Главная Обратная связь

Дисциплины:






Джерела міжнародного приватного права



 

1.Поняття та загальна характеристика джерел міжнародного приватного права.

2.Національне законодавство як джерело міжнародного приватного права.

3.Міжнародні договори як джерело міжнародного приватного права: поняття та види.

4.Звичаї як джерело міжнародного приватного права: поняття та види.

5.Роль судової та арбітражної практики в регулюванні міжнародних приватних відносин.

6.Уніфікація норм міжнародного приватного права. Діяльність міжнародних організацій з питань уніфікації міжнародного приватного права (Гаагська конференція з міжнародного приватного права, комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА) тощо).

7.Поняття та значення матеріальних та колізійних норм в міжнародному приватному праві.

8.Характеристика договорів в сфері надання правової допомоги.

 

Розрізняють такі види джерел міжнародного приватного права:

• міжнародні договори;

• внутрішнє (національне законодавство), що стосується іноземного елемента;

• судова й арбітражна практика;

• звичаї;

• доктрини авторитетних учених.

Розглянемо найвідоміші концепції у науці міжнародного приватного права.

1. Територіальна теорія права (territorial theory of law). У XVII ст. цю теорію розробив нідерландський юрист У. Губер (U. Huber, 1636–1694). Наводимо її наріжні положення:

• закони кожної держави мають чинність у межах її кордонів; вони накладають зобов’язання на всіх суб’єктів на території цієї держа-ви, а не поза її кордонами;

• суб’єктами держави вважають усіх, хто перебуває у межах її кор-донів: як тих, хто постійно в ній проживає, так і тих, хто перебуває там тимчасово;

• власті держави повинні діяти ввічливо (must act with comity), з тим щоб закони іншої держави, чинні на її території, зберігали свою силу скрізь, якщо не спричиняють шкоди владі чи правам іншого суверена або його громадянам.

 

2. Теорія ввічливості (theory of comity). Автор — юрист-науковець і

суддя Верховного Суду США Дж. Сторі. Він опублікував перше в анг-

лосаксонській системі права всеосяжне дослідження міжнародного при-

ватного права. За вихідну точку Дж. Сторі взяв третє положення кон-

цепції У. Губера. У справах, що містять іноземний елемент, необхідно

застосовувати іноземне законодавство, оскільки ігнорування суверені-

тету іншої держави у межах її території є неповагою до цієї держави.

Сучасні дослідники вважають, що ні У. Губер, ні Дж. Сторі детально не висвітлили, на чому ж має базуватися ввічливість — на взаємності (rесiprocity), дружбі (friendship), відсутності грубості (lack of rudeness) тощо.



3. Теорія наданих (або набутих) прав (theory of vested rights, theory of

acquired rights).

Згідно з цією теорією, права, набуті у певній країні, повинні визна-ватися й охоронятися в іншій країні. Теорію розробили англійський юрист А. Дайсі та американські правники Дж. Біел (J. Beale), О. Холмс (O. Holmes) і Б. Кардозо (B. Cаrdozo).

4. Теорія місцевого права (local law theory). Автором цієї теорії вва-

жають американського правника В. Кука (W. Cook). Він стверджував, що

суди країни ніколи не застосовують іноземне право як таке, а застосову-

ють своє право, і закликав дивитись на те, що роблять суди, а не на те,

що вони кажуть. В. Кук вважав, що, розглядаючи справи з іноземним

елементом, судді перетворюють іноземне право на тимчасові норми ан-

глосаксонського права.

Серед зазначених п’яти джерел міжнародного приватного права зако-нодавство України чітко визнає два перші джерела.

Суддю (арбітра), як державного, так і третейського, Україна не визнає законодавцем. Суддю (арбітра) розглядають не як творця закону, а як його слугу або в кращому разі — як охоронця.

Держава може “освячувати” звичай, надаючи йому загальнообов’яз-кової юридичної сили. Таке спостерігалося і в новітній історії України. Так, 4 жовтня 1994 р. Президент України видав Указ “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів”. Згідно з цим Указом Правила ІНКОТЕРМС-90 стали в Україні загальнообов’язкови-ми. Реально ж у Києві Президент України поклав аркуш з Указом на бро-шуру, що містить Правила ІНКОТЕРМС-90, складену у Парижі, тобто вітчизняний Указ надав чинності міжнародному торговельному звичаю.

