Главная Обратная связь

Дисциплины:






Інші функції екологічного управління



 

Серед інших функцій екологічного управління слід згадати функції екологічного менеджменту, сертифікації, реєстрації, паспортизації, маркування, декларування.

Екологічний менеджмент (екологічне керування)— функція екологічного управління, що спрямована на забезпечення гармонізації діяльності та розвитку господарських та інших об'єктів із еколого-правовими вимогами і реалізується на об'єктовому рівні в будь-якій галузі господарювання.

Екологічний менеджмент у тому чи іншому вигляді існує на будь-якому об'єкті, діяльність якого пов'язана з використанням природних ресурсів або може справляти вплив на довкілля, та виявляється в організаційно-інституційному забезпеченні природоохоронної діяльності об'єкта з покладанням відповідальності за цю сферу на певні підрозділи (осіб), в організації руху екологічної інформації та її носіїв (документації) каналами інформаційних зв'язків, у веденні первинного обліку та екологічної звітності (в тому числі статистичної), у здійсненні виробничого контролю тощо.

Водночас, починаючи з кінця 90-х років XX ст., підприємства та інші об'єкти, які намагаються підвищити екологічну спроможність,покращити показники екологічних впливів своєї діяльності на довкілля, а також екологічну якість продукції чи послуг, отримали таку можливість завдяки адаптації в Україні міжнародних стандартів серії ISO-14000. Стандартами, зокрема, передбачено створення, впровадження та функціонування структурованої системи екологічного менеджменту, інтегрованого в менеджмент підприємства. Системи екологічного менеджменту запроваджуються виключно на добровільних засадах на підприємствах (організаціях), їх відокремлених структурних підрозділах, галузях господарства щодо окремого виду діяльності тощо (далі — підприємство). Створена на підприємстві система екологічного менеджменту може бути впроваджена як шляхом її сертифікації з боку акредитованих органів із сертифікації (реєстрації), так і шляхом самодекларації. Мотивація до впровадження таких систем пов'язана із загальною оптимізацією показників виробничої діяльності, підвищенням конкурентоспроможності продукції на ринку товарів та послуг, вимогами споживачів або суміжників, з якими працює підприємство, бажанням виходу на міжнародний ринок тощо. При цьому слід усвідомлювати, що запровадження систем екологічного менеджменту, крім безумовних переваг, накладає на підприємство додаткові зобов'язання, пов'язані з підвищенням рівня контролю екологічних показників його господарської діяльності (крім загального державного, громадського, відомчого контролю, якому підлягають такі об'єкти, їх діяльність за загальним правилом є предметом нагляду з боку органу із сертифікації та інших заінтересованих інстанцій).



Законодавство України до останнього часу не регулювало відносин, пов'язаних зі створенням, впровадженням та функціонуванням систем екологічного менеджменту, що можна пояснити добровільною природою цього управлінського інструменту. Починаючи з 1998 р. ця сфера регулювалася виключно стандартами серії ISO-14000. Водночас останніми роками почали з'являтися, здебільшого на галузевому чи локальному рівнях, нормативно-правові акти, якими привертається увага до доцільності впровадження систем екологічного менеджменту. Так, 13 жовтня 2004 р. Мінприроди України видало наказ № 392 «Про організацію роботи щодо впровадження екологічних міжнародних стандартів ISO серії 14000». А наказом від 4 вересня 2006 р. № 395 «Про політичні пріоритети, стратегічні напрями і завдання Міністерства» з метою впровадження систем управління довкіллям протягом 2007—2011 років передбачені розробка та затвердження Концепції та Державної програми підтримки впровадження систем управління довкіллям та екологічної сертифікації продукції відповідно до європейських та міжнародних вимог.

Рішенням Міністерства освіти і науки України від 20 грудня 2001 р. № 13/6-19 «Про концепцію екологічної освіти в Україні» в освітньо-професійних програмах підготовки бакалавра, спеціаліста та магістра-еколога запроваджено викладання серед інших професійно-орієнтованої дисципліни «Екологічний менеджмент».

Концепцією екологічної політики Києва, затвердженою рішенням Київради 20 лютого 2002 р., впровадження та вдосконалення системи екологічного менеджменту та аудиту відповідно до міжнародних вимог (ЕМАS) та державного стандарту України (ДТСУ ISO 14001-97) визнано одним з основних напрямів екологічної політики Києва. Послідовного розвитку це положення набуло в Основних напрямах охорони навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки життєдіяльності у м. Києві, затверджених рішенням Київської міської ради від 25 січня 2007 р. № 5/665, яким, зокрема, впровадження систем екологічного менеджменту та аудиту визнано серед шляхів ефективного вирішення екологічних проблем столиці.

Екологічна сертифікація це функція управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність об'єкта сертифікації (продукції, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу) встановленим екологічним законодавством вимогам.

