Главная Обратная связь

Дисциплины:






Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах



Аналіз характерних рис процесу взаємовідносин між Францією періоду Четвертої республіки та ФРН, яка постала на території окупаційних зон західних союзників по антигітлерівській коаліції, свідчить про те, що розвиток відносин між ФРН і Францією в 1949-1958 рр. проходив, головним чином, під знаком європейської інтеграції. Успіхи й провали на цьому шляху дозволили розробити основні принципи даного процесу, зокрема, необхідність поетапної інтеграції й зближення сусідів по Рейну як фундаментальної основи для її успішного розвитку. Всі створені в той період європейські співтовариства ґрунтувалися на наднаціональних принципах і передбачали в першу чергу спільну діяльність західнонімецької і французької промисловості, що зміцнювало економічну базу Франції й полегшувало ФРН шлях до рівноправної участі в союзі західних держав. Головними ініціаторами двосторонньої кооперації були здебільшого керівники обох країн, а не партії, науковці чи представники великого капіталу. Зближення позицій відбувалося на основі протидії комуністичній загрозі та в умовах взаємодії у стратегічних галузях – виробництві вугілля і сталі. Після провалу планів створення «європейської армії» французько-німецьке зближення дедалі більше концентрувалося на економічній співпраці в рамках західноєвропейської інтеграції.

У 1960-х рр. ключове значення для виведення відносин між Парижем та Бонном на новий рівень співробітництва мали об’єктивні та суб’єктивні чинники:

- конституційні зміни у Франції і повернення до влади Шарля де Голля;

- зближення позицій СРСР і США в питанні розповсюдження ядерної зброї та розрядки напруженості у Європі. Діалог наддержав значно ускладнив простір для зовнішньополітичних дій Парижа (у питаннях розробки власної ядерної зброї) і Бонна (у німецькому питанні), що спричинило зближення французьких і західнонімецьких підходів в оцінці безпекової і політичної ситуації в Європі;

- успішний розвиток регіональної інтеграції в рамках Європейського об’єднання вугілля і сталі та Європейських економічних співтовариств;

- особистісні якості Шарля де Голля та Конрада Аденауера, які володіли достатнім політичним авторитетом і впливом, щоб примирити два народи та закріпити концепцію «особливих відносин» між Бонном і Парижем на договірній основі.

Єлісейський договір 1963 р. став однією з найважливіших віх у відносинах між обома країнами, з якої можна почати відлік нового етапу, що змінив концепцію «зближення» двосторонніх відносин на «примирення». Новим елементом стосунків Парижа і Бонна стала систематизація двосторонніх відносин на основі механізму, покликаного дати можливість завчасно виявляти розбіжності між країнами у низці конкретних сфер міжнародної політики. Заснована Єлісейським договором система двосторонніх консультацій мала своєю метою полегшити пошуки компромісу до того, як протиріччя прорвуться назовні.



Французько-західнонімецька консультаційна система довела певну ефективність, особливо у другорядних питаннях двосторонніх відносин, що не зачіпали життєво важливих інтересів партнерів. До цього Францію і ФРН підштовхували як міркування солідарності в рамках західних структур співпраці, так і регіональні інтереси, пов’язані з розвитком західноєвропейської інтеграції. Однак усвідомлення факту, що «абсолютне протистояння» послаблює і Францію і ФРН, не призвело до розробки спільної зовнішньополітичної лінії.

Підписання Договору про французько-німецьку дружбу 22 січня 1963 р. виступило одночасно апогеєм та поворотом у європейській політики Франції, апогеєм через те, що створювало умови для проведення політики безпеки на основі співробітництва у сфері західноєвропейської інтеграції та оборони. Генерал де Голль прагнув зробити французько-німецькі відносини стрижнем свої зовнішньої політики та навіть планував заснування справжньої французько-німецької ради міністрів. У його баченні французько-німецьке співробітництво мало стати ядром незалежної Європи. Поворотом цей договір став через преамбулу, що додав Бундестаг з метою надання особливого статусу трансатлантичним відносинам.

«Охолодження» особливих відносин між Бонном і Парижем, що сталося за правління Л.Ерхарда, було спричинено суперечностями у підходах політичних еліт щодо поглиблення і розширення західноєвропейської інтеграції, а також ролі НАТО у забезпеченні безпеки в Європі.

