Главная Обратная связь

Дисциплины:






Фрагменти творів радянської доби



· Б. Лятошинський. Соната-баладаопис файлу

· В. Верменич «Я славлю Партію»опис файлу

У повоєнні часи серед видних українських композиторів — Григорій Верьовка, брати Георгія та Платона Майбороди, Костянтин Данькевич, А. Я. Штогаренко та інші. Серед визначних виконавців — український тенор Іван Козловський, широко відомою завдяки виконанню фронтових пісень стала уродженка Харківщнини Клавдія Шульженко.

Ред.]1960-ті — 1980-ті роки

Л. Грабовський,
нар. 1935

1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Ґодзяцький, Володимир Губа. Центральною фігурою в цій групі був дириґент Ігор Блажков. Внаслідок розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР Члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків. В подальшому кожен з композиторів пішов своїм шляхом в мистецтві, а неформальна група розпалася.

В ці ж роки продовжують працювати композитори Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського. У 1970-ті — 1980-ті роки стають відомими композитори, що розширили традиційну для української музики пізньоромантичну стилістику за рахунок новітніх прийомів європейського модернізму - М.Скорик, Є.Станкович, І.Карабиць, В.Бібік та інші.

Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко,Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.

В. Івасюк (1949—1979)

Паралельно із формуванням поп-музики в Західних країнах, в Україні, як і інших радянських республіках досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.

Музика кінця 1960-х — початку 1980-

Серед композиторів-піснярів цих років також О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші. Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В.Морозова (1970-і рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.).

Театр

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки усадибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.



Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи —Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

53.Модерн як реалія культури

Блискучий злет стилю модерн тривав трохи більше десятки років, проте, попри межіХ1Х-ХХ століть його органічні форми переважали за всіма напрямами образотворчого мистецтва і дизайну.

У 1895 р. виходець із Німеччині, й торговець картинами СамуїлБинг відкрив Парижі художню галерею. Будучи знавцем і цінителем японського мистецтва, він відчинив її двері новітнім течіям в станкових і прикладних жанрах і назвав свою дитину «>LArtnouveau» - «Нове мистецтво».

У першому ж вернісажі було виставлено багатюще збори жвавописи, скульптури, графіки, кераміки, художнього скла і меблів,поражавшее розмаїттям стилів. Проте за цієї пістрявості в багатьох виставок галереї були дві спільні риси: відмови від традицій реалізму на користь символічною екзотики і глибока пошана перед декоративним потенціалом замашних, як удар бича, ліній.

Після Відродження у Західному мистецтві безроздільно панівствовал реалізм.Всевластие реалізму підняло станковий живопис до становища «цариці мистецтв», відсунувши у тінь декоративні і прикладні жанри, тому самі обдаровані художники тяжіли саме до неї. Як наслідок, прикладні мистецтва і характерна них абстрактна орнаментика затрималися у задвірках, і до середини в XIX ст. утворилася справжня прірву міжстанковими живописцями, яких вважали істинними художниками, іпрозябавшими в становищі ремісників майстрами декоративного мистецтва.

Етапи

Розвиток української культури в XX — на початку XXI століття можна поділити на такі етапи[1]:

Національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987)

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

55.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового товариста", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Видатний український вчений-винахідник Ю.Кондратюк у 1919 р. пише роботу “Завоювання міжпланетних просторів” (вийшла друком у 1929 р.), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю.Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля “Appolo” на Місяць.

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.Ігумнова.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтеліґенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В.Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при "Просвітах". Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. - 1084.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О.Субтельний, “багатогранний спалах творчої енергії”. Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтеліґенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтеліґенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Політика “українізації”.Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин. Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

Освіта.Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. відновили університети. У 1938 р. в Україні було майже 130 вузів з числом студентів 124 тисячі. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 р. гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

аука.Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М.Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В.Філатова.

Література.Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками".

У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів - російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтеліґенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких були В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту" - В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., коли помер його головний організатор В.Блакитний.

У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: “Геть від Москви”.

Пізніше – в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін. “ваплітян”, харківських письменників з організації “Молодняк” було створене і діяло літературне об'єднання “Пролітфронт”. Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. “Пролітфронт” ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал “Пролітфронт”, де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, Остап Вишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тиску “Пролітфронт” було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф.Гладков заявив, що ця мова (язык) " . покрылся уже прахом". М.Горький виступав проти перекладу роману "Мать" на українську.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса “Березіль”. Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання “Березіль” отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша “Народний малахій", “Мина Мазайло".

