Главная Обратная связь

Дисциплины:






Чи міг Ярослав Галицький 1185 року стріляти в султанів?


Українські науковці час від часу виказують бажання привласнити воїнську повість, загальновідому як «Слово о полку Ігоревім», або, принаймні, наголосити, що позаяк її головні події відбувалися на території майбутньої України, а Ігор княжив у Чернігові, то сучасні українці мають не менше прав претендувати на цю спадщину, ніж сучасні росіяни 1. Але панівні позиції росіян у радянських академічних установах і стійкий російський націоналізм, оприявлюваний у кожній дискусії про походження поеми, придушували українські претензії.

Зрештою, може, й добре, що вони не досягли мети, бо цей твір — не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року 2. Причину того, що стільки людей, а надто росіян, палко повірили в його справжність, слід шукати в сфері ідеологій XIX—XX сторіч. Мета цієї статті — привернути увагу до кількох вочевидь «австрійських» (галицьких і буковинських) аспектів названого тексту.

Але спершу я повинен коротко заявити власні погляди на проблему:

 

1. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника — Костянтина Федоровича Калайдовича (1792-1832) 3. Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі 4, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису 5.

2. Навпаки, можна цілком переконливо, на підставі листування головних дійових осіб із покоління легенд про «втрачений рукопис» 6 довести, що ніякого рукопису, який був би подібний до описаного, не було втрачено 1812 року, або, точніше, що впродовж кількох наступних років ніхто прямо не говорив про таку втрату, навіть і під тиском палкого ентузіаста Калайдовича. Можна також із достатньою певністю простежити розвиток леґенди про зникнення рукопису, яка широко розповсюдилася не раніше, ніж після смерті Мусіна-Пушкіна в 1817 році 7.

3. Наявність у «Слові» вчених гебраїзмів зі Старого Заповіту (урим, ортьма) дає поважні підстави припускати, що цей твір з’явився вже після того, як у 1524-1525 роках у Венеції надруковано давньоєврейський текст Біблії, а з огляду на широко розповсюджену серед християн кінця XVIII століття моду на urim i thummim 8, — що це сталося десь після 1775 року.



4. «Слово» рясніє богемізмами, каламбурами та класицизмами, фальшивими і справжніми, демонструючи, що його автор був надзвичайно добре обізнаний із передмодерними слов’янськими мовами й літературами, особливо старочеською; він також знав мови Біблії, включно з давньоєврейською; глибоко переймався доблестю та єдністю слов’ян; його захоплювали звукові й світлові ефекти, зокрема — пташині та звірині звуки; йому була властива однакова деїстична шанобливість до язичництва, християнства і персоніфікованої природи; він досить добре орієнтувався у друкованих російських баладах кінця XVIII сторіччя і, хоч як це парадоксально, мало розумівся на деяких специфічно східнослов’янських лінгвістичних та історичних реаліях.

5. Автор «Слова» Йосеф Добровський був провідним славістом свого часу. Він здобув ґрунтовну освіту, добре знав Старий Заповіт і давні слов’янські тексти. Працюючи в 1792-1793 роках із рукописними колекціями СанктПетербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова» 9. Добровський прибув до Росії у пік зацікавленості Оссіаном і захоплення Тмутороканню. Його слов’янофільські, як він сам їх називав, переконання, його пізніша реакція на публікацію «Слова» та відгук на підробку «середньовічних чеських пісень» його учнями Вацлавом Ганкою та Йосефом Лінде цілком узгоджуються з моїм висновком.

6. Переглянувши текст «Слова» у світлі цієї гіпотези, можна задовільно пояснити безпрецедентну кількість його темних місць: hapax legomena [Дослівно: один раз сказане (грецьк.), тобто слова або вирази, вжиті в тексті один-єдиний раз.],перекручених пасажів, недоречних «полонізмів» і «класицизмів», язичницькохристиянських суперечностей. А такі пояснення, своєю чергою, підтверджують авторство Добровського. Проте навіть якби ми погодилися з цими міркуваннями, прямих документальних доказів це нам не дасть. Тому особливо гостро постає питання мотиву: яке поєднання впливів та імпульсів могло підштовхнути відомого вченого на створення цього тексту? Поза сумнівом, Добровський був у змозі його написати, — але чи є підстави вважати, що він ще й захотів це зробити?

 

Тут ми з необхідності ступаємо в оповитий мороком простір індивідуальної психології. І перш ніж піти далі, мусимо прояснити дві речі.

