Главная Обратная связь

Дисциплины:






Антиполітика» в Московії: традиція інакодумства



 

Досі наше обговорення московської політичної культури торкалося передусім тих її ознак, які можна було б назвати її «панівними моделями»; ми не розглядали напрям думок і форми поведінки тих груп, що з тієї або тієї причини опинялися поза панівними системами або виступали проти них. Однак прийняте нами сучасне визначення «політичної культури» примушує нас розглядати її як цілість, простежуючи відхилення, «хибні ідеї» та символи, засвоєні «порушниками табу», та іншу явно не нормативну поведінку, з метою доповнити й уточнити наш аналіз панівної культури. Користь від таких додаткових спостережень дуже велика: якщо поглянути на «хибні» ідеї як на форму систематичного заперечення «правильних» чи як на «негативно сумісні» з панівними моделями, то їхнє вивчення може підказати нам засоби на підтвердження наших висновків про фундаментальні ознаки культури.

Маючи справу з передмодерними культурами, провести такий тест, звичайно, буває дуже важко методично: з «інакшими» розмова коротка в більшості традиційних суспільств, і вони дуже бідно представлені в нашій документації. Наприклад, можна тільки абстрактно поміркувати про політичну культуру московського селянина, який відмовився підкоритися панівній культурі свого села; найімовірніше, групове насильство або втеча «вилучали» його з рамок сільського життя. Подібне припущення, очевидно, буде справедливим і щодо бюрократичної та двірцевої культур. У рамках чітко звуженої політичної системи — наприклад, двору єдині відомі й добре задокументовані випадки істотних викликів системі (під якими я розумію спроби «змінити правила»), як видається, пов’язані з тими царями — насамперед Іваном Грозним і Петром Великим, — котрі пробували змінити сутнісні ознаки політичної системи шляхом порушення шлюбних «табу» або через ламання родинних зв’язків.

Проте починаючи від кінця XVI сторіччя вже вдається вирізнити те, що можна було б назвати традицією інакодумства всередині системи. Таке окреслення може здатися анахронічним, але це не так. Бо якщо московський варіант був справді добре облаштованою та життєздатною системою, діяльною політичною культурою стабільного суспільства, то є всі підстави очікувати, що в його рамках знайдеться кілька так само добре облаштованих, нехай і щоразу змінюваних, елементів політичного опору чи інакодумства.

Тут, як і в багатьох інших випадках, корисно розпочати з того, що відкинути кілька традиційних уявлень про початки «революційного руху» в Росії. Його «генеалогія» звичайно виводиться від декабристів і розвивається за схемою «слов’янофіли-західники-народники-марксисти». Деякі з цих рухів, безперечно, були певною мірою пов’язані з московитською традицією інакодумства, але переважно — і все більше й більше з наближенням XX сторіччя — тутешні ідеї інакодумства й реформ стали спиратися на поняття, розвинуті політичною культурою більшості західних національних держав, що набули своїх модерних форм упродовж XIX сторіччя.



На противагу цьому місцеве інакодумство розвивалося разом із панівною московською політичною культурою, зберігаючи в собі у перекручених та гіперболічних формах, спільних для всіх «контркультур», численні елементи системи, яку воно заперечувало. Тобто інакомислення, безперервний розвиток якого можна простежити принаймні від початку XVII сторіччя, спиралося на той самий безнадійний і консервативний погляд на природу політичної людини, на те саме відчуття питомості «корпоративної демократії» і на той самий конспіративний дух, що ми їх бачимо в панівній культурі. Не відкинуло воно й сутнісних форм і понять московської політики, не пропонувало альтернатив. А що згадана система дуже сильно залежала від поведінки людей, чий статус та обов’язки визначалися народженням і традицією, а не заслугами чи примхами долі, політична думка дисидентів концентрувалася на особистому та моральному вдосконаленні, зазвичай виражаючи це за допомогою традиційного релігійного лексикону.

