Главная Обратная связь

Дисциплины:






Давньосхідна філософська традиція



1. Загальна характеристика філософії Древньої Індії .

2. Епічний період у філософії Древньої Індії.

3. Основні напрями філософії Древнього Китаю.

 

Ключові терміни: дао, дхарма, нірвана, сансара.

Схід – це колиска історії людства. Ще задовго до виникнення перших філософських шкіл у Древній Греції, в Індії та Китаї почали формуватися філософські традиції, які не втратили свого впливу до сьогодні.

Досить часто східну філософію протиставляють західній, вважаючи її «предфілософією» або «надфілософією». В дійсності ж компаративне співставлення східної та західної філософії вказує, що при несумнівній своєрідності східних і західних традицій, відмінності між ними є гіперболізованими. Сучасна тенденція до діалогу західної та східної культур допомогає подоланню непорозумінь, і передбачає взаємовплив західного і східного способів філософського мислення.

Починається філософія на Давньому Сході як коментарі: в Китаї – до «І-цзін» (Канон змін), в Індії – до Вед. Саме коментарі виступали первинними філософськими способами осмислення дійсності й стимулювали формування оригінальної філософської мови. Аналізуючи генезис індійської й китайської філософії, В. С. Соловйов відзначав, що індоарійський (древньоіндійський) варіант переходу від міфологічного світогляду до філософського мислення пов’язан зі сполученням міфологічних божеств з достатньо раціональним розумінням Єдиного. У Китаї міфологічне розуміння світу потіснила сувора ритуалістка («китайські церемонії»). Філософія ж ніколи не переривала ту нитку, яка зв’язує оповідання та наукову теорію, міф і логос.

Індійська філософія – це одна з найбільш давніх філософських традицій світу. С. Радхакришнан – філософ зі світовим ім’ям, автор фундаментальної праці з історії індійської філософії – виокремлює три періоди в філософії Індії:

1. Ведійський період (1500–600 рр. до н. е.) – період вед, брахман, араньяк і Упанішад.

2. Епічний період (600 р. до н. е. – 200 р. н. е.) – починається з епохи ранніх Упанишад та закінчується даршанами чи системами філософії. Написані епічні поеми «Рамаяна» и «Махабхарата». Релігійні системи буддизму, джайнізму, шайвізму, вайшнавізму належать до цієї ж епохи.

3. Період сутр (з 200 р. н. е.) – період концептуального й організаційного оформлення власних філософських шкіл й напрямів в Індії.

Витоки індійської філософії уходять вглиб II тисячоліття до н. е., коли були складені священні тексти аріїв – Веди. Найдавніші з них – самхіти («збірники») священних пісень та гімнів, заклинань та жертвенних формул. Їх чотири: Ригведа, Самаведа, Яджурведа й Атхарваведа. Вже в першій і найбільш важливішій для філософської традиції Веді – в Ригведі був записаний міф про створення світу та складений пантеон богів, суворо ієрархізуючий та диференціюючий світобудову.



У основі індійської філософської космології лежить ідея про вічну пульсацію космосу, яка утотожнююється з диханням Брахми – бога-творця. Видих (буття) змінюється вдихом (небуттям). Як і людина, Космос-Брахма проживає своє життя, в продовж якого триває вічність буття (Маха Манвантара), та помирає. Після чого триває Вічність небуття (Маха Пралайя), доки не народжується новий Брахма. Індійці вважали, що в кожному циклі з’являється більш удосконалена людська раса.

Космізм індійської онтології (вчення про буття і небуття) з’являється в визнанні спрямованої еволюції всього сущого від природи до духу. Весь світ, природа і людство знаходяться в рівній мірі підпорядковані закону космічної еволюції та порядку – Рита. Стосовно окремої людини – це виявляється у вимозі постійного духовного вдосконалення. Вдосконалюючи себе, людина збільшує ступінь вдосконалення Всесвіту. Здійснюючи зло, людина не тільки заподіює шкоду собі, але й гальмує розвиток суспільства, природи, космосу.