По-перше, вчинок Добровського не був «підробкою» безцінної реліквії: наше сприйняття «Слова» як визначної культурної пам’ятки є продуктом пізнішої російської інтелектуальної історії. Добровський, коли поглянути на зроблене ним у тогочасному контексті, написав кілька безневинних пасажів, імітуючи щойно прочитану «Задонщину» й наслідуючи стиль решти героїчних ранньослов’янських повістей, які він добре знав. Слід особливо наголосити на тому, що факт чи факти створення кількох фраґментів «реконструйованого» давньослов’янського тексту не здавалися ні Добровському, ні будь-кому з його сучасників у 1792-1800 роках чимось настільки ж неприпущенним, як нам сьогодні думка про фальшування «Слова». Підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей, тепер здебільшого забуті, були звичайним явищем у часи Добровського 10; для всіх, окрім жменьки буркотливих учених, здавалося важливішим розбудити й унаочнити «дух» нації чи минулих віків. По-друге, будь-яка розмова про вчинки й наміри Добровського має зважено торкатися перебігу й природи його добре задокументованої душевної недуги, найімовірніше шизоїдального роздвоєння особистості чи маніакальнодепресивного синдрому. Тут ми ступаємо на хистке, бо, як і більшість близьких до нього сучасників, опиняємося перед учинками й висловами ексцентричними й зовні незрозумілими, але, поза сумнівом, характерними для Добровського. Можливо, навіть коли б нам пощастило знайти незаперечні документальні підтвердження, що Добровський був автором «Слова», й тогочасні свідчення, які мотивували б деякі його риси, ми все одно ніколи з певністю не знатимемо, що спонукало його написати цей текст, чому він знову й знову повертався до нього й чому написав його саме так, як написав. Узявши до уваги спосіб, у який текст, схоже, еволюціонував, і згадавши про втручання його першого редактора, Олексія Малиновського, а можливо, й інших людей, мусимо визнати цілком вірогідним, що текст, який ми сьогодні маємо, відображає не тільки намір Добровського, а є результатом низки окремих — почасти ірраціональних і не лише його власних учинків, над якими він, зрештою, втратив контроль 11. Отже, здається, варто обговорювати не мотивацію вчинку, а поштовх до нього.

У цьому зв’язку мусимо пам’ятати чотири факти:

 

1) Ми знаємо з документів, що на роки, про які йдеться, (приблизно 1793-1800), припав чи не найтяжчий період хвороби Добровського.

2) Ми знаємо, що навіть під час психічних розладів він був спроможний писати досконало правильний текст латиною, німецькою та чеською мовами, а також обговорювати складні наукові питання поряд із власними галюцинаціями.

3) Ми знаємо зі спостережень над іншими людьми, враженими такою самою недугою, що хворі, які переживають манії, зазвичай схильні повертатися до текстів чи об’єктів, створених ними під час попередніх нападів.

4) Ми знаємо, нарешті, що теми й зміст подібних текстів визначаються культурою, середовищем та особистістю тобто, вони не вибираються випадково 12.

 

 

Зробивши ці необхідні застереження, можемо повернутися до наших «австрійських» тем у твердому переконанні, що, в кінцевому підсумку, саме текст «Слова» дасть нам найточніші свідчення про своє походження.

Не треба надто великої уяви, щоб пов’язати персонально з Добровським чимало головних тем і ознак «Слова», що їх скептики давно ототожнили з тенденціями та зацікавленнями кінця XVIII сторіччя 13. Наприклад, якщо текст справді містить якесь «послання» (оминаючи сюжети, перенесені із «Задонщини» та Іпатіївського літопису), то ним, схоже, є думка, що коли брати-слов’яни гризуться між собою за добро чи території («Се моє, а то моє же»), вони накликають на себе згубні вторгнення сусідів. Для Добровського таким зловісним провісником стали поділи Польщі, другий із яких щойно відбувся: через розбрат серед слов’ян-поляків слов’яни-росіяни захоплювали слов’янські землі й дозволяли німцям (Пруссії та Австрії) робити те саме. Ці проблеми, як і взагалі майбутнє слов’ян, дуже сильно тривожили розум Добровського якраз у роки, що безпосередньо передували появі першого видання «Слова» 14.