Критики системи кидали виклик, і навіть заперечення, леґітимності держави — зокрема, бюрократії. Але ж, як ми вже бачили, бюрократія не мала власної політичної влади, завжди стверджуючи, що виступає лише безсилим слугою автократа. Відтак, критицизм цього типу належить розглядати насамперед як критицизм стосовно самого автократа з погляду моралі, а не як критичне ставлення до тієї чи тієї системи правління. У пізніші часи (починаючи від кінця XVII століття) критика бюрократа може також бути розцінена як консервативна реакція проти раптового зростання державного апарату й проти посилення de facto влади бюрократів — людей «низького роду», як уважалося — менш спроможних досягти моральної досконалості, до якої закликали інакодумці. Таку традицію інакодумства, аж доки вона не впала під сильним тиском європейських ідей, фактично майже не цікавили системи правління, оскільки насамперед вона переймалася проблемою добрих і поганих правителів. Можна навіть стверджувати, що західні спостерігачі пропустили повз увагу важливу ознаку російської традиції інакодумства — ознаку, що цілком збігається з базовою характеристикою панівної традиції: її носії вважають диктатуру (одноосібне правління з невизнанням посередницьких дорадчих органів) небезпечною чи хибною не тому, що таке правління веде до розтоптання прав особи в суспільстві, а тому, що, бувши переконаними в моральній слабкості й недосконалості людської істоти, вони не могли покладати диктаторські повноваження на якусь одну людину.

Таким чином, традиція інакодумства розвивала, на противагу уславлюваному офіційною політичною культурою всемогутньому й богопомазаному цареві, свій власний ідеал царя, чия політична й «законна» влада та атрибути були фактично тими самими, що й у панівній політичній культурі, але чиєю метою ставилася боротьба за моральну/релігійну чистоту й досконалість. Зокрема ж, як добре видно, наприклад, зі згаданих вище матеріалів «Курбського», цар уявлявся «поганим», коли не зважав на поради своїх олігархів, і «добрим», коли до них прислухався.

Основні елементи традиції інакодумства — зосередженість на персональній моральності, заперечення «держави» як проекції волі одного індивіда і ностальгічний погляд на колись щасливу Русь, керовану царями, що прислухалися до порад мудрих старійшин, а тепер стали жертвами політичної системи, накинутої «облесниками» та чужоземними змовниками, — присутні в ній від самого її виникнення у XVI сторіччі й пов’язані передовсім із доволі специфічними умовами творення панівної культури, відповіддю на яку вона стала.

Схоже, що подія, яка справила глибокий вплив на чіткіше оформлення панівної культури — поглинання старих новгородських (і меншою мірою, тверських та псковських) земель — посприяла також і першим систематичним виявам того, що можна назвати політичним інакодумством у самій московській культурі. «Новгород» в уяві дисидентів, та й у дійсності, був чимось більшим, ніж «купецька республіка» на Волхові; новгородські землі (обшир на північ від Москви, а також «Заволжя» аж до Уралу й Білого моря), колонізований новгородцями під новгородською політичною, а ще важливіше — церковною юрисдикцією, став оселею дуже відмінної регіональної культури. Новгород завойовано не раз, а принаймні тричі: вперше це зробив у 1470-х рр. Іван III; повторив у 1570 р. Іван IV і, врешті, в останній чверті XVII сторіччя, під час локальної громадянської війни, яка зазвичай асоціюється з так званим розколом, ефективний московський політичний та культурний контроль поширився на всю культурну сферу Новгорода. Внаслідок цих повторюваних і тривалих вторгнень було знищено не тільки добре відомі «вольності» колишньої «республіки» (насправді, олігархії інакшого типу), а й цілий комплекс потужних і відмінних соціоекономічних, політичних і церковних традицій. Адже базова соціоекономічна модель життя Новгородської Півночі рішуче відрізнялася від розповсюдженої у Московській державі: коли остання спиралася на підтримку військовоадміністративної системи, надаючи освоєні землі слугам великого князя в обмін на військову службу, тобто засновувалася на експлуатації общини залежних хліборобів описаного вище типу, то перша мала за свою базову одиницю незалежне селянське господарство, де потрібне для прожитку рільництво та різноманітне, орієнтоване на ринок домашнє ремесло й видобувна галузь комбінувалися з екстенсивним селянським освоєнням землі та індивідуальною економічною самостійністю. У боротьбі, яку, всупереч протилежним наслідкам, можна порівняти з боротьбою між індустріалізмом янкі та патерналізмом південних плантаторів, московський лад знищив новгородський і заходився перетворювати незалежного новгородського фермера на кріпака. Крім того, відносно автономну Новгородську Церкву разом з її чималими монастирськими колоніями на Півночі було підпорядковано контролю московської ієрархії, що протягом віків прислуговувала світській владі і в культурному розумінні значно поступалася своїй старшій, більш «західній» сестрі.