Запровадження і здійснення відповідного інституту регулюється законами України «Про захист прав споживачів» (1991, в редакції від 1 грудня 2005 р.), «Про підтвердження відповідності» (2001), «Про безпечність та якість харчових продуктів» (в редакції 2005 р.), декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» та іншими нормативно-правовими актами.

Суб'єктами відносин щодо сертифікації є:

1) повноважний орган, визнаний у встановленому законом порядку (наприклад, акредитований) здатним здійснювати діяльність із сертифікації у відповідній сфері. Такий орган може бути як державним, так і приватним, як національним, так і міжнародним, якщо законом не передбачений спеціальний суб'єкт відповідної діяльності з сертифікації;

2)господарюючі суб'єкти, які відповідно до закону вступають у відносини щодо отримання сертифікатів, які підтверджували б екологічні якості та безпеку їхніх товарів, послуг, систем екологічного менеджменту тощо.У деяких передбачених законодавством випадках господарюючий суб'єкт, що є виробником (постачальником) певної продукції, сам видає сертифікат якості виробника про відповідність певної серії своєї продукції вимогам, установленим законодавством;

3) фізичні особи щодо підтвердження їх кваліфікаційної придатності до виконання певних робіт чи надання певних послуг у сфері охорони навколишнього природного середовища. Такими суб'єктами, зокрема, є особи — кандидати на здійснення екологічного аудиту, які відповідно до Закону України «Про екологічний аудит» підлягають сертифікації на предмет визначення їх кваліфікаційної придатності на здійснення такої діяльності через перевірку відповідності їх освіти та досвіду роботи вимогам законодавства України, знання методик та порядку здійснення екологічного аудиту та складання ними кваліфікаційного іспиту.

Екологічна сертифікація може бути як обов'язковою (вимога щодо якої встановлена законодавством України), так і добровільною. Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджується наказом Держспоживстандарту України за погодженням з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади (нині чинний).

Відповідно до статей 14, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» продукція, щодо якої встановлено обов'язкові вимоги забезпечення безпеки навколишнього природного середовища, має пройти встановлену законодавством процедуру оцінки відповідності.

Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджено наказом Держспоживстандарту від 1 лютого 2005 р. № 28, із наступними змінами. Стосовно продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, споживачеві має надаватись інформація про таку сертифікацію. Реалізація продукції (у тому числі імпортних товарів) без маркування національним знаком відповідності та/або без сертифіката відповідності чи декларації про відповідність забороняється.

Декларування як функція екологічного управління, так само як і екологічна сертифікація, є способом підтвердження відповідності. Але на відміну від екологічної сертифікації декларування відповідності продукції, послуг, безпеки, систем екологічного менеджменту тощо встановленим екологічним законодавством вимогам — це процедура, що здійснюється самим суб'єктом господарювання (уповноваженою ним особою), на власну відповідальність і документально ним засвідчується. Тому цю функцію інакше називають самодекларуванням.

Відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» Перелік продукції, відповідність якої може бути підтверджена декларацією про відповідність, було затверджено наказом Держспоживстандарту від 29 січня 2007 р. № 6. Встановлено також Тимчасовий порядок декларування відповідності продукції з низьким ступенем ризику для життя і здоров'я споживачів, затверджений наказом Держспоживстандарту України від 1 грудня 2005 р. № 342. Водночас оцінка відповідності продукції, внесеної до Переліку продукції, відповідність якої може бути підтверджена декларацією про відповідність, на бажання виробника (постачальника) може здійснюватись шляхом її сертифікації.

Різновидом цього способу підтвердження відповідності є декларування безпеки об'єкта підвищеної небезпеки, тобто підготовка суб'єктом господарської діяльності і подання ним до місцевих органів виконавчої влади декларації безпеки. Відповідно до ст. 10 Закону України вимоги подання декларації безпеки поширюються на всі підприємства, установи, організації, які планують експлуатувати хоча б один об'єкт підвищеної небезпеки, тобто об'єкт, на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об'єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.

Декларація безпеки складається на основі ідентифікації відповідних об'єктів, дослідження суб'єктом господарської діяльності ступеня небезпеки та оцінки рівня ризику виникнення аварій, що пов'язані з експлуатацією цих об'єктів. Для об'єктів підвищеної небезпеки, що експлуатуються, декларація безпеки складається як самостійний документ, а для об'єктів підвищеної небезпеки, що будуються (реконструюються, ліквідуються), — як складова відповідної проектної документації.

Оцінка рівня ризику проводиться згідно з Методикою визначення ризиків та їх прийнятних рівнів для декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки. Суб'єкт господарської діяльності відповідно до вимог законів України «Про екологічну експертизу», «Про наукову та науково-технічну експертизу» здійснює експертизу повноти дослідження ступеня небезпеки та оцінки рівня ризику, а також обґрунтованості та достатності прийнятих щодо зменшення рівня ризику, готовності до дій з локалізації і ліквідації наслідків аварій рішень.