Правила з самого початку були громадською, а не державною кодифі-кацією певних найпоширеніших у світі торговельних звичаїв. Уперше їх

 

кодифікацію було виконано у Парижі Міжнародною торговою палатою у 1936 р. (Палата — неурядова організація). Проте зазначені звичаї не пе-рестали бути у світі звичаями з огляду на їх кодифікацію. Після 1936 р. Правила кілька разів редагувалися у зв’язку з модифікацією власне зви-чаїв. Модифікація зумовлювалася технічним прогресом, і не в останню чергу — у сфері зв’язку.

В ІНКОТЕРМС-90 стиль викладу багатьох формулювань не прита-манний вітчизняному правникові. Отже, зазначеним Указом було створе-но прецедент для визнання нашою континентальною системою права звичаю як одного з її джерел. Чи є це “крамолою” — покаже час. До речі, в окремих країнах, що належать до континентальної системи пра-ва, суддям дозволено створювати норми права там, де є “білі плями” у статутному (тобто централізовано прийнятому) законодавстві.

У п. 4 ст. 28 Закону України “Про міжнародний комерційний арбіт-раж” від 24 лютого 1994 р. № 4002-XII (див. розд. 18) торговельний зви-чай також визнається як джерело права.

Міжнародний торговельний звичай визнається як джерело права й у ст. 2 “Види іноземних інвестицій” Закону України “Про режим іноземно-го інвестування” від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР. У зазначеній статті йдеться про оцінку вартості грошових вимог, прав на вимоги визнання договірних зобов’язань, прав інтелектуальної власності та прав на здій-снення господарської діяльності відповідно до міжнародних торговель-них звичаїв.

2.2. КОНСТИТУЦІЙНІ НОРМИ

 

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 чер-вня 1996 р., зокрема, встановлено: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со-ціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова-ність діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голов-ним обов’язком держави” (ст. 3).

“В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

 

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпо-середньо на підставі Конституції України гарантується” (ст. 8).

“Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства Ук-раїни.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції Украї-ни, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції Ук-раїни” (ст. 9).

“Правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено за-конодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх по-садові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” (ст. 19).

“Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними” (ст. 21).

“Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конститу-цією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасо-вані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод” (ст. 22).

“Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і пра-ва змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або ви-даний іншій державі.

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебу-вають за її межами” (ст. 25).

“Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на за-конних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а та-кож несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом” (ст. 26).

“Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання,

 

право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом” (ст. 33).

“Права і свободи людини і громадянина захищаються судом…” (ви-тяг зі ст. 55).

“Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визна-валися законом як правопорушення” (ст. 58).

“Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав…” (витяг зі ст. 59).

Із зазначених конституційних положень виходитимемо і при подаль-шому вивченні розділів дисципліни “Міжнародне приватне право”.

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ

 

У преамбулі до Закону України “Про міжнародні договори України”, прийнятому 22 грудня 1993 р., зазначається, що він “встановлює поря-док, виконання і денонсацію міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, зав-дань та принципів зовнішньої політики України, закріплених у Консти-туції України”. Зазначимо, що малася на увазі Конституція 1978 р.

Наведемо структуру зазначеного Закону.

І. Загальні положення

Стаття 1. Сфера застосування Закону.

Стаття 2. Міжнародні договори України.

ІІ. Укладення міжнародних договорів України

Стаття 3. Пропозиції щодо укладення міжнародних договорів.

Стаття 4. Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних

договорів України.

Стаття 5. Повноваження на укладення міжнародного договору України.

Стаття 6. Делегація чи представник України для укладення міжнародного до-

говору України.

Стаття 7. Ратифікація міжнародних договорів України.

Стаття 8. Обмін ратифікаційними грамотами.

Стаття 9. Затвердження міжнародних договорів України, які не потребують

ратифікації.