Не дивно, що перші вияви тих процесів, які згодом стануть характерними елементами політичної культури інакодумства, мали місце в релігійно-культурній сфері й були пов’язані з церковнослов’янськими текстами немосковських центрів. Після завоювання Новгорода московський великий князь майже повністю експропріював землі Новгородської Церкви та її монастирських громад — великих маєтностей, що лежали, неначе острови культури посеред дикого північного безлюддя. Цей акт секуляризації, по суті, не знав аналогів у християнському світі. В найраніших текстах, де йдеться про перше завоювання, вже можна знайти два мотиви, що згодом стануть центральними в традиції інакодумства: критику надмірної світської та державної влади й заклик до внутрішньої, «немирської» чистоти й досконалості у формах відлюдництва, відмови від мирських надбань та міркування (дещо раціоналістичні) про те, що монастирі не повинні мати власності.

Приблизно впродовж століття після першого завоювання Новгорода такі ідеї висловлювалися в творах, пов’язаних із монастирями старих немосковських територій, де ще зберігалася реальна незалежність, бодай навіть з огляду на їхню віддаленість від Москви. Зокрема, так звані новгородські літописи, багато з яких було створено вже після завоювання, мали тенденцію спокійно, але твердо залишатися антимосковськими й «антидержавними».

Незалежність і процвітання деяких зі згаданих монастирів, як і колишніх новгородських колоній, збереглися і навіть зростали в другій половині XVI століття передусім унаслідок торговельного буму, спричиненого тут новою торгівлею Московії з Персією, яку зорганізували англійські та голландські компанії, а також завдяки зменшенню контролю з боку Москви мірою того, як центральний уряд слабнув, загрузаючи в перманентних Лівонських війнах, Оприччині та Смуті.

Першу розпізнавану групу світських політичних дисидентів із вищих класів, які зрештою стали духовними попередниками класичного російського інакодумства інтелектуалів, породила, як видається, політична боротьба в часи Бориса Ґодунова. Перші покоління цієї архетипальної формації стали продуктом безпрецедентної комбінації культурних і політичних обставин. Приблизно до кінця XVII сторіччя існувала досить чітка й значуща демаркаційна лінія між «двома культурами» Московії, як я вже десь назвав це явище.

Першою з них була церковна культура, носіями і творцями якої виступала жменька освіченого духівництва — людей, що зберігали й поширювали патристичну та іншу літературу спільної східнослов’янської релігійної традиції і невелику кількість літописної історичної продукції. Ця культура була переважно монастирською, а її тексти писалися церковнослов’янською важкою вченою мовою, яку майже до часів Петра Великого не вживали в ориґінальному світському письменстві. Друга культура, світська московська культура, була культурою двору; хоч вона й мала власну писемну мову — узаконену мову бюрократії, проте залишалася за своєю суттю культурою неписемною. Політично панівні знавці цієї культури — двірцева знать і родина великого князя — не мали групової традиції писемності й загальної освіти і, на противагу решті християнських європейських еліт, майже не брали участі в церковній, формальній культурі — тій, у межах якої, про що вже згадувалося, з’явилися перші струмочки інакодумства, переважно новгородського.

