Главная Обратная связь

Дисциплины:






Як українська та російська мови програмують особистість

Внаслідок чого одні й ті ж образи та поняття в е́посі різних народів мають інші, часом протилежні, значення? Чому навіть у народів, які межують, однакові слова означають докорінно різне? Які риси нації можна простежити з етимології її слів?

Українська та російська мови під цим кутом прискіпливо розглянута в статті, опублікованій під іменем "Дмитро Пташка". Автора не вдається віднайти в інтернеті, в тому числі й у соцмережах. До серйозності його особи та самої статті виникають запитання, проте, все-таки, незважаючи на злегка неприязний до російської мови, хоч і доволі жартівливий, тон написаного, Gazeta.ua розміщує матеріал, оскільки автор привертає увагу до цікавої етимології великого масиву слів. За кількома кумедними винятками, його трактування їхнього походження підтверджується словниками. І хоч окремі судження свідчать про підхід аматора (як, наприклад, виведене українське слово "сім'я" від "7 я", або те, що нащадків угро-фінських або ж фіно-угорських племен, тобто росіян, автор чомусь узагальнено називає фінами), загалом зібрання цікавих за проходженням слів заслуговує на увагу.

Ми спілкуємося за допомогою слів. Міркуємо, переважно, теж словами. Але що то таке "слово"? З погляду фізики - це набір звуків. В той же час, кожен звук є звуковою хвилею, яка несе із собою певну кількість енергії.

Враховуючи, що енергія не зникає в нікуди і не утворюється нізвідки, а лише переходить з одного стану в інший можна стверджувати, що слово чи породжена ним звукова хвиля може так чи інакше впливати на людину.

"Неймовірно!", скажете Ви? Між тим, у царині звуків існує таке маловідоме широкому загалу явище, як вибухова хвиля.

В залежності від наближеності людини до осередку вибуху, вона може калічити і навіть вбивати. Власне, вся відмінність між вибуховою хвилею і словом полягає лише в тому, яку кількість(!) енергії вони можуть передати людині на своєму шляху. Очевидно, що у слові міститься мізерна кількість енергії, яка жодного помітного впливу на тіло людини, як і його інформаційна складова – на підсвідомість, не чинить.

Причому, ключовим в останньому реченні буде якраз слово "помітного", адже існують безліч речей, яких ми не помічаємо, що, тим не менш, не спростовує факту їх існування - мікроорганізми, атоми, електрони, магнітні поля, електричний струм, радіоактивне та електронно-магнітне випромінювання тощо.

Оскільки організм людини на 56% складається з води, а найголовніша частина тіла – мозок, взагалі на 80%, то дослідження Масару Емото щодо впливу слова на воду дозволяють провести деякі паралелі й, опосередковано, підтвердити наведені логічні викладки.



Якщо замислитися над позитивним впливом слова на людину, то тут новими барвами несподівано засяє таке поняття як милозвучність мови. Фактично, йдеться про здатність носія мови створювати "приємний" для довколишніх потік звукових хвиль.

Щоб Ви розуміли, поняття "приємний" – це лише висновок Вашої підсвідомості про корисність чи шкідливість цього впливу на Ваш організм! Яскравим прикладом тут служить зміна смакових уподобань жінки при надії. Варто її організму прозвітувати підсвідомості, що через розвиток дитини відчувається гостра нестача кальцію, як майбутня мати починає із задоволенням їсти крейду. Така сама ситуація і з милозвучністю.

Можете навіть не сумніватися, що під час прослуховування Вашим суперкомп'ютером, себто мозком, були дослідженні десятки чинників, про які Ви раніше навіть ніколи не здогадувалися, а "на гору", з підсвідомості, був виданий лише короткий висновок: "подобається!". Описаний процес дуже сильно нагадує вирішення складного математичного рівняння, де самі розрахунки проходять поза Вашою увагою, а Ви бачите лише кінцевий результат.

Власне, саме так і працює наша підсвідомість. Ось Вам іще один приклад її роботи, тільки, наслідуючи народну мудрість про те, що краще один раз побачити, аніж 100 разів почути, пропоную Вашій увазі дві знимки.

Ваше завдання, за умови, що з суттю експерименту Ви не були знайомі раніше, сказати, особливо не замислюючись, яка з двох дівчат Вам подобається, а яка ні. Що може бути простіше?

В середньому, щоб визначитися з відповіддю людині потрібно лише 1-2(!) секунди! Цей результат також підтверджується приказкою "він/вона мені з першого погляду сподобалася/не сподобався". А тепер, власне, сам експеримент!

