету розширюються і розгортаються паралельно в середньовіччі й античності, між якими вільно пересуваються головні герої твору. Наскрізним мотивом, що поєднує в композиційну цілісність усі окремі сцени твору, є мотив мандрів Фауста, супроводжуваного Мефістофелем. Яскрава особливість композиційної побудови «Фауста» — його вступна частина, яка складається з трьох окремих сцен, що є зав'язкою всіх подальших сюжетних ліній твору.

Вступ. Перша сцена вступу має назву «Присвята» і містить ліричне звернення до друзів молодості, з якими Гете був зв'язаний, коли починав писати «Фауста», і яким він дякує за підтримку. Друга сцена — «Пролог у театрі» — передає розмову Директора театру. Поета і Комедійного актора, які висловлюють різні погляди на призначення мистецтва. їхній диспут характеризує естетичні принципи Гете, але ще не має прямого зв'язку зі змістом «Фауста». Його сюжетна зав'язка відбувається в третій сцені — «Пролог на Небі», де між Господом і дияволом на ймення Мефісто-фель виникає суперечка стосовно цінностей, які визначають людське єство, сенс людського життя, зміст духовних прагнень людини. Якщо Господь бачить у людині «божественне створіння», яке прагне шляхом приборкання тваринних інстинктів свого єства пізнати світ, його вищі, духовні цінності, то Мефістофель, навпаки, ставиться до людини зневажливо і вважає рушійною силою її вчинків та діянь низькі тваринні інстинкти, які виявляють себе в нехтуванні духовними та моральними цінностями на догоду плотським утіхам і насолодам. Мефістофель пропонує Богові парі: він доведе нікчемність людської природи і, як винагороду, отримає душу звабленої гріховними діяннями людини. Об'єктом цього морального експерименту обрано лікаря і вченого Фауста, в моральній твердості якого та інтелектуальній спроможності протистояти потенційним звабам диявола Господь цілком упевнений. Парі між Господом і Мефістофелем стає сюжетною зав'язкою твору і мотивує подальший розвиток подій, що має підтвердити або спростувати думку диявола про нікчемність людської природи.

1-ша частина. Чотири початкові сцени першої частини розкривають трагедію Фауста — вченого, який присвятив служінню науці все своє життя, наполегливо і невтомно шукав істину, але зрештою дійшов висновку про обмеженість людського розуму і у відчаї готовий навіть був вдатися до самогубства, від якого в останню мить його врятував пасхальний спів і звуки дзвонів. Він знову прагне дії, і в цей момент перед ним з'являється Мефістофель, який пропонує йому задоволення будь-яких його бажань доти, аж поки Фауст не попросить зупинити мить, яка видасться вченому настільки прекрасною, що він волітиме, аби вона тривала вічно. Тоді душа Фауста стане власністю диявола. Переконаний, що процес пізнання безкінечний і що мить, яка могла б припинити його розвиток, ніколи не настане, Фауст пристає на умову Мефістофеля. Наступна сцена — «Авербахів склеп у Лейпцигу» — стає першим випробовуванням Фауста, якого Мефістофель намагається звабити пиятикою та розвагами у веселому товаристві. Але Фаустові це нецікаво; тоді Мефістофель переходить до другого випробовування, яке полягає в тому, щоб спокусити вченого принадами жіночих чар, захопившись якими він відмовиться від подальшого пошуку істини. Наступні двадцять сцен присвячено історії кохання Фауста і Маргарита, що має трагічні наслідки. Гине матір Маргарита, скуштувавши замість снодійного отрути, домішаної Мефістофелем, гине і її брат (його під час сварки убив Фауст), божеволіє Маргарита, яка позбавила життя власну дитину і потрапила до в'язниці. В ніч перед її стратою Фауст, скориставшись послугами Мефістофеля, пропонує їй втечу, але вона відмовляється. Свідомо обираючи кару за скоєні злочини, Маргарита рятує свою душу і водночас позбавляє Фауста необхідності робити нелегкий вибір: зупинити мить, зв'язавши свою долю з коханою, чи бути й надалі вільним у своїх пошуках істини. Таким чином, знехтувавши часткою свого морального єства, Фауст усе ж перемагає Мефістофеля і в цьому випробовуванні.