Пізніше зусилля брахманів (жерців) були складені Брахмани – прозаїчні тексти, які містять ритуальні та міфологічні пояснення до Вед. Ще більшою мірою філософський зміст притаманний араньякам («лісовим книгам»), написаним відлюдниками-аскетами.

Важливим етапом у розвитку індійської філософської думки стали Упанішади. Упанішади (від санскр. «сидіти біля», тобто у ніг вчителя, отримуючи настанови; чи «таємне, знання») – філософські тексти, які з’явились близько однієї тисячі років до н. е. і за формою представляють, як правило, діалог старця-вчителя зі своїм учнем. Загалом відомо 200 Упанішад. У них домінує проблема першопричини, першооснови буття, за допомогою якої пояснюється походження всіх явищ природи й людини (її сутність, місце та роль в оточуючому світі, пізнавальні можливості, норми поведінки). Панівне місце в Упанішадах займає вчення, згідно з яким в якості першопричини і першооснови буття виступає духовне начало – Брахман чи Атман. Поняття «Брахман» частіше вживається для позначення Бога, всюдисущого духу, а «Атман» – індивідуальної душі. Починаючи з Упанішад, Брахман і Атман стають центральними поняттями всієї індійської філософії (перш за все – веданти). В деяких Упанішадах йде утотожнення Брахмана й Атмана з матеріальною першопричиною світу – їжею, диханням, речовими першоелементами (вода, повітря, земля, вогонь) чи з усім світом в цілому. В більшості текстів Упанішад Брахман и Атман тлумачаться як духовний абсолют, безтілесна першопричина природи та людства.

Перехід від міфології до філософії у Упанішадах досить наочний. У них вища реальність – це одночасно й божественна особистість, й безособовий принцип. Там є й живий міфологічний бог Брахман, й абстрактне філософське начало Брахман. Червоною ниткою через всі Упанішади проходить ідея про тотожність духовної сутності суб'єкта (людини) та об'єкта (природи), що знайшло своє відображення у відомому вислові: «Там коштамі асі» («Ти є» або «Ти одне з тим»), та антропоморфність (олюднення світу), коли суб'єкт розчиняється в об'єкті, перетворюється в головну мету світогляду.

Пізнання й набуте знання розділяються в Упанішадах на два рівні: нижче й вище. На нижчому рівні можна пізнавати тільки навколишню дійсність. Це знання не може бути правдивим, оскільки воно за своїм змістом є уривчастим, неповним. А вище – це пізнання істини, тобто духовного Абсолюту, сприйняття буття в його цілісності, яке можна набути лише за допомогою містичної інтуїції. Останнє ж у свою чергу формується в значній мірі завдяки йогічним вправам. Саме вище знання дає владу над світом.

Одна з найважливіших проблем в Упанішадах – дослідження сутності людини, її психіки, душевних хвилювань і форм поведінки. Мислителі Древньої Індії відзначають складність структури людської психіки і виокремлюють в ній такі елементи, як свідомість, воля, пам'ять, дихання, роздратування, спокій тощо, підкреслюючи їх взаємозв'язок і взаємовплив. Безсумнівним досягненням слід вважати характеристику різних станів людської психіки і, зокрема, бадьорий стан, легкий сон, глибокий сон, залежність цих станів від зовнішніх стихій і першоелементів зовнішнього світу.

У галузі етики в Упанішадах переважає проповідь пасивно-споглядального ставлення до світу: вищим щастям проголошується порятунок душі від усяких мирських уподобань і турбот. Тут проводиться різниця між матеріальними і духовними цінностями, між благом, як спокійним станом душі та низменною гонитвою за чуттєвими задоволеннями. До речі, саме в Упанішадах вперше висловлюється концепція переселення душ (сансара) та сплата за минулу дію (карма). Тут висловлено прагнення визначити причинно-наслідковий зв'язок в ланцюзі людських вчинків. Також робиться спроба за допомогою моральних принципів (дхарми) скорегувати поведінку людини на кожній стадії його існування.