На час своєї поїздки до Росії 1792 року Добровський уже глибоко прилучився до того, що сам називав слов’янофільською справою. Щойно перед цим (1791 року) він звертався зі своїм знаменитим закликом до нового імператора Рудольфа II від імені слов’ян імперії 15. І хоча його ставлення до Росії та росіян було дещо двозначним (він мав їх за людей хоробрих, але простацьких), Добровський, вочевидь (особливо під час нападів марення) схвалював експансію Російської імперії ad limites Persiae et Indiae [До кордонів Персії та Індії (лат.)] і до земель, які слов’яни, на його думку, займали «споконвічне» 16. Дослідники помітили деякий анахронізм геополітичної орієнтації «Слова». А позаяк вона спрямована переважно саме на ті південні території, яких навіть граничне напруження історичної уяви не могло зробити «руськими», але які становили головний дипломатичний та воєнний інтерес для Російської імперії наприкінці XVIII сторіччя, то, власне, саме це спостереження й спонукало Мазона цілком слушно поставити питання: чи не слід уважати цей текст «поетичним додатком до Ясського миру» 17 ?

В безлічі праць, присвячених спростуванню інтуїтивно блискучої гіпотези Мазона, до цього географічного аспекту проблеми ще ніхто по-справжньому не звертався 18. Та й сам Мазон, відзначивши «одержимість» (mention obsedante) «Слова» Тмутороканню, не наголосив, що досить дивно, на ще одному географічному анахронізмі — неодноразових згадках про Дунай 19. І хоча одні з цих згадок були якось пояснені, а інші замінені видавцями на «Дон», проблема залишається: чому цей нібито епос XII століття про похід чернігівського князя в район Дону так багато говорить про Дунай 20 ?

Розв’язати цю невеличку головоломку можна, почавши з аналізу одного уривка, котрий у цьому зв’язку звичайно навіть не згадується, — ймовірно, тому, що слово «Дунай» там не вжито. У 99 рядку, наприкінці знаменитого фрагмента, відомого як «Сон Святослава», читаємо:

 

у ПлЂсньска на болони бЂша дебрь Кисаню, и не сошлю къ синему морю.

 

Цей рядок збивав з пантелику перекладачів і коментаторів протягом двох століть21. Він висуває три окремі проблеми: локалізацію Плесенська, ідентифікацію «дебрь Кисаню (Кисаня?)» та інтерпретацію «и не сошлю».

Перші видавці, посилаючись на Татіщева 22, запевняли, що Плесенськ був містом у Галицькому князівстві на кордоні з Волинню. Роман Федорович Тимковський (1785-1820), людина обачніша, не зміг дійти конкретного висновку. Його вагання були, певно, спричинені проблемою, що тривалий час непокоїла істориків та археологів: Плесенськ, добре задокументований Іпатіївським літописом і новітніми розкопами як значне місто XII століття, лежав на крайній півночі колишнього Галицького князівства, далеко і від Києва, де, вірогідно, бачив свій сон Святослав, і від більшості подій, описаних у «Слові». Незручність цього факту породила чимало спроб, часом ризикованих, зідентифікувати Плесенськ із якимись іншими, ближчими до Києва місцями, засвідченими в літописі, чия назва мала бодай приблизну схожість із Плесенськом. Загальноприйняту думку найкраще можна було б назвати середнім арифметичним цих гіпотез 23. Зрештою, розгортання сну в тексті, сповненому фантазії, не потребує географічної точності, отож можна поставитися поблажливо до певних історичних розбіжностей.

Насправді на цю тему можна сказати набагато більше. Плесенськ Іпатіївського літопису, «Історії Російської» Татіщева та «Слова» — це, поза всяким сумнівом, місце сьогоднішніх археологічних розкопів під селом Пліснесько Львівської області, неподалік від витоків річок Серет 24 і Бистриця. Разом із багатьма іншими географічними пунктами, про які не згадано в літописній повісті про Ігорів похід, Пліснесько розташовується на території, котра за часів Добровського входила до австрійської Галичини 25. Прикметно, що в районі австрійської Буковини, також між Серетом і Бистрицею, австрійський командувач Фрідріх Йозеф, принц Заксен-Кобурґ-Зальфельд, розквартирував свої війська на зиму 1788-1789 року 26. Північний район Серету Бистриці був територією колишнього князівства Ярослава «Осмомисла». А південна територія Сірету — Бистриці була важливою ареною в кампаніях російсько-турецької війни 1787-1791 років особливо для габсбурзьких військ. І саме в контексті цієї війни, за якою Добровський мусив пильно спостерігати з Праги якраз напередодні своєї поїздки до Росії, слід розуміти зв’язок Ярослава та Галича (північний Серет Бистриця) з Дунаєм (південний Сірет — Бистриця) 27. Контамінація Добровським двох омонімічних територій чудово об’єднує історичні реалії «Слова» з його «австрійською» перспективою та тогочасними слов’янофільськими зацікавленнями. Чи Добровський залишив це як свідомий чи підсвідомий ключ до розгадки своєї витівки, лишаю судити читачеві.