2-га частина. Усі п'ять дій цієї частини твору представляють собою низку нових випробовувань Мефістофелем Фауста на його шляху пошуку істини. Спочатку Фауст потрапляє до імператорського двору, де його випробовують владою, почестями, високим становищем у суспільстві. З диявольською підступністю Мефістофель випробовує далі Фауста ілюзією можливості досягнення бажаного ним ідеалу і кінцевої істини пізнання. Мефістофель переносить Фауста в античність, де він бере шлюб з Геленою Прекрасною, яка уособлює не лише ідеал недосяжної краси, а й взірець справедливого суспільного устрою, заснованого на поєднанні античних ідеалів свободи та духовності і християнської моралі. Але можливість такого синтезу виявляється ілюзорною, що символізують смерть Евфоріона, сина Фауста й Гелени, і розрив їхніх шлюбних стосунків.

Ілюзорність сподівань на те, тцо істину можна знайти в минулому, приводить Фауста до думки про утвердження своїх ідеалів практичною працею, спрямованою на активну перебудову реальної дійсності. На відвойованих у моря землях, які Фауст отримав у дарунок від імператора, він хоче створити суспільство вільних і щасливих людей. Фаусту сповнилося сто років, він втратив зір, але сповнений гордості, що зрештою досягнув бажаного, зрозумівши кінцеву істину буття: служити людству, не в теорії, а на практиці втілювати в життя вищі моральні та духовні запити людини. Під стукіт лопат, що, як він уявляє, символізує побудову нового суспільства, старий Фауст промовляє: Постій, хвилино, гарна ти!

Зупинивши мить, Фауст падає замертво, не встигши зрозуміти, що його утопічні мрії про нове суспільство виявились черговою оманою диявола. Гірка іронія сцени в тому, що він приймає за будівельників підручних Мефістофеля, які копають Фаусту могилу, а всі його відвойовані в моря землі знищила повінь. І все ж душа Фауста Мефістофелеві не дісталася. За нього перед Богоматір'ю вступилася душа Маргарити, і Фауст уникнув пекельних мук.

Образи: Образів , які структуруют ідейну тканину всього твору , лише два - це Фауст і Рафаель ;інші образи тільки доповнюють головні і символізують спокуси на шляху Фауста до пізнання абсолютної істини.

Вчений Фауст - знаменитий герой трагедії Гете. Він був одним з тих людей, які більше всього на світі цінують знання. Саме в пошуках відповідей він провів довгі роки. За цей час у нього накопичилося багато різних знань . Але , якщо хтось намагався розібратися в питанні про знання , то , напевно , знає , що знання - це не все. Істина набагато важливіше. Так і наш герой приткнувся на цьому моменті . Тримаючи в своїй голові величезний багаж інформації , він так і не зміг докопатися до істини.

Момент , коли Фауст усвідомлює всю порожнечу своєї праці , стає для нього трагічним. Ця людина свято вірив , що одного разу він прийде до чогось великого, а тепер все це кануло в небуття. Його розчаруванню не було меж. Перед собою він бачив тільки один вихід - самогубство. Це говорить про те , що в людині не залишилося більше ні сил , ні навіть стимулу для того , щоб продовжувати боротися і шукати відповідей . Він зрозумів , що всі ті наукові дослідження , яким він присвятив своє життя , не зможуть привести його до істини , а тільки більше занурять у світ фактів і розрахунків.

Звичайно , багато хто, зазнавши невдачі , хотіли почати все з початку. Але в реальному житті це не можливо. Що ж до вигаданого твору , то це цілком реально . Так що Фауст не знаходить нічого більш путнього , як продати свою душу дияволу , щоб отримати свою молодість назад. Гете зобразив людину, яка є прикладом сотень людей у ​​нашому світі. Дуже багато розчаровують , коли підсумок не такий , яким би їм його хотілося бачити . Головні якості Фауста в тому , що він має воістину гострим розумом і жагою пізнавати все нове. У його голові завжди йде безлад і занепокоєння , адже якщо зупинити потік нових знань , то йому стає дуже погано. У цьому суть його життя. Для Фауста слава і почесті - це непотрібні атрибути . Він не прагне до них. У його мріях більше позитивних мотивів - прагнення зробити кожної людини вільним і щасливим.