 

Стаття 10. Приєднання до міжнародних договорів або їх прийняття.

Стаття 11. Підписання міжнародних договорів України.

ІІІ. Виконання міжнародних договорів України

Стаття 12. Дотримання міжнародних договорів України.

Стаття 13. Забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Стаття 14. Виконання зобов’язань за міжнародними договорами України.

Стаття 15. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України. Стаття 16. Заходи, що вживаються у разі порушення міжнародного договору України іншими його учасниками.

Стаття 17. Дія міжнародних договорів України на території України.

Стаття 18. Пропозиції про внесення змін і доповнень до законодавства України у зв’язку з укладенням міжнародного договору України.

Стаття 19. Пролонгація міжнародного договору України.

ІV. Опублікування, реєстрація та зберігання текстів міжнародних договорів України

Стаття 20. Опублікування міжнародних договорів України.

Стаття 21. Реєстрація міжнародних договорів України.

Стаття 22. Зберігання текстів міжнародних договорів України.

V. Денонсація міжнародних договорів України

Стаття 23. Пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України.

Стаття 24. Денонсація міжнародних договорів України.

Стаття 25. Інформування Верховної Ради України стосовно міжнародних дого-ворів.

У п. 2 ст. 1 “Сфера застосування Закону” зазначається, що поняття “укладення міжнародного договору охоплює ведення переговорів з ме-тою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжна-родного договору чи встановлення його автентичності та висловлення згоди на обов’язковість міжнародного договору для України”. У ст. 2 “Міжнародні договори України” встановлено: “1. Міжнародні договори України укладаються з іноземними держа-вами та міжнародними організаціями від імені:

• України;

• уряду;

• міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Від імені України укладаються міжнародні договори:

• політичні, територіальні, мирні;

• що стосуються прав та свобод людини;

 

• про громадянство;

• про участь України в міждержавних союзах та інших міждержав-них об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

• про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску Збройних Сил іноземних держав на територію України;

• про використання території та природних ресурсів України;

• яким за згодою Сторін надається міждержавний характер.

 

3. Від імені Уряду укладаються міждержавні договори з економіч-них, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції.

4. Від імені міністерств та інших центральних органів державної ви-конавчої влади України укладаються міжнародні договори з питань, що належать до їх компетенції”.

Зазначимо, що міждержавні угоди укладаються не лише для їх між-державного використання. Здебільшого держави укладають між собою договори для того, щоб їх предметом могли користуватися фізичні осо-би цих держав та особи без громадянства, що проживають на їх терито-ріях. В англійській мові слово “nationals” охоплює ці категорії осіб.

У теорії та на практиці часто виникають проблеми у зв’язку з юри-дичною силою міжнародного договору. Що вагоміше — міжнародний договір чи внутрішнє законодавство?

Українське законодавство як до прийняття чинної Конституції Украї-ни, так і після її прийняття встановлює верховенство міжнародного до-говору над внутрішнім законом.

Ось приклади формулювань зазначеного примату:

“1. Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного зако-нодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбуло-ся у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені за-конодавством України, то застосовуються правила міжнародного догово-ру України” (ст. 17 “Дія міжнародних договорів України на території України” Закону України “Про міжнародні договори України”).

“…Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство про шлюб та сім’ю України, то зас-тосовуються правила відповідного міжнародного договору…” (витяг зі ст. 203 КпШС України).

 

“Якщо міжнародним договором встановлено інші правила про нота-ріальні дії, ніж ті, що їх містить законодавство України, то при вчиненні нотаріальних дій застосовуються правила міжнародного договору.

Якщо міжнародний договір відносить до компетенції нотаріусів вчи-нення нотаріальної дії, не передбаченої законодавством України, нота-ріуси вчиняють цю нотаріальну дію в порядку, встановленому Міні-стерством юстиції України” (ст. 103 “Міжнародні договори” Закону України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ).

“Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість яко-го надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародно-го договору” (ст. 4 “Міжнародні договори” Закону України “Про охо-рону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р. № 752-XIV).

