Главная Обратная связь

Дисциплины:






Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення



£ 4. Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення

Специфіка цивільно-правової відповідальності за екологічні право­порушеннязумовлена особливостями об'єкта правопорушення, спосо­бами обчислення і доведення шкоди та деякими іншими екологічними факторами. Сутність цієї відповідальності полягає в покладенні на правопорушника обов'язку відшкодувати майнову або моральну шко­ду, заподіяну внаслідок порушення норм екологічного законодавства. Головною її функцією є компенсаційно відновлювальна.

Законом України «Про охорону навколишнього природного се­редовища» (ст. 69) передбачено, що шкода, завдана внаслідок по­рушення екологічного законодавства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навко­лишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Крім того, особи, яким завдано такої шкоди, мають пра­во на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного сере­довища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Шкода, завдана навколишньому природному середовищу, при­родним ресурсам у процесі здійснення господарської діяльності або внаслідок забруднення навколишнього природного середови­ща чи нанесення шкоди природним об'єктам, як правило, нале­жить до категорії позадоговірних зобов'язань. У теорії вона іме­нується екологічною шкодою.Під нею розуміють погіршення якісно­го стану навколишнього природного середовища в цілому і окремих природних ресурсів зокрема.

Основною метою відповідальності за заподіяну шкоду є забез­печення найбільш повного поновлення (компенсації) цих прав за рахунок особи, що спричинила шкоду, або інших осіб, на яких згідно з законодавством покладений обов'язок відшкодування шкоди. Необхідною умовою виникнення зобов'язань щодо відшко­дування заподіяної шкоди є наявність самої шкоди. Екологічна шкода може проявлятися у різних формах — забруднення навко­лишнього природного середовища, виснаження окремих природ­них ресурсів, руйнування екологічних зв'язків і систем, шкода, за­вдана здоров'ю і майну фізичних і юридичних осіб, завдання збит-

 


Розділ XI. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення

ків природокористувачам та ін. Екологічна шкода також може бути завдана і внаслідок дії стихійних сил природи (повені, землетруси тощо). Особливість екологічної шкоди полягає у тому, що в біль­шості випадків така шкода є непоправною або відносно відновлю­ваною, оскільки відтворення компонентів природи пов'язано з довготривалим періодом. Екологічна шкода може бути відшкодова­на такими способами: поновлення майна в натурі (відтворення знищених природних ресурсів); відшкодування збитків, завданих природним компонентам (відновлення природних ресурсів); відшкодування збитків природокористувачу; компенсація витрат, спрямованих на оздоровлення навколишнього природного середо­вища і поліпшення його якості.



Загальні питання про відшкодування шкоди, заподіяної еко­логічним правопорушенням, регулюються цивільним законодавст­вом. Зокрема, ст. 1162 ЦК України встановлюються загальні підстави відповідальності за завдану шкоду. Згідно з доктриною цивільного права поняття «шкода» є родовим і більш широким. Майнова шкода являє собою майнові втрати — зменшення вар­тості пошкодженої речі, зменшення чи втрату доходу, необхідність нових витрат і т. п. Вона може бути відшкодована в натурі (напри­клад, шляхом відновлення пошкодженого майна) або компенсова­на в грошовій формі, що забезпечує найбільш повне задоволення інтересів потерпілої сторони — фізичної чи юридичної особи.

Майнова шкода завжди пов'язана з певними втратами і скоро­ченням охоронюваних законом матеріальних (включаючи природні ресурси і об'єкти) благ. Одним із способів її компенсації є відшко­дування шкоди в натурі за рахунок правопорушника, але стосовно навколишнього природного середовища він не завжди може бути застосований, хоча можлива, наприклад, рекультивація земель, відновлення лісів. Водночас неможливо відновити втрату здоров'я людини внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження, втрату певно­го біологічного виду.

У більшості випадків відшкодування екологічної шкоди зво­диться до відшкодування заподіяних збитків. Відшкодування збитків — це встановлена законом цивільно-правова санкція. По­няття збитків визначається в ст. 22 ЦК України, відповідно до якої «збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні


§ 4. Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення

збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичай­них обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)».

Збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування в меншому або більшому розмірах. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, визнача­ються відповідно до реальної вартості втраченого майна або вико­нання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (ст. 1192). Стосовно екологічних правовідносин під «збитками» ро­зуміють майнові втрати, фінансові витрати, неотримані доходи природокористувачів. Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного сере­довища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Слід зазначити, що від­шкодування в установленому порядку збитків, завданих порушен­ням екологічного законодавства, належить до економічних заходів забезпечення охорони навколишнього середовища (ст. 41 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Особливість цивільно-правової відповідальності за шкоду, за­подіяну навколишньому природному середовищу або природним ресурсам, полягає у тому, що мають бути відшкодовані як майбутні витрати природокористувачів на відновлення відповідних природ­них ресурсів, так і державні витрати по відновленню якості навко­лишнього природного середовища.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного сере­довища та погіршенням якості природних ресурсів. Таким чином, цивільно-правова відповідальність може бути застосована разом з іншими видами юридичної відповідальності. Ця обставина пояс­нюється тим, що заходи відповідальності у разі застосування дис­циплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності за своєю юридичною природою є заходами стягнення, а не відшкоду­вання шкоди, хоча в багатьох випадках ці стягнення мають майно­вий характер (позбавлення премії, штраф, конфіскація).