Вся трагедія просякнута такими важливими питаннями , як молодість і старість , життя і смерть , війна і мир , побут , наука , мистецтво. Головна тема, на яку наштовхує нас автор - це пошук людиною власного сенсу життя і значення його буття. Гете з нетерпінням говорить нам про можливості людей. На його думку , кожна людина володіє даром , який може відкритися і стати основою для нового життя. Також , і все людство , взяте разом , може дійти до істини.

Наш герой дуже прагне створити ідеал природи . У цьому процесі він бачить необхідні зміни . Він вважає , що знає , як створити кращий світ і все виправити. Саме в таких поривах , автор і бачить трагедію.

Так і закінчилася подорож героя. Його душа повернулася до Бога. Нам так і не відкривається кінцевий підсумок всього . Мета не досягнута . Вона й не може бути досягнутою, адже і герой , і автор - це звичайні люди , які самі не знають відповідей . Тут слід приділити увазі не те , в чому істина , а тому, до чого може призвести така спрага.

Кожна людина в своєму житті не раз стикався і ще зіткнеться з питанням істини. У чому суть всього ? Хтось зупиниться на певному моменті , хтось буде йти до кінця. Але слід розуміти , що життя дане всього одна. Можна віддати її в руки тих стихій , які виявляться звичайним туманом. Важко усвідомлювати , що таких , як Фауст , було тисячі . Вже будучи на смертному одрі , ці люди розуміли , що так і не отримали відповідей . А це саме болісне .

Образ Фауста є центральним у трагедії. Він відображає як суперечливість процесу пізнання , так і неоднозначність поглядів самого Гете. В образі доктора Фауста автор зображує людину, яка прагне до усвідомлення глобальних проблем буття.

Фауст- символічна фігура , яка втілює риси всього людства , але значно піднімається над рівнем звичайної людини. Фауст - титанічна особистість , яскрава і значна індивідуальність , завжди незадоволена собою і навколишнім світом.

Образ Фауста позбавлений цілісності : молодий Фауст - людина почуття , Фауст похилого віку - людина розуму .

Гете писав про свого героя : «Щоб правильно зрозуміти Фауста , треба знати його характер - характер людини нетерплячого і незадоволеного земної дійсністю , людини, яка прагне опанувати вищим знанням ,прагне насолоджуватися прекрасним добром , і не може навіть в незначній мірі задовольнити своє прагнення , тому знову і знову повертається назад ще більш нещасним ».

Фауст - справжній учений , так як його допитливий розум прагне усвідомити себе у світі , осягнути загальну і абсолютну істину. Доля Фауста трагічна , адже відповіді , які він знаходить , здаються йому неповними , а істина - часткової . Трагедія героя починається в сфері свідомості : це трагедія духу , який зважився на осмислення абсолютного і розуміє марність своїх поривів.

Фауст завжди самотній : поруч з ним немає нікого , крім риса . Мета його спіткати сенс буття в цілому , знайти форму життя , яка найбільше відповідала б людській гідності . Розчарування в можливостях людського розуму змушує його звернутися до потойбічних сил , щоб об'єднати два світи , дві душі , які живуть у ньому .

Отже , Бог і чорт , безсмертний дух і смертне тіло сперечаються між собою в натурі Фауста. Два світи, дві душі це смертна плоть і безсмертний творчий дух , які представляють людську сутність. Свою першу життя Фауст віддав науці , другий термін , відпущений йому , він хоче покласти на саме життя , протягом якої не раз знехтує підступними спокусами Рафаеля і жодного разу не буде слухняним знаряддям в його руках. Навіть коли Фауст чимось поступався , це була поступка другої частини душі , яка, власне , і містила мефістофельського початок.