Проаналізувавши зазначені формулювання, доходимо висновку: наш законодавець припускає, що положення міжнародного договору можуть не збігатися з положеннями певного національного закону, але вони не повинні суперечити Конституції. У свою чергу, національний закон може не суперечити Конституції, але містити правила, які дещо відрізня-ються від положень міжнародних дво- та багатосторонніх договорів (приклад з цього аспекту наведемо далі).

ТРАНСФОРМАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ У НОРМИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

 

У сфері міжнародного приватного права положення міжнародних до-говорів застосовуються до юридичних та фізичних осіб держав-учас-ниць не прямо, а опосередковано — за допомогою надання чинності тому чи іншому міжнародному договору на території відповідної держа-ви, використовуючи для цього певний встановлений законодавством прийом. Уявімо собі, що згадувані вже Правила ІНКОТЕРМС-90 є між-урядовим документом. Все інше залишається реальним. Адміністрація Президента ці Правила не створювала і навіть не переформульовувала усталеною українською мовою. Було лише виконано переклад і затверд-жено їх президентським Указом. Міжнародний документ блискавично став національним нормативно-правовим актом.

 

Очевидно, здебільшого норми національного законодавства, що сто-суються іноземного елемента, формулюються на основі відповідних міжнародних договорів. Розглянемо, як це виконується в Україні.

У подальшому прикладі під поняттям “Союз” слід мати на увазі Па-ризький союз, до якого належать країни — учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.

У ст. 5-3 цієї Конвенції зафіксовано:

“У будь якій країні Союзу не розглядається як порушення прав патен-товласника таке:

1. Використання на борту кораблів інших країн Союзу пристроїв, що становлять предмет його патенту, у корпусі корабля, машинах, передачах та інших приладдях, коли такі кораблі тимчасово чи випадково входять у води названої країни, за умови, що такі пристрої використовуються виключно для потреб такого корабля.

2. Використання пристроїв, що становлять предмет патенту у конст-рукції або дії літака або сухопутних транспортних засобів інших країн Союзу, або приладдях такого літака або засобів, коли ці літак і засоби тимчасово або випадково входять у названу країну”.

Тепер наведемо витяг з п. 2 ст. 25 “Дії, які не визнаються порушен-ням патенту” Закону України “Про охорону прав на винаходи (корисні моделі)” від 15 грудня 1993 р.:

“Не визнається порушенням прав, що надаються патентом, викорис-тання запатентованого винаходу (корисної моделі):

в конструкції чи при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково знаходиться у водах, повітряно-му просторі чи на території України, за умови, що винахід (корисна мо-дель) використовується виключно для потреб зазначеного засобу…”

Як бачимо, наш законодавець зміст ст. 5-3 Конвенції передав повніс-тю і виконав це дещо стисліше. Порівняємо аналогічні положення між-народної конвенції та національного закону стосовно авторського права.

У п. 1 ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і худож-ніх творів від 9 вересня 1886 р. встановлено: “Термін охорони, наданий цією Конвенцією, становить життя автора і п’ятдесят років після його смерті”.

У п. 1 ст. 24 “Термін охорони прав авторів” Закону України “Про ав-торське право й суміжні права” від 23 грудня 1993 р. зафіксовано: “Охо-рона, що надається цим Законом, діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті, крім випадків, передбачених цією статтею”.

 

Щодо творів мистецтва й рукописів Бернська конвенція передбачає “право слідування” (droit de suite). У п. 1 ст. 14 Конвенції це право сфор-мульовано так: “Автор або після його смерті особи чи установи, уповно-важені національним законодавством, щодо оригінальних творів мистец-тва й оригінальних рукописів письменників і композиторів користують-ся невідчужуваним правом на відсотки за кожного перепродажу цього твору, що відбувається після першої передачі автором його твору”.