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами “Звенигора", “Арсенал", “Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як “український поетичний кінематограф".

Мистецтво.Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук, І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут, О.Монастирський, І.Курплас.

56.Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубствоМиколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук,Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко,Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. ТвориМаксима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.

Масштаби репресій

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.[1]

Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9 %). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.[2]

Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін.[3] За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.[4]

Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників України, тільки 120 з яких були її дійсними членами.[5]

57.
Ім'я режисера українського театру Леся Курбаса (1887-1942), народженого в Галичині, без жодного сумніву мусить стояти поміж корифеями театру 20 століття, поруч із швейцарським реформатором Адольфом Алія (1862-1926), французом Жаком Копо (1879-1949), англійцем Едвардом Гордоном Крегом (1872-1966), росіянином Всеволодом Мейєрхольдом (1874-1942), німцем Ер віном Піскатором (1893-1966) і австрійцем Максом Райнгардтом (1873-1943).

Ці реформатори могли втілити в практику свої революційні теорії, маючи підтримку існуючої театральної традиції. Не так було з Лесем Курбасом, якому довелося взяти на себе велетенське завдання створення українського авангардного театру без попередників на цьому полі, починаючи з порожнього місця.

Коли життя країни, що була на межі повної руїни, стало поволі налагоджуватися, театральні діячі також робили все можливе для відродження театру. Лесь Курбас був серед них найбільшою творчою силою.

Закінчивши філософський факультет Віденського університету (1907-1908) та Львівського (1908-1910), Курбас присвячує себе театрові. Протягом кількох років він набував акторського досвіду в різних провінціях міста. Тільки 1916 року він вступив до театру Садовського в Києві. Від цього моменту після створення експериментальної театральної студії починається його справжня мистецька кар'єра. Праця в цій студії придалася йому два роки пізніше пді час організації "Молодого Театру". У цьому театрі Курбас ставив чудовий репертуар: "Цар Едіп" Софокла, "Горе брехунові" Франца Грільпарцера, "Кандіду" Бернарда Шоу, "Затоплений дзвін" Гергарта Гавптмана, "Тартюфа" Мольєра, "Господиню готелю" Карло Гольдоні, "Ревізора" та "Одруження" Гоголя, "Дядю Ваню" Чехова, "Макбета" Шекспіра і, ясна річ, низку творів українських авторів, як "Гайдамаки" за Шевченком, "Чорну Пантеру" Винниченка, "Украдене щастя" Франка...

Це в "Молодому Театрі" Курбас уперше втілив у життя свої ідеї того часу про шлях театру. Він зайняв рішуче становище проти театрального реалізму (наприклад, як у К.Станіславського) – реалізму, що, згідно з його переконаннями, придушував актора. Він намагався позбутися рутини, об'єднуючи в одне ціле ритміку й пластику дикції, міміку й акробатичну гнучкість акторів. Що ж до декорацій та костюмів, то вони творили чудо в фресках кольорових форм відповідно до стилю п'єси: античного, романтичного, експресивного, символічного або конструктивістичного. Режисер стає абсолютним господарем готованої вистави.

Йосип Гірняк, один з чільних акторів "Березоля", подає в своїй книзі слова, які часто повторював Курбас на початку 1920 років:

"Тепер, коли ми не маємо талановитих драматургів та високоякісних п'єс, вирішальна роля в творчому процесі театру належить режисерові. Справжній режисер – не лише організатор, але й інтерпретатор. Режисер інтерпретує не лише життя, а й автора. В разі розходження режисера з автором, він має право і повинен п'єсу виправити, донести до потрібного йому звучання. Тоді допустимі скорочення, перестановки дійових акцентів, перетрактовка сценічних ситуацій, характерів, додатки режисерських інтермедій, прологів та епілогів.

Курбас надавав величезної ваги професійному формуванню акторів і режисерів. Для цього він виробив систему навчання акторів, основану на культурі мови й жеста, встановлюючи правила стилю, форми, точності експресії, ясності кожного руху тіла, потенційної важливості пауз серед речення, динаміки мотивованих ситуацією контрастів, обов'язкового вживання технічних прийомів. Курбас вимагав від кожного актора зусилля концентрації, щоб він заходився загальною ідеєю вистави, збагнув внутрішні чинники дії та глибокі переживання дійових осіб.