фото взяте з книги Алана та Барбари Піз "Нова мова рухів. Розширене видання"

Вашій підсвідомості було достатньо однієї миті(!), щоб оцінити(!) два ОДНАКОВІ (так, так, не сумнівайтеся) знімки, порівняти(!), знайти єдину(!) відмінність і зробити висновок!

Порівняйте це з тим, скільки часу знадобиться Вам, щоб виконати ту саму роботу, але вже на рівні свідомості! Вражає чи не так?! Знову ж таки, щоб знайти цю відмінність під час свідомого пошуку, учасникам експерименту, як правило, потрібно для цього вже декілька хвилин(!), а особливо неуважні, взагалі відмовляються від завдання, не знайшовши різниці. Але сказати, яка дівчина подобається, можуть всі. От такий парадокс.

Що я хочу до Вас донести. Інформація яку ми усвідомлюємо – це лише 1/100, якщо не 1/1000 від того, що обробляється і запам'ятовується(!) нашою підсвідомістю! Так, так, саме запам'ятовується! Адже за допомогою гіпнозу людину можна примусити пригадати абсолютно все, що вона коли-небудь бачила у своєму житті, включно із власними відчуттями у період внутрішньоутробного розвитку!

Проте повернімося до милозвучності.

В жодному разі не можу залишити поза увагою той факт, що українська мова визнана однією з найбільш милозвучних, а саме – другою, після італійської, мов світу! Що це означає на практиці?

Де-факто, наша мова здійснює один з найбільш потужних, у порівнянні з іншими мовами, цілющих впливів, як на носіїв так і на її слухачів.

"Маячня!", скажете Ви? Не кваптеся з висновками. Можливо, ця здогадка і ґрунтується винятково на Логіці, але дозвольте Вам спершу розповісти невеличку історію, яка демонструє всю потужність цього інструменту. До того ж, найбільш цікавим тут є не результат, а сам хід думки.

Так от, виявляється, що існування атому було доведене(!) в Античній Греції ще 2000 років тому, задовго до появи перших мікроскопів. Згідно легенди, Демокріт сидів на березі моря, милуючись краєвидом і їв за допомогою ножа яблуко. Невідомо, про що він в цей час міркував, може, просто хотів якомога довше насолодитися улюбленим смаком, проте в якусь мить вчений вирішив перевірити наскільки шматочків він зможе це яблуко поділити в принципі. Овоч було розрізано навпіл, потім іще раз, іще, іще…

Врешті-решт Демокріт дійшов висновку, що в яблука, як і в кожної матерії, існує межа поділу, й от оцю, останню, вже неподільну частку він і назвав атомом. Власне, з грецької "атом" так і перекладається – неподільна частка!

Проте слово – це не тільки звукова хвиля, але це ще і ключ. Ключ до образу, явища чи поняття.

От тільки в зв'язку з тим, що на кожну націю при її формуванні впливав різний за силою і послідовністю набір чинників, то й оцінювати одні й ті самі події нації стали по різному.

Щоб Вам було зрозуміліше – це можна порівняти з двома чоловіками, одного з яких у дитинстві покусала собака, і який з того часу боїться тварин, а другий – з тією ж собакою весь час товаришував і тепер любить їх до нестями. Для одного – це вірний друг, для іншого – ходячі неприємності.

Так і з різними народами, які до одних і тих самих явищ підібрали різні за змістом слова-ключі. Часом – докорінно інші! Власне, саме через цей нюанс широко поширене уявлення, що за допомогою мови ми просто спілкуємося, є хибним.

Крім системи свій-чужий, що знову стала вкрай важливою в умовах чергової війни з Московією, мова ще й визначає наше світосприйняття, буквально примушуючи нас дивитися на деякі речі під чітко визначеним кутом. Тому в залежності від того, слова якої мови ми вживаємо, залежить не тільки модель нашого мислення, але й і наша реакція на різні чинники навколишнього світу.

Іншими словами, кожна мова є потужним інструментом для програмування особистості.

Для більшої наочності візьмемо два народи. Один мешкає у "світі" (від слова "світло", звідси "світогляд", "всесвіт"), а другий в "мире" (погодьтеся, що для сукупності етносів, яка постійно воює – це дуже символічна назва! Жити від війни до війни то, мабуть, і є справжнє життєве кредо так званих "русськіх".