Філософська значимість Упанішад визнана всім світом. Відомий мислитель ХХ ст. Ауробіндо писав про те, що упанішади – це вище творіння індійської думки. По суті, вони стали фундаментом для подальших філософський течій не тільки в Індії, але і в деяких країнах Середнього і Далекого Сходу.

Власне філософські школи в Індії з’явились в період з VIII ст. до н.е. по VIII ст. н.е. Їх прийнято розділяти на два великих напрями – ортодоксальні школи (астіка) і неортодоксальні школи (настіка), які заперечують авторитет Вед. До першого напряму належать шість даршан (від санск. «дарш» – бачити) – шкіл: ньяя, вайшешика, санкх'я, йога, міманса і веданта. Всі вони склалися на основі філософії Упанішад і всі отримали текстове оформлення в сутрах (коротких афористичних філософських трактатах) і коментарях до них. Настіка в історії індійської філософії представлена трьома нерівними за історичною представленістю і значущістю напрямами: буддизм, джайнізм і чарвака- локаята(індійський матеріалізм).

До класичних систем астики примикає й складне за своїм змістом вчення бхагаватизму. Воно включено обширну епічну поему «Махабхарата», що складається з 18 книг і оповідає про боротьбу за владу між двома родами – Пандавами та Кауравами. Найбільший інтерес з філософської точки зору представляє одна з книг – «Бхагавадгіта» («божественна пісня»). Вільгельм фон Гумбольдта писав, що Бхагавадгіта – це найпрекрасніша, можливо, єдина справді філософська пісня, яка існувала певною мовою та яка тлумачить про Брахмана. Бхагавадгіта є основним священним текстом домінуючої в сучасній Індії релігії – індуїзму. У ній представлені цільні філософські концепції, що дають інтерпретацію низки світоглядних проблем. Головне значення серед цих концепцій набуває вчення санкх'ї й тісно пов'язаної з нею йоги, які епізодично згадувалися в Упанішадах. Основу концепції становить положення про Пракріті (матерію, природу) як джерело всього буття (у тому числі і психіки, свідомості) та незалежний від неї чистий дух – Пурушу (що іменується також Брахманом, Брахмою, Атманом). У такий спосіб проявляється дуалізм древньоіндійського світогляду, заснованого на визнання двох начал світу.

Основний зміст Бхагавадгіти складають повчання бога Крішни (восьмого аватара бога Вішну). Крішна говорить про необхідність для кожної людини виконувати свої соціальні (варнові) функції та обов'язки, бути байдужим до плодів мирської діяльності, всі свої помисли присвячувати богу. Бхагавадгіта містить важливі ідеї древньоіндійської філософії про таємницю народження і смерті, про гуни. Гуни – це три матеріальних начала, народжених природою: тамас – косне інертне начало, раджас – пристрасне, діяльне, хвилююче начало, саттва – піднесене, прояснене, свідоме начало. Їх символами є відповідно чорний, червоний і білий кольори, що визначають життя людей. Причина всіх страждань – панування над нами низинних гун: тамаса і раджаса.

У вченні про гуни зберігається міфологічна антропологізація природи, хоча вже без самої міфології. У Бхагавадгіті йдеться про моральний закон (дхарму); про справжнє і несправжнє знання, про шляхи йогіна (людини, яка присвятила себе йозі – вдосконаленню свідомості). Головними перевагами людини називаються врівноваженість, відчуженість від пристрастей і бажань, неприхильність до земного.

Однією з форм антибрахманського руху кшатріїв поряд з бхагаватизмом став буддизм. Разом з джайнізмом і чарвакою-локаятою він відноситься до настики. Виник він у VI ст. до н.е. в Північній Індії. Засновником цього вчення був Сіддхартха Гаутама (приблизно 583–483 рр. до н.е.), син правителя роду Шакьїв з Капілавасту (область південного Непалу).