У ст. 23 “Право слідування” Закону України “Про авторське право й суміжні права” було встановлено: “Автор протягом життя, а після його смерті спадкоємці у встановлений ст. 24 цього Закону термін щодо пере-даних автором оригінальних творів образотворчого мистецтва користу-ються невідчужуваним правом на одержання п’яти відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, мага-зин тощо, що йде за першим його відступленням, здійсненим автором твору (право слідування)…”

Як бачимо, термін дії авторського права сформульовано аналогічно як у Конвенції, так і в українському законі. Проте наш законодавець на-звав конкретний розмір відсотків (у Бернській конвенції це не зазначе-но). В українському законі детальніше, ніж у Конвенції, викладено, де саме можуть відбуватися наступні перепродажі твору. Щоправда, наш законодавець не згадує про рукописи, а веде мову лише про твори обра-зотворчого мистецтва.

Наведемо ще один приклад, як національний закон відхиляється від положень міжнародного договору.

У ст. 6-6 Паризької конвенції про охорону промислової власності за-значено: “Країни Союзу беруть зобов’язання охороняти знаки обслуго-вування. Від них не вимагатиметься надання реєстрації таким знакам”.

Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р. встановив обов’язкову реєстрацію не лише товарних знаків, а й знаків обслуговування, якщо фізичні та юридичні особи хо-чуть забезпечити їх правову охорону в Україні.

ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ З МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

 

Багато країн світу, передусім континентальної системи права, мають окремі закони про міжнародне приватне право. Польща прийняла такий закон ще в 1965 р. за соціалістичного режиму, Австрія — у 1978 р.,

 

Угорщина — в 1979 р., Туреччина — у 1982 р., Швейцарія — у 1987 р., Румунія — у 1992 р. Очевидно, в окремих країнах такі закони справед-ливо можна вважати кодексами. Наприклад, у Швейцарії Закон з міжна-родного приватного права налічує близько 200 статей. Закони з міжна-родного приватного права є комплексними. Вони містять як колізійні, так і матеріально-правові норми (розглянемо їх у наступному розділі).

Для загального уявлення про міжнародне приватне право у контексті англосаксонської системи права наведемо коротку інформацію про його розвиток в Англії. Дослідники дивуються, що до XIX ст. в Англії цього права фактично не було, хоча Англія відома як торговельна країна з дав-ніх часів. Ця гілка права сформувалася протягом XIX–XX ст. Міжнарод-не приватне право було створене суддями, тобто його джерелом вважа-ється судовий прецедент. Протягом кількох останніх десятиліть XX ст. певний внесок у розвиток міжнародного приватного права зробив парла-мент, приймаючи відповідні закони, які британські правники називають “статутним законодавством”.

Найдавніші судові справи стосувалися надання чинності іноземним судовим рішенням. У другій половині XVIII ст. помітний внесок у роз-виток міжнародного приватного права зробив суддя лорд Менсфілд, яко-му доводилося вирішувати справи про іноземні контракти, делікти, чин-ність іноземних судових рішень.

Міжнародне приватне право почало інтенсивно розвиватися у другій половині XIX ст. Цьому сприяли швидкі темпи розвитку міжнародної торгівлі та збільшення обсягу фінансових операцій. Суди сформулювали положення про доміцилій, дійсність шлюбів, визнання іноземних за-конів, відповідний закон контракту, деліктну відповідальність, визнання та виконання іноземних судових рішень. Суди враховували доктрини відомих юристів — голландця У. Губера та американця Дж. Сторі. Анг-лійський правник А. Дайсі вперше систематизував міжнародне приватне право Англії і, як уже зазначалося, у 1896 р. опублікував свій трактат “Конфлікт законів”.

Окремі положення статутного законодавства, що стосуються інозем-ного елемента, використовуються в Англії з 1868 р. Статутне законо-давство стосувалося визнання і виконання іноземних судових рішень. Дослідники звертають увагу на ту обставину, що колізійних норм (пра-вил вибору права — rules of choice of law) у ньому тривалий час не було.

Участь Великої Британії у міжнародних конвенціях сприяла прийнят-тю парламентом законів у сфері міжнародного приватного права і нині значна його частина має статутне походження.

 

В Україні поки що немає окремого закону з міжнародного приватно-го права, відомо тільки, що існує кілька його проектів.

Нині норми, що стосуються міжнародного приватного права, розпо-рошені на правничому полі України — від Конституції до нормативних актів центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих у Міні-стерстві юстиції України. У цьому посібнику наведено багато норм з різ-них нормативно-правових актів України.