Ірина Авдієва в своїх спогадах про ті часи наводить слова Курбаса: "Мета – це не статисти, це музика вистави" – і пише далі, що "кожний, хто брав участь у масовках, повинен був зрозуміти себе як музичний інструмент з багатим діапазоном звучання.

"Березіль" вже займав центральне місце в театральному житті України. Не лише його вистави приваблювали широку публіку. Театр спромігся з початку березня 1922 року з числа молодих співробітників створити під керуванням Курбаса першу "Експериментальну студію".

Пізніше, вже після переїзду "Березо поля" до Харкова, Курбас їздив з усією трупою на гастролі, щоб показати свої нові вистави в Києві, Одесі, Тбілісі...

У 1925 році Курбас був в апогеї своєї слави.

В ці роки "Березіль" став державним театром. Його новий статус вимагав від акторів найвищої професійної майстерності, а від його керівника – підбору високоякісного репертуару.

Репертуар "Березо поля" збагатився п'єсами Миколи Куліша (1892-1942) – "Комуна в степах" (1925), "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазало" (1929), "97" (1930) і "Маклена Граса" (1933). Коли Курбас готував до постави ще одну п'єсу Куліша – "Патетичну сонату" в 1933 році, її заборонила політична цензура.

Висока якість й розмах драматичних і ліричних вистав "Березополя" та інших українських театрів тих років досягалися не лише завдяки талантові режисера й акторів, але також дякуючи винахідницькому генієві малярів-декораторів. У Курбаса, спершу в "Молодому Театрі", був головним художником Анатолій Петрицький (1895-1964), а потім – в "Березо полі", з 1922 і до кінця його праці в театрі 1933 року – Вадим Меллер (1884-1962).

Курбас набув на Україні такої слави, що інші режисери, які зовсім не поділяли його ідей про театральне мистецтво, імітували його сценічні композиції, переписували музичний акомпанемент, повторюючи постановки, що мали великий успіх у Курбаса, як, наприклад, інсценізація "Гайдамаків" за Шевченком.

З 1926 року "Березіль" осів у Харкові, де Курбас продовжував свою виняткову режисерську працю.

З кінця квітня до початку червня 1927 року Курбас їздив за кордон: до Чехо-Словаччини, Німеччини й Австрії. В Празі він влаштував конференцію для подання інформації про мистецьке життя України. Ця подорож дала йому змогу побачити все, що робилося в авангардних театрах і зробити висновки. корисні для своєї власної праці.

Як квіти обертаються за рухом сонця, так само нові молоді театральні групи на Україні імітували Курбаса. І то не диво, бо керівниками в них часто були молоді режисери, вихованці студій, закладених Курбасом при "Березілі".

Але, не зважаючи на свій мистецький престиж, "Березіль" і його керівник Курбас були політично приречені, бо їхнє мистецтво було непотрібне, а то й незрозуміле керівним верхам. Митцям "Березолю" довелося пережити тяжкі хвилини на сесії художньо-політичної наради, що відбулася в Харкові у вересні 1930 року. Різка критика "Березоля" оберталася довкола одного дразливого питання: про брак визначеної політичної настанови й відсутність п'єс, які відбивають класову боротьбу, показуючи позитивні наслідки соціалістичного життя.

Політична компанія проти Курбаса наростала й скінчилася його вигнанням в кінці 1933 року з "Березоля", а згодом арештом й засланням до концентраційних таборів...

Уряд навіть змінив театрові "Березіль" назву і він став тепер Державним драматичним театром імені Т.Шевченка. А з початком 1934 року взагалі було заборонено вживати в мистецтві форми, які б мали будь-чого спільного з новаторськими естетичними шуканнями. Митцям, а зокрема – в театрі, довелося знизити свою творчість до рівня так званого "соціалістичного реалізму".

Рутина, застій і глибокий провінціаналізм потроху взяли гору й надовго запанували в українському театрі...

58. Олександр Петрович Довженко був значно ширше своєї професії режисера кіно і сценариста. Режисура була тільки одним з зовнішностей цього дивовижного художника, мислителя і сперечальника ».

 

У кіно Довженко прийшов лише в 32 роки, а до цього було навчання в парафіяльному та міському училищах. Потім в 1911г. Довженко вступає до Глухівський вчительський інститут, закінчивши який у 1914 р., отримує призначення в Житомирське початкове училище, де через нестачу вчителів викладав фізику, географію, історію, гімнастику і навіть столярна справа.