Фауст - не ідеальний герой . Протягом життя він допускав багато помилок , але вперто шукав сенсу людського існування і безстрашно йшов до своєї мети.

Образ Рафаеля надзвичайно складний. Він аж ніяк не схожий на чорта з легенд.Рафаель - це втілення нещадної критичної думки . Він добре знає всі недоліки людей і дотепно сміється над ними , бо не визнає жодної високої цінності в людському житті.

Рафаель - чорт - цинік , чорт -практик , якому все відомо. Він - дух - матеріаліст , дух - аналітик , який враховує тільки на те , що дійсно існує.

Бог називає Рафаеля «духом заперечення » ; вони не ворогують між собою , а складають одне неподільне ціле. Тілами лише зупиняється хід , А загинуть ті тіла - тоді і воно разом з тілами згасне .

Отже , вони - два протилежних джерела одного початку.

Водночас сам Рафаель є часткою людини , складаючи з нею одне ціле. Рафаель - це інша сторона безодні , яка називається людиною : та, що все піддає сумніву.

Рафаель - духовний двійник Фауста. Це Фауст в Фаусті , чорт в людині , за висловом Достоєвського. Чорт втілює в собі плоть і дух людини , низькі помисли Фауста і його високий скепсис.

Вони однаково думають і говорять. Іноді їх навіть важко розрізнити . Розмова Фауста з Рафаелем за змістом і характером нагадує розмову з Богом.

Фауст і його двійник - не застигла форми, що не добро і зло , які фехтують на відстані. Вони , ніби рідина , набувають форму один одного. Благородство поступається місцем жорстокості людини , і навпаки.

Рафаель Гете максимально наближений до людини. Він персоніфікований і має характерні особливості живої особистості , які не вичерпуються голим Ніщо. Він грає в ігри , які сам придумує , чекає , сподівається , хитрує . Але між чортом і людиною з'являється важлива різниця : людина ніколи не буде знати всього , тому в ньому завжди залишиться місце для віри.

Рафаелю відомі всі таємниці , в цьому корінь його зневіри й аморальності . Знаючи все про все , він сміється над честю , совістю , добром. Він - це лише знання , без співчуття , без любові. Абсолютне знання звільняє його від моралі. Він сам собі початок і кінець , йому нікуди розвиватися. Він безсмертний цинік , і в цьому його приреченість.

Давній ворог людського род,, Рафаель відвертає Фауста від високої мети , граючись , переступає через життя і душі людей , але лиходійство не є його « професійній » потребою . Вчинки Рафаеля - зворотна сторона задумів самого Фауста. Проте , цим не вичерпується його роль в житті Фауста. Він розкриває перед ним зло світу і тим сприяє його розвитку , адже справжнє рух - це суперечливий процес , який відбувається через єдність і боротьбу протилежностей . Критична думка Рафаеля допомагає оновленню життя. У трагедії він ніколи не рівний самому собі , завжди різний , суперечливий , разом з тим привабливий і потворний .

Чарівна , чиста , юна ,Маргарита ( Гретхен )є символом молодості і краси. Тим не менш, вона дитя свого часу , свого міста , прихожанка місцевої церкви , втілення філістерської середовища , її легко обдурює поп , який присвоює скриньку з цінностями , дар Фауста. І навіть обман не може похитнути віри Маргарити , вихованої за суворими релігійним законам. Бог для неї - недосяжний моральний ідеал: він завжди вгорі , він карає і пестить. Бог Маргарити , милосердний і добрий , існує для всіх , хто сповідує правду і совість .

А в Маргарите можно увидеть реальный тип немецкой девушки XVIII века. Фауст впервые увидел Маргариту на улице. Его восхитила красота и скромность девушки.

Маргарита уособлює цнотливість , простоту і природність . Вона наділена тонкою проникливістю і інтуїцією , яка нітрохи не служить їй для самозбереження. Гретхен безпомилково відчуває в Рафаелі ворога , так як він заперечує все, що вона цінує. Совість не дозволила їй піти за Фаустом , який хотів звільнити її з в'язниці. Без чистої совісті для неї немає волі. Вона божеволіє , не здатна зрозуміти , чому її щира любов стала причиною загибелі всієї сім'ї .

