Главная Обратная связь

Дисциплины:






У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА



Ідея суспільного прогресу займала важливе місце в наукових працях М.Драгоманова. Мислитель намагався дати відповідь на фундаментальні питання суспільного життя. Яким чином здійснюються соціальні зміни, який вони мають характер, що є джерелом висхідного розвитку людства, чи мають об’єктивний характер закономірності історичного розвитку? Багато філософських і політичних ідей ученого зберігають свою актуальність і донині. Важливими є його погляди на прогрес і еволюцію суспільства, побудову соціально справедливого, гармонійного соціуму за допомогою поступових

реформ, що зорієнтовані на кожну вільну особистість, а не здійснюються під певну політичну силу, еліту чи фінансову групу, що спостерігається в сучасній Україні.

Його погляди на прогресивну спрямованість історії формувались у ІІ половині ХІХ століття. Тоді в Російській імперії під впливом суспільно-політичних процесів визріла необхідність скасування кріпацтва, реформування судочинства, збройних сил. Це сприяло активізації просвітницької роботи в масах української ліберальної інтелігенції. Виникають громади – об’єднання свідомої інтелігенції, що спрямовує свої зусилля на проведення культурно-освітніх заходів. Громадівці на чолі з В.Антоновичем зайняли лояльну до влади позицію, не висуваючи вимог і не створюючи політичних програм. Аполітичне культурництво не сприймалось молодим поколінням, яке виховувалось на прикладі діяльності кирило-мефодіївців: Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, а з іншого боку захоплювалось

ідеями О.Герцена, М.Чернишевського, К.Лаврова. Спільною для них була любов до народу і його традицій. Слід зазначити, що діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою інтелігенції перейти від суто культурницьких декларацій до політичного стану національного розвитку, короткотривала діяльність товариства поклала початок довгій, безупинній боротьбі українців із царизмом. Цей період характерний зростанням політичної активності українців, прагненням створення

власної дорожньої карти, програми дій, а також переконаності щодо перспективності культурного прогресу як основи духовного розвитку. Просвітницький погляд на прогрес, пов’язаний із широкою освітньою діяльністю серед народних мас, стає домінуючим серед українців того часу. Українофіли виконували важливу роль у відродженні національної свідомості, але невдоволення революційно налаштованої молоді викликало їх відверте угодовство, прагнення досягти компромісу із владою коштом соціальних та національних інтересів. Тому закономірно, що молоде покоління знаходило духовнупоживу в працях російських революціонерів, присвячуючи своє життя й діяльність загальноросійській революційній справі, уболіваючи за реформи перш за все в російському державному організмі, тим самим національне питання ставало для них другорядним, несуттєвим, у кращому разі питання української державності оголошувалось передчасним. Навіть незначне піднесення українського просвітнього руху непокоїло царський уряд, який уважав це проявом політичного сепаратизму українців, розпочинаються репресії щодо діячів української культури. У цей важкий для українського народу час розпочинає свою науково-публіцистичну діяльність М.Драгоманов, один із найбільш значущих інтелектуалів ХІХ століття. Він є прихильником федералістичної ідеї. Багато дослідників схильні вважати, що погляди мислителя найбільш наближені до позитивізму й раціоналізму, хоча це був своєрідний позитивізм, а точніше, подібний до І.Франка критичний раціоналізм, слід мати на увазі, що дана подібність є умовною і ситуативною. Викладаючи свої погляди в “Передньому слові”, мислитель недвозначно заявляє про свою солідарність із всіма тими, “… хто признається до громадівства, своєї волі(автономії) мужа і жінки, кожної особи спілки, громади, людської породи, вільного товариства(федерації) громад і пород людських, до вільного розуму(раціоналізму) й твердої науки(позитивізму)”. Основними чинниками висхідного розвитку мислитель уважає економічний прогрес, позитивну науку й культуру. Соціальний прогрес має незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, шлях якого пролягає через культурні, політичні, соціальні реформи, а джерело прогресу – об’єктивний хід історії. На доказ вищезгаданої тези можна навести цитату з його наукової праці “Шевченко, українофіли, соціалізм”, де мислитель говорить про “мимовільний зріст громадського життя, що має в поступі найбільшу силу”. Відомо, що для прихильників еволюційної теорії еволюція має спонтанний характер. Тому діяльність людини не є визначальною в історичному процесі. Хоча мислитель частково розумів дану складність, намагався “пом’якшити” свій позитивізм ліберальними поглядами, згідно з якими вищою вартістю визначається