Особи, які внаслідок порушення екологічного законодавства за­подіяли шкоду, повинні її відшкодувати в повному обсязі незалежно від того, чи були їх дії (бездіяльність) умисними або необережни­ми. Виняток становлять випадки, коли шкода завдана фізичною чи

12 5-200 353


Розділ XI. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення

юридичною особою, діяльність яких пов'язана з підвищеною не­безпекою для навколишнього природного середовища. Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зо­бов'язані компенсувати заподіяну шкоду фізичним та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих (ст. 1187 ЦК Ук­раїни, частина друга ст. 69 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища»). У цьому випадку відповідаль­ність настає незалежно від наявності вини, за умови, якшо запо-діювач шкоди не доведе, що шкода виникла внаслідок неперебор­ної сили або умислу потерпілої особи.

Чинне законодавство передбачає судовий і позасудовий поря­док відшкодування екологічної шкоди. Цей обов'язок може бути виконаний на підставі рішення суду (загальної юрисдикції або гос­подарського).

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» кожний громадянин України має право на подання позовів до суду до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Аналогічні повнова­ження щодо відшкодування збитків і втрат, заподіяних внаслідок порушення екологічного законодавства, відповідно до статей 20 та 21 цього закону мають спеціальні уповноважені органи державно­го управління в галузі охорони навколишнього природного середо­вища і використання природних ресурсів та громадські об'єднан­ня. Органи прокуратури в процесі виконання функцій нагляду за додержанням законодавства також можуть звертатися до судів з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті пору­шення екологічного законодавства та про припинення екологічно небезпечної діяльності (ст. 37 закону).

Позасудовий порядок відшкодування екологічної шкоди може здійснюватися добровільно, за допомогою страхування ризику за­подіяння екологічної шкоди, а також в адміністративному поряд­ку. В адміністративному порядку відшкодування екологічної шко­ди може застосовуватись у випадках техногенних аварій або стихійних лих, шляхом застосування заходів соціально-еко­номічного захисту населення, яке постраждало внаслідок настання негативних екологічних наслідків.


§ 4. Цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення

Визначення розміру шкоди, заподіяної навколишньому природ­ному середовищу, здійснюється за спеціальними правилами, вста­новленими екологічним законодавством: відповідно до такс, мето­дик обчислення розміру шкоди або, за їх відсутності, за фактични­ми витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням понесених збитків, у тому числі упущеної вигоди (неотриманих доходів).

Такси як інструмент обчислення екологічної шкоди передбачені для обчислення розміру шкоди окремим природним ресурсам чи об'єктам (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподі­яної лісовому господарству» та від 21 квітня 1998 р. «Про затверд­ження такс для обчислення шкоди, заподіяної порушенням приро­доохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду України»). Розмір такси визначається з урахуванням екологічної цінності відповідного виду рослинного і тваринного світу, витрат, понесених на їх утримання, і встановлю­ється за кожний екземпляр.

Методики розрахунку шкоди застосовуються у випадках відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням вод, земельних ресурсів, атмосферного повітря тощо. Нині, зокрема, діють: Мето­дика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохорон­ного законодавства, затверджена наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки Ук­раїни від 27 жовтня 1997 р.; Методика розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затверджена нака­зом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18 травня 1995 р.; Методика розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок по-РУшення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затверджена наказом Міністерства охорони на­вколишнього природного середовища та ядерної безпеки України ВІД 18 травня 1995 р.; Тимчасова методика визначення збитків від забруднення довкілля при транспортуванні небезпечних речовин та відходів, затверджена наказом Міністерства екології та природних Ресурсів України від 15 травня 2001 р.


Розділ XI. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення

Іноді розмір шкоди обчислюється за допомогою кадастрової оцінки природних ресурсів. Наприклад, розмір шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визнача.ться на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що прово­дяться відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України», та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Коли ж відсутні відповідні такси або методики розрахунку, розмір шкоди, заподіяної навколишньому природному середови­щу, відшкодовується за фактичними витратами.

-

£ 5. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення

Сутність цього виду юридичної відповідальності полягає у накла­денні роботодавцем (власником підприємства чи уповноваженим ним органом) на працівника дисциплінарних стягнень. Такі стягнення мо­жуть накладатися на осіб, винних у невиконанні або неналежному виконанні своїх трудових обов'язків, пов'язаних зі здійсненням природоохоронних заходів за умови, що відповідні обов'язки пе­редбачені трудовим договором, укладеним між працівником та власником підприємства, установи, організації (уповноваженим ним органом).