Найбільш повні відомості про ранній буддизм містяться в збірнику ранніх буддийских текстів під назвою «Типітака» мовою палі, або «Трипітака» санскритом, що означає «Три кошика». Мовою палі тексти були записані на пальмовому листі й займали три кошики. Інша назва цих текстів – палійський (або буддійський) Канон. Він був складений на Цейлоні у III ст. до н.е. і включає три частини: Віная-пітаку (містить питання поведінки та дичципліни), Сутта-пітаку (включає філософські та етичні питання) і Абхідхама-пітаку (присвячений проблемам буддійської гносеології та метафізики).

Вчення Будди, який вирізнявся глибиною і високою моральністю, було протестом проти ведійського формалізму. Відкинувши авторитет як Вед, так і брахманістського жрецтва, Будда проголосив новий шлях духовного звільнення. Це «серединний шлях» між крайнощами аскетичного подвижництва, який здавався йому безглуздим, і тимчасовим задоволенням чуттєвих бажань. По суті, цей шлях полягає в тому, щоб зрозуміти «чотири благородні істини» і жити у відповідності з ними.

1. Благородна істина про страждання – «Життя є страждання». Вона полягає в народженні, старості, хворобі та смерті, в поєднанні з неприємним, в роз'єднання з приємним; в недосягненні бажаного, у всьому, що пов'язане з існуванням.

2. Благородна істина про причини страждання. Причиною страждання є пристрасне бажання, яке призводить до нового народження та супроводжується радістю й захопленням, жагою нових задоволень.

3. Благородна істина про припинення страждання. Припинення страждань – це припинення бажань через відмову від них, поступове звільнення від їхньої влади.

4. Благородна істина про шляху, що веде до припинення страждання. Шлях до припинення страждань – це вісімковий шлях правильності, а саме: правильний погляд, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні старання, правильний склад розуму, правильна зосередженість. Припинення страждань настає тоді, коли людина позбувається від сліпої пристрасті до земного життя, що втягує її в свій вічний потік безперервних подій. Це стан згасання, остигання пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. Головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через праведне життя та засвоєння істини про вічну мінливості буття.

Людина розглядається в буддизмі як індивідуальність, складена численними істотам, але лише частково реалізована в кожному новому прояві на Землі.

Своєрідність буддизму полягає в тому, що він заперечує ідею субстанційності буття, виражену в поняттях бога та душі – Брахмана, Атмана, Пуруші (вселенський людина, дух, душа). Замість них буддизм висуває положення про те, що все різноманіття буття ґрунтується не на внутрішній духовній основі, а виражається в нерозривному ланцюгу загальної взаємозалежності і взаємозумовленості. Буддизм стверджує принцип особистості, невіддільної від навколишнього світу, і бачить буття як своєрідний психологічний процес, в який виявляється залученим навколишній світ. Результатом цього є відсутність у буддизмі протилежності об'єкту та суб'єкту, духу та матерії, змішання індивідуального та космічного, психологічного та онтологічного, і, одночасно, підкреслення особливих потенційних сил, які знаходяться в цілісності цього духовно-матеріального буття. Творчим початком і кінцевою причиною буття виявляється психічна активність людини, яка визначає як формування світобудови, так і її розпад.

Поряд з буддизмом до неортодоксальної школі відноситься й джайнізм. Це релігійно-філософське вчення, яке оформилося в VI ст. до н. е. і є однією з найбільш відомих релігій Індії.

Філософія джайнізму отримала свою назву по імені одного з засновників – ВардхаманиабоМахавіри Джини (599–527 рр. до н.е.). «Махавіра» означає «Великий Герой», а «Джина» – «Переможець». Джайнізм увібрав в себе навчання індуїзму про переродження душ і заплати за вчинки. Етичні приписи джайнізму включають обітниці правдивості, стриманості, байдужості, сувору заборону крадіжок. Мета вчення джайнізму – досягнення такого способу життя, за якого можливе звільнення особи від пристрастей. В основі етики джайнізму лежать так звані «три перлини»: правильна віра, правильне пізнання і правильна поведінка, а також ахімса – неспричинення зла живій істоті.