Якщо раптом твердження про надмірну войовничість москвинів викликає у Вас якісь сумніви, то зазирніть у підручник з історії чи погляньте на мапу Московії. Заволодіти 1/7 суходолу і підкорити близько 250 народностей мирним шляхом неможливо в принципі!).

В одних держава зветься "Україна" (від слова "краяти", що означає "своя, Богом дана земля"), а у інших – "Россия" (саме слово є штучним і ніякого змістового навантаження не несе, бо є лише грецькою транскрипцією першої назви нашої держави – Русь, яка була вкрадена в нас москвинами у 1721 р.

Що цікаво, сама Московія грецькою буде як "Βαρβαρίας" ("Varvarías") – країна варварів, дикунів. Зрозуміло, що ні про яке вікно (чому не двері?!) в Європу з такою вивіскою й мови бути не могло, тому москвини просто поцупили назву у частково окупованої ними на той час Русі).

Одна нація живе в "країні" (наступна похідна від слова "краяти", означає "відокремлена від інших територія"), а друга в "стране" (від слова "сторона", себто, та, яка збоку, на узбіччі! Як Ви бачите, усі крики про "окраїну" вони таки чітко за Фрейдом!

До речі, лексема "окраїна" (також походить від слова "краяти") є суто українським поняттям, утвореним іменником "окрай", який, зверніть будь-ласка на це увагу, відсутній в "язичку" від слова "зовсім" та чужорідним для москвинів суфіксом однини -ина/-їна (морквина, кроквина, кофтина).

В той же час, болгарсько-українським суржиком це слово дослівно перекладається як "одна орезка", однак москвини, з незрозумілої для широкої громадськості причини, чомусь уникають вживання цього, без сумніву, унікального для "русського міра" виразу).

В українців суспільний устрій зветься "державою" (від староболгарського слова "держати", тримати народ разом, у купі), у "русськіх" – "государством" (від укр. слова "господарство").

Найбільш знану частину громади у нас образно звуть вершками (від слова "вершина") суспільства, а у москвинів "сливками" (від слова "сливать").

В Україні-Русі важливі суспільні рішення вирішувалися громадою (вільною, самокерованою організацією з виборним керівництвом) на "Віче" (від "вічі" – очі; буквально – побачення). В москвинській культурі нічого подібного до цього явища, як і самого слова-основи, ніколи не існувало, звідси у москвинів і оце рабське, виплекане століттями, прагнення "сильної руки" та віра в "доброго царя".

Від слова "громада" утворилося наступне поняття – "громадянство". В "язичку" відповідником до нього є "гражданство" (походить від староболгарського слова "град", звідси "гражданин", буквально – мешканець міста. Сільське населення, вочевидь, жодних прав на Московії взагалі не мало).

Так от, коли "граждане" були чимось незадоволені настільки, що зважувалися на "восстание" (до речі, таке відчуття, що в кожному з них значну роль відігравали саме українці, інакше чому б "русськіє" цих сміливців називали "повстанцами", а не "восстанцами"?!) проти "влади" (від слова "владнати", дати лад; москвинський відповідник походить від слова "волость" – область, частина території, тобто, "власть" з точки зору "русськіх" – це лише контроль над територією) і виходили на вулиці, що, правду кажучи, відбувалося вкрай рідко (на Московії було лише 5 повстань за 800 років, себто, десь 1 раз на 150(!) років), то їхній володар з ними не панькався. Всі ці заколоти ним жорстоко придушувалися за допомогою більш численного війська.

Взагалі, складається враження, що для москвинів вирішувати будь-які питання силовим шляхом то є усталений і освячений століттями звичай. У них якщо "большинство" то "подавляющее" (від слова "давить". На противагу цьому українці свої суперечки на зборах громади звикли вирішувати мирно, зважуючи усі "за" і "проти", через що наша більшість зветься "переважною").

Якщо раптом "русському" доведеться попросити про щось, то він, як це прийнято на Московії, обов'язково додасть своє ультимативно-погрозливе "пожалуйста" (від слова "пожалуй" => "пожаловать" => "жаловать"=>"жалую" – віддаю, відчуваючи невимовне горе, "жаль" (слово-основа цього рядочку; звідси "жалование", а також ритуальна фраза усіх податківців і грабіжників з великої дороги "Добро пожаловать!")!

Зверніть увагу, що ввічливим у цих дикунів вважається звертання утворене від наказової(!) форми дієслова першої особи однини – "пожалуй", тобто, віддай! Що тут скажеш, типова вимога для окупантів… Натомість український відповідник "будь-ласка" є лише стягненою формою вислову "будьте такі ласкаві (люб'язні)").