Можливість застосування до винних у вчиненні порушень еко­логічного законодавства дисциплінарної відповідальності передбачена ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Цією ж статтею перераховані підстави такої відповідальності. Ними є: порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушення норм еко­логічної безпеки; порушення вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі подання завідомо неправдивого експертного висновку; невиконання вимог держав­ної екологічної експертизи; фінансування, будівництво і впровад­ження у виробництво нових технологій і устаткування без позитив­ного висновку державної екологічної експертизи; порушення еко­логічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, рекон-


§ 5. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення

струкції, введенні в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів; допущення наднор­мативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих ре­човин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне сере­довище; перевищення лімітів та порушення інших вимог викорис­тання природних ресурсів; самовільне спеціальне використання природних ресурсів; порушення строків внесення зборів за вико­ристання природних ресурсів та забруднення навколишнього при­родного середовища; невжиття заходів щодо запобігання та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впли­ву на навколишнє природне середовище; невиконання розпоряд­жень органів, які здійснюють державний контроль у галузі охоро­ни навколишнього природного середовища, та вчинення опору їх представникам; порушення природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захо-роненні хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, ток­сичних радіоактивних речовин та відходів; невиконання вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України; відмова від надан­ня своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навко­лишнього природного середовища, а також про джерела забруд­нення, приховування випадків аварійного забруднення навколиш­нього природного середовища або фальсифікація відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення; прини­ження честі та гідності працівників, які здійснюють контроль у га­лузі охорони навколишнього природного середовища, посягання на їх життя і здоров'я.

Перераховані види правопорушень залежно від конкретних об­ставин, а також суб'єкта вчинення проступку можуть стати підста­вою для притягнення винних не лише до дисциплінарної, а й до адміністративної чи кримінальної відповідальності (до одного з Цих видів). При цьому наведений у законі перелік підстав юридич­ної відповідальності не є вичерпним. Законодавством України мо­же бути встановлено дисциплінарну відповідальність і за інші по-РУшення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Підстави застосування дисциплінарної відповідальності за еко­логічні правопорушення передбачені й актами природоресурсного


Розділ XI. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення

законодавства, а саме ст. 65 Кодексу України про надра, ст. ПО
Водного кодексу України, ст. 98 Лісового кодексу України, ст. 40
Закону України «Про рослинний світ», ст. 81 Закону України «Про
використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ст. 42 Закону
України «Про відходи», ст. 21 Закону України «Про захист рос­
лин», ст. 21 Закону України «Про виключну (морську) економічну
зону України» та деякими іншими. і •-

Види дисциплінарних стягнень та порядок їх накладення регу­люються КЗпП. Згідно зі ст. 147 цього кодексу до порушників тру­дової дисципліни, винних у невиконанні своїх трудових обов'язків, може бути застосовано один з двох заходів стягнення: догана або звільнення з роботи.

При цьому для окремих категорій працівників статутами і поло­женнями про дисципліну цих категорій працівників можуть перед­бачатися також інші дисциплінарні стягнення. Ці стягнення, зок­рема, можуть бути застосовані до відповідних осіб при вчиненні ними дисциплінарних стягнень у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Так, відповідно до п. 4 Положення про ранги державних служ­бовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 червня 1996 р., як захід дисциплінарного впливу до державного службовця може застосовуватися затримка у присвоєнні чергового рангу до одного року.

Частиною 3 ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» за пору­шення закону, неналежне виконання службових обов'язків чи скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідаль­ність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України, за­твердженим Постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. Стаття 9 цього статуту крім заходів дисциплінарного стяг­нення, передбачених КЗпП, передбачає такі специфічні стягнення, як пониження в класному чині, пониження в посаді, позбавлення нагрудного знака «Почесний працівник прокуратури України»; звільнення з позбавленням класного чину.

Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України, за­тверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 р., передбачає широкий спектр дисциплінарних стягнень осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, а саме: зауваження; догана; сувора догана; затримка у при­своєнні чергового спеціального звання або поданні до його присвоєння


§ 5. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення

на строк до одного року; попередження про неповну посадову відповідність; пониження в посаді; пониження в спеціальному званні на один ступінь; звільнення з органів внутрішніх справ (п. 15).

Якщо дисциплінарний проступок у галузі охорони навколиш­нього природного середовища вчиняється військовослужбовцями, то останні несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним стату­том Збройних Сил України, затвердженим Законом України від 24 березня 1999 р., згідно з яким військовослужбовці несуть відпо­відальність залежно від їх військових звань. Так, на рядових (мат­росів) строкової військової служби можуть бути накладені такі стягнення: зауваження; догана; сувора догана; позбавлення черго­вого звільнення з розташування військової частини чи корабля на берег; призначення поза чергою в наряд на роботу — до 5 нарядів; позбавлення військового звання старший солдат (старший матрос) (п. 48). На рядових (матросів) військової служби за контрактом, крім того, можуть бути накладені ще такі стягнення, як поперед­ження про неповну службову відповідність; звільнення з військової служби за контрактом за службовою невідповідністю (п. 49). А сер­жанти (старшини) строкової військової служби можуть, крім того, бути понижені в посаді; понижені у військовому званні на один ступінь; або понижені у військовому званні на один ступінь з переве­денням на нижчу посаду, а також: позбавлені сержантського (стар­шинського) звання (п. 50).

Працівники залізничного транспорту, що вчинили дис­циплінарний екологічний проступок, нестимуть відповідальність згідно з Положенням про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. Так, у разі встановлення вини працівника залізничного транспорту у виникненні катастрофи або аварії з шкідливими екологічними наслідками, до останнього можуть бути, зокрема, застосовані такі специфічні заходи дисциплінарного стяг­нення, як позбавлення машиністів права керування локомотивом з наданням роботи помічником машиніста, а також позбавлення свідоцтва водія моторно-рейкового транспорту незнімного типу та свідоцтва помічника машиніста локомотива з наданням роботи, не пов 'язаної з керуванням локомотивом і моторно-рейковим транспор­том, на строк до одного року.

