Главная Обратная связь

Дисциплины:






Політика та ідеологія в Московії



 

Читач, обізнаний з усталеним поглядом на московську політику, певно, вже звернув увагу на те, що досі не обговорювалися проблеми, які можна визначити як «ідеологію» розглянутої системи. До певної міри цей пропуск був виправданий наголосом на культурних і «місцевих» аспектах нашої проблеми, однак вимога загальної узгодженості ознак політичної культури вимагає від нас розглянути, як «правила» системи виражаються — і чи виражаються взагалі — в конкретних або символічних кодифікаціях, теоретичних поглядах та інших формах цієї культури.

Пошук такого вираження принципів, звичайно, утруднений через уже згадану рису московської політичної культури: їй притаманна практика герметичної мовчанки, згодом відома як негласность. Тому не випадає дивуватися, що аж до самого порогу модерних часів, здається, не було жодної спроби — а ймовірно, й відчутної потреби — упорядкувати чи кодифікувати оперативні принципи та «правила», які керували політичними відносинами; як і в решті традиційних систем, ті, кому треба було знати такі правила, знали їх, а тих, кого це не стосувалося, тримали в невіданні. Понад те, політичні заяви, розраховані на людей поза системою, робилися (коли взагалі робилися) лише остільки, оскільки цього потребувало служіння інтересам системи, тобто з метою прикрасити чи приховати її сутнісні ознаки.

Деякі науки, що розглядають певні аспекти політичної культури — зокрема, соціальна психологія та культурна антропологія — давно з’ясували, що усталені моделі приховування мають системно інформативний характер. Власне, це стосується настанов, — передусім церемонійних, мистецьких та літературних, — що продукувалися московською придворною культурою (чи на її потреби).

Важко з’ясувати, до якої міри ці «ідеологічні» настанови впливали на політику чи політиків Московії, коли взагалі впливали. Звичайно ж, неможливо довести, чи бодай хтось із активних політиків (обмежимося великими князями та боярами) читав бодай котрийсь із текстів, на які сьогодні так часто посилаються, обговорюючи московську «політичну ідеологію». Та й щодо самих цих текстів досі немає певності в авторстві й датуванні, а до того ж їх написано мовою й у формах церковної культури, з якою тогочасні політики були не надто обізнані.

Та наразі відсуньмо на бік ці міркування й спробуймо поміркувати, чи проповіді, послання та коронаційні церемонії, добре знайомі читачеві приміток до історій Московії, здатні повідомити нам щось автентичне про, так би мовити, «політичну думку» того суспільства. Найзнаніші авторитети сприймають ці джерела буквально, як відбиток її «офіційної ідеології», й на такій підставі роблять висновок, що московська політична культура була «автократичною», «абсолюті стською», «цезаре-папістською» тощо.



Ці тексти, хоча їх не назвеш аналітичними трактатами або узагальненими викладами політичних принципів, висувають кілька цікавих констатацій та попередніх ідей щодо влади монарха та його стосунків із підданими. Царя тут звичайно зображено як богопомазаного, всемогутнього самодержця. Його закликають бути благочестивим, мудрим, милостивим і доблесним, а підданих навчають служити й підкорятися йому без застережень і вагань.

Наша інтерпретація цих джерел у рамках обраного тут методологічного контексту може початися з нагадування про деякі аспекти московської реальності: ми знаємо, що насправді протягом тривалого періоду, який тут розглядається, царі не тільки не були всемогутніми (а чи бувають всемогутніми королі?), а й ще більше обмеженими у своїй владі, ніж інші державці, і не тільки через реальні труднощі управління Московією, а й через специфічну політичну владу боярської олігархії. Адже справді, деякі з найбільш автократичних декларацій збігаються з правлінням найменш дієспроможних, цілком позбавлених влади монархів (для прикладу — коронаційні церемонії кінця XVI сторіччя). Немає підстав сумніватися, що слабкість царя розуміли не тільки ймовірні спонсори цих літературних творів, олігархи, а й автори, — більшість їх, певно, належала до церковних кіл.

Навряд чи викличе сумнів і те, що більша частина цих писань, — коли не всі вони, — котра звично сприймається як голос «офіційної самодержавної ідеології», насправді була хіба ще одним вираженням у високому стилі тих самих ужиткових міфів, якими олігархи частували непричетних до свого середовища: ми, мовляв, лише жалюгідні раби всемогутнього тирана.