У 1970-х рр. під впливом кризових явищ у світовій економіці, пов’язаних із крахом Бретон-Вудської системи та нафтовим шантажем арабських країн, французько-німецька співпраця істотно активізувалася, передусім у завершенні, розширенні і поглибленні інтеграційних процесів у Західній Європі. При цьому незмінною турботою французького керівництва залишалось забезпечення такого балансу сил у Західній Європі, при якому надійно урівноважувався політичний та економічний динамізм ФРН. У свою чергу, німецьке керівництво, всіляко сприяючи співпраці з Францією та інтеграційним процесам, прагнуло підвищити статус Федеративної Республіки у європейській та світовій політиці, забезпечити надійні відносини із своїми сусідами для створення такого потенціалу довіри, який у майбутньому дозволив би досягнути «німецької єдності».

У 1980-х рр. співробітництво між Францією та ФРН розвивалося форсованими темпами. Динаміка військово-політичного виміру двосторонньої співпраці свідчила про дедалі зростаючий рівень взаємозалежності обох країн, а також про конвергенцію французьких і західнонімецьких концепцій національної безпеки. Активна французько-німецька взаємодія в ЄЕС, а також поглиблення й інтенсифікація діалогу між Бонном і Парижем на основі механізму співробітництва, закладеного в Єлісейському договорі, обумовили подальшу еволюцію концепції двосторонніх відносин, змінивши «примирення» на «мотор» європейської інтеграції. Основою такого кооперації стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі дивіденди: для Франції – розв’язання власних економічних проблем, для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив.

Міжнародно-договірне оформлення об’єднання Німеччини, що вийшло на порядок денний європейської політики внаслідок кардинальних зрушень на рубежі 80-х – 90-х рр., об’єктивно змінювало політичні детермінанти французько-німецької співпраці. Це не тільки призвело до певних протиріч між Францією та ФРН, а й призвело до перегляду концепції двостороннього співробітництва в ЄС. Франсуа Міттеран висунув Гельмуту Колю умову, згідно з якою французи не стоятимуть на заваді німецького єднання, якщо німці погодяться пожертвувати своєю «маркою» заради створення валютного союзу. У відповідь на французьку ініціативу Коль запропонував пов’язати прогрес у напрямі валютного союзу з оформленням політичного союзу, що у той час відкидав Франсуа Міттеран. Результатом компромісу між Францією та Німеччиною, якого вони досягли під час переговорів щодо об’єднання двох німецьких держав, стало укладання Маастрихтського договору в 1992 р., що започаткував важливий етап у євроінтеграційному процесі, спрямувавши його динаміку в напрямі формування єдиної політичної системи та розбудови Економічного й валютного союзу.

У 1995-1998 рр. прихід до влади у Франції нового лідера та внутрішні проблеми в Німеччині, пов’язані з об’єднанням країни, актуалізували більш прагматичний підхід керівників обох держав до двостороннього партнерства в ЄС, що значно зменшило динаміку європейського будівництва.

Прихід до влади у Німеччині урядової коаліції соціал-демократів та “зелених” не став винятком. Уже під час перших двосторонніх консультацій за участю Шредера, що відбулися в Потсдамі (30.11.-1.12.1998), ішлося про “нову легкість” у стосунках між партнерами. Париж і Берлін продемонстрували новий підхід – “менше романтики, більше прагматизму”, згідно з яким відкрито обговорювалися проблемні питання як двосторонніх відносин, так і європейської політики. Ця тенденція позначилася загостренням французько-німецьких відносин протягом Ніццького саміту, особливо в питаннях аграрної політики та інституційного реформування ЄС перед розширенням спільноти на схід. Результатом протистояня стало усвідомлення, що конфронтація Берліна і Парижа в Євросоюзі робить європейську політику обох країн у структурному плані неефективною. Тому уже через місяць після Ніцци керівники Франції і Німеччини започаткуали так званий “блесхаймський процес” – регулярні раз на шість тижнів конфіденційні консультації на вищому рівні. Ця ініціатива виявилася успішною, оскільки закритий режим переговорів дав змогу детальніше обговорити і погодити складні питання двосторонніх відносин: реформа інституцій та сільськогосподарського сектору країн ЄС. Окрім розв’язання найбільш гострих проблем, Франція та Німеччина не тільки відновили роботу “мотору” у євробудівництві, а й вивели його на якісно новий рівень, що характеризується інтенсивним зміцненням відносин між Берліном і Парижем у багатьох сферах: військово-політичній, економічній, технологічній, культурній, освітній і особливо євроінтеграційній.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...