Дисциплінарну відповідальність за екологічні правопорушення згідно з вимогами дисциплінарних статутів чи положень про дис-


Розділ XI. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення

ципліну несуть і деякі інші категорії працівників, такі як працівни­ки спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб (Статут про дисципліну працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р.), працівники гірничих підприємств (Положення про дисципліну працівників гірничих підприємств, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13 берез­ня 2002 р.) та ін.

Дисциплінарні стягнення накладаються органом (службовою особою), якому надано право прийняття на роботу (обрання, за­твердження і призначення на посаду) даного працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статута­ми, положеннями та іншими актами законодавства про дис­ципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також ви­щестоящими органами.

Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення накладається власником або уповно­важеним ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи ча­су звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непра­цездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стяг­нення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчи­нення проступку.

Законодавство про працю вимагає чіткого дотримання процеду­ри накладення дисциплінарного стягнення. Передусім власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудо­вої дисципліни письмових пояснень. Стягнення оголошується в на­казі (розпорядженні) й повідомляється працівникові під розписку.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосова­но лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнен­ня власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, а та­кож обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Законодавство гарантує працівникові можливість оскарження дисциплінарного стягнення і встановлює порядок такого оскар-360


§ 5. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення

ження (глава XV КЗпП). У випадку звільнення з роботи, зокрема, працівник може безпосередньо звернутися до районного (міського) суду в місячний строк з дня вручення йому копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стяг­нення у вигляді догани працівника не буде піддано новому дис­циплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дис­циплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового по­рушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе сумлінно, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протя­гом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», як і інші законодавчі акти, що регулюють питання притягнення до дисциплінарної відповідальності, встановлюють правило: суб'єкти, винні у вчиненні дисциплінарного правопорушення (так само як і адміністративного правопорушення чи кримінального злочину) зо­бов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок пору­шення відповідного законодавства, оскільки застосування заходів дисциплінарної відповідальності не звільняє винних від компен­сації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів, тобто від майнової відповідальності.

Якщо ж внаслідок порушення покладених на працівника трудо­вих обов'язків ним спричиняється матеріальна шкода підприєм­ству, установі, організації, працівник несе матеріальну відповідаль­ність за шкоду, якщо остання заподіяна його винними протиправ­ними діями (бездіяльністю). Загальні підстави та умови такої від­повідальності передбачені ст. 130 КЗпП. Відповідна відповідаль­ність, зокрема, встановлюється тільки за пряму дійсну шкоду, ли­ше в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації вин­ними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відпо­відальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної Шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до Дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідаль-

 


Розділ XI. Юридична відповідальність за екологічні правопорушення

ності. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покри­ти її повністю або частково. За згодою власника або уповноваже­ного ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Посадові особи та спеціалісти, що працюють у сфері охорони навколишнього природного середовища, винні у порушенні вимог екологічного законодавства, згідно з рішеннями їх управлінських органів можуть також позбавлятися премій за основними результа­тами господарської діяльності повністю або частково.

Щ

Рекомендована література

1. Боротьба з екологічними злочинами: Кримінально-правове і
кримінологічне дослідження / НАН України; Інститут держави і
права ім. В. М. Корецького. — К., 1994.

2. Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Ук­
раїні: Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального за­
конодавства. — К., 2002.

3. Дудоров О. О. Відповідальність за злочини проти довкілля:
Науково-практичний коментар розділу VIII Особливої частини но­
вого КК України. — Бердянськ, 2001.

4. Ивакин В. И. Теория юридической ответственности за зколо-
гические правонарушения и практика ее осуществления. — М.,
2004.

5. Лопашенко Н. А. Зкологические преступления. — СПб., 2002.

6. Шемшученко Ю. С, Мунтян В. Л., Розовскш Б. Г. Юридичес-
кая ответственность в области охраньї окружающей средьі. — К-,
1976.

7. Шемшученко Ю. С. Правовьіе проблеми зкологии. — К., 1989-


ґ

 

Особлива частина

 

 

V- ^


Розділ XII

Правова охорона та використання земель

§ 1. Земля як об'єкт охорони та використання

Земля виконує три важливі функції, які є ключовими для нор­мальної життєдіяльності суспільства, а саме економічну, соціальну та екологічну. Економічна функція землі полягає в тому, що зем­ля є важливим матеріальним ресурсом, відіграючи роль основного засобу виробництва в сільському господарстві та слугуючи просто­ровим базисом для розвитку інших галузей економіки. Соціальне значення землі полягає в тому, що вона є місцем проживання всього людства. Екологічна функція землі проявляється у тому, що земля є центральним, цементуючим ресурсом екологічної системи, який значною мірою зумовлює функціональну стійкість як цієї си­стеми в цілому, так і окремих елементів природного середовища. Охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень (екосистем) з урахуван­ням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей.