 

Так сталося, що Довженко деякий час був активістом Українського сепаратистського буржуазного руху. Пізніше в «Автобіографії» про цей епізод зі свого життя він писав: «Українське сепаратистський буржуазний рух здавався мені в ту пору самим крайнім революційним рухом, самим лівим, отже, найкращим ... Таким чином, я ввійшов у революцію не в ті двері ».

 

Але вже восени 1917 Довженка розлучається з самостійниками і переїздить до Києва, де одночасно надходить на економічний факультет Київського комерційного інституту та в Академію мистецтв. Але, за іронією долі, ці навчальні заклади він так і не закінчив. Вступивши в КП (б) У, молодий і енергійний Довженко з великим ентузіазмом віддає всього себе партійній роботі. У цей період він працює секретарем губернського відділу народної освіти, потім комісаром театру, надалі приймає активну участь у створенні органів Радянської влади в селах. У 1921 році Довженко посилають працювати першим секретарем радянського посольства у Варшаві, а потім - секретарем в радянський консулат у Берліні. Але дипломатична кар'єра не особливо приваблювала Довженко, і своє перебування в Берліні він використовував для занять живописом і графікою в жанрі політичної карикатури. Тут Довженко знайомиться з німецькими письменниками, поетами та художниками-авангардистами, активно з ними спілкується. У 1923 році, отримавши стипендію від Наркомосвіти ($ 49 в місяць), йде з консульства і надходить у приватну художню школу експресіоніста Геккеля в Мюнхені. У 1923 Довженко вирішив ненадовго з'їздити в Харків, але, по ряду причин, повернутися назад до Берліна не зміг. У Харкові Довженко одразу ж опинився в товаристві харківських романтиків, очолюваних молодим письменником Миколою Хвильовим.

 

У період з 1923 по 1926 р.р. працював художником-карикатуристом в республіканській газеті, оформляв книги, малював плакати. Але душа молодого, але вже зрілого художника вимагала чогось більшого - нових ідей, нових засобів вираження своїх думок, почуттів, переживань ... Довженко починає цікавитися кіно. Це його нове захоплення ставати пристрастю, і в 1926 році, відчувши нездоланну тягу до кіно, Довженко переїздить до Одеси, щоб спробувати себе в якості режисера - в професії, про яку, як пізніше він сам зізнався, у той час не мав ні найменшого уявлення . І це його нове захоплення згодом стало справою всього його життя.

 

Перші фільми О.Довженка було знято в Одеській киноорганизации ВУФКУ (Всеукраїнське Фото Кіно Управління) в жанрі соціальної комедії, що користується в той час великою популярністю. У 1926 році на екранах з'явилася сатирична комедія «Вася-реформатор» (автор сценарію і співрежисер О.Довженка, режисер Ф.Лопатінскій), що викриває деякі сторони непівського побуту (фільм не зберігся). У цьому ж році Довженко пише сценарій до комедійного фільму «Перукар Жанн Ковбасюк» по якому сам і знімає фільм під назвою «Ягідка кохання» («Ягідка кохання» - трюкова ексцентрична комедія про пригоди перукаря, який не бажає виплачувати аліменти). Потім робота над фільмом «Сумка дипкур'єра» - про подвиг радянських дипломатів, які за дорученням Радянського посольства в Англії везуть до Ленінграда цінну дипломатичну пошту. У цьому фільмі Довженко спробував себе також у ролі актора, зігравши невелику епізодичну роль кочегара.

 