Якщо в Україні закон "набуває чинності", то на Московії він чомусь "вступает в силу".

Українці свої слова відмінюють (від слова "відмінність"), тоді як москвини – "склоняют" (від слова "склонять" – згинати).

Цікавим є і ставлення обох народів до своїх національних символів. Якщо українці співають про те, як вони калину, що впала, обов'язково піднімуть, то "русськіє" про те, як вийдуть в поле, щоб свою березку "заламати".

Як Ви розумієте, москвини збираються в омріяне ними "подавляющее большинство", зовсім не для того, щоб потім пасочки ліпити. Вони йдуть на війну, щоб здобути "убедительную" (від дієслова "бедить" – нести біду, таким чином "убедительный" – той, що відвів, уніс біду) "победу" (від слова "победить", буквально – принести біду.

Поєднання цих двох понять викликає стійкий когнітивний дисонанс на кшталт: "да нет, не знаю". Таке враження, що фіни і досі не до кінця опанували болгарсько-український суржик, через що вживають слова, насмикані ними з обох мов, абияк). Для порівняння, українська "перемога" – це зробити більше ніж ти можеш, здолати себе, докласти надзусилля для досягнення мети. Синонімом до нього є слово "звитяга" (від поняття "витягти", буквально – піднести свій стяг над супротивником).

Цікавинка полягає в тому, що в "язичку" неможливо сказати "я победю" – увесь досвід їхніх пращурів заперечує таку можливість! На підтвердження цієї тези москвини навіть відповідну приказку створили: "Один (татарин) в поле не воин!". Тому тільки орда, тільки хардкор! До речі, "він, вона, вони" "победить" все таки можуть, а от "я" – категорично ні!

Ось так за допомогою мови і формуються характерні риси нації: зневіра у власні сили і підсвідомо закладена необхідність збиратися до купи, щоб врешті-решт створити "подавляющее большинство" і на чолі з "сильною рукою" понести своїм сусідам біду!

Прикметно, що центральним персонажем москвинських казок, якщо відкинути запозичені з усього світу і в тому числі з України історії, такі як "Колобок" (від слова "коло" – "круг") чи "Курочка Ряба" (в "язичку" немає такого кольору як "зелена", "жовта" чи "ряба" наявні тільки "зеленаЯ, желтаЯ или рябаЯ"), є "Иван-дурак", який, за наказом свого володаря, тільки те й робить, що мандрує кудись світ за очі, де займається грабунком, викраденнями та вбивствами.

Щоб Ви остаточно зрозуміли, якими коліями бігають кульки в голові у москвинів, то мусите знати, що "лихой молодец" – це у "русськіх" однозначно позитивна характеристика (від укр. слова "лихо" – біда, в "язичку" також виступає синонімом до слів "ловкий, удалой").

Проте від орди москвини успадкували не тільки войовничість, але й таке явище як рабство. Де-факто, вони самі були рабами так довго, що рабство стало їхньою суттю (спочатку під Ордою, а після її розпаду вже під владою, начебто, своєї, але все одно татарської за походженням аристократії. Якщо в цифрах, то за 800 років своєї історії на території Московії рабства не було лише близько 100(!) років: з 1861 до 1925 та з 1965 і до сьогодні.

Московія, до речі, є офіційною спадкоємицею Золотої Орди, оскільки Ногайська орда, Казанське, Сибірське, Астраханське та Кримське ханство були врешті-решт завойовані Московією й увійшли до її складу).

Наприклад, від слова "раб" в "язичку" утворився однокореневий прикметник "робкий" (укр. боязкий, несміливий). Звідси ж "робко, робость, робеть, оробеть, оробевший".

Між тим, процес виховання з людини "робкого раба" у наших сусідів, як виявляється, є цілою наукою! Починають вони ще змалечку… От спробуйте здогадатися, як двоє рабів можуть назвати третього, щойно народженого раба? На Московії поміркували, поміркували, а потім, зважаючи на його розміри, вирішили назвати його просто маленьким рабом! Конгеніально чи не так?!

Таким чином в "язичку" з'явилась іще одна похідна від слова "раб" – "ребенок" ("-енок" – це лише зменшувальний суфікс, який вказує на розмір об'єкта. Порівняйте це з "кот-енок", "тигр-енок, лис-енок, слон-енок"). За допомогою логічного принципу "від зворотнього" отримуємо повний перелік членів москвинської родини, який в результаті нашої реконструкції набуває, нарешті, довершеного вигляду: "раб", "рабыня" і "ребенок"! Звідси ж у "маленькому і жалюгідному язичку" такі поняття як "ребята", "ребячество" та "ребячий".

