Главная Обратная связь

Дисциплины:






Філософія стародавнього Китаю



 

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї. Так сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань в першу чергу в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.
Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя. Конфуція ./551-479 рр. до н. е. яке отримало назву конфуціанства. Нерівну еталон у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини. Її етики та моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в стані започатування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають .проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність.
"Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становив щем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.
З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.
Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.
Засновником даосизму вважається Лао-цзи /УІ-У ст.до н.е./. Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді /697-598 р. до н. е./. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність.
Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону "дао", неможливості /моральної і фізичної/ діяти всупереч "дао". Виходячи з Космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія /як і індійська/ стояла на захисті природи, висувала принцип "ву вей" - невтручання в її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї.



Філософська думка в Україні бере свій початок від часів діяльності Острозького колегіуму, а також Києво-Могилянської академії. Саме в Академії здобутки європейської філософії знайшли відображення як у богословських, так і власнефілософських курсах. До визначних постатей, що впроваджували філософію в тогочасну українську академічну освіту можна віднести Т.Прокоповича, С.Яворського, І.Гізеля, Г.Щербацького та ін. Однак у їхніх текстах не виявлено чогось нового, що можна було б назвати внеском у ту ж таки європейську філософію.
Найвищим досягненням української філософської думки стала творчість Григорія Сковороди (1722 – 1794). Його вчення й життєва позиція були спрямовані на пізнання людини та здобуття нею щастя, в тому числі через філософію. Дослідники виділяють такі основні засади та принципи його філософії, що пронизують усі твори „українського Сократа”: 1. Вчення про дві натури і три світи. Згідно з цим ученням, світ являє собою єдність видимої та невидимої натур (двоїста природа буття, за класичною філософією, – явище і сутність), де невидима є визначальною і становить, зрештою божественний світ. 2. Концепція спорідненої праці -кожна праця повинна відповідати природним схильностям людини й бути для неї як божественне покликання. 3. Філософія серця, яка є для людини орієнтиром пізнання, самопізнання та Богопізнання. Філософію серця продовжував інший український мислитель Памфіл Юркевич (1826 – 1874), що працював у навчальних закладах Києва та Москви. Він наполягав на тому, що людина являє собою цілісність як єдність тіла й душі. Тож тіло можна пізнати зовнішніми відчуттями, а душу – внутрішніми, або серцем.
Про подальший розвиток філософської думки в Україні можна говорити лише такою мірою, якою європейська й світова філософія знаходила відображення у лекційних курсах та розробках відповідної проблематики на філософських кафедрах. І якщо це була філософія, то вона була не українською, бо й писалася не українською, а українські проблеми за умов російської царської, а відтак радянської імперії не підносилися до рівня філософського. Тож дослідникам доводиться робити філософами українських письменників. Це властиво як для дорадянського, так і радянського і значною мірою – для сучасного, пострадянського періоду. Можна сказати, що в Україні назагал побутує філософія, але вона не стала в повному розумінні українською. Підтвердженням цього є наявність підручників, написаних не українською або жахливим суржиком. Це стосується й тих нечисленних перекладів оригінальних творів, написаних іноземними мовами, які засвідчують, що філософи, на жаль, не знають мови, а філологи – філософії.
Такий стан зумовлений тим, що Україна впродовж століть не сформувалася в політичну й етно-культурну цілісність, у якій філософія як вище досягнення національної духовної культури та її раціональне узагальнення й осмислення посіла б належне їй місце. В той час як на теренах європейських країн створювалися й століттями (17 – 20ст.) плекалися національні філософські школи та вчення, Лівобережна Україна інтенсивно русифікувалася, а Правобережна – полонізувалася. Ще гірше становище було від часу другої російської окупації – після 1918 р. Всі викладачі на кафедрах та співробітники академічних інститутів зобов’язані були проповідувати марксизм у його російському варіанті. (Показовим щодо цього є „українське” видання творів Маркса й Енгельса, що насправді було перекладом з видання російського). Ба, більше -згідно з московським розподілом „філософської праці”, переклад класичних філософських творів зарубіжних мислителів та їх інтерпретація покладалися на російських авторів. Українським же було поставлено в обов’язок писати про комуністичний світогляд, досягнення радянської науки, піддавати найсуворішій критиці український буржуазний націоналізм, греко-католицьку церкву.
Тож не дивно, що представники старшого покоління українських „філософів” і далі ностальгійно визначають Маркса, Енгельса й Леніна як видатних мислителів 19 – 20 ст. Деякі, щоправда, від марксистсько-ленінського ідеологічного тоталітаризму перекинулися до „фольк-тоталітаризму” (ОХІахльовська) і продовжують плекати „філософію серця” замість „філософії голови”, тобто „філософії розуму”. Представники ж молодшого покоління назагал „обслуговують” постмодернізм, гендеризм, деконструкцію, фройдівський психоаналіз та інші маргінальні напрями або складають міфи про нашу правічність, унікальність, екзистенційність як природжену філософічність. А сьогодення вимагає принципово нових підходів, які б сприяли з новітніх продуктивних у методологічному плані позицій осмислити нашу пошматовану історію, культуру, політичну невизначеність так званої еліти й феномен „вічно загубленої української людини”. А така позиція дала б нам змогу посісти належне місце у філософських відповідях на виклики 21 століття.


Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце посідав Тарас Шевченко. За життєвими орієнтаціями й уподобаннями, рівнем культури й освіти він органічно вписувався в коло своїх ідейних спільників.
Академія мистецтва, яку він закінчив, не лише озброювала професійними знаннями художника. Вона давала й ґрунтовну класичну освіту. Надзвичайно обдарований з дитинства, Шевченко протягом всього життя виявляє нестримну жагу до знань. Його «Щоденник», листування, повісті яскраво засвідчують високий рівень його духовних потреб, визначеність мистецьких уподобань й цілком певну Ідейну спрямованість, що єднає його з іншими братчиками. І все ж місце його в колі спільників було особливе, що усвідомлювали всі його ідейні побратими.
«Муза Шевченка, — писав М. Костомаров, — роздирала завісу... І страшно, і солодко, і болюче, і п'янюче було заглянути туди! Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями».
«Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, — зазначає П. Куліш, — з її страшною славою... І з того часу всі у нас поділились на живих і мертвих».
Звичайно, таке враження на навколишніх справляв, передусім поетичний доробок Шевченка з притаманною йому напруженою емоційністю, абсолютизацією почуття й емоційного сприйняття довколишньої дійсності. Але не лише цими, надзвичайно високими естетичними якостями вирізняється поетичний доробок Т. Шевченка. Тут чи не найяскравіше виявилась принципова маргінальність соціального становища поета, що багатозначно відобразилась на характері його поетичного доробку.