Проте в останні роки царювання Івана Грозного та протягом Смути намітилося досить важливе зближення цих культур, особливо новгородської традиції інакодумства з московською світською культурою. Політичне протистояння при дворі, зокрема за утвердження Бориса Ґодунова, призвело до того, що чимало могутніх родин еліти було заслано. Політичною одиницею московського двору був, як ми вже бачили, клан, отож цілі групи суперників — супротивники Івана, Ґодунова, Шуйського та перших Романових — висилалися цілими родинними групами, з жінками й дітьми, до найвіддаленіших північних монастирів. І тим часом, поки старші вигнанці марнували час у наріканнях на долю, обміркуванні планів помсти чи куштуванні монастирських медів, їхні сини — передусім ті, що досягли віку монастирських послушників, — сидячи на шкільних лавах поруч із кандидатами на постриг, здобували добру церковну, тобто церковнослов’янську, освіту; це було перше покоління освіченої шляхти.

Так вони одержали не просто церковну освіту, а церковну освіту Новгородської Півночі, бо саме на старій Новгородській Півночі були зосереджені (до відкриття Сибіру) найпевніші місця заслань: великі монастирські форпости слов’янської колонізації. Отже, разом із премудростями церковнослов’янських інтелектуальних традицій Церкви, юнаки всмоктували в себе антимосковські та антидержавні традиції церковного регіонального інакодумства. Неважко уявити наслідки такого вишколу неповнолітніх нащадків опальних боярських кланів. Дехто з них, як і слід було чекати, став ченцем, однак решта згодом повернулася до Москви — а то й до Кремля — разом зі своїми батьками, дядьками та старшими братами, змінившись настільки, що багато з них виявилося назавжди непридатними для військових занять і придворного життя — тих єдиних ролей, що їх передбачала для чоловіків із таких родин панівна політична культура.

Хоча описаний щойно процес часто повторювався протягом XVII та XVIII сторіч, саме цій першій ґенерації — молодим вельможам, народженим приблизно між 1570 і 1590 роками, — судилося перекинути перші інтелектуальні мости між московськими світськими елітами та церковною традицією інакодумства. Їхню підвищену сприйнятливість до цієї традиції зумовлювали певні особливості біографій. Засланих вельмож, як раніше новгородських духівників, вщент розбила нова московська держава, позбавивши їх становища в тому суспільстві, яке вони вважали своїм за правом народження, традицій, морального авторитету чи шляхетського інтелекту. Як і їхні вчителі, вони намагалися висловити своє критичне ставлення в релігійних термінах, сподіваючись на прихід або моральне відродження справедливого православного царя та закликаючи до особистої моральності з використанням біблійних образів (здається, то були перші миряни, що назвали Московську державу «Вавилоном», а царя «фараоном»). Проте на відміну від ченців, виведених із гри в «реальну» політику при дворі й навколо нього, молоді засланці зрештою повернулися до цієї світської культури, принісши в її головне річище свої нові ідеї, свою стару ненависть і нову зброю — зокрема й творення літератури інакодумства. Вони описували історію недавніх подій, не лестячи людям чи кланам, які й далі були могутніми, вони писали пісеньки, листи й алегорії. Це, звичайно, руйнувало бар’єри в суспільстві, де одним із засадничих принципів була негласность і де безневинного селянина могли засікти до смерті за п’яну пісню про царську родину. Тому не дивно, що ці дії призводили до нових прикростей і поновних заслань. Життя першої ґенерації інакодумців часто бувало трагічним і зламаним. Воно ані представлене належно в історичних документах, ані адекватно досліджене. Проте й те, що ми знаємо, цілком дозволяє означити цих людей як засновників дисидентської традиції, що дожила до новітніх часів.