Після того, як на Московії малолітній раб трішечки підростав він був зобов'язаний приступити до праці на благо власного господаря. З назвою цієї людини москвини теж довго не мудрували. Дикуни, як відомо, люди прості, що бачать про те і співають, пишномовним доказом чого є поняття, вигадане ними для позначення власних дітей, а господар він і в Африці "господар"!

Власне, саме так москвини ще донедавна свого володаря і називали. Враховуючи те, що "язичок" є лише спотвореним діалектом української мови то і це слово "русськіє", звісно, трішечки перекрутили. Був "господар", а став "государь". Проте, на мою думку, невеличкі погрішності у вимові цьому діалекту можна і пробачити! Вікіпедія у москвинській редакції виводить "государя" від "господаря", а останнього чомусь від слова "Господь". Схоже, що візантійські духовні скріпи "Цар – намісник Бога на землі" "русськім" ніяк спокою не дадуть.

Насправді, і "государь" і "Господь" походять від лексеми "господар". Він, в свою чергу, походить від іншого укр. поняття – "господа", тобто, домівка. Оскільки до інших рабовласників, але вже чином поменше, звертатися "государь" було б неввічливо, "его Величество" на таке міг і образитися (походить від укр. прикметника "великий". Москвинською це буквально перекладається як "большой", а сам вираз "его Большество".

В зв'язку з тим, що при запозиченні "русськімі" було частково втрачено первісний зміст цього слова, то народилася чудова гра слів, яка передається фразою: "Якщо на Московії діти мріють стати просто "большими", то в Україні – великими!" Де-факто, є калькою з традиційного українського звернення епохи княжої доби до володаря Русі – "Великий Княже".

Таким чином, якщо відкинути запозичення з української то "русській" титул "великий государь" в дослівному перекладі на "язичок" мав би звучати як "большой хазяин"!

Знову ж таки, із сумом змушений засвідчити, що "русськіє" чомусь систематично уникають вживати власні вислови! Уявляєте, який фурор створив би лише початок фрази: "Большой хазяина, твое Большество, на одной орезке Гнилой воды…"?!), то москвини від слова "господар" вигадали іще декілька похідних – "сударь" і "господин". Перша вже застаріла, а другою користуються і донині. Отже, оскільки головне призначення всіх рабів – це безперервна праця на користь своїх рабовласників, якими на Московії, в буквальному значенні цього слова, були "государь" і численні "судари" з "господами", то на додачу до вже згаданої купи однокореневих слів москвини створили ще й дієслово.

"Рабы" повинні "работать", чи не так?! Звідси ж у "русськіх" такі поняття як "работа, рабочий, работяга, работящий, работодатель, заработать, зарабатывать, заработок, зарплата, поработать, приработок, отработка, отработать, отрабатывать, отработанный, обработка, обработать, обрабатывать, обработанный, подработка, подработать, подрабатывать, наработка, наработать, нарабатывать, наработанный, сработать, срабатывать".

Проте раб повинен не тільки працювати, але й бути слухняним. Волелюбний та непокірний неслух "господину" був категорично не потрібен! Тому в армії Московії і досі використовується команда: "Смирно!" (від слова "смириться", буквально – скоритися, стати слухняним), її відповідником в українському війську є наказ "струнко!" (випрямитися, тягнутися вгору).

Рабська праця, безумовно, є важкою та невдячною. Можливо, саме тому на Московії ще одним відповідником до слова "работа" стало поняття "труд". Утворилося воно від слова "трудно", тобто складно. Для повноти картини додайте сюди іще "неделю" – назву тижня у москвинів, яка походить від виразу "не делать" і Ви зрозумієте, що ця нація любить працю, як собака палку.

До речі, "неделя" – це лише запозичене та спотворене українське слово "неділя", от тільки у нас це останній день тижня, що є вихідним згідно заповідей Божих. Доказом запозичення цього слова "русськімі" є назва іншого дня – понеділок, себто, той, що йде за неділею. В "язичку", за цією логікою, він мав би зватися "повоскресником".

Якщо працювати для "русськіх" це "трудности", то що ж вони тоді роблять із задоволенням?! Власне, нічого дивного в тому, що мешканцям споконвічної тайги найбільше подобається бігати по лісу за дичиною немає, але все ж таки! "Охота" – це те, що робиться залюбки, "с охотой"!