У 1927 в Одесі Довженко починає зйомки фільму за сценарієм Йогансена і Юртіка (Ю.Тютюнника) «Звенигора» («Зачароване місце»). Але щось у цьому сценарії не влаштовувало молодого режисера, і він майже повністю його переробляє. «Згодом чого автори демонстративно« зняли »свої імена з титрів» - писав у своїй «Автобіографії» Довженко. Цей історичний фільм, в якому великий майстер засобами тоді ще німого кіно розповів про вічну мрію українського народу про волю і щастя, заклав початок нового напряму в кіномистецтві - українського поетичного кіно, яке він буде послідовно розвивати. Фільм «Звенигора» вийшов грандіозним за задумом і історичним подіям, в якому Довженко умістив кілька століть української історії: козацтво, гайдамаччину, польські нашестя, революцію, громадянську війну і затвердження диктатури більшовиків. Так як фільм створювався до десятиріччя радянської влади, зараз він може здатися занадто політизованими, навіть може бути занадто ідеологізований, але такою була час. Довженко з притаманним йому творчим підходом вміло організував матеріал, з'єднавши ідеологію і історичні події і ретельно використовуючи метафори і художні образи, зняв цей фільм у властивій йому лірико-романтичній манері. Поява фільму в 1928 році на екранах України було сенсацією. Але незабаром фільм був заборонений для показу. Через десять років після заборони фільму Довженко писав: «Звенигора в Моїй свідомості одклалася як одна з найцікавішіх робіт»; «це прейскурант моїх творчих можливого»; «я зроб її одним духом - за сто днів», «не зроб, а проспівав, Як птах. Мені хотілося розсунуті рамки екрана ... заговоріті мовою великих узагальнення »(« Автобіографія »).

 

Фільм «Звенигора» зробив молодого режисера знаменитим, поставив поряд з уже відомими майстрами радянського кіно - Вертова, Пудовкіним і Ейзенштейном.

 

З 1926 по 1930 р.р. творчість Довженка зазнає кардинальні зміни. Всього за чотири роки він стає одним з провідних кінорежисерів. Його невигадливі так звані соціальні комедії були як би пробою, репетицією перед створенням справжніх кіношедеврів, у яких з властивою тільки великому майстрові були показані соціальні та особистісні трагедії українського народу в нових історичних умовах.

 

Відразу ж після «Звенигори», в 1928 році, Довженко починає роботу над сценарієм фільму «Арсенал» (Січневе повстання більшовиків заводу «Арсенал» проти війська Української Народної Республіки в Києві в 1918 році). «Думаю побити« Звенигору »і вже навіть упевнений, що поб'ю. Фільм ... - синтез 17-го року на всій Україні. Про людські вчинки »- писав Довженко. Виходить він на екрани в 1929 році.

 

Фільм «Арсенал» - це історико-революційна епопея, що розповідає про дійсність положення, в якому знаходився український народ з часів першої світової війни і до повстання більшовиків заводу «Арсенал» проти військ УНР, в Києві. У трактуванні подій, що відбуваються фільм вийшов не однозначним. Юрій Лавріненко у своїй книзі «Розстріляне Відродження» про цю роботу Довженка пише наступне: «Щоб уможлівіті собі далі працю в кіно, Довженко мусів Зробити у іншому своєму фільмі« Арсенал »(1929) політічну концесію Москві, змалювавші повстання проти Центральної Заради, Якові Довженка сам же и захіщав у 1917-18 роках. Ця концесія, Як видно Це и з НАТЯК в Його «Автобіографії», завдан йому «великого болю». А проти Довженка показавши красномовнімі експресіоністічнімі Засоба красу и силу української людини, Що невміруще Стоїть в осередді самої Смерті ». (Юрій ЛАВРІНЕНКО. З книги «Розстріляне Відродження», Мюнхен, 1959).

 

У квітні 1930 р. Довженко завершує свій новий фільм «Земля» (знятий на тільки що побудованій Київській кінофабриці), що розповідає про українське село часів «розкуркулення», про трагедію тракториста Василя, який гине від рук свого односельця.

 

«... фільм Довженка «Земля» (1930) ставши одним Із кількох центральних и конгеніальніх творів Розстріляного Відродження. Могутня незбагненна хвиля пшеничного моря Під вітром, перша любов у містерійніх світлотінях літньої ночі, бездоганне тічінінське українське небо з «думами-кораблями» хмар - ції Могутня поема земли, людіні и природі, життю, безмежній вітальній сілі и красі України. Смерть, одначе, тут, мов краї Колиски, обрамлює початок и кінець фільму. Смерть Діда Під Яблунів, сковородінській мирний відхід Із життя, Що Дає Своє Місце унукам и своєму садові. І смерть Закоханий юнака, зваленого кулею в годину Його спонтанного радісного танцю. Альо життя тут цар - не смерть. Життя котіть могутнімі океанськімі Хвиля Крізь Веселі и зажурені серця людей, Крізь золото пшениці, Крізь краплі дощу на ЯБЛУКО, Крізь небесні зливо світла. Смерть - Тільки момент, тактовий перебій ритму життя. «Земля» являла собою могутнє Мистецьке втілення світовідчування Розстріляного Відродження ... Вона накресліла Власний и незалежний від російського кіномістецтва шлях українського мистецтва фільму. До самого свого дна и грунту національна, українська, - «Земля» показала, Як з органічного власного національного віростає твір вселюдській ». (Юрій ЛАВРІНЕНКО. З книги« Розстріляне Відродження », Мюнхен, 1959).