Як і решта компонентів політичної культури та культури в ширшому сенсі, ця нова модель інакодумства почала «переписуватися» від покоління до покоління, підсилюючись обставинами, схожими на ті, що підштовхнули її народження. Праці перших дисидентів увійшли до російської рукописної традиції, набувши здатності відновлюватися або відлунювати ледь не в будь-який час і в будь-якому місці. Ось так культура інакодумства стала зростатися з панівною традицією, так багато ознак якої вона віддзеркалила. Як і пов’язана родинними зв’язками політична система, в рамках якої точилася ця боротьба, культура інакодумства стала традиційною для обмеженого числа родин і кланів. Як і заперечувана політична культура, це була елітна традиція, передавана через соціальні канали, що існували здавна. Вона не вербувала й не навертала. Антипод політичної культури, що при ухваленні рішень визнавав лише «своїх», — такою була ця культура «вигнанців», позбавлених свого старовинного політичного права народження, культура Старого Ладу. І в такій до краю централізованій політичній системі, де єдиним політичним центром виступала Москва, згадана культура стала антимосковською культурою «мест, не столь отдаленных», місць рустикальних, місць вигаданої «Справжньої Росії».

Важливі різновиди традиції інакодумства, зароджені на початку XVII сторіччя, злилися з культурою старообрядців, Що на своїх ранніх етапах була рухом, який знайшов дуже значну підтримку серед вищого класу, «політичних» родин Москви. Якийсь час традиція старообрядців була середовищем, що зберігало й поширювало дещо зі старої традиції інакодумства. Але старовірство, хоча почасти й виражало погляди політичної контркультури, ніколи не суміщалося з нею, і врешті-решт дисидентська традиція відхилилася від старообрядців, яких у декотрих суттєвих питаннях зреасимілювала панівна культура.

Втім, завжди залишалися потенційні сфери дотичності, які сполучали обидві традиції. Їх єднав спільний досвід щораз активніших гонінь із боку панівної політичної культури (у тому числі Церкви). Їх єднали одні й ті самі місця заслань і втечі до щораз віддаленіших кутків держави, що невпинно розросталася. Вони розвинули паралельні й сполучені, хоча в чомусь різні традиції відмови від цього світу, пошуку духовної самореалізації та морального вдосконалення — як у рамках православ’я, так і в нових, часто західних формах, на зразок масонства або «нової моралі» атеїста. Їх єднала тенденція до перетворення — в рамках політичної системи, спертої не на писані закони, а на особисті зв’язки та келейні домовленості — на культуру, виражену передусім у листах і проповідях; носіїв цієї культури засилали на Північ, пізніше до Сибіру, чи за кордон, чи у власний маєток, чи, зрештою, вони йшли у внутрішнє заслання «зайвої людини», у світ книжок, читаних із пристрастю, але без старанного добору; це була культура напружених, але безладних дискусій, сильних, але безсистемних переконань.

Справді, однією з найхарактерніших рис цієї контркультури (вона ж на диво міцно пов’язує її з панівною культурою) було те, що, як і її антипод, вона дуже мало розвинула справжню зацікавленість систематичною політичною теорією, юридичними та конституційними структурами чи тим, що можна назвати строгою коректністю абстрактних понять у праві й законності. Оскільки речники цієї традиції нападали на невігластво й вади, розмовляючи вивченими в місцях свого заслання мовами, їх часто називали «західниками», навіть у XVII сторіччі. Та хоча вони й могли б при нагоді підтримати конституцію або інституційну реформу, це не складало ані основних понять, ані інтересів їхньої політичної культури. Вони цікавилися не формами й не межами влади, а її справедливим і моральним застосуванням, не інституціями, а тими взаєминами, що в них відображалися, не правами особи, а її вдосконаленням (у якому вони зневірилися).