людська особистість, але його погляди на прогрес хибують однобічністю. Еволюційні зміни ототожнюються з прогресом, оскільки вони призводять до постійного поліпшення людського життя й суспільства в цілому. У європейській філософії, у тому числі й українській, як її складовій частині, характерним для ХІХ століття є переконання, що лягло в основу більшості концепцій прогресу, а саме: “цивілізація рухається і буде рухатися в потрібному напрямку”. Тобто рух суспільного розвитку буде спрямовуватись по висхідній, виключаючи інші варіанти розвитку. М.Драгоманов переконаний, що еволюційні зміни слід розглядати як лінійні, рух по висхідній, а неоднаковий характер розвитку різних народів пояснюється неоднаковою швидкістю еволюційного процесу в різних частинах світу. Примітивні суспільства рухаються по тому ж шляху, що і найбільш розвинуті. Мається на увазі звичайно країни Європи, тому науковець постійно звертає увагу передової інтелігенції на Європу, соціальним порядкам якої ще далеко до досконалості, але вони є найбільш прогресивними.

__І.Франко був дуже компетентний у соціалістичному розумінні соціального поступу. Це засвідчують його подальші слова: «І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливості якнайвсебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне». Подібні думки досить широко обґрунтовуються у статті «Що таке соціалізм?» Привабливість цього ладу, який І.Франко, безсумнівно, вважає прогресивнішим, ніж тогочасний суспільний устрій, полягає, на думку мислителя, у «загальній, народній, общинній власності» замість «приватної власності капіталу», у «всебічному розвиткові кожного громадянина» замість «суспільних класів». Такий всебічний розвиток тісно пов'язаний із працею в «різноманітних робітничих галузях». Не буде, вважає І.Франко, при такому ладі сліпої конкуренції, замість неї — «вільний договір общини з общиною, народу з народом». «Замість нинішніх злиднів і боротьби за існування — сталий добробут, що грунтується на постійній праці, а також невпинний розвиток усіх вроджених здібностей кожного громадянина». Мислитель, розумів, що боротьба за існування, постійна сліпа конкуренція принижує людину, зводить її до рівня тварини. Людина прагне до щастя й добробуту від самого початку свого життя, а тваринна боротьба за існування заважає їй осягнути «певний ідеал людської досконалості». Такого ідеалу людина, на думку молодого І.Франка, може досягнути лише «при соціалістичному ладі як найвільнішому й такому, що забезпечує народові матеріальне існування». Найганебнішим, найвідсталішим явищем, що заважає суспільному прогресові, І.Франко вважає «внутрішнє соціальне рабство», поряд з яким взагалі нічого не означає незалежність політична.

_____Замислюючись над джерелом і рушієм еволюційного процесу в суспільстві, І.Франко схильний визнати, що «боротьба за існування — се головна движуча сила еволюції в світі істот органічних» . Людина підвладна загальним законам еволюції. Захоплений ідеями соціалізму, І.Франко вважає, що еволюція суспільного ладу можлива за умови еволюції поняття «органічна істота—тварина—людина». Коли люди стануть «тільки людьми», то у їхньому суспільстві все буде по-людському, бо люди перестануть бути «панами і слугами». Лише такі свідомі своєї «людськості» люди зможуть створити вільну громаду — суспільство вільних особистостей, де немає необхідності насильства, диктатури, обмеження свободи. Держави не буде у такій громаді, бо «над народом не буде управи згори, а сам народ здолу (т.є. від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється».

Суспільний прогрес— явище неоднорідне і нерівномірне, часто на цьому шляху люди втрачають багато позитивних надбань, хоча по дорозі вперед «знаходять все щось нового». Поступом на шляху еволюції людства І.Франко визнає поділ праці, адже він веде до прискорення процесу праці, її вдосконалення.

_____Як бачимо, мірилом поступу суспільства для І.Франка назавжди залишилися щастя і свобода людини. Він був глибоко переконаний, що «...само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отеє основна підвалина всякого поступу: без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому» .

_____Розглядаючи проблеми прогресу людства, які на той час були предметами дискусій, І.Франко доходить висновку, що кожне їх вирішення мас свої недоліки і не може розглядатись як панацея від усіх суспільних лих. Він вважає, що повного громадського щастя, повного раю на землі люди не досягнуть ніколи. Свою працю «Що таке поступ?» він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори — голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде. Це аж ніяк не означає, що в соціальній філософії І.Франко був песимістом. Він закликає до дії, до науки і праці.