 

Фільм «Земля» став знаковим фільмом початку ХХ століття, одним з найбільших шедеврів німого кіно, який приніс майстру не тільки славу, але і подальші трагічні події в його творчості і життя. Фільм був створений в 1930 році, якраз в самий розпал сталінської політики розкуркулення, яке викликало хвилю народних повстань в Україні. Українські селяни, які звикли до індивідуального хутірському господарству, всіма силами чинили опір сталінській «колективізації». Це була жорстока війна українців за свою землю - війна не на життя, а на смерть, в якій ніхто не вибирав засобів.

 

У своєму фільмі Довженка запропонував свій погляд на цю непросту ситуацію - концепцію соціальної революції як нового, прогресивного порядку, природно прийшов на зміну старому. У «Землі» Довженка спробував наочно продемонструвати свою ідею єдності старого і нового, природи і людської діяльності ... Всі події у фільмі підпорядковані як би однією головною ідеєю - соціальні революції не обов'язково руйнівні, вони можуть бути плідними і творчими, якщо підкоряються законам природи, вони можуть привносити в життя людей радість, любов і щастя.

 

Фільм починається символічними кадрами: у саду, під яблунею, вмирає старий. «Вмирають, Семен?», - Запитує його односельчанин, такий же старий .. І, отримавши ствердну відповідь, схвально говорить: «Ну, вмирай». Це - милостива, природна, безгрішна, безболісна смерть, як падіння перезрілих яблук, які ніхто не буде їсти: вони піддобрять собою землю, і яблуня восени народить нові. Ця метафора повторюється у фільмі кілька разів. Перед смертю старий просить дати йому яблуко і з апетитом їсть його. Камера зупиняється на малюків, які теж їдять яблука. Потім трапляється друга смерть. На відміну від першої - ця смерть, жахлива за своєю суттю, насильницька і безглузда. Молодого комсомольця Василя вбиває «кулак», межу якого він розорав для колгоспного поля. Всі знають, хто це зробив. Природна реакція родичів убитого і місцевої влади - знайти і покарати вбивцю. Жорстокість обопільна, безглузда, породжує смерть ... Але ось кадри похорону: труну несуть на руках друзі Василя. Гілки дерев, немов прощаючись, гладять молоде вродливе обличчя простого сільського хлопця. Його супроводжує величезний натовп молоді з просвітленими обличчями, піснями і танцями. Вони несуть квіти та гілки - символ родючості. Події, що відбуваються в кадрі, як би підтверджують, що Василь загинув не дарма. Смерть комсомольця послужила пропаганді та агітації - багато односельці вступають до колгоспу. Під час похорону мати Василя народжує. Життя триває.

 

Головні ролі у фільмі «Земля» зіграли відомий український актор театру і кіно Степан Шкурат, С.Свашенко і Ю.Солнцева. Численні відгуки в пресі на фільм «Земля» були деколи дуже спірні і критичні, часто можна було зустріти прямі звинувачення в натуралізмі і націоналізмі. Фільм був розгромлений партійної критикою. Дем'ян Бідний - «офіційний рупор» Радянської влади - виступив у пресі зі статтею під глузливо-знущальним заголовком «Філософи». Після цієї публікації Довженка з нервовим зривом потрапив до лікарні, після чого він ще довго не міг прийти в нормальний стан.

 

«Західні кінознавці звернули Увага на різкій занепад творчого генія Довженка після« Землі », альо Ніхто нічого не сказавши про заподій. Правда, польський часопис у Варшаві «Trybuna Ludu» (4 січня 1957) у Статті К. Тепліца Обережно, та все ж Досить виразно зазначів, Що Довженкові «не дали розвинутості повністю», Що Його змусілі замовчаті и Що «великий співає України, творець містецтва так сильно національного, що аж вселюдського, замовк у половіні слова, залішаючі, однак, по собі кілька творів, які назавжди Залишани в Історії фільмового мистецтва Як явищем неповторним и ровері ».