Україна належить до кола країн світу, що мають найбагатші земельні ресурси. За різними оцінками, Україна володіє від 8 до 15 % світових запасів чорноземів, які є найродючішою частиною земельних ресурсів планети. Територія нашої країни становить 60,3 млн. гектарів, з них сільськогосподарські угіддя займають 41,8 млн. гектарів, в тому числі рілля — 32,8 млн. гектарів. Займа­ючи всього 5,7 % території Європи, Україна володіє 18,9 % площі її сільськогосподарських угідь, в тому числі 26,9 % ріллі. На одно-


 


§ 1. Земля як об'єкт охорони та використання


го мешканця нашої країни припадає 0,82 гектара сільськогоспо­дарських угідь, у тому числі 0,65 гектара ріллі, тоді як у середньо­му на одного європейця припадає відповідно 0,44 та 0,25 гектара. Розораність сільськогосподарського земельного фонду нашої країни є найвищою у світі й становить 72, а в деяких областях — 88 його відсотків.

Конституція України проголошує землю основним національ­ним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це положення Основного Закону відображено і деталізовано в Зе­мельному кодексі України та інших актах земельного законодавст­ва. Так, ст. 5 кодексу встановлено, що земельне законодавство ба­зується на таких «землеохоронних» принципах, як забезпечення раціонального використання та охорони земель та пріоритетності вимог екологічної безпеки. Це означає, що головним завданням ЗК України у галузі регулювання земельних відносин є охорона зе­мель. А інші завдання кодексу, такі як приватизація земель та до­сягнення економічної ефективності землекористування можуть до­сягатися за умови забезпечення охорони земельних ресурсів.

Викладені в ЗК принципи охорони земельних ресурсів конкре­тизовані в інших законодавчих актах. Так, у Законі України «Про охорону земель» (2003 р.) визначені принципи державної політики у сфері охорони земель. Згідно зі ст. З закону такими принципами є: а) забезпечення охорони земель як основного національного багатства українського народу; б) пріоритет вимог екологічної без­пеки у використанні землі як просторового базису, природного ре­сурсу і основного засобу виробництва; в) відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону зе­мель; г) нормування і планомірне обмеження впливу господарсь­кої діяльності на земельні ресурси; ґ) поєднання заходів еко­номічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель; д) публічність у вирішенні питань охорони земель, використанні коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.

 

Правова охорона земельявляє собою систему врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земель­ного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню зе­мель із сільськогосподарського обороту, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та


Розділ XII. Правова охоронаі використанняземель

підвищення родючості грунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель приро­доохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурно-го призначення.

Основним завданням правової охорони земель є забезпечення збе­реження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичай­но важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграє держава шляхом виконання ряду своїх функцій, які закріплені в чинному законодавстві, зокрема, шля­хом: законодавчого регулювання земельних відносин; розробки та реалізації загальнодержавної та місцевих програм раціонального використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони зе­мельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними захо­дами; передачі (продажу) земельних ділянок у власність та надан­ня їх у користування, вилучення (викупу) земель для суспільних потреб; державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме май­но; поділу земельного фонду країни на категорії земель та визна­чення цільового призначення земельних ділянок; організації зем­леустрою; ведення державного земельного кадастру; здійснення моніторингу Грунтів; здійснення державного контролю за викори­станням та охороною земель.

У процесі здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції: регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.

Регулююча функція правової охорони земельполягає у встанов­ленні правил раціонального використання земельних ресурсів. Пе­редусім такі правила встановлюються у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального викорис­тання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допустимого антропогенного навантаження на земельні ресурси. Так, у статтях 91 та 96 ЗК визначені обов'язки осіб, що використовують земельні ділянки. Власники землі й зем­лекористувачі зобов'язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі, дотримуватися обмежень, пов'язаних із встановленням охоронних зон, зберігати протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем тощо.


§ 1. Земля як об'єкт охоронита використання


і


Характерним проявом здійснення регулюючої функції держави у галузі охорони земель є встановлення навколо окремих земельних ділянок та територій охоронних зон, в яких обмежуються госпо­дарська та інша діяльність людей саме в інтересах охорони земель. Так, охоронні зони створюються навколо особливо цінних природ­них об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих ан­тропогенних впливів (ст. 112 ЗК). Навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні спо­руди, водоводи, об'єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності створюються зони санітар­ної охорони зазначених об'єктів. У межах цих зон забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (ст. 113 ЗК). Уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм із метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх вод­ності в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги, тобто природоохоронні території з ре­жимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захис­них смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах заборо­няється: а) розорювання земель (крім підготовки грунту для залу­ження і заліснення), а також садівництво та городництво; б) зберігання та застосування пестицидів і добрив; в) влаштування літніх таборів для худоби; г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз від­починку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; ґ) влаштування зва­лищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо; Д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки. А об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Ті з них, які не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (ст. 61ЗК).

Стимулююча функція правової охорони земельполягає в запрова­дженні економічних стимулів раціонального використання та охо­рони земельних ресурсів. Такі стимули передбачені в ст. 205 ЗК, згідно з якою економічне стимулювання раціонального викорис-


Розділ XII. Правова охоронаі використанняземель

тання та охорони земель спрямовано на підвищення заінтересова­ності власників і користувачів земельних ділянок у виконанні ви­мог законодавства щодо охорони земельних ресурсів. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель включає: а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, перед­бачені загальнодержавними та регіональними програмами викори­стання і охорони земель; б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для віднов­лення попереднього стану земель, порушених не з їх вини; в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають устадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами; г) компен­сацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.