Такою була — і є — традиція інакодумства в московській політичній культурі. Те, що вона була — і є — інтегральною частиною ширшої культури, як видається, потверджується тим фактом, що її домінантні ознаки можна зідентифікувати як продовження або заперечення системи, в рамках якої вона розвивалася.

Отже, підсумуймо наші спостереження над політичною культурою у Московській державі як взятою в її завершальній передмодерній формі, якраз напередодні часів Петра Великого.

Як ми вже зазначили, в Московії існувало три досить різні політичні культури: двору, бюрократії та села.

Культура двору оберталася навколо особи царя, що був якимсь незацікавленим і вищим суддею у владній політиці. Причетність до цієї культури визначалася спадковістю й була зорганізована у відповідності з родинними зв’язками: статусом народження, місцем у клані й наближеністю до царя. Засобом зміни особистого та кланового політичного статусу був шлюб, а великокняжий шлюб відкривав шлях до надзвичайно важливої у політичному плані наближеності до царя.

Державою управляли (в політичному, а не функціональному розумінні) змовницьки: клани змовлялися один проти одного з метою розширити свою владу; змовлялися з іншими кланами, щоб зберегти політичну систему від потенційно дестабілізаційних наслідків свого суперництва; змовлялися проти стихійних природних і людських сил, аби зберегти свій контроль над територією і населенням. Спосіб ухвалення рішень був неформальним, чіткий розподіл обов’язків або інституційних прероґатив майже не практикувався. Все відбувалося колективно або колеґіально, через намагання досягнути дієвого консенсусу між членами певного вузького кола, де зміни контролювалися традицією, балансом інтересів і «реґулятивною» фікцією необмеженої влади царя. Ті, хто відмовлявся приєднатися до рішення групи, виштовхувалися з неї, а здебільшого і з системи в цілому. Персональні або індивідуальні інтереси, інтереси царя a fortiori [ І поготів (лат.)], підпорядковувалися інтересам клану, вузького кола вибраних або потребі зберегти систему в її цілості.

Політична культура бюрократії, яка рвучко розвивалася в допетровські часи, була багато в чому подібною до культури двору, але кількома істотними ознаками відрізнялася. Попри те, що носії цієї культури, клас чиновництва, формувалися значною мірою на підставі спадковості (за законом 1640 р. доступ до цього стану оголошувався закритим для простолюду), внутрішня організація бюрократії дозволяла набагато більшу мобільність особи, ніж система местничества, яка реґулювала старійшинство збройних кланів. І хоча родинні зв’язки, як і будь-де в московському суспільстві, мали тут свою вагу, чиновники не розвинули кланової організації, яку можна було би порівняти з воїнською княжою, і «вискочки» мали тут змогу вивищитися над рівними собі завдяки особистому талантові чи щасливій нагоді, зокрема якщо їм допомагав якийсь могутній патрон із політичної еліти. Не можучи ввійти завдяки одруженню в династію чи в котрийсь із великих кланів, вони не були допущені на головну владну арену й зосереджувалися на бюрократичній «політиці»; а тут становище визначалося просуванням по щаблях канцелярської ієрархії з допомогою «неполітичних» (тобто, нешлюбних) засобів — інтриґ й адміністративних здібностей.

В бюрократичній культурі ухвалення рішень було «вертикальним». Це означає, що воно було швидше ієрархічним та індивідуальним, аніж колективним і «горизонтальним», як у культурі двору; рішення тут передавалися вгору й униз через інституційований ланцюг команд, а не «узгоджувалися». (Можливо, за винятком верхівки — і дедалі частіше на кінець XVII сторіччя. Запровадження Петром колегій узаконило цю тенденцію і стало прецедентом «злиття» двох культур, про що мова піде далі). Зберігаючи монополію на ремесло, що набувало дедалі більшої ваги у збереженні й розростанні системи в цілому, чиновники de facto контролювали владу, проте, оскільки всі ланцюги команд закінчувалися на тій межі, де починався двір, із політики якого бюрократія була засадничо виключена, їхня влада не була політичною в точному значенні слова.