_____І.Франко виступав за еволюційний розвиток суспільства, розвиток, пов'язаний з волею, старанням та працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій і повстань. І.Франко сповідує філософію науки, філософію праці, філософію поступу. Він справді є син народу, що вгору йде. Його девізом є Праця, Щастя і Свобода. Він є пролог, не епілог.

_____Отже, в розумінні ідеї суспільного прогресу І.Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Це неможливо без миру й злагоди між людьми, як неможливий без цього стан щастя і окремої людини, і суспільства в цілому. Шлях до добробуту і щастя лише один — через свободу людини і гарантію її людських прав.

Головна соціологічна праця Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соціальні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуаліс­тичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періодично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

 

Види практики

Духовна практика: йога, ісіхазм, суфізм — практика індивідуального вдосконалення.

Релігійна практика — практика колективного вдосконалення.

Виробнича практика — практика перетворення природи.

Соціальна практика — праткика підтримки та розвитку суспільства.

Революційна практика — практика перетворення соціальної реальності.

Військова практика — практика силового перетворення геополітичної ситуації.

Учбова практика — практика формування суб'єктів суспільства.

Медична практика — практика перетворення людської природи.

Практика кохання — практика особистих стосунків чоловіка і жінки

 

Закони діалектики

Закон у філософії визначається як відображення об'єктивних, завальних, суттєвих, необхідних зв'язків об'єктів, явищ і процесів буття, що повторюються. Закони є ієрархічними і різноманітними. У специфічних законах відображається розвиток конкретних зв'язків: фізичних, хімічних, біологічних та інших. Загальні закони виражають розвиток зв'язків, характерних для всієї природи, або всього суспільства, або свідомості. Всезагальні закони відображають універсальні зв'язки і природи, і суспільства, і свідомості. Діалектика вивчає всезагальні закони розвитку буття і пізнання, основними з яких є: закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, закон єдності та "боротьби" протилежностей, закон заперечення заперечення.

Згідно із законом взаємного переходу кількісних і якісних змін, кількісні зміни в об'єктах поступово накопичуються, на певному етапі розвитку порушують їх міру і зумовлюють у них корінні якісні зміни. З цього визначення випливає висновок, що зміст і функції закону розкриваються через категорії "кількість", "якість", "міра" з їхньою загальною родовою ознакою — "властивістю".

Властивість — це філософська категорія для вираження відношення певного об'єкта до інших об'єктів, з якими він взаємодіє. Властивостями є все те, що відрізняє один об'єкт від іншого або вказує на їх подібність. Наприклад, споживна вартість і вартість — властивості будь-якого товару, а питома вага, щільність, електропровідність, температура плавлення тощо — властивості будь-якого металу.

Якість — цс філософська категорія для вираження історичної визначеності об'єкта, сукупності властивостей його даності і відмежування від інших об'єктів. Наприклад, обмін речовин, самовідтворення, пристосованість до природного середовища — якості живої матерії; праця, свідомість, членороздільна мова — якості людини; гірке, солоне, кисле, солодке — смакові якості і т. ін. Об'єктів без якостей не буває, при цьому якості об'єктивні. Існують не якості самі по собі, а речі, предмети, явища і процеси, що характеризуються своїми якостями.

Кількість — це філософська категорія для вираження загального й однорідного в якостях, сукупності властивостей, розмірів речей і предметів, їхньої величини у формі числа. Це абстракції від такого конкретного, наприклад, як народонаселення країни, темпи економічного зростання, пропорції промислового і сільськогосподарського виробництва в агропромисловому комплексі, вартості товарів та їх ціни або хімічний склад речовини, чисельність тварин певного виду, чисельність рослин і т. ін. Подібно до якості, кількість об'єктивна і має значення загальності. У світі немає об'єктів без кількісного значення.

Осмислення суті та змісту поняття "кількість", їх еволюції значною мірою пов'язані з розвитком

Якість і кількість в об'єктах діалектично єдині і не існують окремо одна від одної. Зі зміною якості змінюється і кількість, зі зміною кількості змінюється якість. Кожна нова якість — завжди і нова кількість. Кількісні зміни переходять в якісні, а якісні — у кількісні. Причинні моменти таких переходів виражаються категорією "міра".

Якісні і кількісні зміни в об'єктах закономірні, об'єктивні й загальні. Будь-який предмет, річ, явище, процес розвиваються через взаємодію якісних і кількісних властивостей та їх зв'язків, поступове накопичення кількісних змін, порушення, за певних умов, міри і перехід до нової якості, до виникнення нового об'єкта з іншими якісними і кількісними характеристиками.