Екологічне маркування полягає в установленні спеціального позначення для засвідчення високих екологічних якостей певного продукту чи пов'язаних з ним процесів і методів виробництва. Екологічне маркування здійснюється шляхом розміщення на первинній (внутрішній) чи вторинній (зовнішній) упаковці, прикріплення до неї, вкладення всередину упаковки, вміщення в супровідній документації, технічному описі, рекламному проспекті, інформаційному повідомленні для громадськості чи в інший спосіб інформації про екологічні характеристики у вигляді умовного позначення, слова, знаку, торговельної марки, графічного зображення, символу або малюнка, відповідно до нормативних вимог. Наявність на продукції (упаковці, етикетці) знаку екологічного маркування має на меті доведення до споживача надійної, точної та достовірної інформації про екологічні аспекти продукції (товарів чи послуг), екологічні переваги цієї продукції серед певної визначеної групи продуктів, її менший негативний вплив на довкілля. Екологічне маркування допомагає зорієнтувати споживачів зробити свідомий вибір. Цим стимулюється вплив ринку на безперервне поліпшення довкілля. Визнання такої переваги базується на оцінці повного життєвого циклу продукції: від добування сировини чи використання природних ресурсів аж до розміщення (утилізації) відходів.

Законодавство України не вживає поняття «екологічне маркування». Водночас ціла низка законодавчих актів регламентує загальні питання маркування продукції в контексті захисту прав споживачів, імпорту-експорту сільськогосподарської продукції, якості та безпеки харчових продуктів тощо. Поряд з іншими вимогами до маркування законодавчі акти України регламентують також необхідність відображення й екологічних показників при маркуванні продукції певних видів і категорій. Ці питання відображені, зокрема, в законах України «Про захист прав споживачів» (1991, в редакції 2005 р.), «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994), «Про пестициди і агрохімікати» (1995), «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції» (1997), «Про безпечність та якість харчових продуктів» (1997, в редакції від 6 вересня 2005 р.), «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» (1998), «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» (2000), «Про перевезення небезпечних вантажів» (2000), «Про підтвердження відповідності» (2001), «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» (2005) та в деяких інших.

Водночас термін «екологічне маркування» застосовується в міжнародних стандартах, у тому числі — адаптованих в Україні. Це міжнародні стандарти: ДСТУ ISO 14020 «Екологічні маркування та декларації. Основні принципи»; ДСТУ ISO 14021 «Екологічні маркування та декларації. Самодекларовані екологічні заяви (екологічне маркування типу II)»; ДСТУ ISO 14024 «Екологічні маркування та декларації. Екологічне маркування типу I. Принципи та методи».

Так, стандарт ДСТУ ISO 14024 регулює програми екологічного маркування типу I, згідно з якими екологічну марку отримує продукція, що відповідає певним вимогам. Екомарка (есоlabel) ідентифікує продукцію, якій віддається перевага у зв'язку з її екологічністю в межах певної групи однорідної продукції. Програми екологічного маркування типу 1 є добровільними, можуть здійснюватися громадськими або приватними організаціями і мати національний, регіональний чи міжнародний характер. Стандартом встановлюється процедура сертифікації продукції для отримання права використовувати знак екологічного маркування. Визначено також принципи та методи, що застосовуються для розробки програм екологічного маркування незалежною третьою стороною, вибір категорій продукції, що підлягає маркуванню, екологічних критеріїв оцінки її функціональних або якісних аспектів. Відповідно до вимог цього міжнародного стандарту в Україні встановлено національний знак «Екологічно чисто та безпечно» (зареєстровано Міністерством юстиції України, свідоцтво № 444 від 18 лютого 2002 р.). 3 реєстрацією цього знаку почала впроваджуватися Програма екологічного маркування в Україні. Підприємство-виробник, продукція якого пройшла сертифікацію (отримано сертифікат відповідності в незалежній міжнародній системі System of Independent Certification), отримує право відтворення цього національного знаку екологічного маркування як на етикетці своєї продукції, так і на документації до неї та відповідних рекламних матеріалах. За останні роки право маркувати національним знаком «Екологічно чисто та безпечно» отримали деякі вітчизняні продукти харчування (зокрема, мінеральна вода «Миргородська № 2» виробництва закритого акціонерного товариства Миргородського заводу продтоварів «Калинка»), будівельні матеріали (зокрема, лицьова керамічна плитка виробництва ЗАТ з іноземними інвестиціями «Слобожанська кераміка»), лакофарбові матеріали (водно-дисперсійні фарби ТМ «Колорит») та інші.

 

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...