Дві інші проблеми («дебрь Кисаню» та «и не сошлю») є набагато складнішими; це справді один із найтемніших фраґментів нашого тексту. Роман Якобсон та інші розв’язали першу з них шляхом кон’єктури, створивши нове читання «на болони бЂшя дьбрськы сани» 28. Але є набагато простіше й переконливіше пояснення, що не вимагає жодних виправлень: «дебрь Кисаню» — це один із кількох гебраїзмів, що трапляються в «Слові» 29.

«Дебрь Кисаню» слід розуміти як староєврейське נחלקישׁיו, «сухе річище, що тягнеться на північний захід через рівнину Меґіддо» 30, знамениту тим, що тут було розгромлено ханаанську коаліцію під проводом Сісери31. Ця місцина завдяки Книзі Суддів 5:21 («Кішонський потік позмітав їх [царів Ханаану і Таанаху], потік стародавній, Кішонський потік») і Першій книзі царів 18:40 («а Ілля звів їх [пророків Ваала] до потоку Кішон, та й порізав їх...») стала старозавітною метафорою для місця смерті й різанини, а також доказу сили Божого провидіння 32.

У Старому Заповіті власне ім’я קישׁיו завжди виступає у комбінації з נחל (рів, потік [русло потоку]) і, так само як і чимало гебраїзмів, що ввійшли в новітні біблійні тексти за посередництвом грецької мови, має багато форм (Біблія короля Якова: the River Kishon, the brook of Kison, the brook Kishon; Вульгата: in loco torrentis Cison, torrens Cison; Kpaліцька Біблія (1597-1593): Cison; Скорининська Біблія (1517-1519): впотоце КиссовЂ; Острозька Біблія (1581): впотоцЂ Киццове, Грецький текст: Κισσω, Κε[ι]σων 33. נחל часто зустрічається в Старому Заповіті як слово на позначення місць поховання, місць підкидання дітей тощо 34. А «дебрь» звичайно вживається у старослов’янській мові як синонім рову, струмка, потоку 35.

Така ідентифікація дозволяє нам, окрім усього, наважитися на витлумачення загадкового «и не сошлю к синему морю»: на основі Книги Суддів 5:21, де в Біблії короля Якова сказано swept them away, у Краліцькій Біблії — Potok Cison smetl je, а в Острозькій Біблії — изгна я водотечь кадимин [замість «стародавній»]. Отже, приймаючи читання Якобсона та інших «и несошя Ђ къ синему морю», та поправляючи додатково на підставі гіпотетичної первісної транслітерації Добровського: «і unesoшa je» (хибно реконструйованої як «іu ne soшлju»), одержуємо «дебрь Кисонъ, и унесоша Ђ къ синему морю» 36.

Утім, слід визнати, що й це роз’яснення не є цілком задовільним. Фраза «були (у множиш) Кисонський потік у Плесенську на передмісті, й вони були знесені в море» й надалі здається якоюсь незв’язною, а, крім того, не виключено, що про передмістя Плесенська згадано у зв’язку з попередніми криками нічних птахів. Проте ясно, що темне «дебрь Кисанъ... к синему морю» є біблійною алюзією. І то досить ученою — гідною такого серйозного християнського гебраїста, як Йосеф Добровський, і абсолютно недоречною для Чернігова XII сторіччя 37. У подібному ключі можна тлумачити ще один «галицький/буковинський» фраґмент:

 

[130-132]

Галичкы ОсмомыслЂ Ярославе

высоко сЂдиши на своемъ златокованнЂмъ столЂ.

Подперъ горы Угорскыи своими желЂзными плъкы,

заступивъ Королеви путь, затвори въ Дунаю ворота,

меча времены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная.

Грозы твоя по землямъ текутъ;

оттворяеши Кїеву врата;

стрЂлявши съ отня злата стола Салтани за землями.

СтрЂляй Господине Кончака, поганого Кощея

за землю Рускую, за раны Игоревы

буего Святславлича.

 

Тут маємо багато загадок: це єдиний текст, де Ярослава Володимировича Галицького названо — хоч би що це означало — «Осмомыслъ», та й більша частина цього фраґменту не піддається задовільній Інтерпретації 38.