Формою таких переходів є стрибок — ще одна філософська категорія закону, яка виражає процес перетворення об'єктів. Він — стрибкоподібний.

Стрибки розрізняються за формою, масштабами, тривалістю тощо. У розвитку живої матерії розрізняються еволюційні і революційні стрибки. Еволюція (лат. розгортання) — це процес поступових кількісно-якісних змін об'єктів за збереження їх основної якості, тобто визначеності від їх виникнення до перетворення на інші об'єкти або стани. Революція (лат. поворот, переворот) — це процес кількісно-якісних змін об'єктів з перетворенням їх основної якості, перериванням поступовості в розвитку. У класифікації революцій виокремлюються промислові, науково-технічні, культурні, філософські та ін. Особливо значущі соціальні революції як способи зміни суспільних систем. У таких системах революція й еволюція є їх необхідними компонентами розвитку. Вони створюють суперечливу єдність. Революції визрівають у процесі еволюції і стають початком нової еволюції. Розвиток включає й повільну еволюцію, і перерву поступовості. Так, становлення в сучасній Україні ринкової економіки — процес революційний, однак він був би неможливим без еволюції форм власності, накопичення валютних резервів, іноземних інвестицій, суспільної свідомості нової соціальної групи людей — підприємців, менеджерів.

Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін відображає механізм процесу розвитку. Він відповідає на запитання: "Як реалізується цей процес?" Перехід у нову якість можливий тільки у разі накопичення відповідних кількісних змін. Тому ефективною, зокрема, економіка може бути тільки за умови її інтенсифікації як кількісно-якісної діалектичної єдності. Вирішальна роль у розвитку належить якісним змінам. Орієнтація в теорії та практиці лише на кількісні показники перспективи не має. Нарешті, залучення діалектичної категорії "міра" до вивчення об'єкта може бути успішним тільки за умови наукового обґрунтування змін його якісно-кількісної відповідності, що склалася.

У системі діалектики закон єдності та "боротьби" протилежностей є головним. Він відображає об'єктивне джерело будь-якого розвитку, відповідає на суттєве світоглядне питання: "Чому все у світі розвивається?" Цей закон — ядро діалектики. Тому не є випадковим, що діалектику у філософії часто визначають через різні формулювання цього закову. Згідно з Гегелем, наприклад, діалектика є вченням про те, як протилежності стають тотожними. З відкриттям цього закону став можливим дійсно науковий підхід до формування світогляду.

За законом єдності і "боротьби" протилежностей, всі речі, предмети, явища, процеси об'єктивного світу мають протилежні властивості та тенденції розвитку. Вони перебувають в єдності та "боротьбі", взаємодій Єдність протилежностей відносна, а "боротьба" абсолютна. "Боротьба" протилежностей — джерело будь-якого розвитку.

У діалектиці протилежності — це властивості і тенденції розвитку об'єктів, які одночасно зумовлюють і заперечують одна одну. Наприклад, у математиці — плюс і мінус; у пізнавальному процесі — методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції; у військовій справі — засоби нападу і засоби захисту тощо.

Діалектичні протилежності всезагальні й об'єктивні. Об'єктів без протилежностей немає. Протилежності існують незалежно від бажання і свідомості людей; їх можна лише вивчати і керуватися ними в теоретичній і практичній діяльності. (Протилежності типу "верх — низ", "праве — ліве", "своє — чуже" та їм подібні — суб'єктивні і тому не е діалектичними.)

Протилежності діалектично єдині, тобто не існують одна без одної. Виробництво без споживання неможливе, як і аналіз без синтезу, або тваринний світ без рослинного. Єдність протилежностей полягає також у збігу їх у певних властивостях і тенденціях розвитку, в їх взаємопроникненні одна в одну, тобто в їхній тотожності. При цьому діалектика заперечує можливість абсолютної тотожності. Тотожність завжди конкретна і завжди різниться. Так, переривчастості не буває без неперервності: переривчатість неперервна, а неперервність переривчаста; не буває життя без смерті, а смерті без життя. Чоловічий і жіночий організми також утворюють єдину людську сутність.

Вищою тотожністю протилежностей є їх перехід одна в одну: кількості в якість, споживання у виробництво, диктатури в демократію, випадковості в необхідність, диференційованих живих клітин у багатоклітинні організми тощо. Протилежності в об'єктах субординовані. Одна з них є провідною: асиміляція — щодо дисиміляції, суспільство — щодо природи, суспільна свідомість — щодо індивідуальної свідомості, демократія — щодо диктатури, синтез — щодо аналізу і т. ін.