З огляду на зазначене в нашій державі існує потреба створити влас-ний кодекс з міжнародного приватного права, зібравши у ньому всі нор-ми, що стосуються іноземного елемента, систематизувати найважливіші з них, не вносячи до кодексу норм, що зустрічаються рідше. Зрозуміло, у законотворчому процесі постійно виникають нові норми, які перебува-тимуть поза межами кодексу.

У Стародавньому Римі Закон 12 таблиць був чинним упродовж ти-сячі років. Нинішнім законам таке довге життя не судилося. Образно ка-жучи, нинішня ситуація з міжнародним приватним правом в Україні на-гадує архіпелаг. Подібно до того, як у ньому є великі та дрібні острови, так само чинне законодавство України містить і великі нормативно-пра-вові акти, і невеликі за обсягом положення.

Існують акти, які стовідсотково стосуються іноземного елемента. Класичним прикладом може бути Закон України “Про зовнішньоеконо-мічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. Він, власне, й виник з огляду на потребу врегулювати зовнішньоекономічну діяльність, коли її основни-ми суб’єктами стали фізичні особи — підприємці та юридичні особи, а не держава, що було характерно для періоду командно-адміністративної економіки, за якої існувала державна монополія на зовнішню торгівлю.

Повністю стосується іноземного елемента коротенька постанова Ка-бінету Міністрів України від 27 серпня 1999 р. № 1569 “Про відчуження на митній території України транспортних засобів, що належать інозем-ним дипломатичним представництвам, консульським установам інозем-них держав, представництвам міжнародних організацій, їх персоналу та членам сімей персоналу” (див.: Офіційний вісник України. — 1999. — № 35 і розділ “Право власності” цього посібника).

Для того щоб нормативно-правовий акт стосувався міжнародного приватного права, він повинен обов’язково містити іноземний елемент.

У більшості нормативних актів України питома вага іноземного еле-мента істотно коливається. Багато нормативно-правових актів присвя-чують іноземному елементу лише спеціальні, а то й окремі норми. Від-

 

соток, що припадає на іноземний елемент, можна було б визначити при-наймні двома способами — питомою вагою сторінок, що припадають на іноземний елемент, у загальному обсязі відповідного акта або питомою вагою статей (пунктів), що стосуються іноземного елемента, у загальній кількості статей (пунктів) певного юридичного акта.

Розглянемо найбільш відомий в Україні проект кодифікації міжна-родного приватного права. Пропонований перелік містить 71 статтю, на-зви яких свідчать про розмаїття відображених питань.

Наведемо структуру Книги восьмої “Міжнародне приватне право” проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р. (з повним тек-стом проекту Кодексу можна ознайомитися в журналі “Українське пра-во”. — 1996. — № 2).

Глава 106 Загальні положення міжнародного приватного права

Стаття 1551. Визначення права, що підлягає застосуванню до цивільно-правових відносин, укладених іноземним елементом.

Стаття 1552. Автономія волі.

Стаття 1553. Обсяг іноземного права.

Стаття 1554. Правова кваліфікація.

Стаття 1555. Встановлення змісту норм іноземного права.

Стаття 1556. Зворотне відсилання та відсилання до права третьої країни.

Стаття 1557. Наслідки обходу закону.

Стаття 1558. Взаємність.

Стаття 1559. Застереження про публічний порядок.

Стаття 1560. Застосування імперативних норм.

Стаття 1561. Застосування права країни з множинністю правових систем.

Стаття 1562. Визнання документів, виданих органами іноземних держав.

Розділ І. Колізійне право

Глава 107 Колізійні норми щодо осіб

§ 1. Фізичні особи

Стаття 1563. Особистий закон фізичної особи.

Стаття 1564. Правоздатність та дієздатність фізичної особи.

Стаття 1565. Визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла.

Стаття 1566. Ім’я фізичної особи.

Стаття 1567. Реєстрація актів стану громадян України поза межами України. Стаття 1568. Опіка та піклування.

 

§ 2. Юридичні особи

Стаття 1569. Особистий закон юридичної особи.