Найбільш відомою школою давньоіндійських матеріалістів була чарвака-локаята. Локаятики виступали проти основних положень релігійно-філософських шкіл. Основним джерелом пізнання вони вважали чуттєве сприйняття і говорили про реальність і єдиність світу, в якому ми живемо як діяльні й розумні істоти. Великим досягненням давньоіндійської філософії було атомістичне вчення школи вайшешика. Багато досягнення в науці відбилися у школі санкх'я.

Індійська філософія мала значний вплив на розвиток сучасної ідеалістичної філософії Індії. Ця філософія є одночасно і слідством, і виразом консервативної сили духовних традицій. Вона створює в індійських філософів уявлення про незмінну національно-самобутню філософію, значущу незалежно від історичного періоду та конкретних систем.

Вік китайської філософії настільки ж древній, як й індійської – більше 2,5 тисяч років. У період з VII ст. до н.е. по III ст. до н.е. відбувається дивовижний розквіт філософії в Китаї, який супроводжується виникненням «100 філософських шкіл». Вони поєднувалися в шости основних напрямах:

1) «даоцзя» (даосизм);

2) «служивих людей» (конфуціанство);

3) «фацзя» (легизм або школа законників);

4) «моцзя» (моїзм);

5) «минцзя» (школа імен);

6) «іньяньцзы» (натурфилософія).

У більшості шкіл переважає практична філософія, пов'язана з проблемами моральності, життєвої мудрості. Головна проблема китайської філософії – це відносини між суспільством і людиною, правителем і його підлеглими. Не теорія пізнання, не логіка, не естетика, а етика стоїть на першому місці в роздумах основних представників китайської філософії.

Серед різних ідейно-політичних течій давнини найбільш помітний слід в історії Китаю залишило конфуціанство. Характерною рисою вчення Конфуція(550 – 470 рр. до н.е.) є антропоцентризм. Його майже не цікавлять проблеми космогонії, хоча він і вважає Небо не тільки частиною природи, але і вищої духовної й моральною силою в світі, а жертвопринесення предкам – найважливішим вираженням поваги до них. У центрі його уваги – проблеми людини, її моральності і стану розуму. Оскільки здатність людей регулювати свою поведінку визнаються різними від природи, до кожного прошарку пред'являються особливі вимоги та пропонуються різні правила поведінки. Конфуцій пов'язує суспільне становище людини не з багатством або знатністю, а з її моральною характеристикою. Філософ дає розгорнутий образ досконалої людини. Це цзюнь-цзи («шляхетний чоловік»), якому протиставляється сяо-жень «низька людина». Низька людина не має належного знання, тому її поведінка не регулюється етикетом. Сенс життя благородної людини полягає в осягненні волі Неба, й матеріальне благополуччя відходить на другий план. Одним з основних положень у вченні Конфуція є гуманність один до одного. Благородна людина має відноситься до людей гуманно та мати багату внутрішню культуру. Без духовної культури вона не може стати благородною.

Конфуцій вважав, що матеріальний добробут суспільства неможливий без виховної проповідницької діяльності. Він говорив, що шляхетні люди повинні оберігати і поширювати в народі моральні цінності. У цьому Конфуцій бачив одну з найважливіших складових частин здоров'я суспільства.

Благородні мужі повинні слідувати п'яти основним чеснотам: лі (норми поведінки); жень (альтруїзм, милосердя, людинолюбство), і (моральний обов'язок); чжі (знання стародавніх текстів), сінь (щирість, слухняність). Всі вони засновані на принципі сяо (синівська любов і шанобливість). Суть концепції «сяо» (шанобливого ставлення до старших) – бути відданим, чесним сановником, поважати правителів, шанувати батьків і старших взагалі. Конфуцій вважав «сяо» найефективнішим методом управління країною.

Про чітке ієрархічному розподіл обов'язків в суспільстві свідчить концепція про «виправлення імен», тобто відновлення влади та впливу розореної родової знаті, повернення їй колишньої величі та багатства.