В об'єктах протилежності постійно взаємодіють у формі "боротьби", її результатом є розвиток. Він багатоваріантний: удосконалення протилежностей і виникнення нової їх єдності на вищій основі (наприклад, зростання ступеня свободи особистості і суспільства в міру пізнання ними природної та історичної необхідності); усунення однієї протилежності і вдосконалення іншої зі створенням нової єдності протилежностей (так, пряма і представницька форма демократії приходять па зміну диктаторському політичному режимові); усунення обох протилежностей і створення нового об'єкта з його єдністю протилежностей (прикладом е перехід на пострадянському соціальному просторі від командно-адміністративної економіки до ринкової) і т. іп.

Складне і рухливе відношення між протилежностями називається у філософії суперечністю. Воно відображає взаємодію протилежних, взаємовиключних боків і тенденцій предметів і явищ, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності та взаємопроникненні як джерело саморуху і розвитку об'єктивного світу і пізнання.

Діалектичні суперечності об'єктивні і всезагальні. Вопи виражають сутність закону єдності і "боротьби" протилежностей, є центральною категорією діалектики.

Суперечності класифікуються на внутрішні й зовнішні, суттєві й несуттєві, основні й неосновні. Наприклад, суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів є основною в економіці та житті людей, оскільки визначає відносини між соціальними групами, верствами населення, всіма елементами соціальної структури суспільства; суперечність між процесами асиміляції та дисиміляції — основна в живому організмі; між гальмуванням та іррадіацією — основна в роботі головного мозку людини; між аналізом і синтезом — основна в пізнавальному процесі тощо.

Особливе місце в житті людини і суспільства мають суперечності глобального масштабу. Актуальною з них нині є альтернатива "бути чи не бути" цивілізації. Перетворення наявного буття в небуття і небуття в буття закономірне. Всі суспільні порядки в історії є минущими ступенями розвитку людства від нижчого до вищого. Однак за сучасних умов відбулося роздвоєння небуття на дві протилежності: небуття як зародок становлення нового історичного етапу в розвитку суспільства і небуття як можливість загибелі Людства. Обидві ці протилежності перебувають в єдності та "боротьбі" між собою. Відносини між ними становлять основну суперечність сучасності. її вирішення передбачає не тільки ліквідацію ядерної зброї (вона — головна причина всіх глобальних проблем), а й перетворення суспільних відносин, які сформувалися у зв'язку з виробництвом, розповсюдженням і можливим застосуванням ядерної зброї та інших видів масового знищення людей: економічних, політичних, екологічних, моральних. При цьому слід мати на увазі багатогранність кожної з глобальних проблем. Екологічна проблема, наприклад, полягає не тільки в забрудненні природного середовища продуктами життєдіяльності людей і виснаженні природних енергоресурсів, а й у людському імунодефіциті (СНІД) як наслідку викривлення моральних, релігійних та естетичних суспільних відносин, онкологічних захворюваннях, туберкульозі, наркоманії та багатьох інших людських бідах.

Отже, змістом процесу розвитку є виникнення, становлення і вирішення діалектичних суперечностей. У кожному об'єкті чи системі об'єктів вопи представлені складною ієрархією. Будь-яка суперечність мас системний характер, а будь-яка система суперечлива. Розвиток суперечностей вимагає їх вирішення, яке підіймає систему на якісно новий рівень. Суперечність — джерело, зміст і рушійна сила саморуху і саморозвитку світу, його пізнання та перетворення суб'єктом.

Наступним є закон заперечення заперечення. Він формулюється так: у процесі розвитку об'єктів кожний його ступінь, що є наслідком подвійного заперечення, є синтезом попередніх ступенів і відтворює на вищій основі характерні риси, структуру вихідного ступеня розвитку. Закон відповідає на запитання про переважну спрямованість, про загальну тенденцію процесу розвитку, яка в цілому прогресивна.

Закон заперечення заперечення відображає цілісну форму і внутрішню структуру процесу розвитку завдяки взаємозв'язку його основних фаз, єдиний механізм його сходження через вирішення суперечностей у синтезі. Ні закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, ні закон єдності та "боротьби" протилежностей не відтворюють загальної, синтетичної картини розвитку. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише в цілісному, відносно завершеному процесі, через ланцюг взаємопов'язаних переходів, коли можна зафіксувати більш-менш завершений результат, а його застосування в пізнанні та практиці дає змогу зрозуміти процес розвитку у всій повноті та конкретній системності.