Контрольна функція правової охорони земельполягає уздійсненні відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за використанням та охоро­ною земель. Провідна роль у здійсненні такого контролю належить Державній інспекції з контролю за використанням та охороною зе­мель — урядовому органу державного управління, який діє у складі Держкомзему України. Крім того, державний контроль за викори­станням та охороною земель здійснюють Міністерство охорони на­вколишнього природного середовища України, Державний комітет лісового господарства України, Міністерство охорони здоров'я Ук­раїни та інші центральні органи виконавчої влади. Нарешті, ЗК України наоргани місцевого самоврядування покладений обов'язок здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель, які перебувають у комунальній власності. Орга­ни місцевого самоврядування можуть також призначати громадсь­ких інспекторів з контролю за використанням та охороною земель з-поміж громадян, які не є посадовими особами відповідних ор­ганів влади.

Каральна функція правової охорони земельпроявляється у вста­новленні санкцій за порушення правил раціонального використан­ня і охорони земель та їх застосуванні до порушників земельного законодавства. Санкції за порушення норм земельного законодав­ства застосовуються судами, а також державними інспекторами з


§ 1. Земля як об'єкт охорони та використання

контролю за використанням і охороною земель та деякими інши­ми посадовими особами.

Важливим напрямом державної політики щодо охорони земель після прийняття ЗК є стандартизація і нормування в галузі викори­стання земель. Стандартизація і нормування здійснюються шляхом прийняття нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на грун­ти та окремі території, а також вимоги щодо допустимого сільсько­господарського освоєння земельного фонду країни. З цією метою в Україні застосовуються нормативи: оптимального співвідношен­ня земельних угідь; якісного стану грунтів; гранично допустимого забруднення грунтів; показники деградації земель та грунтів. Охо­рона земельних ресурсів здійснюється також шляхом рекультивації порушених земель, що включає комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності поруше­них земель.

Згідно з ЗК при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару фунту, власники земельних ділянок та земле­користувачі повинні здійснювати зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий, або на іншу земельну ділянку для підвищення її про­дуктивності та інших якостей. Нарешті, деградовані і малопродук­тивні землі, господарське використання яких є екологічно небез­печним та економічно неефективним, підлягають консервації, яка становить окремий напрям охорони земель.

Важливе значення в забезпеченні охорони земель має юридична відповідальність за порушення земельного законодавства. Особи, винні в недотриманні передбачених законодавством вимог щодо охорони земель, можуть бути притягнуті до адміністративної, цивільної, а в ряді випадків і кримінальної відповідальності.

Конституційні положення щодо охорони землі деталізуються в нормах земельного законодавства. Вимоги законодавства щодо охорони земель реалізуються шляхом закріплення у правових нор­мах правил раціонального використання земельних ділянок, регла­ментації функцій державного управління земельним фондом краї­ни, а також шляхом встановлення заходів юридичної відповідаль­ності за порушення земельного законодавства.


Розділ XII. Правова охорона і використання земель

$ 2. Правове регулювання використання та охорони земельних ресурсів

Переважна більшість земель країни перебуває у власності або користуванні громадян, а також приватних, державних та кому­нальних юридичних осіб. Тому законодавство надає важливого значення в галузі використання та охорони земель саме власникам та користувачам земельних ділянок. Передусім законодавство виз­начає загальні обов'язки суб'єктів права власності та права корис­тування на землю. Так, згідно зі статтями 91 та 96 ЗК власники і користувачі земельних ділянок зобов'язані: а) забезпечувати вико­ристання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог за­конодавства про охорону довкілля; в-) своєчасно сплачувати зе­мельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних зе­мельних ділянок та землекористувачів; г) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місце­вого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) дотри­муватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із вста­новленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати ге­одезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Зазначені обов'язки суб'єктів права власності та права користу­вання землею є загальними, оскільки поширюються на викорис­тання та охорону всіх земель України. Однак земельний фонд на­шої країни не є однорідним. Він поділяється на дев'ять категорій земель. Категорія земель являє собою частину земельного фонду, використання якої має здійснюватися з дотриманням певних пра­вових вимог, які відображають соціально-економічне та екологічне її призначення. У зв'язку з цим правова охорона відображає поділ земель України за їх категорійною належністю та цільовим призна­ченням на окремі групи. Так, відповідно до ст. 19 ЗК в Україні виділяють такі категорії земель: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; г) землі рекреаційного призна­чення; д) землі історико-культурного призначення; є) землі лісово-


§ 2. Правове регулювання використання та охорони земельних ресурсів

го фонду; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транс­порту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Використання та охорона кожної з зазначених категорій земель регулюються як загальними, так і спеціальними нормами земель­ного права, які враховують соціально-економічну та екологічну специфіку земель кожної категорії. Причому частка спеціальних норм земельного права в регулюванні суспільних відносин щодо використання земель різних категорій є досить великою. Тому закріплені в статтях 91 та 96 ЗК обов'язки власників та користу­вачів земельних ділянок не є вичерпними. Законодавчими актами передбачені й інші їх обов'язки щодо використання та охорони земель.