Стаття 1570. Правоздатність та дієздатність юридичної особи.

Стаття 1571. Обмеження повноважень органу або представника юридичної особи.

Стаття 1572. Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні.

§ 3. Держава як учасник цивільно-правових відносин з іноземним елементом

Стаття 1573. Участь держави в цивільно-правових відносинах з іноземним елементом.

Глава 108 Колізійні норми щодо правочинів, довіреності, позовної давності

Стаття 1574. Форма правочину.

Стаття 1575. Зміст правочину.

Стаття 1576. Дійсність правочину та правові наслідки недійсного правочину.

Стаття 1577. Довіреність.

Стаття 1578. Позовна давність.

Глава 109 Колізійні норми щодо особистих немайнових прав та інтелектуальної власності

Стаття 1579. Захист особистих немайнових прав.

Стаття 1580. Права інтелектуальної власності.

Глава 110 Колізійні норми речового права

Стаття 1581. Загальні положення про право, що застосовується до речових прав.

Стаття 1582. Виникнення та припинення речових прав на рухоме майно.

Стаття 1583. Речові права на транспортні засоби та інше майно, що підлягає внесенню до державних реєстрів.

Стаття 1584. Речові права на рухоме майно, що перебуває в дорозі.

Стаття 1585. Захист речових прав.

Глава 111 Колізійні норми зобов’язального права

§ 1. Договірні зобов’язання

Стаття 1586. Вибір права за погодженням сторін договору.

Стаття 1587. Право, що застосовується до договору за відсутності погодження сторін про вибір права.

 

Стаття 1588. Право, що застосовується до договору споживання.

Стаття 1589. Право, що застосовується до трудового договору.

Стаття 1590. Право, що застосовується до засновницького договору юридичної особи з іноземною участю.

Стаття 1591. Сфера дії права, що застосовується до договору.

§ 2. Недоговірні зобов’язання

Стаття 1592. Зобов’язання, що виникають з односторонніх дій.

Стаття 1593. Зобов’язання внаслідок завдання шкоди.

Стаття 1594. Відповідальність за збитки, завдані споживачеві.

Стаття 1595. Безпідставне збагачення.

Глава 112 Колізійні норми сімейного права

Стаття 1596. Умови укладення шлюбу.

Стаття 1597. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні.

Стаття 1598. Укладення шлюбу в посольствах і консульствах.

Стаття 1599. Визнання шлюбів, укладених за межами України.

Стаття 1600. Шлюбний договір.

Стаття 1601. Загальні юридичні наслідки шлюбу.

Стаття 1602. Майнові права та обов’язки подружжя.

Стаття 1603. Припинення шлюбу.

Стаття 1604. Визнання шлюбу недійсним.

Стаття 1605. Встановлення та оскарження батьківства.

Стаття 1606. Права та обов’язки батьків і дітей.

Стаття 1607. Зобов’язання щодо утримання.

Стаття 1608. Утримання родичів та інших членів сімей.

Стаття 1609. Усиновлення.

Глава 113 Колізійні норми щодо спадкування

Стаття 1610. Спадкові відносини.

Стаття 1611. Спадкування нерухомого майна і майна, що підлягає внесенню до державного реєстру.

Стаття 1612. Здатність особи складання і скасування заповіту. Форма заповіту і акта його скасування.

Розділ ІІ. Міжнародний цивільний процес

Глава 114 Цивільні процесуальні права іноземців

Стаття 1613. Цивільні процесуальні права іноземних фізичних, юридичних осіб та осіб без громадянства.

Стаття 1614. Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців та іноземних юридичних осіб.

 

Глава 115 Підсудність та виконання іноземних судових доручень

Стаття 1615. Загальні права визначення компетенції судів України.

Стаття 1616. Підстави визначення компетенції судів України.

Стаття 1617. Виключна компетенція.

Стаття 1618. Договірна підсудність.

Стаття 1619. Судові доручення.

Глава 116 Визнання та виконання рішень іноземних судів

Стаття 1620. Чинність рішень іноземних судів на території України.

Стаття 1621. Виконання рішень іноземних судів.

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...