Діалектичне заперечення відображає не знищення об'єкта, а момент його переходу в нову якість, що в ній зберігаються елементи і властивості його попереднього (вихідного) якісного стану, тобто фіксує спадкоємність розвитку. Історія людства, наприклад, є послідовною зміною окремих поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані всіма попередніми поколіннями.

Перше заперечення не завершує процес розвитку. Воно доповнюється другим запереченням, або запереченням заперечення. У них різні функції. Перше заперечення означає виникнення суперечностей, друге — зняття суперечності, її вирішення. За змістом друге заперечення — нова єдність і "боротьба" протилежностей, вищий етап розвитку зі збереженням елементів і властивостей вихідного пункту і його першого заперечення, а за формою — ніби повернення до вихідного пункту, але н перетвореному вигляді. У підсумку — циклічність розвитку, послідовний ланцюг перетворень: вихідний пункт — перше заперечення — заперечення заперечення, трете, четверте заперечення тощо.

Отже, розвиток має спіралеподібну форму. Підтвердженням її є спіралеподібний рух капіталів за формулою Г — Т — Г, тобто на вкладені у виробництво гроші "Г" (вихідний пункт розвитку) виробляється товар "Т" (перше заперечення), реалізація якого приносить прибуток "Г" (заперечення заперечення).

Спіралеподібність — всезагальна форма процесу розвитку, однак закон заперечення заперечення може виражатися і в конкретній формі тріади, чи ніби одного витка спіралі: тезис (вихідний пункт розвитку) антитезис (перше заперечення) синтез (друге заперечення, або заперечення заперечення). Так, з посіяного в ґрунт зерна пшениці (тезис) виростає пшеничне стебло (антитезис), на якому потім формується колосок з багатьма зернами пшениці (синтез). Подібне відбувається в логіці діалектичного мислення.

Отже, внутрішньою основою закону заперечення заперечення є принцип заперечуваності; цей принцип виявляється не в загальній та абстрактній формі, а в конкретному вигляді "заперечення заперечення", який становить специфіку закону; ця специфічність виступає як форма "повернення до старого", причому "старе" є в синтезі разом з тим як щось нове; заперечення заперечення означає одночасно збереження елементів минулого, історичну спадкоємність у розвитку; специфічність закону виявляється і в спіралеподібності діалектичного руху. Він припускає не тільки генеральну тенденцію прогресу, а й тимчасові рухи назад, можливість зигзагів у процесі розвитку, поєднання прогресу і регресу за загальної поступальної спрямованості.

Кожний із законів діалектично специфічний. Разом з тим всі вони діалектично єдині, відображають об'єктивні всезагальні істотні зв'язки буття, свідомості всебічної діяльності людей та процеси їх пізнання.

 

Категорії (грец. висловлювання, ознака) — поняття, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв'язки і взаємовідношення. В економічній теорії, наприклад, — це товар, прибуток, власність, гроші; у філософії — матерія, свідомість, якість, кількість, міра, протилежність, суперечність, заперечення заперечення тощо.

Категорії філософії — результат тривалого розвитку складного процесу пізнання. В античності категоріями вважались так звані першоелементи світу: земля, вода, повітря, вогонь і т. ін. У Новий час для кожної філософської системи був характерним свій набір категорій. І. Кант розробив таблицю категорій за принципом тріади, у якій кожна третя категорія е результатом взаємодії (синтезу) перших двох: кількість (єдність, множина, цільність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція, причина, взаємодія); модальність (можливість, дійсність, необхідність).

У сучасному розумінні категорії філософії є суттєвим і узагальненим відображенням об'єктивної дійсності. Вони взаємопов'язані, мають значення загальності і тому є загальнометодологічними принципами пізнання і практичної дії. Деякі з них співвідносяться як єдність протилежностей (наприклад, категорії кількості та якості). їх називають співвідносними, або парними: одиничне, особливе і загальне; причина і наслідок; необхідність і випадковість; зміст і форма; сутність і явище; можливість і дійсність; система й елемент тощо. Ці категорії — підсумок пізнання і практики всієї попередньої історії людства; сходинки пізнання світу і кожного з його об'єктів; неосновні закони діалектики; "інструменти" пізнання та перетворення людиною дійсності.

Так, категорія "одиничне" відображає неповторне в об'єктах, наявне лише в певного об'єкта; "загальне" — об'єктивну діалектичну тотожність предметів, речей, явищ конкретної якості, те, що належить не одному об'єкту, а багатьом; "особливе" — момент суперечності одиничного і загального, те, що відрізняє порівнювані об'єкти. Якщо одиничне завжди відіграє роль особливого, то загальне стає особливим тільки тоді, коли вказує на відмінність об'єктів, які порівнюються.