Село, як ми вже бачили, було в самій своїй суті системою закритою й цілком відмінною. Хоча тут базовою одиницею було господарство, а його старійшина чи глава — автократом, влада обох традиційно обмежувалася ширшими інтересами такої одиниці, як община. Рішення ухвалювалися колективно, і накинутий консенсус диктувала необхідність як загальновизнана мета групових дій, спрямованих на досягнення стабільності й тривалої життєспроможності цієї сільської общини.

І хоча сільська культура, як видається, в домодерні часи не вступала в політично значущу взаємодію з культурами двору та бюрократії, слід зауважити, що вона співіснувала з ними в часі й родових прикметах, а всі три культури разом у чому не важко переконатися — мали кілька подібних ознак, що їх можна взяти за спільний знаменник російської політичної культури:

 

1. Усі три культури були «неформальними» й «традиційними» в тому сенсі, що політичний статус і соціальна функція визначалися не за правилами суто політичної інституційної структури (відмінної від соціальної та родинної структур), а в поєднанні походження, особистої причетності та принагідного балансу інтересів решти гравців. (Тут варто зауважити, що політика двору в Московії, схоже, мала виразно автохтонний характер, бо хоча, в строгому розумінні, два з її фундаментальних правил система старійшинства Рюриковичів і християнське канонічне право як реґулятор шлюбів — були запозичені, сказати б, з інших великих політичних синтез, однак, більшість оперативних принципів вочевидь породжувалася досвідом самих московитів.) «Членство» у цих закритих і неформальних системах приносило чималі вигоди й забезпечувало роль у колективному ухваленні рішень, однак залишалося конфіденційним, оскільки вимагало від кожного учасника мовчазної згоди на одностайний механізм урядування. У підсумку статус індивіда не міг бути ґарантований поза такими механізмами, а надміру агресивні спроби підвищити особисту владу чи статус сприймалися як потенційна загроза системі й наражалися на суворі санкції групи.

2. Загальною тенденцією політики в усіх трьох культурах було радше прагнення до стабільності й уникання ризику, ніж потяг до змін, навіть «проґресивних». На селі така тенденція корінилася у природі виживання, властивій сільськогосподарській культурі; серед бюрократії — у політичній вразливості (а фактично, безсиллі) класу чиновників і в його ієрархічній організації та технічній складності завдань; серед політичної еліти — у традиції глибоко вкоріненого страху перед неконтрольованою боротьбою різних угруповань. Характерним виявом згаданого прагнення уникати ризику було ставлення до природи людини: система уникала всього, що бачилося як потенційно небезпечні наміри людини, шляхом їх обмеження в невеликих, міцно злютованих групах, включно з двором — тією найважливішою широкою родиною, яка обмежувала волю самого царя.

3. Складові субваріанти московської політичної культури, на відміну від інших політичних систем, які можна порівнювати з нею за складністю, давністю та всеохопністю, вкрай неохоче оприлюднювали свої «закони», тобто узагальнені принципи свого функціонування, або «ідеології», для вжитку чи оглядин непричетних. Всі члени кожної з трьох систем добре «знали звичай», тобто як належить поводити себе, щоб максималізувати власні можливості у здобуванні влади й багатства, не переступаючи обов’язкових форм і табу, проте ніхто й ніколи, схоже, не прагнув систематизувати цю поведінку, виправдати її законність чи висловити щодо неї якісь узагальнені абстрактні міркування. Адже впродовж усього допетровського періоду, як видається, не було зроблено жодної систематичної спроби описати або проаналізувати московську політику зсередини, байдуже, на якому рівні.

(Промовистий виняток — свідчення, які у XVII сторіччі склав для своїх нових шведських патронів перекинчик Григорій Котошихін; цей текст іще чекає сучасної оцінки.)

 





sdamzavas.net - 2019 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...