 

Так, альо Польща тепер не належить до «Заходу». На Заході Майже не знають про роки погрому України и її культури (1930-34) i про ті, Що Довженко за Свої фільмі «Звенигора» и «Земля» БУВ прокльонів у пресі Як «український буржуазний націоналіст», Що ВІН стояв Під ЗАГРОЗА розстрілу . «Мене заарештують и з'їдять», - казав ВІН тоді у родіні знань маляра Василя Кричевського »(О.Плавській.« Олександер Довженко », УКРАЇНСЬКА Літературна ГАЗЕТА, Мюнхен, ч. З, 1957).

 

«Довженко подбав про ті, щоб нащадкам Було ясно, Що з ним стало: Він 1939 року написавши« Автобіографію »(опублікована посмертно в Київському Журналі« Дніпро »за грудень 1957), а кож залиша Свої передсмертні« Запісні книжки », Що по Його Смерті з'явиться в Уривки Під заголовком «Нотатки и матеріали до« Співаємо про море »(« Дніпро », ч.ч. 6 і 7, 1957).

 

«Довженко пише в« Автобіографії »про ті, Що стало з ним після випуску« Землі »:« Радість творчого успіху Була жорстокости пригнічена страховіннім двопідвальнім фейлетонні Дем'яна Бєдного Під назв «Філософи» у газеті «Известия». Я буквально посівів и постарів за кілька днів. Це Була Справжня псіхічна травма. Спочатку я Хотів БУВ умерти ». (Юрій ЛАВРІНЕНКО З книги «Розстріляне Відродження», Мюнхен, 1959).

 

Згодом, у 1958, за результатами міжнародного опитування критиків «Бюро з питань історії кінематографа» на Всесвітній виставці в Брюсселі, цей фільм в числі дванадцяти інших картин, був визнаний кращим фільмом всіх часів і народів.

 

Після фільму «Земля», в 1932, в Києві на екрани вийшов звуковий фільм «Іван» про становлення радянської людини під впливом комуністичної ідеології: «... за двадцять днів написав невдалий сценарій« Іван »і почав зйомки». Довженко дуже критично відзивався про цю свою роботу: «Це був мій перший звуковий фільм, знятий на дуже поганій апаратурі ...». Вже не відчувається в роботі майстра колишньої пристрасті, хоча він і продолжет працювати у властивій йому лірико-романтичній манері. Прямий натиск партійних органів зламав волю великого художника і його віру в справедливе перетворення суспільства.

 

Але, тим не менш, розвиваючи тему «нової людини», Довженко починає роботу над сценарієм до фільму про Далекий Схід. У 1934 сценарій до фільму «Аероград» був затверджений і запущений у виробництво. Зйомки фільму проходять на Далекому Сході, а потім в павільйонах Москви.

 

У 1939 році на екрани виходить фільм «Щорс» (автор сценарію і режисер О.П.Довженка, співрежисер Ю.Солнцева). Картина мала великий успіх: «за свідченням самого Довженка, за весь період прокату фільму було продано 31 мільйон квитків» - із спогадів М.В.Куценко в книзі «Сторінки життя і творчості О.П.Довженка».

 

Починаючи з 1939 року, О.Довженка працює в документальному кіно. На чолі знімальної групи він виїжджає в Західну Україну для проведення зйомок документального фільму «Звільнення», що розповідає про війну за возз'єднання Західної України і Західної Білорусії. Працюючи над документальними фільмами, Довженка і тут проявив себе як новатор нових ідей і методів, розробивши художні засоби зйомки військової кінопублицистики. У 1943 завершив роботу над документальним фільмом «Битва за нашу Радянську Україну». «Ми працювали з Юлією, цей фільм більше для всього світу, менше для наших глядачів» - писав він у своєму «Щоденнику». В цей же час закінчує роботу над кіноповістю «Україна в огні.» «Україна в огні» - це одкровення Довженка. Сценарій фільму - кульмінація його літературної творчості. Довженко вирішив розповісти і показати з екрану правду про радянський бюрократизм і халатність, які призвели до загибелі сотень і тисяч неповинних людей у ​​військовий час на Україні: «Земля наша українська, мучениця наша, у вогні ти, у вогні!». Але кіноповість була заборонена для друку і для постановки з формулюванням, що «це вилазка проти нашої партії, проти Радянської влади, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики. Книга відображає ворожу ідеологію автора ».





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...