Категорії одиничного, особливого і загального відображають об'єктивні зв'язки і відношення дійсності. Вони не існують самостійно, а тільки в окремих предметах, речах, явищах і процесах як їх риси, властивості, ознаки. Окремого без одиничного, особливого і загального не буває. Вони — єдність протилежностей окремого, взаємопов'язані і за певних умов можуть переходити одне в одне. Біологи, наприклад, постійно спостерігають факти набуття тваринами або рослинами пристосувальних властивостей до умов існування, що змінилися, які з часом перетворюються на загальні властивості нового їх різновиду чи нового виду в цілому.

Важливу методологічну функцію виконують також категорії "причина" і "наслідок".

"Причина" — це філософська категорія, яка відображає взаємодії об'єктів або їх компонентів під час виникнення, змін, зникнення; "наслідок" — зміни у об'єктах, що взаємодіють, або в їх елементах. Як і всі інші, причинно — наслідкові зв'язки є об'єктивними, всезагальними, універсальними. У світі немає безпричинних явищ і подій. Все, що існує, має причину свого виникнення, існування та функціонування. Визнання об'єктивності та загальності причиново-наслідкових зв'язків є основою детермінізму — філософського вчення про об'єктивний взаємозв'язок і взаємозумовленість речей, процесів та явищ реального світу. Йому протистоїть у науці й філософії індетермінізм. Він не визнає об'єктивності причинного зв'язку і, врешті-решт, стає на позиції телеології, тобто визнання деякого нематеріального основоположного начала всіх речей, явищ та процесів у світі. Суттєвим джерелом філософії індетермінізму у XX ст. стали статистичні закономірності у фізиці. За статистичними законами, на відміну від динамічних, передбачення має ймовірний характер — "може бути, а може і ні"; у динамічних — однозначний — "так, а не інакше піде процес розвитку".

Якщо динамічні закономірності характеризують поведінку відносно ізольованих систем, що складаються з невеликої кількості елементів, то статистичні закономірності виникають як результат відображення взаємодії великої кількості елементів та характеризують поведінку не стільки одного елемента, скільки їх масиву в цілому. Вопи є об'єктивними, як і динамічні закономірності, і єдино можливими в процесі дослідження масових явищ випадкового характеру. Більше того, динамічні закономірності — причинний випадок статистичних закономірностей, коли вірогідність стає практично ймовірністю.

У процесі розвитку причини і наслідки можуть мінятися місцями. Відмінність між ними відносна. Причини відрізняються від приводів — процесів, які сприяють їх виявленню. Знання причиново-наслідкових зв'язків дає можливість прогнозувати майбутнє, науково керувати об'єктом, створювати та змінювати умови його функціонування. За наявності причини та умов її реалізації наслідок стає необхідним.

Такий взаємозв'язок конкретизується діалектичними категоріями необхідності і випадковості.

Необхідність — це філософська категорія для вираження внутрішніх, стійких, всезагальних зв'язків і відносин буття, які повторюються за певних умов; випадковість — це філософська категорія, що відображає зовнішні, нестійкі, одиничні зв'язки і відносини, те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Будь-який об'єкт становить єдність необхідного і випадкового. Необхідність виявляється через масу випадковостей, а випадковості є формою вияву необхідності. Наприклад, зустріч власника засобів виробництва з робітником на ринку праці є необхідною, тому що зумовлена їх соціальним станом. Перетворення робітника на власника засобів виробництва, безсумнівно, випадкове.

Об'єктивність необхідності завжди була і є очевидною, проте визнавалась не завжди і не всіма філософами та вченими. Методологічна помилка заперечення об'єктивності будь-якої випадковості полягає в тому, що дехто неправомірно зводив необхідність до причинності, тобто до думки, що оскільки все має причину, то в дійсності має місце лише необхідність. Отже, випадковості немає.

Зведення необхідності до причинності і заперечення на цій підставі об'єктивності випадковості є теоретичною основою фаталізму — світогляду визначення всіх процесів і явищ. Наприклад, згідно а теологічним фаталізмом, Бог ще до народження визначив одних людей до "спасіння", а інших — "до загибелі"; згідно з механіцизмом, е необмежені можливості висновку про всі події майбутнього на підставі повного знання про дії сил природи в сучасний момент, аналогічно виникають уявлення про фатальну приреченість людини до злочинної поведінки на підставі її біологічної спадковості і т. ін.