«Подперъ горы Угорскыи своими желЂзными плъкы, заступивъ Королеви путь, затвори въ Дунаю ворота, ... суды рядя до Дуная». Це — одна з багатьох вказівок у нашому тексті на «австрійський» спостережний пункт, про що вже згадувалося; тут-таки ми знову зустрічаємо клопітний для нас Дунай. Більшість коментаторів погоджуються на тому, що йдеться про Карпатські гори й Дунай, але при цьому звичайно зазначають, що Ярослав Володимирович не контролював і не будував міст на Дунаї 39.

Проте Татіщев говорить цілком ясно, що Ярослав укріплював міста на Дунаї, а в контексті габсбурзько-російськооттоманської дипломатії 1790-х австрійська Буковина, звичайно ж, розглядалася як ключ до Дунаю. Крім того, Татіщев імовірно послужив джерелом інформації про Ярославове багатство (златъ, златокованний столъ) 40.

Питання, про якого «короля» тут ідеться, було ще проблематичнішим 41 .

Незвичайним також є вживання поруч суд- і ряд- у вислові «суды рядя», що не має паралелей у відповідних текстах 42. У «Слові» це незвичне поєднання пізніше з’явиться ще раз, просодичне наголошене, в уривку з двох пов’язаних між собою сегментів, де мова йде про «суд» 43:

 

[159] Всеславъ Князь людемъ судяше, княземъ грады рядяше.

 

В обох випадках уживання дієслова «рядити» з прямим додатком у знахідному відмінку є дуже незвичним 44. Проте в такому сполученні немає нічого незвичного для чеської мови, де відповідне říditi зі знахідним відмінком — це стандартний спосіб вираження контролю, спрямування чи керування. Зокрема, в чеській мові трапляються й випадки зіставлення цих двох лексем, як, наприклад, у назві книжки, на яку Добровський написав рецензію 1786 року: Wšeobecný řád saudní pro Cžechy, Morawu, Slezko, Rakausy... 45

А тепер перейдімо до рядка, який підказав назву цієї статті:

 

[131] СтрЂлявши съ отня злата стола Салтани за землями.

 

Те, що тут ідеться про «султанів» (як завжди розшифровували слово «Салтани» від часів edttio princeps), є дуже сумнівним, попри всі легковажні й анахронічні заяви коментаторів стосовно гаданої участі Ярослава Володимировича (помер 1 жовтня 1187 року) в Третьому хрестовому поході (1189-1192) і попри вельми учену дискусію орієнталістів щодо історії титулу «султан» 46. Насправді це читання не має сенсу в даному контексті, й до того спирається на припущення про досить рідкісну для кирилиці помилку переписувача, який ужив а замість оу або у. Тим часом у світлі сказаного вище здається очевидним, що автор мав на увазі фразу, яку перші видавці ретельно переписали, проте не зрозуміли: «съ отня злата стола, съ алтаны [s altany] за землями». Altán[a] в старочеській мові означало, як і в оригінальному італійському варіанті, невеличку вежу, криту терасу, портик, балкон, бельведер або павільйон. Без сумніву, тут описано, як Ярослав стріляє «з золотого трону [свого] батька, з алтани, що дуже віддалена [за багато земель]». Таке прочитання, як і решта нами запропонованих, вимагає мінімальної переробки тексту й польоту фантазії. Крім того, воно підтверджується попереднім текстом («высоко сЂдиши на своемъ златокованнЂмъ столЂ»), а також самою етимологією оригіналу (alto по-італійському «високий»).

Проте італійське слово altana виникло як архітектурний термін у добу Відродження і проникло до чеської мови через німецьку (тут воно фіксується не раніше 1417 року). Відтак, фрагмент є досить промовистим свідченням, що «Слово» не може бути середньовічним слов’янським текстом, і підтверджує нашу гіпотезу про його походження 47. Добровський, імовірно, знав це слово як з німецької, де воно широко вживалося від початку XVI сторіччя, так і з чеської, але, схоже, помилково сприйняв його як спільне запозичення з латини 48.

Отже, підсумуймо. Серед численних недоречностей «Слова о полку Ігоревім» є кілька вкрай загадкових «галицьких» (точніше, «австрійсько-галицько-буковинських») пасажів. Гіпотеза, що цей текст був написаний не невідомим чернігівським «бардом», а вченим богемським філологом на підставі актуальних проблем і знань 1790-х років, дає пояснення їм усім. А очевидна присутність у тексті італійського ренесансного архітектурного терміна altana повністю заперечує можливість появи «Слова» раніше, ніж згаданий термін проник до котроїсь зі слов’янських мов із німецької наприкінці XVI сторіччя.

 

 





sdamzavas.net - 2017 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...