Таким чином, правове регулювання використання та охорони земель України враховує поділ її земельного фонду на окремі кате­горії земель. Крім того, в межах кожної категорії земель можуть бу­ти землі, вимоги щодо використання та охорони яких істотно відрізняються від вимог, що поширюються на всі землі відповідної категорії. Так, у складі земель сільськогосподарського призначен­ня виділяють меліоровані сільськогосподарські угіддя, тобто угіддя, на яких штучно регулюється водний режим (шляхом зрошення по­сушливих земель, осушення перезволожених земель і т.п.). У зв'яз­ку з необхідністю проведення на таких землях штучного регулю­вання їх водного режиму меліоровані землі виділяють як окремий об'єкт правової охорони в складі земель сільськогосподарського призначення. Аналогічно можна виділити землі, що охороняються за особливими правилами, й у складі інших категорій земель.

Загальні вимоги щодо цільового призначення та цільового ви­користання і охорони кожної категорії земель проявляються в їх назвах. Однак характер використання земельних ділянок, що нале­жать навіть до однієї категорії, може істотно різнитися. Тому зе­мельним законодавством встановлені вимоги цільового використан­ня земель, дотримання яких є важливим засобом забезпечення ре­алізації завдань раціонального використання та охорони земельного фонду як у цілому, так і окремих категорій земель зокрема.

Цільове призначення земель означає, що надана громадянинові чи юридичній особі земельна ділянка у власність чи користування, в тому числі в оренду, має використовуватись відповідно до цільо­вого призначення цієї ділянки. Наприклад, земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадя-


Розділ XII. Правова охорона і використання земель

нам для ведення фермерського господарства, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби. Якщо ділянка призначена для садівництва, то громадянин не може використовувати її для ведення фермерсько­го господарства і навпаки. Тим паче, громадянин не може викори­стовувати таку земельну ділянку для несільськогосподарських цілей, наприклад, для будівництва магазину, майстерні тощо.

Цільове призначення земельних ділянок встановлюється упов­новаженими державою органами і не може змінюватися власника­ми землі та землекористувачами самостійно. Згідно зі ст. 20 ЗК Ук­раїни віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання їх у ко­ристування, а в інших випадках — органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Таким чином, цільове призначення земель є ефективним засо­бом впливу держави на використання та охорону земель. З допо­могою нього держава регулює процес розподілу земель країни на категорії та відповідно характер використання земельного фонду країни для задоволення різних суспільних потреб.

Так, згідно зі ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфрас­труктури або призначені для цих цілей. До таких земель належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші за­хисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фон­ду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасо­вої консервації тощо).

ЗК України забезпечує охорону та раціональне використання земель сільськогосподарського призначення насамперед шляхом встановлення переліку осіб, які можуть їх використовувати. Зокре­ма, зазначені землі можуть передаватися у власність та надаватися в користування: а) громадянам — для ведення особистого селянсь­кого господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випа-


§ 2. Правове регулювання використання та охорони земельних ресурсів

сання худоби, ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва; б) сільськогосподарським підприємствам — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; в) сільськогоспо­дарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передо­вого досвіду ведення сільського господарства; г) несільськогоспо-дарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства. Водночас землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним грома­дянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Слід зазначити, що одним із основних завдань правової охоро­ни земель України є збереження сільськогосподарського земельного фонду. Тому ст. 23 ЗК України передбачено, що землі, придатні відповідно до даних державного земельного кадастру для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. А для будівництва промис­лових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, ма­ють надаватися переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Аналогічне положення міститься і в ст. 36 Закону України «Про охорону земель», в якій зазначено, що у разі вилучення (викупу) земель сільськогоспо­дарського призначення для несільськогосподарських потреб забез­печується пріоритет максимального збереження продуктивних зе­мель.

Крім збереження площ земель сільськогосподарського призна­чення, завданням правової охорони земель є також збереження та підвищення виробничих та екологічних властивостей даної кате­горії земель. Так, згідно зі ст. 26 Закону України «Про охорону зе­мель» на землях сільськогосподарського призначення має прово­дитися природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, про­тиерозійне та інші види районування (зонування) земель, які пе­редбачають: а) поділ земель за цільовим призначенням з урахуван­ням природних умов, агробіологічних вимог сільськогосподарських


Розділ XII. Правова охорона і використання земель

культур, розвитку господарської діяльності та пріоритету вимог екологічної безпеки; б) установлення вимог щодо раціонального використання земель відповідно до району (зони); в) визначення територій, що потребують особливого захисту від антропогенного впливу; г) установлення в межах окремих зон необхідних видів екологічних обмежень у використанні земель або грунтів з ураху­ванням їх геоморфологічних, природно-кліматичних, ґрунтових, протиерозійних та інших особливостей відповідно до екологічного району (зони). З проведенням природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районуван­ня (зонування) земель конкретизуються і обов'язки їх власників та користувачів щодо раціонального використання та охорони земель.

Важливим напрямом правової охорони та використання земель сільськогосподарського призначення є. закріплення в законодавстві вимог щодо охорони Грунтів таких земель. Так, згідно зі ст. 37 зако­ну власники та користувачі земельних ділянок, в тому числі орен­дарі, зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони родючості Грунтів, передбачені нормативно-правовими актами України. При цьому стаття містить пряму заборону на таке використання зазна­чених земель, яке призводить до погіршення їх якості. А в ст. 47 закону міститься заборона щодо розорювання схилів крутизною понад 7 градусів (крім ділянок для залуження, заліснення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо.