На думку Конфуція, людина повинна поєднувати в собі природні пристрасті, тобто, природні якості й набуту вченість. Це дано не кожному і домогтися такого поєднання може лише досконала особистість.

У вченні Конфуція червоною ниткою проходить ідея турботи про старших, про рідних. Він вважає, що повинен бути встановлений тісний зв'язок між поколіннями, що може зв'язати сучасне суспільство з попередніми його етапами, а значить забезпечити спадкоємність традицій, досвіду. Філософія конфуціанства демонструє властиву китайському менталітету спрямованість до зразків минулого, до реальності «пам'яті», вміння «заглянути в колодязь мудрості», щоб гармонізувати сьогодення.

Велике поширення мала в Стародавньому Китаї філософська система, що належить напівлегендарному мислителю Лао-цзи (близько 604–501 рр. до н.е.), з якої згодом виросло складне філософське вчення – даосизм.

Головним текстом даосизму є «Дао-де-цзин» («Книга про Дао та Де»). На відміну від конфуціанства як переважно етико-політичного вчення, даосизм розглядає абстрактні філософські категорії: буття, небуття, становлення, єдине і т. п. У основу свого світогляду даоси поклали поняття Дао, що означає «шлях». Для них Дао – першооснова всього існуючого в світі, а також всеосяжний закон світобудови. Дао – «мати всіх речей», воно «здається прабатьком всіх речей», воно – «найглибші врата народження», і завдяки йому «все суще народжується». Все суще знаходить в Дао не тільки своє джерело, але і остаточне завершення. «У світі велика різноманітність речей, але всі вони повертаються до свого початку», або «коли Дао знаходиться в світі, все суще вливається в нього». У трактаті прослизає думка про вічність, несотворенність і тотальність Дао. Можна говорити навіть про діалектики Дао, оскільки воно наділене суперечливими властивостями, в результаті чого виявляється тотожністю протилежностей. Йому приписані незмінність і рух, самотність і універсальну дієвість.

Найбільш глибоким у даосизмі є вчення про два Дао. Даоси розрізняли безіменне (постійне) Дао і Дао, що має ім'я. Можна припустити, що суперечливі властивості відносяться до різних Дао, внутрішньо пов'язаних між собою і мають одне й те ж походження. Разом вони називаються найглибшими, і перехід від одного найглибшого до іншого – двері до дивовижного.

Все в світі знаходиться в русі та зміні. Це можливо завдяки принципам інь і ян, які знаходяться в діалектичній єдності в кожному явищі та процесі, викликаючи їх зміну і розвиток. Дао внутрішньо властива творча сила Де, через яку Дао проявляється в речах при впливі інь і ян. Розуміння Де як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння Де як моральної сили людини.

Відповідно до східної традиції Лао-цзи відкидає будь-яке зусилля не тільки індивіда, але й суспільства. Головним життєвим завданням для людини є дотримання «ходу речей». Не-діяння або, скоріше, діяльність без порушення цієї заходи (у вей) є не заохоченням деструктивною пасивності, але поясненням спільності людини й світу на основі єдиної основи, якою є Дао.

Найбільш видатним послідовником даосизму був Чжуан-цзи (близько 369–286 рр. до н.е.). Він проповідував смиренність і ощадливість. Закликаючи до співчуття, даоси вчили віддавати добром за зло. Ці ідеї близькі філософії християнства. Пізніше даосизм перетворився на релігійну систему, що має мало спільного з первісної філософської концепцією.

Чому на Сході не здійснилися у всій повноті Відродження, Реформація, Просвітництво? Чому нерозвиненими виявилися традиції раціоналізму і тому надовго залишилися недоторканими науково технічним прогресом вогнища найвищих стародавніх цивілізацій? Це лише незначна частина загадок, які задані нам Сходом і на які вченим ще належить дати відповідь.

Головна цінність східної філософії полягає в її зверненні до внутрішнього світу людини, вона відкриває світ можливостей моральної особистості. У цьому і криється таємниця її привабливості і живучості.

 


Тема 3





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...