Відповідником до москвинського слова "охотник" є український "мисливець", тобто, той, що мислить, підходить до ловитви звіра з розумом!

Українською горілка (від слова "горить", пече), російською "водка" (те саме, що вода. "Лодья – лодка, дверь – дверка, рука – ручка"). Пити воду, що може бути природніше? В поєднанні з неробством таке ставлення до вживання алкоголю дає страшні результати.

Для русинів/українців обробляти землю, орати – це ледь не священне дійство, яким ми займаємося на своїй землі вже тисячі років поспіль. Натомість москвини, хоч і перейняли у нас мистецтво вирощування хліба, проте надали йому геть не властивого жодному зі слов'янських народів змісту. Власна лексема "пахать" у "русськіх" набула додаткового сенсу і стала вживатися також для позначення "важкої і невдячної праці".

Загальнослов'янське поняття "орать" в їхньому "язичку" стало означати "голосно кричати", а "орава" (сусідська допомога під час оранки) стала галасливою юрбою. Цікаво, що "орало" так і залишилося інструментом для обробітку поля, плугом, а не стало, як можна було б цілком слушно припустити, ротом чи горлянкою.

Взагалі, ситуація вельми кумедна, оскільки походження москвинських слів простежується не просто, а дуже просто! Щоб Ви розуміли, раніше землю обробляли за допомогою пари запряжених волів чи коней, що тягнули за собою орало, на яке орач мав тиснути обома(!) руками. Власної кеби у цих тварин замало, тому в ситуації, коли обидві руки зайняті, єдине, що залишалося оратаю – це голосно кричати(!) на худобу, щоб хоч якось керувати процесом.

Не знаю, скільки десятків років москвини спостерігали за цим процесом із сусідньої ялинки, проте єдине, що вони зрозуміли, так це те, що "орать" – це голосно кричати! Одначе, якщо підготовка землі до сівби у москвинів – це "важка і невдячна праця" то збір врожаю, по нашому жнива (від слова "жати"), у них вже зветься "страдою" (від слова "страдание")! Але й і це ще не все!

Результат хліборобської праці – перемелене зерно, яке у нас зветься борошном (від слова "порох", борошно-порошно), москвини лагідно і поетично називають, тільки уявіть собі, "мукою"! Відчуваєте усю ненависть цього народу до хліборобської праці?! Для них це навіть гірше ніж "труд", бо там просто "трудности", а тут на додачу ще й страждання та пекельні муки!

Якщо взятися до аналізу найменшого осередку суспільства, то виявляється, що тут теж є багато чого цікавого. До одруження українська молодь парубкує і дівує. В москвинському діалекті української прямого відповідника до цих понять немає, найближчий за значенням вираз "он ведет холостяцкую жизнь", "она гуляет незамужней".

Так от, після того, як хлопець вподобає якусь дівчину то він починає до неї залицятися, бо щоб там не казали, а чоловіки перш за все увагу на жіночу красу звертають – "за лице" чіпляються. Москвин, в свою чергу, починає "ухаживать" – від слова "хаживать", "ходить".

Якщо все йде добре, то незабаром хлопець засилає сватів (від свій, свояк, своя людина) і якщо раптом не отримує у відповідь гарбуза (випадки бувають різні, так) то молоді стають нареченими (від "наректи" – назвати, оскільки вони проголошуються парою перед громадою) і готуються до весілля (від слова "веселощі").

Фіни, мавпуючи слов'янський звичай роблять все те саме, але в них молодята звуться "женихом" (буквально – той, що збирається отримати "жену") та "невестой" (від укр. слова "невістка" – незнана, незнайома, яке в свою чергу походить від слова "вість" – знання).

Відмінність у назвах пояснюється різними звичаями в обох країнах. В Україні молодь добирає собі пару самостійно, тому незнаною дівчина була саме для родини хлопця: свекра та свекрухи (походить від виразу "своя кров"), на Московії замість молодого це робили його батьки, тому незнайомою дівчина виявлялася якраз для свого "жениха") і теж починають готуватися, але вже до "свадьбы" (від укр. "сватьба" гуляння для сватів, буквально – привласнення).

Для українців весілля – це святковий день (від слова "світло"), в який наречені беруть шлюб (від слова "злюб") і стають подружжям (буквально "друзями") чи кажучи по-іншому – можуть побратися (від слова "брати"), тобто, взяти один одного за чоловіка і дружину (від слова "друг").