Випадковість об'єктивна, як і необхідність. Необхідності ніколи не буває без випадковості. Свій шлях необхідність прокладає через масу випадковостей. Наука має за випадковостями відкривати необхідність, озброювати практику знаннями законів розвитку, допомагати зменшувати вплив негативних випадковостей на процес та результати діяльності людей.

 

До співвідносних у діалектиці належать і категорії "зміст" і "форма".

"Зміст" як філософська категорія характеризує всю сукупність властивостей, частин, ознак об'єктів, "форма" — стійку систему зв'язків структури змісту. Зміст визначає форму, а форма впливає на зміст позитивно або негативно. Зміст і форма об'єктивні. Вони діалектично єдині. Не буває неоформленого змісту або беззмістовної форми. Форма є в самому змісті, а зміст завжди включає форму. Якщо, наприклад, функції менеджменту становлять зміст роботи менеджера, то способи їх реалізації — її форму. Серед змістовних функцій менеджменту виокремлюють функції прийняття рішень, планування, організації, координування і регулювання, мотивації, контролю, обліку та аналізу діяльності. Серед форм — пояснення, показ, тренінг, заохочення, спостереження, зворотний зв'язок тощо. Діалектичну єдність змісту і форми в діяльності менеджера виражено правилом: ефективне керівництво й управління здійснює не той, хто знає, а той, хто вміє це робити. Управління взагалі і керівництво зокрема обертаються навколо вчинків. Поведінка співробітників менеджера безпосередньо пов'язана з його поведінкою, вчинками, вмінням і навичками як керівника. Більшість людей не вважатимуть перевагою навіть глибокі знання менеджменту в того керівника, який постійно припускається помилок.

Розвиток об'єктів починається зі змін їх змісту, потім змінюється їх форма. Якщо форма не відповідає змісту, між ними виникає конфлікт, який вирішується шляхом заміни старої форми на нову та зміни змісту або свідомою діяльністю людини з приведения форми у відповідність з новим змістом. У суспільстві конфлікт між змістом та формою може вирішуватись або соціальною революцією, або за допомогою структурних реформ; у процесі мислення — шляхом розвитку категоріальної структури пізнання: чим повнішим, глибшим і всебічнішим є зміст мислення, тим більш розвинуті і конкретні форми, в яких воно виражається.

Взаємозв'язок між внутрішнім і зовнішнім боками об'єктів виражається категоріями сутності і явища.

Категорія "сутності" відображає сукупність усіх внутрішніх і необхідних властивостей та зв'язків об'єкта, закони їх функціонування і розвитку; категорія "явища" — зовнішні вияви сутності через масу випадкових властивостей і зв'язків. Так, сутність особистості полягає у відображенні суспільних відносин; демократії — у народовладді, правах людини і свободі особистості; промисловості — у відтворенні товарів і послуг; явищами, відповідно, є справи, вчинки, висловлювання, настрої, переживання індивідів; кількість політичних партій у країні, їхні амбіції щодо державної влади, програми і способи їх реалізації; місткість ринку, співвідношення попиту і пропозицій на ньому, всі зміни в ціноутворенні тощо.

Сутність і явище об'єктивні і діалектично єдині. Сутність існує, а явище суттєве. Сутність виявляєтся в явищах, явища виражають свою сутність. Зміни сутності викликають зміни в явищах. При цьому сутність виявляється в явищах не повністю, а явища не повністю виражають сутність. Якби сутність і явище повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науці. Наука за явищами відкриває сутність, а отже, закони і закономірності розвитку об'єктів. їх пізнання не повинно обмежуватися вивченням явищ. Більше того, розуміння явищ неможливе без глибокого проникнення суб'єкта пізнання в сутність об'єктів.

У практиці пізнання іноді категорія "сутність" підмінюється категорією "позірність", що є великою логічною помилкою. Категорія "позірність" відображає лише моменти сутності, випадкові і нестійкі відносини, які сприймаються людиною безпосередньо. У таких випадках нерідко дилетантське сприйняття подається як науковий висновок.

"Можливість" і "дійсність" — це співвідносні категорії, які характеризують два головні ступені в розвитку об'єктів: перша — їх становлення; друга — такі, що об'єктивно існують, предмет, річ, явище як сукупність усіх реалізованих можливостей.

Співвідносні категорії діалектики є ступенями процесу пізнання і викопують у ньому світоглядну та методологічну функції.





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...