Певний інтерес становить той факт, що аналогічне сприйняття дістало врешті третє, канцелярсько-бюрократичне вираження у формі знаменитої настанови «слово u дело государево». Під цим гаслом історики об’єднують розмаїту вибірку «політичних» та карних процедур, яким підлягали московити в рамках усталеного бюрократичного апарату: спочатку йшлося про осіб переважно низького стану, котрих, на їхнє лихо, запідозрили (звичайно через донос когось із співгромадян) у тому, що вони зробили, сказали чи навіть проспівали щось гадано принизливе або загрозливе для особи — реальної чи міфічної — царя. Абсолютна більшість таких звинувачень, навіть із погляду педантичних урядових записів, позбавлена серйозних підстав або політичної значущості, та це аж ніяк не перешкоджало розглядати їх із дріб’язковою та брутальною доскіпливістю на самій вершині системи, переважно в Боярській Думі.

Тут також треба відзначити очевидну суперечність між символікою всемогутнього царя, віддзеркаленою в таких чудернацьких каральних заходах, і тим, якою мірою цареві або його гаданим інтересам загрожувало п’яне базікання провінційних волоцюг. Вивчення цих надзвичайно цікавих випадків приводить до висновку, що метою переслідувань був не захист реальної безпеки або гідності царя, а захист міфу про об’ємність і всюдисущність влади. Чинячи так, бюрократи-обвинувачі насправді захищали джерело своєї власної леґітимності — міфічного самодержця, чию найменшу примху вони нібито зобов’язані виконувати. Такий погляд підтверджується тим фактом, що справи слова u дела ставали звичним явищем за правління слабких царів (Михайла Романова та молодого Олексія Михайловича), натомість коли цар мав реальну силу (наприклад, Олексій у пізніші роки свого царювання), їх значно меншало. (Петро І скасував цю практику — але досяг тільки обмеженого успіху.)

Одначе коли центральний міф політичної системи — про всемогутнього й наділеного божественною силою царя — якнайретельніше опрацювано і в теоретичних церковнослов’янських текстах, і в повсякденних практиках процедури слова u дела, то деякі інші міфи та принципи, що ми їх ідентифікували, відбивалися у писемних пам’ятках більш опосередкованими способами. Вже згадувалося про дбайливе зберігання звичаю шлюбних оглядин; сюди варто додати не менш старанне (хоч і не завжди сумлінне!) плекання генеалогічних та військових архівів. Щоправда, мусимо зазначити, що ці матеріали призначалися для «внутрішнього вжитку», а не для сторонніх, і були надто стислими, містячи лише переліки членів клану чоловічої статі.

Здавалося б, ми маємо підстави твердити, що політична система й питома політика московського двору не мали ідеології в сучасному розумінні поняття. І все-таки сама відсутність публічних тверджень про себе відкриває її сутнісні характеристики: позірну безформність 3 і «корпоративність», конспіративну природу. Історики марно силкувалися знайти писемні свідчення, які дали би підставу конкретно зідентифікувати угруповання чи окремих осіб із чітко вираженою позицією в якихось важливих спорах, довідатися про перебіг цих спорів і варіації суджень, про порядок ухвали рішення і про точну природу досягнутого компромісу. Таких документів ніколи й не знайдуть, бо зберігання їх було цілковито чужим самій природі московської політики. Ясно, що це не ставить під сумнів існування угруповань, остаточні рішення яких, колективні й одностайні, вироблялися в колі олігархів, замаскованих у літературі під назвою «Боярська Дума». Проте природа цієї корпорації та її modus operandi [Спосіб дій (лат.)] приховують її реальну діяльність від істориків так само, як вона приховувалась від непричетних за доби Московії. Ніхто, а тим більше який-небудь беззахисний урядник, із тієї хати «сміття» не виносив.

Не варто дивуватися, що Московія, видатний практик прагматичної політики й винахідник гідної подиву адміністративної системи, яка діяла у несприятливому для розвитку централізованого, широко розгалуженого державного механізму середовищі, не виробила жодної функціонально значущої чи зв’язної світської політичної ідеології або теорії правління. Тільки не пізніше кінця XVII сторіччя в Московії з’являється певна спроба сформулювати конкретні політичні принципи у формі «Листування», атрибутованого Іванові Грозному й князеві Курбському (особливо в «Першому листі» Івана), а також у приписуваній Курбському «Історії». І не росіянин, а чужоземець Юрай Крижанич створив перший трактат про «політику» в Росії — працю, яка, схоже, мала небагато читачів у цій країні, почасти ще й тому, що авторхорват написав її своєрідним слов’янським есперанто, якого сам і створив. Згодом інші чужоземці зроблять поважніший теоретичний внесок: тут спадають на думку українець Феофан Прокопович та його грецький співавтор-привид у часи Петра, Монтеск’є за Катерини II та інші, набагато пізніші, приміром Карл Маркс. Росіяни коли більшою, коли меншою мірою погоджувалися на словах з їхніми теоретичними постулатами, але ніколи, як видається, не сприймали їх серйозно у практичній та прагматичній політиці, де, подібно до своїх предків-московитів, набули великої вправності.

 

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...