Крім того, ст. 37 закону передбачено, що на землях сільського­сподарського призначення може бути обмежена діяльність щодо: а) вирощування певних сільськогосподарських культур, застосу­вання окремих технологій їх вирощування або проведення окремих агротехнічних операцій; б) розорювання сіножатей, пасовищ; в) використання деградованих, малопродуктивних, а також техно­генно забруднених земельних ділянок; г) необгрунтовано інтенсив­ного використання земель. Власники та користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення зобов'язані дотриму­ватися зазначених заборон та обмежень.

До земель житлової та громадської забудови ЗК України (ст. 38) відносить земельні ділянки в межах населених пунктів, які викори­стовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Вико-


§ 2. Правове регулювання використання та охорони земельних ресурсів

ристання та охорона таких земель здійснюється відповідно до ге­нерального плану населеного пункту, іншої містобудівної докумен­тації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням дер­жавних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудо­ви. Правовою базою здійснення заходів щодо охорони та викори­стання земель житлової та громадської забудови є закони України «Про основи містобудування» та «Про планування і забудову тери­торій»; Типові регіональні правила забудови, затверджені наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політи­ки України від 10 грудня 2001 р., Державні санітарні правила пла­нування та забудови населених пунктів, затверджені наказом МОЗ України від 19 червня 1996 р. та деякі інші правові акти.

Особливій правовій охороні підлягають землі природно-заповідного фондута іншого природоохоронного призначення.Землями природ­но-заповідного фонду є ділянки суші і водного простору з природ­ними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохо­ронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Згідно зі ст. 44 ЗК України до земель природно-заповідного фонду включаються природні те­риторії та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, за­казники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва). Землі при­родно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, кому­нальній або приватній власності. Однак їх використання та охоро­на мають здійснюватись у повній відповідності з чинним законо­давством, зокрема законами України «Про охорону навколишньо­го природного середовища», «Про природно-заповідний фонд Ук­раїни», «Про Загальнодержавну програму формування національ­ної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» (2000 р.), «Про екологічну мережу» тощо.

Особливість правової охорони земель природно-заповідного фонду полягає у їх власнісному статусі. Так, згідно зі ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд» території природних заповід­ників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші при-Родні ресурси, надані національним природним паркам, є власні­стю українського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони —


Розділ XII. Правова охорона і використання земель

буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним пар­кам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності ук­раїнського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Що стосується ботанічних садів, дендро­логічних парків та зоологічних парків, створених до прийняття цього закону, то вони також не підлягають приватизації. Водночас у разі зміни форми власності на землю (приватизації землі), на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відпо­відною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

Принциповим положенням законодавства про землі природно-заповідного фонду є те, що на таких землях забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. Землі тери­торій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть використо­вуватися лише у природоохоронних, науково-дослідних, оздоров­чих та інших рекреаційних цілях, в освітньо-виховних цілях та для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. За­значені основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання ху­доби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідно­го фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів (ст. 9\ Закону України «Про природно-заповідний фонд»).

Правовий режим охорони та використання земель природно-за­повідного фонду не є однорідним навіть у межах територій об'єктів природно-заповідного фонду одного й того ж виду. Наприклад, згідно зі ст. 18 Закону України «Про природно-заповідний фонд» для біосферних заповідників установлюється диференційований режим охорони, відтворення та використання природних ком­плексів згідно з функціональним зонуванням. Зокрема, в межах


 

§ 2. Правове регулювання використання та охорони земельних ресурсів

біосферного заповідника виділяються заповідна і біосферна зони та зона антропогенних ландшафтів. Заповідна зона включає ту ча­стину території біосферного заповідника, яка призначена для збе­реження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, ге­нофонду рослинного і тваринного світу; її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників. Буферна зона охоплює території заповідника, виділені з метою за­побігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях; її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників. Нарешті, зона антропогенних ландшафтів біосферно­го заповідника включає території традиційного землекористуван­ня, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекре­ації та інших видів господарської діяльності. Крім того, в межах те­риторії біосферних заповідників можуть виділятися зони регульо­ваного заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з до­держанням вимог законодавства щодо їх охорони.

Одним із основних напрямів посилення правової охорони зе­мель природно-заповідного фонду на сучасному етапі розвитку країни є прийняття законодавства про національну екологічну мере­жу. Згідно зі ст. З Закону України «Про екологічну мережу» вона являє собою єдину територіальну систему, яка утворюється з ме­тою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетично­го фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природ­ного середовища і відповідно до законів та міжнародних зо­бов'язань України підлягають особливій охороні.

Слід зазначити, що до складу екологічної мережі належать не тільки землі природно-заповідного фонду. Як передбачено ст. 5 за­кону, до складових структурних елементів екомережі включають: а) території та об'єкти природно-заповідного фонду; б) землі вод­ного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; в) землі лісо­вого фонду; г) полезахисні лісові смуги та інші захисні насаджен-


Розділ XII. Правова охорона і використання земель





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...