Зовсім інші настрої панують в цей час на Московії. Для москвинів цей день є "праздничным" (від слова "праздный" – пустий, "праздник" – це буквально пустий від "работы" день), коли "молодожены" "вступают" чи "заключают" (буквально означає "саджають під ключ, ув'язнюють", звідси ж "заключенный") "брак" (від запозиченого в ХVІІ ст. німецького слова "brack" – негідний товар, брухт) і стають "супругами" (від слова "спрягать", буквально – запряжені в одній упряжці).

Враховуючи, що жінку для хлопця шукали батьки, то ні про яке кохання в цій ситуації й мови бути не могло. Двох чужих, малознайомих людей просто ставили у пару і, подібно до худоби, "запрягали", щоб вони разом йшли далі по життю.

На цьому місці граматика "язичка" робить черговий виверт, мимохідь демонструючи нам ставлення до жінки в "русськом мірє". Справа в тому, що в українців чоловік одружується "з(!) нареченою", а москвини "женятся на(!) невесте". Тобто, жінку фіни поставили в один ряд з меблями (на ліжку, на канапі, на возі) та іншими неживими предметами (на камінні, на дереві, на землі), бо договори вони укладають все ж таки з(!) партнерами, а не на партнерах! Та що там партнери, якщо навіть з(!) собакою, а зовсім не на собаці вони виходять гуляти вулицею!

Взагалі, судячи з приказок на кшталт "Бьет, значит любит", жінки у "русськіх", м'яко кажучи, не в пошані. До того ж, зверніть увагу на граматику ще раз, не "(я) б'ю, значит люблю", а "(он меня/тебя) бьет…", себто, це ганебне явище видається нормальним(!) навіть їхнім жінкам!

В будь-якому разі, у майбутньому, від пари під боком українка вагітніє (набирає ваги, як у прямому, так і в переносному сенсі), а московитка "беременеет" (від слова "бремя" – важка, обтяжуюча, неприємна ноша; "обременить" і "забеременеть" – це однокореневі слова) або ж стає "непраздною" (себто, не порожньою) і, через зазначений час, в однієї народжується (відбувається "поповнення роду") дитина (від слова "дитя"), а в другої "ребенок" (від слова "раб", про походження цього слова вже згадувалося вище, але зверніть увагу на іще один момент.

Незважаючи на те, що народитися може як хлопчик так і дівчинка, у "маленькому і жалюгідному" завдяки його "досконалій" граматиці усі новонароджені чомусь мають суто чоловічій рід: "мышонок", "жеребенок, орленок, щенок, козленок" тощо. Порівняйте це з українською, де для майбутньої малечі завбачливо залишено середній рід: мишеня, лоша, орленя, щеня, козеня тощо).

Українці своїх діточок годують (від слова "годити"), а на Московії маленьких рабів, не роблячи різниці із скотиною – "кормят" (від слова "корм", який, як відомо, задають лише худобі). Саме слово запозичено "русськімі" зі староболгарської через українську, але оскільки відмінності між "кормити" і "годувати" або ж "харчувати" москвини так і не зрозуміли, то і досі залюбки їдять, як тварини, прямо з лопати!.

Крім того, дуже схоже на те, що через своє ставлення до праці "русськіє" постійно відчували брак харчів і голодували, оскільки після появи "младенца" (запозичено зі староболгарської, походить від слова "младой" – молодий, маленький) найбільшу проблему для його батьків становило якраз вигодовування дитини, тобто, "воспитание" (від слова "питать" – живити, годувати). В українців, навпаки, складнощі були саме із захистом своїх немовлят (не мовить ще) від негараздів навколишнього світу, тому ми своїх дітей "виховуємо" (від слова "ховати").

Через декілька років, коли наші діти трохи підростуть вони починають здобувати (тобто боротися, виборювати – активна позиція) освіту (іще одна похідна від слова "світло", буквально – освітлення знаннями; звідси "просвіта"), натомість москвинята "образование" (походить від слова "образ", таким чином "образование" – це лише копіювання знань за затвердженим зразком, "по образу") "получают" (пасивний підхід до справи).

В Україні після народження дитини чоловік стає батьком (москвинське "батя", "батяня", "батюшка" – це якраз запозичення з української), а жінка матір'ю,мамою.

У фінів, відповідно, "отцом" (походить від українського слова "вітець", буквально – той, що дав життя, яке, в свою чергу, утворилося від лат. "vita" – життя, звідси ж "вітчим", "Вітчизна", "вітання", "привіт" та усі їх похідні в "язичку") і "матерью" (теж запозичення, проте через подібність вимови бракує доказів).