1. Умови формування філософських поглядів Т.Г. Шевченка
Він — не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до свого минулого, але й не здатний забути чи заперечити його. Саме це зумовлює вибір ним ролі посередника, поета-пророка, який, з одного боку, не є селянином, але прибирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку, своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх. Це стає можливим завдяки повному ототожненню себе з Україною. Принциповий антропоцентризм, притаманний світосприйняттю Шевченка, зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього — це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Тим-то образ України, яким вимальовується він у поетичному доробкові Шевченка, утворив на емоційному, чуттєвому рівні те підґрунтя, що зумовлювало і в його час, і в подальшому спрямування й інтелектуальних теоретичних зусиль у галузі розробки філософії української Ідеї.
Поезія, звичайно, не є філософією, але вона виявляється безпосередньо причетною до сфери філософії як особливого типу духовної діяльності людини, спрямованого до усвідомлення замежевих підстав людського буття. Предмет філософії — світ, всесвіт, але не як об'єктивна дійсність, що є сферою дослідження науки.
Філософія й наука дивляться на світ «різними очима». Результатом філософського осмислення є образ світу як сфери людського буття. Це людський світ, і в центрі його завжди — людина. Найважливішою ознакою філософії, це те, що все, про що вона говорить, є для носія даної філософії проблемою життя і смерті. Філософським питання стає лише тоді, коли воно набуває прямого зв'язку з проблемою сутності й сенсу буття людини.
2. «Філософія трагедії»
Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т. Шевченка зокрема. Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.
Зазначимо деякі найбільш характерні риси образу України, що вимальовуються в поезії Т.Г. Шевченка і які зумовлюють той фундаментальний прообраз, до якого зверталася філософська думка, здійснюючи теоретичне осмислення української ідеї за часів Шевченка й після нього.
Світ України для Шевченка утворюють два головні компоненти — це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. За частотою поетичних звернень світ села явно перевищує другу головну цінність — світ козацтва. Це зумовлено й не однаковим значенням, яке надається цим двом найважливішим складникам світу України. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України як ідеальної цілісності:
«Село! і серце одпочине.
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво, А кругом
Широколистії тополі,
А там І ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом».
Це іконичне зображення для Шевченка є узагальненим образом ідеального світу людини в цілому. Не випадково ознаки його він переносить й за просторові межі рідної України. У пізньому вірші «Саул» (1860 р.>, звертаючись до подій, що відбуваються в інших просторово-географічних вимірах, Шевченко будує картину за звичним йому каноном ідеального бачення світу українського села:
«В непробудивому Китаї,
В Єгипті темному, у нас,
І понад Індом І Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан, було, в своєму раї,
І гадки-гадоньки не мас,
Пасе, і доїть, і стриже,
Свого худобу та співає».
Але до ідилічної картини світ села не зводиться. Нагадаємо, що вірш «Саул», щойно цитований, розповідає про народження суспільної структури, яка несе зло в світ.
А перед ним цитовані рядки — з поеми «Княжна», в якій йдеться про потворні сімейні відносини. Ідилічна картина в цій поемі започатковує оповідь про інцест і зґвалтування. Світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові стані, де «латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим княжат недорослих», де «кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають».
Суттєво, що таким же конфліктним, дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина — чільний період козацтва — постійно зображується як форма ідеального існування. У вірші «Сон» («Гори мої високії...») старий дідусь говорить про неї як про «Божий рай». Чигирин — стара козацька столиця — це «святе» і «славне» місто. Але якби цим обмежувався погляд на минуле України, то він мало чим різнився б від досить поширеного в тогочасній національній свідомості міфу про «золотий вік» козацької минувшини, що всіляко героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній сучасній дійсності. Погляд такий суттю своєю неісторичний, адже він протиставляє минуле й сучасне, позбавляє можливості спостерігати шлях власне історичного розвитку.
3. Спроби деміфологізації української історії
На цьому духовному тлі Шевченко виступив з принципової позиції, що утверджувала деміфологізацію історії. У «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненародженим...») він сприймає Україну з її письмом могил, якими всіяна земля її, книгою історії, яку треба «прочитати», «не дурячи самих себе». Для Шевченка в українській історії нема і не могло бути «золотого віку», оскільки історія є неперервною. Минуле не протистоїть сучасному, є «тепер і тут» у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. «Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших. Тяжкі діла». Гострий біль за минуле рідного краю переповнює поезію Шевченка. «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказати про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякати саме б пекло можна». Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, — одна з провідних тем творчості Шевченка. Вона, з одного боку, є результатом дії зовнішніх ворогів, а з іншого — фальшивих і злих синів власної країни. У щойно згаданому творі поет доходить гіркого висновку, що коріння зла лежить всередині — воно у втраті національної пам'яті й національної гідності. Він висміює самовдоволені гімни українському минулому:
«А історія!... поема
Вольного народа!,
Що ті римляни убогі!.
Чортзна-що — не Брути!,
У нас Брути! І Коклеси!
Славні, незабуті!»
Цій фальшивій позиції поет протиставляє гірку реальність минулого й сучасного України:
«.....ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили».
Отже, і в минулому, і в сучасному України поет не бачить «золотого віку». В самому серці своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття над її долею. Але образ «золотого віку», ідеального світу не зникає остаточно з поля зору історіософського бачення поета. Він переноситься в жадане майбутнє, з яким пов'язано центральний предмет Шевченкової поезії, ідея переображення, так традиційна для української духовної традиції, перетворення України переноситься у майбутнє. Поет свідомо осмислює себе у функції пророка, який творить картину прийдешнього золотого віку порятунку як проект українського майбутнього. Саме в цій функції поета-пророка й сприйняла Шевченка українська суспільна думка.
Світ ідеальної спільності, зародки якого існують і в минулому, й у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому її. Це — світ, звільнений від сил зла, що визначили конфлікт з ідеальним началом у дотеперішній історії. Головні ознаки його — звільнення від закріпачення людини людиною, від національної і політичної залежності.
4. Ідеальне суспільство в уявленні Т.Г. Шевченка
Образ ідеалу малюється Шевченкові як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування є принципи, щоб «укупі жити, з братом добрим добро певне познати, не ділити». На противагу суспільству, де люди розділені з огляду на суспільний статус, багатства, ранги, привілеї, де панує фальшива наука і фальшива філософія., що обґрунтовує цей ненормальний стан речей, він кличе: «Розкуйтеся, братайтеся!».
Цим завершується його остання настанова «і мертвим, і живим, і ненародженим»:
«Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами».
Єдність і відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, «рідної хати». Ідеальна спільність виростає зсередини, вона не може ствердитися шляхом запозичень «з чужого поля»:
«У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя Й правда,
І сила, і воля».
Лише шляхом внутрішнього преображення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу, можливе досягнення жаданого майбуття. Відмова ж від цього, намагання зберегти неправедний світ загрожує силам, що прагнуть цього, неминучою карою. Ідеальний омріяний стан, що визріває в серці України, — це грізна суспільна сила, здатна привести до кривавої розправи. Передчуттям цієї розправи сповнено кілька поезій Шевченка, починаючи від «Гайдамаків», «Заповіту» й аж до написаного 1860 р. «Світе ясний! Світе тихий!», що завершується картиною нищення існуючого ладу.
«...Будем, брате,
З багряниць онучі драти!»
В «Осії. Глава XIV» (1859 р.) від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати — Україна й навіть сам Бог, поет попереджує:
«... не втечете
І не сховаєтесь, всюди
Вас найде правда-мета, а люде
Підстережуть вас на тоте ж.
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани того окують,
В село на зрище приведуть
І на хресті отім без ката
І без царя вас, біснуватих,
Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять».
І все ж ці й подібні їм місця з поетичного доробку Т. Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом.
Образ кривавої розправи для Шевченка не несе обов'язкового для подібного поняття революції конструктивного начала. Цей образ сприймається як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбуття. Змальовуючи криваві часи гайдамаччини, він сприймає її не як народне свято, а антисвято. «Кругом пекло! Гайдамаки по пеклу гуляють!» Кров не радує поета, він не прагне її: «Слава Богу, що минуло.» Справжнє звільнення ж, настання ідеального стану мислиться Шевченком як свята справа, що реалізується людьми у процесі преображення, здійснюваного з волі Божої.
Не закликом, а пересторогою лунають його слова:
«Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...»
Шевченко щиро вірить у «силу і дух живий», в те, Що ріки крові перестануть текти, коли всі помоляться одному Богові. Разом з тим образ Бога в поезії Шевченка зберігає сліди напівязичницького ставлення, характерного для селянства його часів. Це не всевладний Господар, відносно якого всі люди — раби Господні. Якщо Бог є, то люди повинні бути рівні з ним як вільні істоти. «Не обдурить Бог, карати і милувати не буде: ми не раби його — ми люде!» Як рівний з рівним спілкується з Богом Перебендя, серце його «по волі з Богом розмовля!».
Згадаймо, що ранні твори свої Шевченко підписував «Перебендя», і в образі старого співця з однойменної поеми відлунює романтичне уявлення про пророчу місію поета, «глас» якого є «глас Божий».

Висновок
Отже Тарас Григорович Шевченко видатний український письменник – поет, прозаїк, драматург та етнограф. Проте творчість Тараса Шевченка набагато ширша за своїм контекстом. Зокрема в своїх поезіях український геній сформував власну філософську концепцію та програму створення ідеального суспільства.
Для нього важливе братерство, тобто демократія, якої не було раніше, отже вся українська історія – це шлях до справжньої справедливості та рівноправ’я. Розглядаючи минуле України та свою сучасність Шевченко творить «філософію трагедії», як філософію прийняття трагедії свого народу за власну трагедію, злиття власних помислів та бажань з потребами народу.
Творчість Т.Шевченка гідно завершує внесок, зроблений кирило-мефодіївцями в розвиток національної самосвідомості, що істотно визначив зміст філософської культури України XIX ст. Адже друга чверть — середина XIX ст, позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження, що визначає спрямування розвитку культури України розглядуваного періоду. Загалом кажучи, цей процес відбувався як складова частина загальнослов'ян­ського, ширше — всеєвропейського руху, спрямованого на пізнання минулого з метою усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, усвідомити «самість» етносу. Творчість Шевченка стала основою самоідентефікації українського етносу, в тому числі в філософській площині.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...