У характері Гретхен немає нічого героїчного , вона легко підкоряється чужій волі , керується почуттями , а не розумом. При всій психологічної витонченості в зображенні поривів її душі , Маргарита у творі виступає узагальненим чином жертовної любові. Гете так і не зміг поставити крапку у трагедії. Напевно, в цьому проявилася мудрість поета , обережність думки , яка коливається , невпевнена , що знайшла абсолютну істину. Адже істина не однозначна і не обмежується областю науки , або «справи» , або любов . Вона в синтезі всіх начал, в людині , в її безперервних пошуках і боротьбі.

Фабула твору не розкриває повністю його сенсу. За зовнішніми подіями криється глибокий внутрішній зміст трагедії. Він осягається , зокрема , через поетичну мову персонажів, який передає найтонші відтінки їхніх роздумів і почуттів. Мова Фауста пронизаний думкою , пристрастю , енергією , захопленням ; мова Рафаеля відображає його бездуховність , сповнений сарказму та іронії . Глибоким ліризмом пронизаний мову Гретхен, її почуття виливаються в пісні.

Образ Мефістофеля в “Фаусті” Гете складний і багатогранний. Це Сатана — образ з народної легенди. Гете додав йому межі конкретної живої індивідуальності. Перед нами цинік і скептик, істота дотепна, але позбавлена всього святого, який зневажає людину і людство.

Виступаючи, як конкретна особа, Мефістофель в той же час є складним символом. В соціальному плані Мефістофель виступає як втілення злого, і людиноненависництва. Образ Мефістофеля необхідно розглядати в нерозривній єдності з Фаустом. Якщо Фауст — втілення творчих сил людства, то Мефістофель представляє символ тієї руйнівної сили, тієї руйнівної критики, яка заставляє йти вперед, пізнавати і творити.

Важливу роль в розвитку основної ідеї «Фауста» грає Мефістофель. Він втілює в собі сумнів, заперечення, руйнування.

Поява Мефістофеля перед Фаустом не випадкова. Мефістофель зовсім не схожий на біса з наївних народних оповідань. Образ, створений Гете, повний глибокого філософського сенсу. Гете проте не змальовує Мефістофеля виключно втіленням зла. Він насправді "диявольськи" розумний. Мефістофель не дає Фаусту заспокоїтися. Штовхаючи Фауста на погане, він, сам того не очікуючи, пробуджує кращі сторони натури героя.

Фауст в очах Мефістофеля безумний мрійник, що бажає неможливого. Але Фаусту дана божественна іскра пошуку. Впродовж всієї поеми він шукає себе. І якщо спочатку він зневіряється, що не може стати богоподібним, то в самому кінці твору він говорить:

О, если бы, с природой наравне,

Быть человеком, человеком мне…

Щоб відвернути Фауста від високих прагнень, Мефістофель веде його в кухню відьми, оп'яняє чарівним зіллям, захоплює його за собою в льох Ауербаха, владнує його зустрічі з Маргаритою, щоб хвилювання пристрасті змусило ученого забути про істину.

Гете одного дня обмовився, що обидва - Фауст і Мефістофіль - втілюють різні грані його власного «я».

Таким чином, автор підказав нам, що зіткнення цих двох персонажів в трагедії можна розуміти і як боротьбу двох протилежних тенденцій в душі людини: віра і сумніви, нестримного пориву і тверезою, - часом дуже приземленій і грубо-егоїстичній розсудливості. Адже і сам Фауст виголосив знаменні слова:

Ах, две души живут в больной груди моей, Друг другу чуждые, - и жаждут разделенья!

Своїми сумнівами, своїми уїдливим кепкуванням, своїм грубим, цинічним відношенням до життя Мефістофель хвилює, збуджує Фауста, заставляє його сперечатися, боротися, відстоювати свої погляди і тим самим штовхає його вперед і вище.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...