"Тятя" – похідна від українського слова "тато" на Московії прижилася ненадовго і з часом була замінена французьким "папа". Помічницю молодої мами в обох країнах кличуть нянею, однак зважаючи на український рядочок однокореневих слів, а саме "неня, наньо, няня", можна зробити висновок, що "русськіє" і це слово у нас тишком-нишком запозичили.

Тато й мати разом з дитиною утворюють "родину" (походить від слова "род" та вже згаданого суфіксу однини "-ина") або "сім'ю" (сім "я"). В москвинів значення нашого слова "Родина" (в перекладі з української це буквально означає "один род") набуло ширшого значення і стало позначати територію всієї країни (хоча в державі мешкають тисячі родів), відповідником до нього в українській мові є слово "Батьківщина" (земля пращурів, батьківський край).

Опускання людини вниз по соціальній драбині, як і її протиправну діяльність українська мова різко й однозначно засуджує. Позначаючи ці поняття, умовно кажучи, великими червоними прапорцями застереження та осуду. Дивіться, бути злиднем чи жити в злиднях – це перебувати у ЗЛІ, жити в злі дні. Москвинською – це лише безбарвне "нищета", "нищий" (скорочення від "не имущий", або, за іншою версією то є людина, яка лишилася "ни с чем").

В Україні особа, що чинить зло, зветься злочинцем, звідси ж "злочин". В "язичку" ми знову бачимо тільки нейтрально-констатуюче "преступник" ("тот, кто преступил" через людську мораль та закон) і "преступление".

Людину, що займається крадіжками у нас кличуть злодієм (той, що діє зло). Звідси "злодійство". Натомість до свого відповідника у "язичку" москвини в котре не виявляють жодного осуду! У них це лише "вор" (знову ж таки, це той, що зайшов за межу, кордон, у приватне місце. Звідси ворота, воротина, ворот, поворот та інші. Річка Ворскла – це відповідно кордон племені сколотів чи скіфів) та "воровство".

Слово "злодей" (у сенсі "преступник") в "язичку" є лише калькою з української лексеми злодій, що підтверджується наявністю в українській мові його антоніма –добродій. Натомість у москвинів відповідником до слова добродій є лексема "господин", він же господар, він же "хазяин"-рабовласник! Погодьтеся, що це чисто рабська психологія вважати свого власника добродієм!

Така сама ситуація з українською парою "можна – не можна" та москвинською "можна – нельзя". Як Ви бачите, болгарське "льзя" москвини десь успішно загубили, замінивши його українським поняттям.

В підсумку, дивіться як виглядають всі вищезгадані тями гуртом:

З однієї сторони суцільне зло, з іншої… Ні риба, ні м'ясо!

Проте українська мова не тільки застерігає від лихого способу життя, але й погрожує "покаранням" (від слова "кара" – буквально суворе покарання, відплата. У багатьох перша асоціація виникає саме з біблійським висловом "кара Божа"). Натомість на Московії для злочинців та злодіїв існує лиш "наказание" (від укр. слова "казати" – говорити, буквально – "наговорити", тобто, оголосити догану).

Якщо у нас людина раптом захворіє, то її швиденько ведуть до лікаря (від слова ліки, лікувати) в лікарню, в той час як москвини у таких випадках звертаються до "врача" (від слова "врать") в "больницу" (від слова "боль".

Дехто стверджує, що "больница" – це там де "боль повергают ниц", проте нашвидкоруч проведений порівняльний аналіз цю версію повністю спростовує, оскільки в "лечебницах" та "здравницах" все таки лікують і оздоровлюють, а не кладуть "лечение" і "здоровье" ниць (звідси ницість, ниций). Насправді, "-ница" то типове закінчення для іменників жіночого роду в "язичку": "учительница", "воспитательница", "конница", "цветочница" тощо).

Цікаво, як українська мова відокремлює саму неприємність від заходів спрямованих на її подолання, адже ми "хворобу" "лікуємо ліками в лікарні у лікаря", тоді як у москвинів – "больной (боль) болезнь (боль) в больнице (боль)" "лечит лекарствами" (обидва слова запозичені з української) у "врача" ("вруна").

Таке скупчення болю та брехні кого хочеш примусить оминати подібне, без сумніву, лихе місце щоякнайдалі!

Автор - Дмитро ПТАШКА.

Не минайте увагою блок матеріалів "Читайте також", підібраних за темою й розташований під публікацією.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...